------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?,? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?,? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Герман Гольдкремер встав нинi дуже злий. Вiн все такий, кiлько разiв
йому луча?ться ночувати в Бориславi. А луча?ться то щотижня раз, в
п'ятницю, коли при?здить сюди з Дрогобича оглянути роботу i виплатити
рiпникам. Герман Гольдкремер, хоть ма?ток його доходить до мiльйона,
нiколи не звiрюе чужим очам надзору анi чужим рукам виплати. У нього в
Дрогобичi своя камениця, порядна, нова, ясна, - сказати не жаль. А тут
приходиться йому ночувати в дерев'янiм домику, серед магазинiв, завалених
бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик,
поставлений його коштом, все-таки найпоряднiший i найкраще положений на
весь Борислав, - але знов дарма рiч рiвняти його до дрогобицьких будинкiв.
Хоть стiни бiлi i вiкна яснi, та вид навкруги сумний, понурий, поганий:
купи хворосту, купи глини, бруднi магазини та ще бруднiшi помешкання
людськi. Нi зеленi свiжо?, нi виду всмiхненого не побачиш. Воздух
удушливий, загуслий вiд нафтового сопуху; у Германа вiд нього за кождий
раз голова крутиться, немов вiддурицi. Та ще й люди, що снуються навкруги
його помешкання, помежи бруднi шопи, помежи глинистi гори, що, мов
мурашки, невпинно нишпорять коло законiв, - тьфу, чи то люди? Чи такi на
свiтi люди? Зачорненi скрiзь нафтою та глиною, мов ворони, - на них
пошарпанi шмати - не то шкiра, не то якесь невидане полотно, - вiд них на
сто крокiв вi? незносний дух нечистоти, сопуху, шинкiв, зопсуття! I голоси
у них - нi, се не людськi голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов
дренькiт розбитого баняка. А який позiр у тих людей - дикий, зловiщий!
Кiлька?х, що помимо ранньо? пори пiдхмеленi йшли до ям (тверезому годi
видержати в глибинi!), поглянули в вiкно i побачили Германа. Вiд?х
поглядiв йому якось стало моторошно. "Такi люде, - подумав собi, - якби
видiли мене в багнi, то не то, щоби мя не витягли, аiще би мя глибше
пхнули". I ось в якiм товариствi приходиться йому, аристократовi,
проводити цiлого пiвтора дня. (Вiн сплюнув крiзь створене вiкно i
вiдвернувся. Його очi живо оббiгли комнату - чистеньку веселу свiтличку.
Гладка лакирована пiдлога, мальованi стiни, круглий столик з орiхового
дерева, комода i "писемне" бюрко - ось що передусiм насувалося оку. Все
блищало, яснiло до сходячого сонця, що саме кидало перше промiння.крiзь
вiкна до комнати i золотисто-кровавими переливами грало.на гладких,
блискучих предметах. Але очi Германа.вiдвернулися i вiд них, - вiн не мiг
знести сильного свiтла. На боковiй стi-нi, супроти дверей, у пiвтiнi висiв
великий образiв золочених рамах, - на нiм спочили очi Германа. Була се
досить жороша i вiрно списана.картина тропiчно?, iндiйсько? околицi.
Вдалi, повитi синявою мрякою, мрiють величезнi трое ники - цiлi лiси
бамбуковi Бенгалю. Зда?ться, чу?ш, як втiй гущавинi з легким шумом вiтру
мiша?ться плачливе скомлення тигра-кровопiйцi. Ближче к передньому плановi
iкартини троснику не ста?, тiльки поодинокими купинами бовдуриться вгору
буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всiм зносяться живописними
групами стрiмкi широколистi пальми, царi ростин. На самiм передi, трохи
збоку, - iменно така група, розкiшна, стрiйна. Пiд не? кiлька газель
прийшло, певне, за пашею. Але необачнi звiрята не дiздрiли, що серед
величезного зеленого листя сидiв страшенний змiй-удав (Boa constrictor),
сидiв на чатах, ждучи на добичу. Вони смiло, безпечно пiдiйшли к пальмам.
Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину - хвилька мертвого переполоху - один
блей ухвачено? газелi; один i послiднiй, - а все стадо в дикiм розгонi
пирска? на всi сторони, тiльки одна, найбiльша - видко, мати тамтих -
зiсталася в звоях вужа. Маляр пiдхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися
газелi, а вуж, високо пiднявши голову, з всею силою стиска? сво?ми
велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати?й костi. Вiн обкрутив??
шию i хребет, а з-посеред закрутiв його сорокатого блискучого тiла видко
голову бiдно? жертви. Великi очi, вигнанi наверх передсмертною мукою,
блищать, немов у сльозах. Жили на ши? напруженi, - голова, немов доочне
бачиш, кида?ться ще в посяiднiх судорогах. Зате очi змi? блискають таким
злорадним, демонiчним огнем, такою певнiстю сво?? сили, що мимоволi мороз
пробiга? по тiлi, коли добре йому придивитися. Дивна рiч! Герман
Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тiм образi, а особливо
любив цiлими годинами вдивлюватися в страшнi, сатанським огнем розiскреиi
очi змiя. Вiн вiдразу так йому подобався, що сейчас закупив його два
примiрники i повiсив один у себе в поко? в Дрогобичi, а другий в
Бориславi. Не раз показував його гостям, жартуючи при тiм з дурно? газелi,
котра сама пiдсунулася пiд нiс вужевi. Однако ж на самотi вiн якось не мiг
жартувати з вужа. Вiн чув якийсь темний, забобонний страх перед тими
очима, - йому здавалося, що сей вуж колись ожие i принесе йому щось
незвичайного - велике щастя або велике горе.
Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над
Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув
величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але
сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, - пораннiй холод i глухий
вiддалений гамiр робучого люду - все то лоскотало його змисли а заразом
обезсилювало, усипляло?х. Органiзм, розстро?ний учорашньою?здою i
домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до то? в полотно
оправлено? книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до
пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, - йому стало так якось солодко, нi
одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер
голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато
розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер,
перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм
враженням свого життя - вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед
сво? очi...
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi.
Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i
досi пройма? його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане
теперiшн? життя, - однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб
вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось
важким прокляттям над його головою - прокляттям нужди, прокляттям
заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув
вiн того прокляття в хвилях сво?х найбiльших спекуляцiйних удач, - не раз
мара давньо? нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала
горечi-полину в солодкi напо? багатства i збитку. I досi вiн живо нагаду?
тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в
Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив
старо? i ще вiдразливiшо? гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi
робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю
пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати
його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо,
дах у кождо? був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота
пересторона подобала радше на одну нужденну ру?ну, на одну велику купу
смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I
воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь
шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася
i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по
кiлька родин, т.?. по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних
жидiвок, а кругом кождо? ро?лося, пищало та верещало бодай по п'ятеро
дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, -
найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то
по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та бог зна?
якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут
тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi,
в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим
сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв.
I Германова мати була не лiпша, коли й не гiрша других. Хоть ще молода
жiнка - всього могло?й бути 20, а най 22 - то прецiнь вона вже, так
сказати, вросла, встрягла в той тип жидiвок, так звичайний по наших
мiстах, на вироблення котрого склада?ться i погане, нездорове помешкання,
i занедбане виховання, i цiлковита недостача людського образования, i
передчасне замужжя, i лiнивство, i сотки других причин. Герман не пригаду?
