Історія освоєння Південної України

План

 

 

І. Вступ.

 

II. Колонізація Південної України: етапи та особливості

 

2.1 Історія освоєння Південної України.

2.2 Російсько-турецькі війни перехід Криму до Російської імперії.

2.2.1 Вплив російсько-турецьких війн на населення Запорізької Січі.

2.3 Розвиток міст та економіки краю.

2.4 Геополітичні зміни та колонізаторська політика Російської імперії на території регіону

2.5 Соціально-економічний стан регіону у першій половинні ХІХ ст..

 

III. Висновки

 

І

ВСТУП

З найдавніших часів Південна Україна була ласим шматочком для всіх держав, які її оточували, кожен намагався отримати ці багаті землі, які текли молоком та медом. Цей регіон поєднує в собі корисний родючий ґрунт і теплий морський клімат, що робило ці землі основною житницею для держав, які її завойовували.

Важливим періодом в існуванні Південної України є кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст., коли після зруйнування Січі ця територія перетворюється на сировинний придаток Російської імперії та відчуває на собі максимальний її вплив як в соціально-економічній, так і в політичній сферах.

В даній роботі ми розглянемо, які основні зміни відбувались на території регіону і як вони вплинули на теперішній його стан. Актуальність даної теми є важливою, оскільки досліджуючи саме цей період ми можемо спостерігати позитивні та негативні зміни, які відбувались в економіці (30-40 рр. ХІХ ст. – початок промислового перевороту) та геополітичній сфері під впливом Російської імперії (масові виселення корінного населення з Криму, перетворення Південної України на сировинний придаток).

 

ІІ

Колонізація півдня України: етапи та особливості

Історія освоєння Південної України

Доісторичний період на території України тривав досить довго, аж до часів, коли на узбережжя Чорного моря поширилася давньогрецька цивілізація у вигляді грецьких колоній-полісів і поселень. Територія України (південна частина) згадується в письмових пам'ятках з часів Геродота, який описав ці землі досить детально.

Перше проникнення носіїв найдавніших культур на територію сучасного півдня України і в Крим відбулося близько 1 млн. років тому. Первісне населення могло проникати сюди через Балкани, з території Малої Азії та Закавказзя, та з північного заходу — з Центральної Європи.

В ці давні часи на думку більшості вчених в південній Україні не склалось постійного населення. Це було зумовлено частою зміною клімату у цьому регіоні, що приводило до зменшення кількості тварин, і як наслідок зменшення ресурсів, перш за все харчів. А тому за даними археології населення приходило у степи та Крим хвилями і постійно одні народи міняли в степу інші. На користь цієї теорії свідчить той факт, що простежується виразне збільшення числа пам'яток у тепліші періоди.

З І тис. до початку І тис. н. е. в степах та на території Північного Причорномор'я закінчується доба родового ладу. Лише на цій території (у межах сучасної України) розвивається рабовласницьке суспільство.

У І тис. до н. е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване.

У гірських та передгірних районах Криму в І тис. до н. є. проживали племена таврів (назва походить від грецького tavros — бик). Учені вважають, що саме від них виникли назви Кримського півострова — Таврида, Таврика, Таврія. У II ст. до н. е. Таврику підкорив понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. е. її захопили римські легіони.

З VII ст. до н. е. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, що, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе сколотами. Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія.

У III ст. до н. е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.

Грецькі міста й селища виникли в Причорномор’ї під час Великої грецької колонізації у VIII—VI ст. до н. е. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та пepciв, у внутрішній соціально-політичній боротьбі.

Північне Причорномор’я приваблювало своїми природними багатствами i сприятливими для життя умовами: родючі землі, густі ліси, зручні гавані, великі річки, майже не заселене узбережжя. До того ж греки не зустрічали тут особливих перешкод.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії (міста-засновника колонії).

