Елліністично-римська філософія

 

Елліністична філософія IV – II ст. до н. е. – це філософія, яка виникла на початку занепаду великої грецької цивілізації. Позаду сміливі спроби досократиків вирішити проблему зародження та функціонування Космосу, позаду грандіозні філософські вчення Платона та Арістотеля, що, з одного боку, відповіли на багато запитань, а з іншого – відкрили ще більшу кількість проблем і приводів для нескінченних філософських суперечок. І ось на зміну їм прийшли люди, яких хвилювали не стільки проблеми будови Космосу або проблеми пізнання, скільки питання: Навіщо жити? Як жити? Дуже суперечливі питання, адже навіть саме поняття «життя» несе в собі певну невизначеність, оскільки «жити» – означає «бути в кожний наступний момент часу іншим». Але філософи тієї епохи намагались дати свою відповідь на ці питання і тим поклали початок великій суперечці про «спосіб життя», яка продовжується до цього часу.

Позаду був грім приголомшливих перемог Олександра Македонського, що створив Македонсько-грецьку імперію, яка розпалась одразу після його смерті. У Греції починається час поступового політичного та духовного згасання, в результаті чого вже у 146 р. до н. е. вона перетвориться на провінцію Римської імперії, яка починала своє сходження у світовій історії. Мабуть філософам, які не могли не помітити ознак початку занепаду, спостерігати цю картину зсередини було не дуже весело. Як ще пояснити той факт, що, ставлячи собі за мету досягти «щастя» в житті, і епікурейці, і стоїки, і скептики дружно заявляли, що дорога до щастя лежить через повний спокій душі (атараксію). Сперечались вони лише про шляхи досягнення цього спокою. Епікурейці вважали, що необхідно позбутися від вигаданого страху і виконувати лише найнеобхідніші бажання. Стоїки намагались жити згідно з природою, тобто – добропорядно і розумно, не піддаючись пристрастям, які затемнюють розум, не втрачаючи рівноваги, що б навколо не відбувалось. Нарешті, скептики вирішили просто – не знати, тобто і не прагнути знати; адже знати, казали вони, все одно неможливо, і ця неможливість закладена в людській природі.

 

Стоїцизм

 

Одного разу Зенон з Кітія (336 – 264 рр. до н. е.), що на Кіпрі, звернувся до оракула з питанням, як йому жити найкращим чином і оракул відповів: «Взяти приклад з покійників». Пораду оракула неможна розуміти буквально, тому Зенон, поміркувавши, почав читати давніх письменників і філософів. Через деякийсь час йому довелось плисти з Фінікії у Пирей з вантажем пурпуру, і його корабель потонув. Зенон, однак, врятувався і через деякий час добрався до Афін.

У Афінах він перш за все зайшов до книжкової крамниці і побачив там книгу філософа Ксенофонта «Спогади про Сократа». Прочитавши її, Зенон був настільки вражений, що тут же почав питати у перехожих, до кого йому необхідно звернутись, щоб стати учнем філософа. В цей час повз нього проходив афінський філософ-кінік, учень Діогена, Кратет, і афіняни порадили Зенону звернутись до нього. Так майбутній засновник стоїчної філософії став учнем кініка. Пізніше Зенон пішов від Кратета і вчився у інших філософів, а потім заснував власну школу.

В самому центрі Афін у ті часи стояла споруда, побудована у V ст. до н. е. Афінським полководцем, героєм греко-перських війн Кімоном. Це була зала з колонадою, яка називалась Барвистою (Розписаною) Стоєю. Прикрашена численними фресками, вона символізувала військові подвиги греків як в історичні, так і в міфічні часи. Але до того часу, коли, гуляючи цією залою, викладав свої філософські міркування Зенон, вона вже не користувалась доброю славою. Навпаки, в часи Тридцяти тиранів тут проходили судові процеси, в результаті яких було страчено майже півтори тисячі афінських громадян. Вважають, що Зенон обрав Барвисту Стою через скромність – він вважав, що в таке місце не прийде багато людей. З того часу Зенон і його послідовники стали називатись стоїками.

В своїй філософії Зенон і його учні на перше місце висували проблему блага та зла в людському житті. У поглядах на влаштування світу вони дотримувались атомістичної концепції Демокріта, причому також вважали, що рух атомів визначений, а отже, і в житті людини володарює обумовленість (передвизначеність) – людина не є вільною у виборі тих життєвих обставин, в котрі вона потрапляє. А якщо так, розмірковували стоїки, то головне для людини навчитись, не дивлячись на обставини, діяти так, щоб не позбутись головної своєї якості – доброчесності.