собi, щоб бачив?? коли оживленою, свiжою, веселою, пристро?ною, хоть на
?? лицi виднi були слiди яко?-тако? краси. Лице, колись кругле i рум'яне,
пожовкло, згризене брудом i нуждою, обвисло вдолину, мов порожнiй мiшок;
губи, давнiше повнi, рум'янi i рiзко викро?нi, посинiли, вiддулися, очi
помутнiли i скаправiли. Чотирнадцять лiт вiд роду вона вийшла замуж, по
трьох лiтах розвелася з чоловiком, котрий не хотiв?? довше при собi
держати i кормити. Старцюго?нна вiн взяв iз собою бог зна? куди (вiн був
мiняйло i?здив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та
всяку господарську подрiб за платники); молодший, Герман, лишився при
матерi. Йому було тодi пiвтора року, коли його родичi розiйшлися, - вiн не
затямив нi вiтця, нi старшого брата, а пiзнiше припадком довiдався, що оба
серед чистого поля померли на холеру, де?х найшли аж десь за тиждень коло
трупа коня. Взагалi, ростучи в такiй пагубнiй i нездоровiй атмосферi, вiн
розвивався дуже поволi i тупо, хорував часто, i найдавнiше враження, яке
застрягло йому в пам'ятi, то його грубий животик, в котрий часто штуркали
його другi жидики, мов у бубен. Дитинячi забави серед череди голих,
заваляних, круглих дiтей пригадуються йому неясно, мов крiзь сон. Дiти
бiгають довкола тiсного подвiр'я помiж двома хатами, побравшися за руки, i
верещать щосили, - бiгають, доки?м свiт не закрутиться, а тодi покотом
падуть на землю. А нi, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в
гнилiй, гарбарським лубом начорно зафарбованiй водi потоку, полохаючи
величезних довгохвостих щурiв, що бiгають?м попiд ноги до сво?х ям.
Виразно нагаду? Герман, як не раз качався з другими жиденятами долi
берегом в потiк i як старшi жиди, стоячи на мостi, реготалися до розпуку з
його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички,
причепленi були худi довгi ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять
нiчлiги в тiснiм, поганiм закамарку, разом з десятком таких, як вiн,
дитенят, - тотi ночi, проведенi на вогкiй, сирiй пiдлозi, на соломi, що
напiв перегнила та кипiла черв'яками i бог зна? яким гидом; тотi страшнi
ночi, заглушуванi смiхом i плачем дiтей, штурканням, бiйкою та криком
жидiвок; тотi безконечнi ночi, котрi вiн проводив скулений в клубок вiд
холоду, пiсля котрих вставав рано горючий i червоний по всiм тiлi. Ох,
тотi страшеннi ночi дитинячих лiт, що другим свiтять до пiзньо? старостi
ангельськими усмiхами та поцiлуями матерi, тишею та утiхою, першим i
послiднiм щастям життя, - йому вони були першим i найтяжчим пеклом! Його
вони до старостi пекли i морозили; сама гадка о них запирала йому дух в
грудi, наповнювала його вiдразою, глухою, смертельною ненавистю до всього,
що бiдне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Вiн
сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодiсть мусить в кождiм
притупити нерви, заглушити голови до то? степенi, що нещастя i плач
другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нiм тiльки
обридження, але немилосердя. Впрочiм, Герман Голйдкремер нiколи й не думав
о тiм, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз
бiднi, покривдженi рiпницi з нужденними лицями, в лахах, просяклих
кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повно? плати, вiн сплював,
вiдвертався i казав слузi викидати?х за дверi.
Свою матiр вiн нагаду?, як, бувало, цiлими днями сидить пiд хатою з
панчохою та клубком в руках та репету? хриплим голосом всяку погань, щоби
перекри-чати котрунебудь iз сво?х сусiдок, котрiй нинi прийшла охота з нею
зчепитися. Панчоха в?? руцi дуже поволi поступала наперед, хоть на перший
погляд могло показатися, шо вона плете ненастанно. Не раз цiлими мiсяцями
вона носила тогу панчоху i тот сам клубок, поки панчоха, ще недокiнчена, i
клубок, ще недоплетений, не набирали тако? барви, як все довкола -
брудно-сiро?. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допiк?й
яким острим словом, - чалапкала по баюрi розхристана, задихана, охрипла,
посинiла з лютостi, - а допавши бiдного бахура, хапала за волосся i бухала
без милосердя межи плечi, доки дитинище не впало на землю. Не раз i
Германовi дiставалося вiддге?, i то дуже прикро. Вона була, як всi лiнивi
а бiднi, дуже уразлива i люта, а в опалостi не перебирала, кого б'?, чим i
куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно,
що повалився на землю, обiллятий кров'ю. Чим жила його мати, з чого
удержувала себе i його, того Герман не знав. Знав тiльки, що хата, в
котрiй вони сидiли, не?х, а наймлена, - та й ще пригаду? собi високого,
грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матiр, що
така розхристана, i брав?? з собою. Часто вечорами i сама мати виходила
кудись i не вертала аж над раном.
Таке було життя будущего мiльйонера Германа Гольдкремера аж до десятого
року. Правда, ростом i подобою вiн походив на семилiтка, та й то плохо
розвиненого. Сили i живостi дитинно? у нього не було. В ту пору вiн зачав
набирати смаку до лiнивстза i часто сидiв-туманiв цiлими днями на лавцi в
хатi., хоть мати гнала [його] на мiсто продавати сiрники хлопам або
займатися яким другим зарiбком, як другi жидики.
Було се лiтом 1831 року. Страшна нечувана досi пошесть навiдала наш
край. Довго бiгали глухi чутки межи народом, що наближа?ться "кара божа",
довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимо?, нагло? смертi. Аж ось
вона i надiйшла, сто раз страшнiша, як ся надiяли. Цiлi села
пустiли-вимирали, цiлi родини щезали зо свiту, як вiск на огнi. Один не
знав про смерть другого, i собi ж смертi вижидаючи. Брат вiдвертався вiд
брата, отець вiд сина, щоб не побачити на нiм страшного клейма смертi. А
хто ще лишився живий, iшов до коршми, пив i горлав пiсень в безумнiй
непам'ятi. Нiкому було потiшати безнадiйних та сумуючих, нiкому було
рятувати хорих, що не раз пищали водицi, конаючи в страшенних судорогах.
Помiж простими людьми лiтали страховиннi повiстi про опирiв, що
"потинають" людей, а по декотрих селах п'янi, вiдчайдушнi товпи почали
навiть палити на огнi таких, котрих уважали нiби опирями.
I Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпiв вiд не? бiльше, як
другi передмiстя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав
ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стiсненi густо в одних хатах,
легко однi вiд других заражувалися. Жиди, жидiвки, а найбiльше малi дiти
падали, мов трава пiд косою, умирали серед глушi, тихо, потайно, по кутах
та закамарках. Кiлько?х там перемерло, то лиш бог один зна?. Котрi були
ма?тнiшi, пови?здили при наближеннi зарази в гори, на здоровiший воздух, -
але зараза i там?х дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але
у Германово? матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого. Вона
серед загально? тривоги валандалася попiд хату, без пам'ятi вiд переляку i
голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на
землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до не? i з дитинячою
цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому, близькому люто?
смертi. Йому ще i нинi живо сто?ть перед очима вираз?? лиця, такий
безграничноболiсний, перекривлений та змiнений, що аж йому, малому, мороз
перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий?? рух, кожде?? слово в тотi страшнi
хвилi вiчно? розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав
близько, - материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не загибла в нiй,
а проявилася в хвилю найтяжчо? муки.?? рука, простягнена, безвладно упала
на землю, а Герман бачив, як всi жили, всi сустави стягались, то
випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попiд шкiру щораз
виднiше набiгала синя, ба зеленкувата муравиця.