Першими грецькими поселеннями на півдні України стали засновані в VII ст. до н. е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань місто Борисфен та в Буго-Дністровському лимані місто Ольвія. Пізніше в пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, Офіусса, у Західному Криму — Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н. е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав народ — демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес.
Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор’я було Боспорське царство, яке виникло в V ст. до н. е. в результаті об’єднання більше як 20 міст. Столицею царства стало місто Пантікапей. Спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов’ї та на Кубані).

Починаючи з III ст. до н. е. справи колоній поступово погіршуються. Настають неспокійні часи. Грецію i сусідні країни охоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити грецькі міста, і їм це часто вдається. Змінюється зовнішньополітична ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор’я. І нарешті, Причорномор’я потрапляє під владу Римської імперії.

Починаючи з дев’ятого століття південь України поступово переходить до Київської Русі.

Протягом століть осіле населення України робило спроби освоєння родючих земель у степах. У добу Київської Русі, щоб стримувати кочівників і сприяти заселенню земель на півдні було збудовано цілу мережу укріплень. Під час цього складного процесу українська колонізація перетерпіла підйоми та спади, перемоги та поразки. Частина українців під час колонізації степу знову переходила до випасного скотарства та починала вести кочовий спосіб життя. Їх назвали бродники.

Крим разом з Таврією та Кубанню утворюють Тьмутараканське князівство.

Проте монгольська навала змела південну мережу укріплень та всі устої, як осілих, так і кочових українців.

Гніт, що посилився у заселених західних районах, породжував численних втікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Внаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи у такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того, як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи чим раз переконливіші перемоги над татарами та турками, українське суспільство стало дивитись на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, але як на оборонців від національно – релігійного та суспільно – економічного гноблення.

На тлі цих подій зародилось українське козацтво і витворена ними Запорізька Січ, яка володіла землями в пониззі Дніпра, які тепер і називаються південною Україною.

Українська колонізація Степової України завдячує насамперед Запорожжю. Запорожжя– територія перебування Запорозьких Січей та поширення “вольностей” козацького війська. Козацтво в українських степах з’явилося наприкінці XV ст., а перша Запорізька Січ, як його політичне ядро, виникла в середині XVI ст. на острові Мала Хортиця за дніпровими порогами. Наступні січі засновувалися вниз за течією Дніпра аж до його гирла, більшість з них перебували у дніпровських плавнях (зараз залиті водами Каховського водосховища).Землі запорозьких козаків лежали обабіч Дніпра: на заході – до Південного Бугу та його притоки Синюхи, на сході – до р. Кальміуса і Азовського моря.

У ці багаті, хоч і небезпечні, Дикі поля здавна тяглися всі, хто не міг зносити гніт і рабство. Сюди кожної весни з Полісся, Волині, Білорусі вирушали “на уходи” ватаги, які поверталися пізно восени з кіньми, рогатою худобою та запасами риби, меду і шкір. Тому що замкове начальство часто відбирало левову частку здобичі, сміливіші зимували в степу. З часом деякі залишалися на постійне життя в степу, закладаючи собі на островах, у балках, ярах зимовища, хутори пасіки тощо. Звалися ці люди “уходниками”. Як і колись у часи Київської держави, так і тепер наново розгорівся колонізаційний гін нашого народу, що ішов у напрямку до моря. Колонізація росла одночасно з війною. Ватаги уходників ішли в степи озброєні та завжди готові до зустрічі з татарами. Селянин, що вибирався з плугом у поле, брав з собою шаблю та рушницю. По відкритих полях стояли землянки зі стрільницями, в яких ховались люди під час несподіваного нападу татар. Степові промисли давали великі користі, але вимагали великого завзяття, витривалості, відваги. Йшли на них найбільш підприємливі, енергійні люди готові на всякі труди і небезпеки, на боротьбу і навіть на смерть.

Перші згадки про українських (запорізьких) козаків датуються 1480-ми роками.

Після возз'єднання України з Росією 1654 року південна Україна потрапила під вплив Російського царя і з часом стала частиною Російської імперії. Спочатку вона відома під назвою Гетьманщина (Автономія) згодом, як Малоросійська губернія Росії.