Доброчесне життя для стоїків – це життя у злагоді з природою, що фактично означає життя у злагоді з розумом. Адже саме природою, пройнятою божественною силою, людині даний розум. Жити розумно – це означає жити у злагоді зі всезагальним божественним законом, утримуватися від усього того, ним заборонено. Це, вважали стоїки, створює людині рівне щасливе життя.

Що представляє собою доброчинність в уявленні стоїків? На першому місці серед доброчинностей у них розуміння, тобто знання, що є зло, а що – добро, а що – ні те ні інше. Друга доброчинність – мужність, тобто знання, що зробити, чого боятись, а в чому не дотримуватись ні того ні іншого. Третя доброчинність – стриманість – це здатність не переходити межу, визначену розумом, самовладання. Четверта доброчинність – справедливість – базується на знанні природних законів та їх дотриманні. І, нарешті, п’ята доброчинність – особлива стоїчна доброчинність – це велич душі, тобто знання або самовладання, яке дозволяє бути вище за все, що з тобою відбувається, як хороше, так і погане. Саме прагнення слідувати п’ятій доброчинності – величі душі – принесло багатьом стоїкам славу, а стоїчному вченню – заслужену популярність.

Злом стоїки вважали все, що за своєю суттю протилежне доброчинності або благу: нерозуміння, боягузтво, розбещеність, несправедливість, легкодухість. Будь-яке благо стоїки вважали прекрасним, а зло, навпаки, – потворним. Але звідки береться зло? Перш за все з дій та бажань нерозумних, незгодних з природою. Від нерозуміння, помилкових думок, вважав Зенон, в душі людини відбуваються рухи незгодні з природою – їх він називав пристрастями.

Стоїки сформулювали цілий ряд пристрастей, розділивши їх на чотири головні види: скорбота (нерозумне душевне стиснення), страх (очікування зла), бажання (нерозумне збудження) і насолода (нерозумне збудження до предмета, котрому лише за видимістю віддається перевага).

Ці види, в свою чергу, також поділялись. Наприклад, до скорботи стоїки відносили такі пристрасті, як заздрість (скорбота за чужим благом), ревнощі (скорбота за тим, що іншому дісталося те, чого хочеться самому) та суперництво (скорбота, коли інший має те саме, що і ти).

До страху відносили нерішучість (страх щось зробити), переляк (страх, від якого віднімається язик) або сором (страх безчестя). Але чи не слід боятися безчестя? Справа в тому, що стоїки вимагали різниці між справжнім безчестям (до якого вони відносили, скажімо, втрату однієї зі стоїчних доброчинностей), і безчестям хибним, яке лише вважається.

До бажань стоїки відносили ворожість (бажання зла іншому, причому тривале і таке, що посилюється), гнів (бажання покарати того, хто, на твою думку, безпідставно тебе образив) та любов (прагнення до зближення, викликане видимістю краси). Звичайно, стоїки не заперечували взагалі любов. Скажімо, любов до блага, а відповідно і до краси, наполеглива ними рекомендувались, однак, вважали вони, необхідно розрізняти істинну красу – красу душі, і красу примарну, тобто тільки зовнішню.

Нарешті до насолод стоїки відносили такі пристрасті, як злорадість (насолоду від чужих нещасть), зачарування (насолода, отримана через слух) або розбещеність. Неможливість позбутися від цих пристрастей стоїки розцінювали як свого роду хворобу душі.

Але все-таки стоїки не вважали, що душа людини повинна звільнитися взагалі від будь-яких рухів. Вони розглядали і три типи так званих «добрих пристрастей»: радість (протилежна насолоді), обережність (протилежна страхові) та воля (протилежна бажанню).

Ідеалом людини у стоїків виступає мудрець – людина, яка досягла вершин знання і розуміння природи та її законів, непідвладна пристрастям, проста у житті, яка турбується про особисте та суспільне благо. Мудреця стоїки називали навіть божественним, адже така людина відчуває розчиненого в природі бога, відчуває його і розуміє.

Філософи-стоїки дали багато прикладів мужньої, холоднокровної, не дивлячись не обставини, поведінки. З тих часів таку поведінку називають стоїчною.