- Герш, - прохрипiла вона, - не пiдходи... до... мене!..
Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже
невиразно розумiв, що воно таке дi?ться. Шарпане судорогами тiло матерi
почало перекачуватися на всi боки.
- Герш!.. чесно жий! - простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тiй хвилi
упала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до не?, а не менше боячися утiкати.
- Води! води! - прохрипiла конаюча, але Герман не мiг рушитися з мiсця,
його пам'ять щезла на тот час. Як довго вiн так стояв, два кроки
вiддалений вiд матерi, того й сам не зна?. Навiть не може собi нагадати,
хто i як пробудив його з того остовпiння, коли i куди спрятали трупа: все
то пожерло вiчне забуття, вiчна непам'ять.
Вiн очутився вночi серед улицi. Голод рвав його нутро, спрага горло
палила, тривога немов клiщами стискала груди. А довкола тиша глибока,
глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-пiд
землi, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де? ще
живi люди, блима? свiтло, меркотячи в вiддалi i, мов острi ножi,
прорiзуючи пiтьму. Малому Германовi ще страшнiше робиться, коли глядить на
тотi свiтла, - вiн аж тепер почува? цiлу пропасть сво?? самоти, свого
сирiтства, - його зуби мимовiльно цокочуть, колiна пiдшпотуються i
дилькотять, свiт почина? крутитися перед ним. Але ось подунув холодний
вiтер вiд сходу, вiдсвiжив його. Вiн ходить улицями, щохвилi озираючись.
Але голод не переста? йому докучати, прогоню? поволi все друге, прогоню? i
страх i пiдсува? йому нову, смiлу гадку. Германовi нiколи довго
розважувати, - вiн тихими кроками, мов кiт, крадеться до першо?-лiпшо?
хати, у котрiй не видно свiтла, де, значить, всi вимерли. Перша, до котро?
пiдiйшов, була замкнена, - добуватися дарма рiч, сили нема. Вiн поповз к
другiй. Хата стояла розтвором, i Герман увiйшов досередини. Насамперед
полiз до полиць, до мисника, - всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим
занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хлiба. Вхопивши його,
вiн аж стрепенувся i в безумнiм переполосi пустився утiкати з хати.
Заспоко?вши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i заснув
мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, - особливо утiшив
його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали всякi страхи. Вiн
побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi довкола. Думка про
власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хлiба ще добрий
кусень лежав у нього за пазухою, - голоду не боявся. Аж ось вiн попав на
одну улищо, по котрiй возили мерцiв з трупарнi на кладовище - далеко за
мiсто. Вiн зразу цiкаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею
довженним рядом, обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих
дощок. Крик та завiд осирочених не вмовкав, - товпами перлися люди рiзних
станiв улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг
мороз, коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, - вiн щодуху почав
утiкати з то? улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi, глухi
закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн, накиданих
купами на драбиннi вози та тягнених по вибо?стiй каменистiй улицi, -
прочувався йому той плач болiсний i лякав його не раз серед тихо? ночi.
Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно
не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження
приглушили його пам'ять. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до
пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав де
яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його пам'ять,
йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто
крутилися червонi колеса, - вкiнцi все щезло, темно...
Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому,
було дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце,
бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу, лакировану,
чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других лiжок -
стогнання, охання... Якась баба в чорнiм тихо-тихо ходить довкола i
загляда? до хорих. Вiн дуже?? злякався i затулив очi. Знов забуття...
Мов крiзь сон, до йзго слуху пробива?ться пискливий, незносний голос,
що довго-довго, одностайно приспiву?. Вiн вiдкись нiби зна?, що се
шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому - не зна?.
Герман не зна? i донинi, як довго лежав в шпиталi, на яку слабiсть,
вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його
головi, мов вiдблиски далеких блискавиць.
Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля
довго? недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий безсильний,
покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, - страх переняв його.
серед то? широко? безлюдно? улицi, так як колись вночi при видi огникiв,
що тут i там блискали з вiкон. Вiн ледве мiг собi пригадати, що таке з ним
дiялося перед недугою. Йому збиралося на плач, - але якось здужав перемочи
себе i пiшов, куди очi видять, чалапкаючи сво?ми маленькими нiжками по
болотi улицi.
- Герш, Герш! А ходи сюда! - крикнув хтось на нього збоку жидiвською
мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого жида з рiдким
жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава бекеша i чоботи,
облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi зразу чудно стало, що
хоче вiд нього той незнакомий жидок, - i вiн мимоволi пiдiйшов к ньому.
- Не пiзна?ш мене? - спитав жидок.
Герман кивнув головою i випулив на нього очi.
- Я Iцик Шуберт, зна?ш? Моя бабка там жила з тво?ю мамою, зна?ш?
Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам
не знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос.
- Ну, ну, не плач, - сказав жидок благим, добродушним голосом. - Видиш,
i мо? померли, - що робити? Всi померли, всi до одного, - додав вiн сумно,
немов сам до себе, - i Тавба, i бухер, - всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже,
плач не поможе! А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий!
Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом.
- Зна?ш що, Герш, - сказав Iцик, - ходи зо мною. Герман видивився на
нього, мов не розумiв того слова.
- Куди?
- До Губич! Там у мене хата?, i кiнь?, i вiзок, - по?демо з весною
платянки мiняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, - i твiй тато пiшов, та,
бiдний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не
хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до сво?? хати.
Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди та сльоти, але люди ще не
вспiли отямитися пiсля страшного нещастя. Загалом по улицях рiдко видно
було чоловiка, а де i показалося людське лице, то таке залякане, нужденне,
сумне та позеленiле, що, бачилося, тi люди повиходили йно що з в'язниць,
де довгi лiта конали в вогкостi, холодi, пiтьмi та всiляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла iляста земля
чiплялася нiг, важила, мов кайдани, так що нашим пiшоходам дух захвачувало
з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволi i незначно, мов слимаки.
Iцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смертi
приходилося, заким долiз до Iцкового помешкання. Його добродушний опiкун i
нiс його на руках, i провадив, радше сказати, волiк за собою, i
приговорював, додавав сили. Пiзно вночi вони дочапали до цiлi, i Герман,
скоро допав лавки, повалився i заснув мов забитий.
Губичi - досить велике село, розложене здовж рiчки Тисьменицi, на
половинi дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На пiвнiч вiд села
здвига?ться високо догори споховаста площа, а на полудн? ще вищi горбки
переходять в другу високу площу, на котрiй пишно красу?ться невеличкий,
чотириугольний, самий дубовий лiс, Тептюж. Само село розсiлося на низькiй
рiвнинi, широкiй, на яких-де тисячу крокiв, котра тягнеться вiд
Бориславського узгiр'я геть-геть долi Тисьменицею аж до Колодруб, де
лучиться а великою Днiстровою долиною. Околиця Губич вiдзначу?ться тою,
властивою пiдгiрським сторонам красотою, котрiй рiвно? не подиблеш деiнде.
Не побачиш тут анi острих шпилiв височенних Бескидiв, анi голих,
пошарпаних скал Чорногори, анi стрiмких вимулистих урвищ гiр
заднiстрянських. Тут круговид у дивнiй гармонi? показу? вам чаруючу
заманчивiсть i рiзновиднiсть гiрсько? околицi, i розгонисту ширину та
одностайнiсть околиць подiльських. Мила, не грандiозна i страшна, а якась
домашня, близька серцю розма?тiсть барв, предметiв, комбiнацiй - риси все
круглi, лагiднi, гармонiйнi, рiки невеличкi, прудкi, чистi, воздух
здоровий, як в горах, але без то? гiрсько? рiзкостi, котра так швидко ста?
