Ксенофан та Елейська школа філософії. Парменід. Зенон Елейський

Ксенофана (бл. 565 – 473 рр. до н. е.) традиційно вважають попередником творчості Елейської школи (Парменід, Зенон).

Ксенофан здійснив першу в історії античної філософії спробу корінним чином змінити уявлення про богів. Він критикував те, як зображують їх у міфах та епічних творах Гесіода («Теогонія») та Гомера («Іліада» та «Одисея»). Ксенофан заперечував істинність антропоморфних уявлень про богів, тобто приписування ним зовнішнього вигляду і властивих людині недоліків. На думку філософа, такі уявлення спотворювали сутність богів, які уособлювали вищі сили світобудови. З критики антропоморфних уявлень людей про богів Ксенофан робить висновок і стверджує існування не багатьох богів, а лише одного.

Сам Ксенофан намагався уявити Бога як деяку ідеальну сутність – через ідеальну геометричну фігуру. Він дав по суті перше в історії філософії абстрактне, не пов’язане ні з якими конкретними речами визначення Бога: «Сутність Бога – колоподібна і взагалі не схожа з людиною; він увесь – зір, і увесь – слух, але дихання в ньому немає; і він увесь розум, розуміння і вічність».

Крім того, Ксенофан першим розділив людське пізнання на два типи: пізнання через розум та пізнання через почуття. Лише розум, вважав він, може дати істинне знання, а почуття оманливі і призводять до неістинних знань.

Давньогрецький філософ Перменід (бл. 540 – 470 рр. до н. е.) виклав свої філософські погляди у роботі «Про природу», яка розподіляється на дві частини: перша стосується вчення про істинно-суще, друга – про гадане. Подібно до Ксенофана, Парменід виказував недовіру до істинності тих знань, що людина отримує через свої природні почуття: зір, слух, нюх, дотик і смак. На їх основі можна лише виказувати свою гадку, про якусь річ. Справжня ж істина досягається в результаті розумового осмислення. Думка повинна бути перевіреною розумом – тільки тоді вона може стати істиною. Про Парменіда говорили, що «філософію він розподілив на дві частини – на філософію істини та філософію гадки».

Наші фізіологічні почуття оманливі – вони дають нам уявлення лише про фізичний світ, який весь час змінюється, тому і знання про нього змінюється, як може бути змінена людська гадка. Але розум – це особлива властивість людини, за допомогою якої, як вважав Парменід, ми здатні пізнавати вічну, незмінну, або непорушну істину про те, що лежить в основі світобудови, а значить – в основі нашого власного життя. Під основою світобудови Парменід розумів суще, або буття, яке він характеризував так: воно не виникло, воно єдине, ціле, стійке та нескінчене. Слова «не виникло» означають в даному випадку, що буття було завжди, і що не було в історії світу такого моменту, коли буття не було б. Адже, якщо припустити, що воно колись виникло, то звідси виходить, що колись не було нічого. Але з нічого не виникає нічого – так вважав Парменід, а значить буття завжди було і буде.

Єдність та цілісність буття означає те, що проявляючись в будь-якому місці світу і в нашому житті, воно проявляється завжди повністю. Наприклад, неможна частково дотримуватись законів честі – честь або є, або її немає, вона може бути лише вся повністю, а не частинами. Стійкість буття означає для Парменіда його нерухомість. На відміну від Геракліта Ефеського Парменід говорив, що «все нерухоме», маючи на увазі, звичайно, не фізичний рух фізичних тіл, а рух як зміну основи світу, його законів. Вони незмінні, вони завжди одні й ті ж.

Школа Парменіда проіснувала понад сто років, найвідомішим представником якої був Зенон Елейський (бл. 490 – 430 рр. до н. е.). Він прославився своїми яскравими та цікавими логічними обґрунтуваннями тез, які сформулював Парменід.

