Золоте століття іспанського живопису: теми, герої, жанри

Коріння іспанської духовної культури "золотого століття" сягає в епоху доби реконкісти — національно-визвольної боротьби іспанців з арабами, які з VIII ст. намагалися завоювати Піренейський півострів. У народу, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина — реальна і водночас героїзована. Вже в середньовічному живопису художники зводили простір до мінімуму, щоб наголосити на значущості і монументальності людської постаті. Іспанське Відродження не скинуло духовної диктатури церкви. Іспанії була чужа італійська свобода звичаїв епохи Відродження. Церковний контроль над способом життя іспанців, їх релігійність зумовили строгість звичаїв у країні. Звідси — увага передусім до морального обличчя людини, а не до її тілесно-матеріальної оболонки. Іспанці тлумачили релігійні сюжети швидше у морально-етичному плані, а не використовували їх, як італійці, для утвердження гармонійної краси й фізичної досконалості людини. Нагота допускалася в мистецтві тільки при змалюванні постатей християнських мучеників, а оголене жіноче тіло взагалі не було до Веласкеса предметом зображення. Блискучу плеяду іспанських живописців започаткував Доменіко Теотокопулі, прозваний Ель Греко Він малює релігійні сюжети ("Моління про чашу", "Святе сімейство"), найчастіше вівтарні образи, рідше античні ("Лаокоон"), пейзажі — види Толедо, багато портретів. "Радість у стражданні" — такий лейтмотив багатьох його робіт. Напруження, збудження, неспокій присутні у всіх його картинах. Обличчя героїв подовжені, аскетичні, очі посаджені асиметрично і широко розплющені. Колір Ель Греко використовує для передачі емоцій, душевних порухів, але не намагається передати барвою справжню красу предметів. багато містики, екзальтованості, несамовитості, навіть фальшивої патетики і надлому. Хусепе де Рібера олюбляв зображати сцени мучеництва, у них яскраво постає моральна сила героїв, торжество людського духу над стражданням і смертю ("Мучеництво апостола Андрія"). Барви тут стримані, похмурі, лише темно-червоний штандарт у руках чорного бородатого воїна. І ритм, і світлотінь, і колорит — усе використано художником. Визначним центром художнього життя Іспанії була Севілья, а головним живописцем її — Франсіско Сурбаран «Свята Касильда»- фактурність речей, зжата тканина, характерні лаконізм і виразність пластичних засобів, що особливо простежується на його натюрмортах. Художник умів виразити красу форми, фактури, кольору зображених речей. Найвидатніший митець "золотого іспанського віку" Дієго Родрігес де Сільва Веласкес майже відсутні релігійні сюжети, а ті, що він вибирає, трактуються близько до "бодегонес" (від слова bodegon — трактир, харчевня, крамниця) — як жанрові сцени ("Христос в гостях у Марії і Марфи"),Веласкесові портрети (Філіппа IV, його дітей, графа Олівареса та інших придворних) сповнені гідності і сприймаються неоднозначно,Глибина проникнення "в людину" з особливою силою виявилась у портреті папи Інокентія X. Так на зміну портрету-ідеалу епохи Високого Відродження бароко висуває портрет людини у всій її складності. В останні десятиріччя життя Веласкес створив три найвідоміших свої твори. "Венера із дзеркалом" — перше в Іспанії зображення оголеного жіночого тіла. Венера, яка лежить спиною до глядача, немовби замикає собою композицію, що, на думку дослідників, характерно для мистецтва бароко. Особливість картини полягає у тому, що, середовище насичене повітрям. Груповому портрету під назвою "Меніни" (фрейліни) властиві риси жанрового живопису. Стоячи біля мольберта, сам художник (і це єдиний достовірний автопортрет Веласкеса) малює короля і королеву, відображення яких глядачі бачать у дзеркалі. Його краєвиди з віллою Медічі передвіщають пейзажний живопис XIX ст. З кінця XVII ст. образотворче мистецтво Іспанії переживає занепад, і тільки в кінці XVIII ст., коли починає творити Гойя, іспанська держава знову набуває загальноєвропейської слави як батьківщина великих художників.