прикрою, - а при тiм всiм широкий видна далекi, легко хвилюючi рiвнини, на
сотнi нив, перелiскiв та осель людських, розкинених то рядами, то
живописними групами, то пестрою шахiвницею...
Життя Германа пiшло тепер дiйсно новим ладом. Iцик був чоловiчок
добродушний, не зовсiм сильного характеру, навиклий змалу хилити голову
перед всяким "зi сво?? вiри". З "гоями" вiн обходився, як кождий другий, -
сварив i антелив одних послiднiми словами, пiдлизувався другим, шахрував i
ошукував кождого, де i як мiг, не роблячи собi з того зовсiм нiяко?
важностi. Взагалi тут Герман перший раз пiзнав, що то за народ тотi "го?",
i його хлоп'ячий розум швидко покмiтив, що в кождого з "жидiвсько? вiри",
так сказати, дво? лиць: одно, котре оберта?ться до хлопа, у всiх однаке:
гидке, насмiшливе, грiзне або хитре, - а друге, котре наверта?ться до
сво?? вiри, i тото лице нiчим не рiзниться вiд лиць других людей, значить,
бува? у кождого вiдмiнне: добре або зле, хитре або щире, грiзне або
ласкаве. У Iцка тото "сво?" лице було дiйсно щире i ласкаве, тож малому
Германовi, що на сво?м вiку не зазнав нi ласки, нi вигоди, нi пестощiв, аж
тепер вiдкрилася нова, яснiша сторона людського життя. Уже само життя на
чистiм,-здоровiм воздусi було для нього великим щастям. Вiн, що довгi
лiта, першi сво? лiта, душився в затхлiм, нездоровiм воздусi
перелюдненого, нехлюйного передмiстя, тепер повними грудьми, розкiшно
надихувався чистого сiльського воздуху, аж йому кров живiше грала в тiлi i
свiт крутився, мов п'яному. Iцик приладив йому вигiдне леговище, сухе,
тепле, простiрне, - i Германовi той тапчаник з простим сiнником i старою
бекешею замiсть ковдри видавався бог зна? якою пишною постiллю, вiдай
тому, що i у його опiкуна не було лiпшо?. Страву варив Iцик сам, а малий
Герман помагав йому як мiг, - та хоть не раз i не зовсiм смачно зладжена,
вона смакувала?м якнайлiпше, бо була приправлена голодом. Загалом
сказати, Iцик обходився з Германом, як з рiвним собi, бачив його зручнiсть
i справнiсть i радився з ним, мов зi старшим, перед всяким дiлом. Сама
його натура, блага i податлива, не приводила йому i на голову думки -
взяти твердо в сво? руки хлопака, призвичаювати його до беззглядного
послуху, як то люблять робити другi опiкуни, котрi, хотячи нiби наломити
свого вихованка на добру дорогу, приб'ють i приголомшать бiдну дитину
доразу, а коли воно, тумановате i позбавлене власно? волi i живостi,
уляга? без супротивлення?х забагам та безглуздим розказам, хваляться, що
"ось то ми! порядок у нас мусит бути!" - а нi, то на додаток кидають
дитинi в лице сво?м хлiбом: "На чи?м вiзку?деш, того пiсню спiвай!"
Зимою Iцик почав учити Германа читати i писати, - розумi?ться,
по-жидiвськи, бо iнакше сам не умiв. Наука йшла досить тупо. Герман вирiс
в обставинах, так несприяющих розвитковi духово? спосiбностi, що лиш
вроджена завзятiсть могла помочи йому побороти початковi трудностi. Його
ум, бистрий i попятлпвий в щоденнiм життi, в звичайних речах, при науцi
показувався такий тупий, непам'ятущий i неповоротливий, що навiть
терпеливий i добродушний Iцик не раз лютився, кидав книжку i на кiлька
годин переривав лекцiю. Однако ж, мимо його терпеливостi i Германово?
пильностi, вони через зиму не дуже далеко эайшли при неприступнiм,
механiчнiм способi науки.
Зате як прийшла весна, настало тепло, погода, - то тодi почалося життя
для Германа? Iцик впрягав конину до вiзка, накупував в мiстi всiлякого
подрiб'я, якого потребують селяни, i гайда з тим добром по селах! Яка
втiха була для Германа сидiти ззаду на возi на скриньцi: спереду i ззаду
копицi онуч i всiлякого "фурфантя", а понад тими сiрими купами ледве
вигляда? мала головка жидика в дрантавiй шапчинi, зi здоровими рум'янцями
на лицях, рум'яна, весела. Кругом пишнi зеленi поля, шум'ячi дуброви,
блискучi срiблистi рiчки, а над головою погiдне, голубе небо, - i тепло,
сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщкiв,
шелестом зеленого листя, шваркотом потокiв в одну далеку, стрiйну гармонiю
щастя, величi i спокою.
Ех, кiлько-то разiв нагаду? Герман Гольдкремер, мiльйонер, ще i тепер
тотi часи свого веселого, вiльного, правдиво циганського життя! Вiн
нагаду??х не то щоби з якоюсь особливою радiстю, - вiн з погордою
дивиться тепер на тодiшню бiднiсть, на забiги о пару крейцарiв, на утiху,
коли?м удалося вимiняти багато онучок, - його навiть злить тота тиха
радiсть, тото вдоволення, яке чув тодi; але всетаки якийсь тайний,
незнаний голос шепче йому, що се була найщасливiша пора його життя, що
тихе щастя, сумирнi, погiднi днi, котрi прожив в бiдностi, на Iцковiм
вiзку, не вернуться для нього нiколи.
А то?дуть, бувало, дорогою посеред пiль: довкола нi живо? душi, збiжжя
ще не достигло, легенький вiтрець хвилями-хвилями клонить важке колосся
половiючого жита. Вусатий ячмiнь де-не-де вирiзу?ться ясно-зеленою
пасмугою, а озима пшениця гордо похиту?ться на сво?х стрiйних гладеньких
стеблах. Куди оком кинь, не видно хати людсько?, - село в долинi.
Далеко-далеко на сходi розiллялася зеленим, пахучим озером лука, i вiдтам
доносить вiтер дренькiт кiс та декуди видно ряди немов великих бiлих
комах, що порпаються в зеленi - то косарi. Iцкова конива немов i собi рада
тiй величнiй тишi, тому теплу i запаховi, iде нога поза ногу м'якою
"польською" дорогою, зриваючи час вiд часу головки конюшини на ходi. Iцик
мурл". кав пiд нiс якусь жидiвську пiсеньку, мабуть, "Finsterer
balyguteh", - батiг застромив за пояс та повiльно розхиту? головою налiво,
направо, немов розда? поклони тим пречудним благословенним нивам, тiй луцi
далекiй i тому Дiловi синьому, що з заходу сонця вистрiлив високо в небо
сво?ю тяжкою масою, круглими лiсистими верхами та мрi? в вiддалi величний,
спокiйний, непрослiдимий, немов шмат неба, котрим природа для бiльшо?
вподоби зама?ла нашi гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп
онучок, струже дещо та веде сам з собою всiлякi розмови, немов се вiн
онучкар, а до нього приходять баби i торгуються з ним.