 

Епікуреїзм

 

Чого тільки не розповідали про Епікура (342 – 271 рр. до н. е.), засновника одного з найцікавіших напрямків у філософії – епікуреїзму, або епікурейства. Його звинувачували у розбещеності, і у схильності до обжерливості та різних насолод, і навіть у тому, що він, нібито, намагається привласнити вчення Демокріта про атоми. Одним словом, Епікур ще за життя набув досить сумнівної слави. Ще більш сумнівну славу людей, які будь що прагнуть задовольнити свої примхи, отримали його послідовники-епікурейці. Тим не менше, як пише про Епікура відомий історик давньогрецької філософії, Діоген Лаертський, його вчення стало одним з найпопулярніших в античному світі. А багато думок, які він висловив, продовжують жити у філософії аж до нашого часу.

Епікур почав філософствувати вже у 14 років. Його погляди на будову світу сформувались переважно на основі вчень Демокріта та Анаксагора. Як і вони, Епікур вважав, що «ніщо не виникає з неіснуючого і не зникає в неіснуюче», адже тоді все просто давно загинуло б. Тому в основі світу, вважав Епікур, знаходиться величезна кількість атомів, а між ними – така ж безмежна за обсягом порожнеча. Все складається з атомів і визначається їх рухом і взаємодією. Але якщо, на думку Демокріта, в світі все суворо визначено через рух атомів, то Епікур вважав, що завдяки хаотичності їх руху, поряд з необхідністю існує і випадковість, тобто – свобода вибору дій, котрою може скористатися людина.

Душу людини Епікур називав другим тілом, яке складається з трьох елементів: вітру, тепла і тонких атомів, котрі і з’єднують її з фізичним тілом. Саме душа людини дозволяє їй відчувати себе і навколишній світ. Поки жива душа, казав Епікур, людина відчуває і почуває, але якщо «друге тіло» розпадається (а це відбувається під час смерті фізичного тіла), то відмирають всі почуття та здібності.

У філософії Епікура вчення про душу займає найважливіше місце, оскільки саме з поняттям душі пов’язує він мету і поведінку людини за життя. Метою життя Епікур вважав досягнення так званого спокою душі (атараксії). Цього душевного стану можна досягти при дотриманні двох умов: по-перше, звільнитись від страху, і, по-друге, задовольнити всі необхідні потреби.

За Епікуром, є два основних типи страху – страх смерті і страх перед богами. Але смерті, казав Епікур, немає потреби боятись, оскільки душа людини смертна. Значить, після смерті людину не очікують ані біль, ані страждання – ніщо. Поки ми існуємо – смерті для нас немає, тому смерті немає ні для живих, ні для мертвих.

Що ж до богів, то погляди Епікура в цій області також досить незвичайні. Він не стверджував, що богів немає, навпаки, він вважав, що вони є – безсмертні та блаженні. Вони також складаються з атомів, але на відміну від земних істот володіють здібністю вічно поновлювати свій атомний склад, не допускаючи процесу розпаду. Але це означає, казав Епікур, що боги живуть в особливих областях – міжсвітах – блаженних островах, яких не досягають пануючи в звичайних світах руйнівні стихії. Тому богам немає справи до того, що відбувається в людському світі, – втручання в нього зруйнувало б їх самих. Таким чином боятися богів тут, на землі, також нерозумно. Боги не можуть бути ворогами людини – їм просто немає до неї справи, вважав Епікур.

Але, позбавившись від страху, людина опиняється перед другою проблемою – проблемою задоволення бажань, що у неї виникають. Перш за все Епікур ставив насолоду – через це поняття виникає плутанина в розумінні його вчення, а заодно і всі плітки про його обжерливість, гультяйство, ледарство та ін. Насправді, як пише Діоген Лаертський, Епікур був надзвичайно благочестивим та сором’язливим, ніколи не ухилявся від труднощів та бід. Позначенням розкошів та задоволень став вираз «сади Епікура» – насправді ж у нього був один невеличкий сад, який він придбав за дуже помірну ціну. Що ж до «обжерливості» Епікура, то ті люди, які знали його близько стверджували, що пив він, як правило, воду, а їв звичайний хліб. Справа в тому, що під розкошами Епікур розумів перш за все усунення будь-якої болі та страждання – душевного та фізичного. «Жодна насолода, – казав він, – сама по собі не є зло, просто засоби досягнення певних насолод доставляють куди більше клопоту, ніж насолод». Проблема насолоди для Епікура полягала в умінні розумно відділити бажання, які необхідно виконувати, від бажань, які виконувати не потрібно і навіть шкідливо.