Особливо відомі апорії Зенона – парадоксальні твердження, які, однак, можна довести логічним шляхом. Вони ілюструють тезу Парменіда про неможливість руху. Найбільш відомими є дві апорії. Перша – дихотомія (ділення навпіл) – говорить про те, що якщо ми вийдемо з пункту А і схочемо за певний проміжок часу прийти до пункту В, то не зможемо цього зробити. Дійсно, спочатку нам необхідно буде пройти половину цього шляху, потім – половину тієї половини, що залишилась, і так далі до нескінченності. Кожен раз ми будемо все ближче, але ніколи не досягнемо мети. Друга апорія – Ахіллес і черепаха – стверджує, що якщо Ахіллес (це герой поеми Гомера) схоче коли-небудь наздогнати черепаху, то зробити цього він не зможе. Припустимо, що Ахіллес, який знаходиться в пункті А, вирішив наздогнати черепаху, яка знаходиться в даний момент в пункті В. Коли він досягне пункту В, черепаха встигне відповзти до пункту С, а коли він прибіжить туди, вона вже буде в пункті D, і так далі до нескінченності – Ахіллес ніколи не наздожене черепаху.

Звичайно, наш розум відмовляється вірити в такий абсурд, а сучасна математика за допомогою диференційного числення швидко спростовує всі ці аргументи Зенона. Але необхідно пам’ятати, що, навіть проголошуючи звичайні слова, філософ завжди вкладає в них інший, більш глибокий сенс. Він розмірковує не про видиме, а про сутність світу, про його приховану істину. Можливо, що слова «перейти з пункту А в пункт В» для Зенона означали – перейти від одного сущого до іншого, але це неможливо – адже суще завжди одне.

Емпедокл

 

Емпедокл (484 – 424 рр. до н. е.) давньогрецький філософ і поет, політик і лікар, який народився у Акраганті і помер, якщо вірити одній з багатьох версій про його смерть, у гирлі вулкану Етна.

Відомо, що Емпедокл написав два великі віршовані філософські твори: «Очищення» та «Про природу». Він вважав, що в основі світу знаходяться чотири основні стихії, кожна з яких в його уявленні співвідноситься з певним персонажем з грецького пантеону богів: вогонь (Зевс), повітря (Гера), земля (Аїд), вода (Нестіда). Самі собою вони є пасивними – все в світі утворюється завдяки тому, що існують дві сили, які змішують та розділяють ці стихії. Ці сили – любов і ворожнеча – утворюють дуалістичний, тобто двополюсний світ.

Любов розділяє однорідне і з’єднує різнорідне, ворожнеча – розділяє різнорідне і з’єднує однорідне. Любов, на думку Емпедокла, сприяє створенню єдиного гармонійного світу, а ворожнеча, навпаки, сприяє його розпаду на непов’язані одну з одною стихії.

Емпедокл одним з перших запропонував досить цікаву концепцію чотирьохступінчастого циклічного розвитку Космосу. На першій стадії в світі володарює любов, і світ утворює певну нероздільну єдність – сфайрос. На другій стадії у світ втручається ворожнеча і з першопочаткової єдності починають виділятись окремі одиничні речі – це стадія часткової єдності і часткового розподілу, коли в світі все ще достатньо співмірне та стабільне. На третій стадії встановлюється влада ворожнечі, рівновага порушується, світ розпадається на окремі стихії. На четвертій стадії в світ знову повертається любов і все знову починає рух до єдності та співмірності.

Емпедокл вважав, що люди пізнають світ через свої природні почуття за принципом пізнання подібного подібним. Ось як він пояснював природу зору: «Внутрішня частина ока складається з вогню, а те, що його оточує, – з землі та повітря, через які воно, завдяки тонкості своїх часточок, проходить наскрізь як світло у ліхтарях. Пори вогню і води розташовані почергово, з них порами вогню розпізнається біле, а порами води – чорне, оскільки до одного підходить одне, а до іншого – інше». Іншими словами, ми можемо відчувати почуттями лише те, що йде від природи і складу наших органів чуття.