Але ось вони з'?хали з гори. За ними схопився туман пороху, перед ними
зеленiють верби, вишнi; срiблиться рiчка межи хатами, iграють дiти на
вигонi, бродить худоба по оборах: село. Герман схапу?ться, щоби створити
лiсу, i швидко запира???, скоро вiзок про?хав, та бiжить за ним, бо вже
чу? гавкання довкола, - вже з присп посхапувалися пси i бiжать громадою
привiтати гостя. Дивачний стрiй, ще дивачнiший вiзок побуджу??х до люто?
запеклостi, а кiлько раз Iцик або й Герман протяглим, проникливим голосом
закричать: "Мiняй онуцi, мiняй!" - то пси аж заливаються, аж землю рвуть
пiд ногами з превелико? лютi. Вони гурмою бiжать довкола вiзка: деякi
у?дають на конину, котра хита? головою на всi боки, немов розкланю?ться
добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до не? надскаку?, форкне i
пiдiйме голову догори та й далi. Другi взяли на око онучкаря, бiжать попри
вiз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германовi робить превелику
утiху тота безсильна лютiсть псiв, вiн дразнить?х прутом i голосом та
регочеться до розпуку, коли який смiлiший зведеться на заднi лаби, щоби
скочити на вiз, - вiз тим часом пiмкне дальше, а бiдний псисько аж
перекарбулявться з розмаху в поросi.
Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамiр, крик, бiганина... Баби,
хлопцi, дiти - все бiжить навпроцапи на улицю, доганя? мiняйла. Але
мiняйло немов не бачить?х, немов не чу?, як кричать: "Жиде, жиде, а
зажди-но!" Вiн бачить, що?х ще мало,?де далi, де на мiстках та по оборах
пiджидають другi, i ще раз затяга? сво? протяжне: "Мiняй онуцi, мiняй!" Аж
тепер вiн зупиня? конину, кида??й кулак сiна i оберта?ться назад, щоби
видобути скриньку з всiляким добром, за котре промiнюють селяни платники.
от тут зачина?ться життя, рухливе, говiрке, веселе! Тут i для Германа
робота. Охочих до мiнянки купа велика: однi вiдходять, другi надбiгають, -
Iцковi годi всiх заспоко?ти. Герман i воза пильну?, i сам дещо торгу?, -
на нього Iцик здав сiльських дiтей, котрих найтяжче обiгнатися, а найлегше
одурити. Герман ще й тепер з усмiхом згаду?, як то вiн шпарко увивався
межи сiльськими хлоп'ятами, як швидко вiдправляв?х, як зручно умiв
пiдсунути кождому то, чого той хотiв, i брав вiд нього шмат узатро?
бiльше, як варт товар. I кiлько-то було сварiв, крикiв, проклять на тих
сiльських вигонах. Особливо з жiноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з
другою i не вступиться: дай?й тото або тото за тiлько онуч. Але тут Iцик
був уже зовсiм не той, що дома: упреться i собi, i насварить на бабу, i
споганить?й всю родину, i таки поставить на сво?м. Довго тягнуться торги
та передирки. Iцик поволеньки пiдганя? конину горi селом, все в супроводi
цiло? гурми сiльських хлоп'ят та дiвчат, у котрих нема платянок i котрим
зависливо дивитися на ножики, перстенi та скиндячки, що другi
понамiнювали.
Поволi?дучи горi селом, вiзок чим раз, то бiльше наповнюгться
платянками, Iцик погляда? на?х наскиданi копицi i засуку? руки, - зна?,
що швидко набереться в нього сотнар i буде мож везти до лiверанта в
Дрогобичi. Аж ось вони серед села, против широко? муровано? коршми. Iцик
зверта? конину на брудне обширне подвiр'я. Орендар Мошко його знакомий.
Тут вiн пообiда?, - розумi?ться за грошi, - печених бараболь i молодо?
цибульки i побалака? "зi сво?ю вiрою", тут i конину попасе, i онучки в
коморi зложить на час, бо йому невигiдно з ними возитися. Його приймають
радо, йому так любо посидiти в тiснiм ванькирi, заваленiм трохи не до
повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидiвських бахурiв
та уривано? бесiди двох селян, що широко розсiлися в коршмi на лавцi,
випили по пiвкватирцi, люльки позапiкали та, пикаючи, час вiд часу
перекидаються кiлькома словами. I Германовi добре та любо побiгати надворi
з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якiй
муравi. Сонце саме в полуднi. Жарко, аж душно. Комарi та овадня докучають
Iцковому коневi, котрий дармо форка? та обмаху?ться хвостом, гризучи
пахучу, свiжу траву, що йому докинули орендаревi хлопцi. Дiтям жаль коня,
вони беруться обганяти його вiд овадiв, а коли?м то навкучиться,
поналамують зелено? широколисто? вербини i обтичуть нею коня для
якого-такого захисту.
Сонце хилиться з полудня. Iцик вiдпочив, покрiпився, напо?в коня, шмати
позносив до орендарсько? комори i зложив до свого-таки мiшка, що там
сто?ть лишень про тоту потрiб. Пора в дорогу. Вiзок порожнiй легко
котиться i туркоче дорогою. Iцик живо пiдганя? коня i знов затяга? сво?:
"Мiняй онуцi, мiняй!" Починаються давнiшi сцени, торги, крики,
бiганина, - i знов мiняйлiв вiзок?де, немов у парадi, наповняючися поволi
платянками. Вже сонце гетьгеть похилилося, заким Iцик змiг покiнчити з
бабами, - ось i селу кiнець. Знов бiжить Герман вiдпирати лiсу, - тим
разом вони ви?здять тихо, пси утихомирились давно.?м знов приходиться
?хати пiд гору, посеред поля, далекоДалеко глинистою дорогою. Але дорога
суха, вiзок теркотить по груддю, Iцик швидко поганя?, бо на вечiр?м треба
стати в другiм селi, у знакомого орендаря на нiч. "Вйо-у, косю! Гайта!
Вйо-у!" - покрику? раз по разу Iцик i знов зачина? мурликати пiд носом
протяжну пiсеньку: "Finsterer batyguteh". I далi, далi, далi. З села до
села, з гори в долину, через рiчку, горi горбками, посеред пiль, поперек
лiсiв тягнеться повiльно?х теркотячий вiзок, розляга?ться самотньо
проникливий Iцкiв голос. Змiна за змiною, а життя все одно! Околиця за
околицею, а край все один, краса все одна, - вiчна, ненаглядна, супокiйна
краса пречудового Пiдгiр'я...
Споминки уколисували Германа. Вiн чув, як у нутрi його немов таяв
якийсь давнiй, довголiтнiй холод. Цiлi роки вiн носив його в собi, цiлi
роки, вiдколи оженився, вiн чув, що якась судорога зцiпила його грудь i
притупила в цiм всяке людське чуття.
Вчора вечором,?дучи сюди, вiн про?здив через Губичi. Йому прийшлось
минати давно знакому, похилену i напiврозвалену Iцкову хатину. Тепер вона
вже в третiх руках пiсля Iцка. Перед нею двi верби головатi i стара
поламана лiса. Стiни покривились i позападали в землю, вiконця позатиканi
шматами. Кiлько сот разiв вiн пере?здив коло не?, а нiколи не прийшло йому
на думку заглянути за високий плiт, хто тут жне. Вчора, не знати як i
вiдки, прийшла йому сота думка. Вiн велiв зупинити бричку i став па ноги,
щоб заглянути через плiт. Тро? жиденят бавилося на подвiр'? коло
невеличко? занедбано? шiпки, де колись стояв Iнкiв кiнь. Дво? дiтей були
круглi, повновидi, чорноокi i дуже веселi. Третiй, трохи бiльшенький
хлопчина, держався якось осторонь вiд них, забавлявся, видно, неохотно i
робив все, що йому казали меншi. Його лице було зовсiм не подiбне до
тамтих, - певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дiвчинка, лiт коло 6,
лютилася часто на нього, термосила його за руки, за уха, щипала в лице i
збиткувалася над ним, але вiн не плакав, не кричав, навiть не кривився,
тiльки жалiбно дивився на не?. Видно, боявся i??, i ще гiрше матерi,
котра в тiй хвилi кричала на когось в хатi.