Епікур виділив три типи бажань. Перший тип: бажання природні і необхідні, тобто ті, які позбавляють від страждання (наприклад бажання води під час спраги). Другий тип: бажання природні і не необхідні, тобто ті, котрі лише урізноманітнюють насолоди, але не знімають страждання (наприклад розкішний бенкет). Нарешті, третій тип: бажання неприродні, котрі не тільки не усувають біль, але і є плодом гультяйства (наприклад бажання пам’ятника після смерті). Епікур вважав, що необхідно виконувати лише бажання першого типу, і тоді можна досягти спокою душі.

Своє уявлення про природність Епікур переносив і на сферу взаємодії між людьми, на сферу закону та справедливості. Він ввів поняття природного права як договору про користь, мета якого не робити і не терпіти шкоди. Відповідно і справедливість, за Епікуром, є дотримання цього договору. Епікур запропонував навіть свого роду критерій справедливості того чи іншого закону – справедливим є тільки те, користь від чого підтверджується потребою людського спілкування.

 

Скептицизм

 

«Він нічого не називав ані прекрасним, ані потворним, ані справедливим, ані несправедливим і взагалі вважав, що істино ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм – адже ніщо не є в більшому ступені одне, ніж інше» – так Діоген Лаертський описав суть філософських поглядів одного із засновників третього напряму елліністично-римської філософії – скептицизму – Піррона Елідського (360 – 270 рр.
до н. е.). В юності Піррон був живописцем, потім став учнем філософа Анаксарха, відомого тим, що він переконав Олександра Македонського, котрий вважав себе богом, що це не так. Разом з Анаксархом Піррон зустрічався з індійськими тлумачниками Вед та перським магами. В решті решт він дійшов висновку про неможливість пізнання як такого і про необхідність утримання перш за все від судження про будь що, від будь-яких емоцій та реакцій на те, що відбувається навколо нього і з ним самим. В цьому і полягав основний сенс скептичної філософії.

Піррон не від чого не ухилявся і нічого не дотримувався, не рахувався ні з якими небезпеками, правда від багатьох небезпек його охороняли друзі. Коли Піррон йшов вулицею, він немов би нічого не помічав. Одного разу його учитель Анаксарх потрапив у болото, а Піррон пройшов повз нього, не подавши йому руки. Багато громадян почали його сварити за це, а сам Анаксарх вихваляв – за байдужість. Про нього ходили анекдоти, що він сам носив на базар продавати курей і поросят, а коли прибирав у домі, то за своєю звичайною байдужістю мив і свиню. Однак коли хтось образив його сестру, Піррон сильно розлютився, коли йому зробили зауваження, то він відповів, що «не за рахунок жінки належить демонструвати свою байдужість».

Про його володіння собою говорить і такий випадок. Одного разу Піррон плив на кораблі з товаришами і потрапив у бурю. Друзі його сильно перелякались, а Піррон підтримував їх, наводячи в якості об’єкту для наслідування корабельного підсвинка, який знай собі їв і їв, незважаючи ні на яку бурю.

Так само, як і епікурейці та стоїки, скептики прагнули у філософствуванні і в житті досягти атараксії, тобто спокою душі. Світ зачіпає нас, світ турбує наш розум і наші почуття, змушує їх напружено працювати в пошуках істини, в пошуках визначення, що є добро, а що – зло, що є благо, а що – ні, що є краса, а що – потворність. Але чи під силу це людському розуму та почуттям? Ні, не під силу – так вважали скептики, і тому для досягнення душевної рівноваги необхідно відмовитись від усіляких спроб дізнатись, зрозуміти, усвідомити.

Скептики намагались пояснити і навіть довести правомірність своїх сумнівів відносно здібностей людини до пізнання. Піррон створив цілу низку з десяти доказів, або десяти тропів. Перший троп: у всіх, і у людей, і у тварин чуттєві органи індивідуальні і по-різному визначають свої відчуття. Другий: у кожної людини свої власні схильності та переваги. Третій: різні органи чуття однієї людини дають цілком різні уявлення про речі (яблуко для зору жовте, для смаку – солодке, для нюху – духмяне). Четвертий: наші почуття і наше сприйняття змінюються в залежності від нашого стану (сон, безсоння, молодість, старість та ін.). П’ятий: в залежності від виховання, звичаїв у нас у всіх різні уявлення про добро і зло, про прекрасне і потворне, про істинне та хибне, про богів тощо. Шостий говорить про те, що всі речі та елементи, з яких вони складаються, змішані таким чином, що ми не можемо розділити їх і виділити в чистому вигляді (так камінь, важкий у повітрі, у воді набагато легший – і незрозуміло, чи то він легкий, а у повітрі важчає, чи то він важкий, а у воді легшає). Сьомий: наше уявлення про речі залежить від того, з якого положення, з якої відстані ми їх сприймаємо (те, що близько велике, здалека здається малим). Восьмий: в залежності від якості і кількості одні і ті ж речі по-різному впливають на нас (їжа в малій кількості дає сили, а у великій – наводить млость). Дев’ятий: одні події відбуваються часто, а інші – рідше, тому і можливості їхнього пізнання різні та інтерес до них різний – одні речі звичні, інші незвичні. Десятий троп: всі поняття, якими оперує наша думка, є відносними – день-ніч, низ-верх – тобто створені не природою, а нашою ж думкою. А все, що є відносним, – не пізнається саме собою.