Емпедокла вважали у Греції здатним творити дива. Так одного разу, коли досить сильні вітри загрожували знищити врожай, він наказав розставити по краю поля розтягнуті на жердинах шкіри тварин – вітер стих, і Емпедокла прозвали «приборкувачем вітру».

Іншого разу в одному з міст сталася епідемія через забрудненість річки. Емпедокл порадив підвести до неї русло іншої річки – вода очистилась, і епідемія минулась – після чого Емпедокла провали «великим лікарем».

 

Анаксагор

 

Анаксагор (500 – 428 рр до н. е.) народився в містечку Клазомени у відомій та багатій родині і за спогадами сучасників завжди відрізнявся великою душею. Так, коли родичі почали нарікати йому, що він не турбується про своє благо, він відповів: «Тому б вам самим про нього не потурбуватись?», і передав їм своє майно. Іншого разу йому нарікали, що йому немає справи до батьківщини. Анаксагор відповів: «Зовсім ні, мені навіть дуже є справа до батьківщини», – і вказав на небо.

Якось Анаксагор передбачив падіння небесного каменя (метеориту), а коли той дійсно впав, то філософ почав стверджувати, що все небо складається з каміння і утримується від розпаду завдяки швидкому руху, а якщо він зменшиться, то небо впаде. Анаксагор же назвав сонце «глибою, вогняною наскрізь» – за це висловлювання афіняни привели його до суду за богохульство. Про цей суд до нас дійшло декілька версій.

За однією, Анаксагора засудили до штрафу та вигнання. За другою, Анаксагор вже знаходився за межами міста і страчені були його сини. Коли ж Анаксагорові повідомили про це, він відповів: «Але і мені і їм давно вже винесла свій смертний вирок природа!» За третьою версією Анаксагора врятував від страти лише захист великого полководця Перікла, котрий спитав народ: чи дає життя його, Перикла, який-небудь привід до нарікань? А коли народ відповів, що ні, додав: «А я ж учень цієї людини. Так не піддавайтесь наклепу і не карайте його, а послухайте мене і відпустіть». Коли ж потім хтось поспівчував Анаксагорові, що він, либонь, втратив товариство афінян, він помітив: «Ні, це вони втратили моє товариство».

Основу філософських поглядів Анаксагора склало його вчення про розум як принцип влаштування Всесвіту. Цей Розум (Нус), «чистий, незмішаний», виділяє у всіх решти предметів однорідні частки – насіння речей (гомеомерії). Розум впорядковує все в світі, проходить крізь всі речі. Речі ж можуть з’єднуватись і роз’єднуватись – і це постає перед нами або як виникнення, або як загибель і занепад. Таким чином, Анаксагор першим ввів поняття єдиного активного первоначала, котре рухає світ, керує процесами, що в ньому відбуваються. Будучи нематеріальною субстанцією, Розум, тим не менше, керує матеріальними речами, спонукає їх взаємодіяти один з одним.

Анаксагор ввів свій принцип пізнання – неподібного неподібним. Лише так, вважав він, ми можемо розрізнити речі, бо подібне зливається з подібним. «Ми розпізнаємо гарячим – холодне, солоним – прісне, кислим – солодке». Але Анаксагор занадто довіряв чуттєвому пізнанню – кінцевою інстанцією пізнання є людський розум, котрий, за Анаксагором, споріднений з космічним Розумом. Наприклад, Анаксагор не визнавав того факту, що сніг білий, тому що «сніг – це осіла вода, вода чорна, і сніг тоді також чорний».

Анаксагор намагався дати визначення людини, як «найбільш розумної з усіх тварин, тому що у неї є руки». Арістотель з цього приводу зазначив, що «логічніше було б сказати, що людині дістались руки, тому що вона – найрозумніша з усіх тварин».