Герман не мiг довше дивитися на таку забаву межи дiтьми. Вiн сiв i
казав нагнати конi. Його живо вразив той тривожний, болiсний погляд
хлопчини, що не кричав i не плакав, коли другi над ним збиткувалися. Тепер
йому пригадалися його давнi забави серед селянських дiтей. Як вони радо
приймали його, як любо було бiгати з ними, плести вiнки з лоташу весною,
ходити по лiсi за грибами та орiхами восени, як часом Iцик не?хав по
селах. Чому вони чулися рiвнi, а тут вже мiж малими, одно? вiри, така
неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще
любив цвiгати батогом малих песикiв аж до кровi, що других дiтей без
причини кидав в рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом.
Пригадалася йому його жiнка i вся домашня погань, - i чоло його
насупилось, а з-помiж стиснених уст вирвалося якесь жидiвське прокляття.
Але дальшi споминки з давнiших лiт успоко?ли його. Тепер уже не тиха,
безнадiйна бiднiсть виднiлася в тих картинах, що пересувалися поперед його
очi. Нi, тут вже почалася боротьба о багатство, боротьба страшна, завзята,
щоденна. Тут Герман мiг слiдити вiд самого початку, вiд малесеньких
зародiв, як росли, розвивались i множилися його тисячi, доки не дiйшли до
мiльйонiв, як поборювали i пожирали без лiку противникiв, як опутували i
висисали без лiку народ, як ширили довкола без лiку нужди, бiдностi,
знищення, i йому самому, попри всiх достатках i розкошах, таки не принесли
того, що назива?ться щастям, вдоволенням. Давнiше упоювали його першi
удачi, в його грудi часом щось металося i скакало з радостi, але тепер не
стало i того. Його капiтал рiс i множився, мов заклятий. Нинi перший раз
вiн оглянув добре, вiдки набирав сокiв, - i злякся, злякся самого себе,
злякгя свого богатства! Не тому, щсб так надто зрушила його доля тих
тисяч, у котрих його капiтал вiдняв щоденний хлiб, так як велике дерево,
ростучи, вiдiйма? животнi соки з дрiбно? трави кругом себе. Нi, доля тих
бiдолахiв не дуже там займала Германа. Не того йому стало страшно, що
тисячi не мають через нього чим занестися. Вiн був забобонний, i йому в
тiй хвилi причувалися тiльки тисячi проклять, котрi найшли на його голову.
Його багатство якось страшно в тiй хвилi затяжiло на нiм. Йому, не знати
вiдки, прийшла думка, що багатство, - то потвора о сто головах, котра
пожира?-пожира? других, але, хто зна?, може вiдтак пожерти i його. Вiн
мимоволi глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним свiтлом. Газелi
десь немов пощезали, зблiдли серед яркого свiтла, тiльки зво? вужа
блищали, мов золотi живi перстенi, готовi туй-туй обхватити свою добичу, -
а очi, тотi зачарованi, огнистi очi, так i впивалися в Германа, так i
проколювали його. Йому стало моторошно. Вiн зажмурив очi, щоби обiгнатися
свiтла i страшного привиду.
Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого огромного ма?тку?
Три лiта пробував вiн у Iцка Шуберта, Здоровий воздух, супокiй, частi
про?здки зовсiм вiдживили його. Його лице почало наливатися здоровою
краскою, рухи були живiшi, бо навiть пам'ять i повороткiсть значно
збiльшилася. Герман рiс, дужав i поправлявся на диво, хоть слiдiв молодших
лiт ще лишилося немало в цiлiй його вдачi. Вiн не раз лютився за марницю,
не раз нападала на нього давня лiнь, i вiн сидiв, зложивши руки, цiлими
днями на лавцi, не кажучи й слова до Iцка. Але все то не псувало мiж ними
добро? згоди. I, певно, Герман був би вiд тих хиб вилiчився, якби був
довше пожив в Губичах. Та не так воно склалося.
Герман донинi ще тямить тоту зимову нiч, в котру постигло Iцка нещастя.
Вiн цiлий день сидiв сам в хатi та нетерпеливо вичiкував свого опiкуна з
Дрогобича. Iцик по?хав на торг. Вдень мороз попустив, сонiчко свiтило
ясно, а зо стрiхи капало, аж любо. Але надвечiр натягли сiрi хмари, i
почало лiпити широкими пластами снiгу. Швидко й свiту не стало видно.
Смерклося доразу, а снiг все лiпить та лiпить. Тихо довкола, вiтру нема.
Герман затопив в печi, сiв на припiчку i жде, але Iцка як нема, так нема.
Дорога в село iде попри хату. Ось Герман чу?, гейкають якiсь торговi,
вертаючи домiв. Вiн вибiг, щоб розпитати про Iцка.
"А певно, вже десь?де, ми?го ще лишили в мiстi", - вiдповiв селянин.
Знов Герман чека?. Огонь сичить i трiскотить в печi, - вiн добув гороху i
почав пражити його в гранi, а для Iцка зварив кiлькоро я?ць. Ось пiд нiч
потис мороз, позамальовував шиби ледовимн, дивними квiтами. Далi зiрвався
i вiтер, почав бити снiгом о шиби, свистiти серед крутих берегiв,
термосити i виривати китицi в стрiсi. Огонь погасав, - Германовi ставало
лячно, вiн докладав полiн i раз в раз притулював лице до вiкна, чи не
почу? теленькання Iцкового коня. Не чути нiчого. Крiзь шпари в стiнах
потяга? знадвору холодом. Германовi зда?ться нараз, що десь дзвонять,
волосся зводиться вгору на головi, думка про пожар пролiта? в нього. Вiн
прислуху?ться, - нi, не чути нiчого. Ось засвистiв, заревiв, завив вiтер
дужче, нiж вперед, - немов стадо скажених вовкiв летить до села, виючи з
голоду та копотячи серед снiговiйницi. Вiд селянських дiтей Герман
наслухався повiстей про злодi?в, що в бурливi ночi добуваються до хат, i
ось йому причулося, що хтось скрипнув сiнешнiми дверми i легенько
ступа?-чалапка? по сiнях, маца? руками по стiнах - виразно чути шолопання
- чим раз, то ближче хатнiх дверей... Герман хоче кричати, але чу?, що
щось здавило його в горлi: вiн, сам не знаючи, що робить, втиснувся в
темний тiсний кут за пiччю, - холодний пiт виступив йому на чолi, все тiло
дрижить, вiн щохвилi жде, що ось-ось дверi створяться, а в них покажеться
страшне, обросле лице злодiя з огромною булавою та з широким блискучим
ножем за ременем. Але хвиля за хвилею мина?, - не чути нiчого, окрiм
проразливого завивання бурi. В Германа поволi дух вступа?, але вiн уже не
смi? встати зi свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять
повiстi про "страчукiв", що робляться з нехрещених дiтей, закопаних
де-небудь пiд плотом, пiд вербою. Йому зда?ться, що щось чупка? по поду, -
вiн тривожно пiднiс очi вгору, де було в пiдвалi старим звича?м вирiзане
маленьке вiконце. Мороз пробiг по його тiлi! Йому бачиться, що вiконце
ворухнулося, що пiднiма?ться поволi-поволi вгору, а за ним виднi?ться
чорний, глибокий отвiр. Вiн замер зо страху, не можучи вiдвернути очей вiд
вiконця. Йому задзвенiло в ухах, - бачилося, що в нiм самiм, всерединi,
ворушаться якiсь дикi, тривожнi голоси, пiднiма?ться крик, замiшання без
його волi. Нещасний хлопець безумiв зо страху i ожиданки. Але голоси не
унiмаюгься, стають щораз рiзчi, голоснiшi, - якесь уриване теленькання
пробива?ться крiзь змiшаний гамiр. Герман хвилю ще сидiв мов мертвий, не
знаючи, чи дiйсно сесь гамiр пiднявся в його нутрi, чи, може, доноситься
знадвору. Але одно? хвилi застанови було досить. Вiн зiрвався, немов в
якiйсь розпуцi, i дним скоком був коло вiкна. Гамiр роздавався вже на?х
оборi,-видно якiсь все чорнiшi тiнi, чутно теленькання кiнсько? упряжi, -
ах, Iцик, Iцик при?хав!..