Такою є сутність скептичної філософії – нічого пізнати неможливо, адже одне не більше, ніж інше. Тому скептики, вирішуючи неминучі практичні проблеми, керувались принципом «м’якості» і «терпимості», намагаючись утримуватись від явної шкоди.

 

Неоплатонізм

 

Неоплатонізм – найвеличніший напрямок античної філософії ІІІ – VI ст. Він увібрав в себе і творчо переробив теоретичну спадщину платонізму, арістотелізму, стоїцизму, створивши струнку, органічну і досконалу споруду.

Неоплатонізм виник і сформувався в м. Олександрія, яка на той час перетворилась на центр розвитку елліністичної мудрості. Започаткував неоплатонічну тенденцію олександрійський філософ Аммоній Саккас (175 – 242 рр.).

Одним із найвідоміших неоплатоніків був Плотін (204/5 – 269/270 рр.). Він завжди уникав розповідей про своє походження, отже, біографічних довідок про нього дуже мало. Відомо, що інтерес до філософії прокинувся у Плотіна, коли йому виповнилося 27 років. Досвід спілкування з першими вчителями був для нього невдалим. І лише зустріч з Аммонієм Саккасом змусила Плотіна зізнатися другові: «Ось людина, яку я шукав!» Нажаль, вчення Аммонія залишилось практично невідомим, оскільки його учні домовились нікому не розкривати зміст розповідей свого вчителя. Проте сам Плотін за своє життя написав
54 книги, в яких торкнувся майже всього спектру філософських проблем, характерних для того часу: проблеми добра і зла, будови світу, взаємодії Космосу і людини, проблеми душі, розуму, пізнання, проблеми сущого та божественного.

Плотін, слідуючи за філософією Платона (тому його і називають неоплатоніком), вважав, що існує єдине Божество, або Божественний принцип – надчуттєвий, надприродний, надрозумний. Він є абсолютним Буттям і від нього в світ іде божественне світло. Промінь світла, що виходить з глибини темного царства матерії, – в цьому суть космогонії[2] та етики неоплатонізму. Бог, або Божественний принцип, народжує розум, котрий мислить Бога і себе самого, і світову душу, яка перебуває на межі між надчуттєвим світом Божественних ідей та чуттєвим матеріальним світом. Матеріальний світ, вважав Плотін, утворений світовою душею на основі ідей, що знаходяться у світовому розумі.

Рано чи пізно, вважав філософ, душа людини, відірвана від світової, або божественної, душі, починає сумувати і тужити в цьому світі, котрий він вважав лише жалюгідною подобою світу вищого. І якщо Платон говорив, що, споглядаючи земний світ, можна пізнати і уявити собі вищий світ ідей, то Плотін вважав це знання можливим лише за умови повної внутрішньої відмови від матеріальних подібностей, що спотворюють до невпізнання світ Божественного світла.

Плотін створив свою теорію пізнання вищого світу. Воно, на його думку, можливе не через логічні, розумні розмірковування, а через мовчання та зосередженість, відсторонення від всього тілесного, матеріального. Тоді звільнена від матеріально-тілесних пут душа зможе вийти за межі матеріального світу і хоча б на деякий час поєднатись з Божественною душею, насолодитись відчуттям Божественного світла. Такий «вихід» душі Плотін називав екстазом (буквально «extasis» означає «вихід за межі»). Сам Плотін, за свідченнями одного зі своїх учнів, Порфирія (232 – 304 рр.), досягав цього стану чотири рази.

Філософія неоплатоніків мала величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою ХХ ст.

 

[1] Цей висновок обґрунтовується тим, що іонійський філософ був дещо молодший Фалеса. Однак характер його думки свідчить про практично самостійне творче джерело.

[2] Космогонія – вчення про походження і розвиток світу.