Гамiр пiд хатою... Загримали до дверей. Герман побiг вiдчиняти i ще
швидше влетiв до хати, - так лячно, темно, холодно було в сiнях. Чи се
знов йому причулося, чи то направду вiн чув глибоке, тяжке стогнання десь
пiд землею? Вiн, дрижачи судорожно, докинув дров до огню i, обернувшися
лицем до дверей, ждав, хто вийде. Дверi створилися, i повiльно, важким
поступом увiйшло чотирьох селян, несучи кровавого, ледве живого Iцка, з
котрого грудi видобувався часом глибокий, роздираючий стон болю. Герман
застив на мiсцi з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Вiн
притисся до печi i не смiв кроку зробити.
- Поводи, Максиме, поволи! - приговорював один селянин другому. -
Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крiзь бекешу виступа??..
- Тож-то бiдний Iцко мусит десь болечку терпiти, - вiдiзвався Максим.
Iцик знов застогнав, але так страшно, що Германовi волосся згору
пiдвелося на головi. Селяни, положивши його опiкуна на постелi, взялися
перев'язувати його рани, як самi умiли (цирулик, за котрим пiслали до
Дрогобича, нешвидко надiйде в таку негоду!), а Максим, грiючи замороженi,
кров'ю обтеклi руки надогнем, почав шептом розповiдати Германовi, що за
нещастя постигло Дцка.
- Ну, видиш, небоже, - почав Максим, хитаючи головою, - як то нещаст?
не раз чоловiка здибле на гладкiй дорозi! Та й то ще от яке! Най бог
кождого боронит та й заступит вiд такого! От, видиш,?демо ми дорогою
понад Герасимове бсрсжище, - ти зна?ш, де оно: он там, за селом, над рiкою
той берег крутий та високий, -?демо собi, вiз за возом, - а ту вiтер у
споду реве так, що господи!.. Снiг так i жбуха? межи очi, конi ледве
лiзут, - страх! Аж ось кум Стефан, що передом?хав, кричит: "Гов!" Ми всi:
"Що таке?" А Стефан повiда?: "Слухайте! Ту щось страшного, якесь нещаст?!
Слуха?мо, - дiйсно, у споду, у берега, щось стогне, та так страшно,
болiсно, що нам аж кров застила в тiлi. "E, - говорит Панько, - може, -
дух святий при нас, - поганець який нас манит в западню?.." - "Що ви,
куме, - вiдказу? Стефан, - ту, видно, якийсь чоловiк iшов або?хав, не
спостерiгся добре та й упав з кручi. Ходiт, панове, треба рятувати живу
душу!" Панько каже: "Та бо я боюся! Мене ляк зносит!" А ту стогнан? раз в
раз зi споду чути, нiби грiшна душа в пеклi пити просит. Ми всi зiйшлися
вкуну, - що ту робити?.. "Ходiм, - каже Стефан, - а кума Панька лишiм коло
коней". Пiшли ми. Ну, а зна?ш, який кусень треба обходити, щоби дiйти на
сам берег рiки. Заки ми туди дiбралися, заки що, то, може, з пiвгодини
минуло. Вiтер аж землю рве з-пiд нiг, аж лiд на рiцi трiщит, а снiгом б'?
в очi, нiби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь? Темно,
погано... Ми побралися за руки i йдем напомацки туди, де стогнан? чути.
Дивимось, - лежит щось чорне на леду i не руша?ся. Ми пiдiйшли - кiнь
посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся
долi бережищем. Оглянули коня, - неживий. Iдемо далi, а твiй бiдний Iцко
лежит на леду i вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещаст?
на чоловiка!
Максим, оповiдаючи, грiв прозяблi руки над огнем i пикав люльку. Герман
не плакав, тiльки дрижав i поглядав скоса на постiль. Йому страшно було
перед тим покалiченим, кровавим, стогнучим тiлом, що колись було його
опiкуном. Вiн просив Стефана i Максима лишитися з ним через нiч коло
слабого, але газди всi обiцяли прийти, скоро повiдвозять худобу додому.
Iцик лежав без пам'ятi, говорити не мiг i, бачилось, не пiзнавав нiкого.
Герман раз лишень поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана
хустками, крiзь котрi повиступали огромнi плями кровi. На бородi i волоссi
скрiпла кров, бекеша i сорочка кровавi, уста посинiлi, очi бездушнi, вираз
лиця страшний!
Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, при?хав цирулик з Дрогобича
i почав сварити та лютитися на селян, що бралися самi до перев'язки ран, а
не знають тому ладу.
- Але ж, пане, - вiдповiв Стефан, - таж доси був би згиб чоловiк! Ми
бодай що-то, а кров затамували.
- Мовчи, стара торбо! - гаркнув гнiвно цирулик. - Ти вiдки зна?ш, що
був би згиб? Як ти можеш то знати?..
Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав
розглядати рани i, запевно, мусив признати в душi, що перев'язка зовсiм.не
була так плоха, як думав зразу. При помочi селян, котрi почали увиватися,
пемоп тут iшло о рятунок?х наймилiшого свояка, перемито рани, i тодi аж
можна було розглянути, що таке покалiчено у Iцка. Зда?ться, падучи з
високо? кручi, вiн упав насамперед на лiвий бiк о острий вистаючий камiнь,
бо лiва рука була зломлена понижче лiктя, а, крiм того, в самiм раменi
була глибока рана. Вiдтак тiло переважилося направо, при чiм Iцик о другий
камiнь покалiчився. Цирулик побачив, що бiда, i коли люди, а особливо
жiнки, котрих зiйшлася повна хата, запитали його, чи вийде Iцик, вiн ста?
плечима i сказав, що велике би диво було, якби дожив до завтра..
Цирулик сказав правду. Iцик умер ще того самого дня, не прийшовши i
хвилю до пам'ятi. Герман не плакав на його похоронах, його тiло все ще
дрижало зо страху вiд то? ночi, страх витискав всяке друге чуття. Вiн
ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опiку над Iцковим
ма?тком, щоб нiби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до
весни, не знаючи, що дi?ться з тим ма?тком. Аж коли громада упiмнулася о
те дiло, - орендар показав якiсь рахунки, якiсь Iцковi квити, - хату i
огород Iцкiв спродано, а по сплаченнi довгiв лишилося для Германа 92
гульдени, котрi орендар вiддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з
Губич, пiшов в свiт щастя шукати, - i тота сума була першою пiдвалиною
його мiльйонiв.
Так закiнчилося для Германа супокiйне сiльське життя. Тепер, сидячи за
писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславi, вiн, практичний,
дiловий чоловiк, небагато ваги прив'язував до наслiдкiв, якi лишило тото
життя в його душi. Вiн навiть силувався глядiти на нього згiрдно, звисока,
шукав в головi насмiшливих слiв для його охарактеризування, але мимо того
його думка разе раз вертала до тих свiтлих хвиль, i, не знати чому, йому
все ставало легше на серцi, коли згадував губицьке життя. Вiн не тужив до
нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперiшн? життя
серед достатку i розкошi зовсiм не лiпше вiд тамтого, коли навiть не
поганше. Вiн сам не знав, чому кождий раз при думцi о Iцку i Губичах йому
робиться якось так на душi, як тому, хто, блудячи в густiм, темнiм лiсi,
крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним
свiтлом, заповнену теплом i иахощами цвiтiв. Вiн почав думати про дальше
сво? життя пiд вагою того враження, i йому бачилося, що ось вiн знов
запуска?ться в темний лiс, в котрiм йому призначено блудити без виходу, а
доки, до яко? цiлi - хто його зна?! Йому становилось чимраз тяжче,
тiснiше, якось душно i лячно. Помимо сонячного жару, йому пробiг мороз
поза плечима.
Вiн пiшов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певно? думки
про заробок, до котрого при тiм не мав нi вмiлостi, нi охоти. Кiлька день
вiн жив яко-тако на одержанi грошi, але коли побачив, що грошi минаються,
i подумав, що опiсля вiн зiстане зовсiм без нiчого, голий i голоден,
перелякся дуже i завзявся - радше тут згибати, а не кивати бiльше тих
грошей. Розумi?ться, з того завзяття також не було б нiчого вийшло, коли б
не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в
котрiм вiн ночував, зiйшлися одного вечора якiсь чорнi, страшнi люди.
Герман зразу боявся?х, але, почувши, що бесiдують мiж собою по-жидiвськи,
пiдiйшов ближче i став слухати. Се були самi молодi, 18 - 20-лiтнi
парубки, котрi завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку.
Герман довго слухав?х бесiди про те "либання", але не знав, що воно таке.
Вiн запитався одного з них, котрий вiдповiв йому, випиваючи душком склянку
пива:
- Ну, а що? Хiба ти не зна?ш, що в Бориславi на всiх водах i багнах
виступа? чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся
кiнський хвiст, згонится ним поверх води, то тота ропа набира?ся на
волосiнь, а з не? рукою зсува?ся до коновки. Тото назива?ся "либати".
- Ну, i де ж дiва?ся тоту ропу? - спитав зацiкавлений Герман.
- Носится сюда, до Дрогобича, ту? такi, що куплят.
- А добре платят?
- Чому нi! За коновку п'ять шiсток. Ну, а як добре звиватися, то за
день двi коновки назбира?. Тiльки ось носити бiда!..
Герман почав роздумувати над тою бесiдою. Що ж, воно-то не зле, такий
заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж i
йому не взятися до не?? Вiн рiшився таки завтра iти з либаками до
Борислава, i коли сказав?м о тiм, вони тiшилися, - тiльки жадали
могоричу. Герман на радощах упо?в?х пивом, щоб "обiлляти" свiй новий
стан.
Вiдтепер почалося для нього нове життя, зовсiм вiдмiнне вiд губицького.
Воно дiлилося на два головнi мiсця:
Борислав i Дрогобич. Хоть дорога неблизька - либаки мусили кождо? доби
отiпатитамi вiдтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до
Дрогобича, а рано з порожнiми назад до Борислава. Перший день ново? роботи
особливо глибоко вдався Германовi в тямку. Вiн живо нагаду? ще тепер той
холодний iюранок майовий, коли враз iз п'ятьма другими либаками iшов
стежкою поперек пiль до Борислава. Вони iшли через Тептюж, лишаючи Губиц
збоку. Сонце сходило над Дрогобичем i облило кровавим свiтлом ратуш,
костел i церков свято? Тройцi. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота
змiя, Тисьмениця i шваркотiла в вiддалi по камiннi. Дуби в Тептюжi iно що
зачинали розвиватися, зато сподом лiщина шевелiла вже сво?м широким
темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого
через плече, - хто молитву, а хто i так собi дещо спiва?. У кождого при
боцi торба з хлiбом i цибулею, - се його цiлоденна пожива. Ось вони минули
Тептюж, - передними поле зелене, свiже, далi лука, зама?на цвiтами, знов
горбок, через котрий гадиною звива?ться стежка, - i ось бориславська
кiтлина. Не доходячи самого села, вони розiйшлися по луках, по мочарах,
кождий вишукав собi мiсце, i стали до роботи.
Бориславська кiтлина виглядала тодi ще зовсiм не так, як тепер. Бiдне
пiдгiрське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинкiв по
пiднiжжi Дiлу понад потоком. На пригiрках вiд Банi i Тустанович були поля
господарськi, а нижче - луки i мочари. Але при всiм тiм земля була якась
не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з не?, особливо теплими
вечорами. Весною, коли розтаяли снiги i зм'якла глина, чути було виразно
якiсь рухи в землi, щось немов тихий вiддих, немов пульсування гарячо?
кровi в глибоких, невидимых жилах. Помiж народ ходили слухи, що на тiм
мiсцi, де сто?ть Борислав, були давнiми часами великi братобiйчi вiйни, що
тут поховано багато люду, невинно побитого, i що трупи щороку силуються
встати на свiт i силуватися будуть доти, доки не прийде?х час. А тодi
вони проломлять землю, розвалять весь Борислав i пiдуть в свiт воювати. Не
знали бiднi бориславцi, говорячи собi зимовими вечорами сесю казку, що
вона аж надто швидко справдиться, що страшна пiдземна потвора небавцi вже
прорве земну опону, розвалить?х бiдне, сумирне село i зруйну? дотла?х i
?х дiтей! А тим менше знали i гадали вони, що тота потвора - то зовсiм не
трупи давнiх рицарiв, а тота гидка, чорна, воняча ропа, котра тепер
випалювала?м сiножатi, а швидко мала розiйтися по всiм свiтi прочищеною
нафтою на зиск панам та жидам, а?м на горе та на втрату!
Герман все ще думав про перший день сво?? ново? роботи. I чим довше
думав, чим виразнiше ставала йому перед очима кожда подрiбнiсть того дня,
тим тяжче i сумнiше робилося йому. Се був такий самий хороший, теплий,
погiдний день! Саме в такий день, перед 20 лiтами, перший раз обхватив
його удушливий нафтовий сопух i швидко погасив перед ним i сонце, i денну
яснiсть, прогнав з-перед нього запах цвiтiв, заглушив спiви пташкiв,
перемiнив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться далi горою,
давлячи i гнетучи все, - оживлену тiльки жадобою грошей, зиску, багатства!
20 лiт минуло вiд того першого дня, а удушливий нафтовий сопух все ще не
розсiявся, все ще обвива? його немов густою паморокою, здавлю? йому груди,
глушить i убива? хорошi, людськi пориви серця!
- Ох, на волю, на волю з то? погано? тюрми! - прошептав вiн без
свiдома, сам ще не знаючи, що се за тюрма i чи можна з не? видобутися на
волю.
А спом
