Творчість Олександра Олеся

БІОГРАФІЯ

Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в м. Білопілля, Сумської області в чумацько-селянській сім'ї.

Тут, серед краси природи, працьовитих і співучих жителів краю, минало його дитинство, тут він навчався спершу в початковій школі, потім у двокласному училищі. Проте найкращим спогадами юнацьких літ було перебування Олександра в селі Верхосулля. Саме сюди привозили його щоліта, аж поки хлопчикові не виповнилося тринадцять років, разом із сестрами Галею та Марусею до дідуся Василя, котрий прищепив малому Сашкові почуття людяності, щирості, справедливості. Дідусь знав чимало казок, легенд, пісень, оповідей про козацькі часи і залюбки ділився цими скарбами з онуками.

В одинадцять років Олександр втратив батька, він працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Волзі.

Виховувати дітей продовжувала мати — Олександра Василівна, яка навчила сина ще в чотирирічному віці читати, розповіла йому про Тараса Шевченка.

Краєвиди шовковистого степу, старі могили, спів жайворонків, дзюрчання витоків Сули, що брала свій початок біля Верхосулля, — все це, за словами поета, було для нього «суцільною казкою», одним золотим днем. Музика «тієї дивної весни» звучала в душі упродовж життя. Усе це й зародило поетичне чуття і натхнення, вимережилося рядками першого вірша.

П'ятнадцяти років Олександр вступив до хліборобської школи містечка Дергачі, що неподалік від Харкова. Фахові дисципліни його цікавили менше, зате наполегливо працював хлопчина над вивченням мов. Музика слова настільки заполонила юнака, що бажання писати вірші дедалі міцнішало.

У 1903 році Олександр стає студентом Харківського ветеринарного інституту. Після закінчення інституту молодий Олександр Кандиба працював земельним статистиком, потім ветеринаром. Робота втомлива, малоцікава, та вона не вплинула на його поетичне натхнення.

Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працює в херсонських степах.

Визначальним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві. В цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.

Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в с. Криворівня, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину.

Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах» (1915): в ній «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу. Тоді ж, 1912 року, О. Олесь познайомився та провів кілька днів у Карпатах з І. Франком (який справив на нього «надзвичайно файне враження»), з В. Гнатюком,О. Кобилянською

, М. Коцюбинським

Перша збірка віршів Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» (1907) не лише привернула увагу літературної критики, а й викликала захоплення в читачів, особливо в молоді. Поет підписав її літературним псевдонімом — Олександр Олесь, який невдовзі став відомим усім, хто цікавився поезією.

У творчості Олеся були помічені різні сторони його поетичного обдарування: одні бачили в ньому лірика, інші помічали громадянські мотиви його творів. І в цих оцінках не було суперечності, бо молодий поет передавав як ліричне, так і трагічне в житті окремої людини, суспільства загалом. Огорнута серпанком «журби й радості», його інтимна й громадська лірика захоплювала своїм настроєм, щирістю, свіжістю барв і мелодій, закликала до щастя й любові, сонця й свободи. Олександр Олесь став співцем природи, кохання і глашатаєм свободи.

 

На початку 1919 року Олесь виїздить за кордон, зупиняється у Будапешті, а потім оселяється у Празі на постійно. У Києві залишилася дружина з сином, за якими він дуже сумував, До речі, дружина Віра Сватська, син Олександра Олеся, відомий поет Олег Ольжич, був не лише літератором, а й знаним у міжнародних колах археологом.

На чужині поет жив Україною, марив рідною землею, вважав себе її сином, сподівався до неї повернутися. Вірші останнього періоду творчості О. Олеся позначені філософічністю, драматизмом переживань, що спираються на суперечливий досвід прожитих років.

Усього в закордонний період письменник видав п'ять поетичних книг, писав п'єси для дорослих, вірші, інсценізації казок. Протягом 1924-1925 років у серії «Українській дитині» видавництва «Чайка» (Відень) вийшло п'ять невеличких книжечок віршів для дітей: «Ялинка», «Поєдинок»,

«Рак-рибалка», «Вовченя», «Іменини». Усі вони були гарно ілюстровані художниками Оленою Кульчицькою та Юрієм Вовком.

Окремими виданнями вийшли поеми Олеся «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси», «Водяничок». Усі ці твори збагачують внутрішній світ дитини, розвивають фантазію та уяву, вчать любити природу, сприяють гармонізації дитячої свідомості.

Незаперечний внесок Олеся у розвиток драматургії для дітей. Він плідно працював над інсценізаціями таких народних та літературних казок, як «Івасик-Телесик», «Лісовий цар Ох», «Лисичка, Котик і Півник», «Микита Кожум'яка» тощо. Малеча залюбки сприйняла й власні поетові драми-казки. Показовою є драматична трилогія про стосунки людини з природою: «Бабусина пригода», «Бабуся в гостях у ведмедя», «Ведмідь в гостях у бабусі». По суті, у 1920-1930-х роках Олександр Олесь був чи не єдиним творцем української драматичної казки. 114

Двадцять п'ять років Олександр Олесь пробув за кордоном, працював як дипломат у Будапешті, а згодом — у Празі, де і помер 22 липня 1944 року, змучений самотністю на чужині, війною, звісткою про смерть у концтаборі Заксенгаузен сина Олега (поета Олега Ольжича), тяжкою хворобою печінки.

Похований на Ольшанському кладовищі в Празі (Чехія).

У 2010 році в м. Білопіллі було встановлено пам'ятник Олександру Олесю.

 

ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я..

1906 р.

 

Ці рядки написані ще досить молодою людиною. Але вони відзначені справжньою мудрістю, неоднозначним сприйняттям світу, в якому не існує легких відповідей на запитання буття. Перший вірш створив у 9 років. З дитинства поет виніс любов до чарівного краю, у якому жив з матір'ю і двома сестричками. В автобіографії він напише: «...все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Суда), здається мені суцільною казкою природи». Навчався у хліборобській школі, ветеринарному інституті в Харкові.

 

Основні твори: збірка «З журбою радість обнялась»(1907), «Княжа Україна», драматична поема, «Ніч на полонині», драматичний етюд «По дорозі в Казку»

Вихід у світ першої збірки О. Олеся «З журбою радість обнялась» (Петербург, 1907 р.) приніс йому поетичну славу. Леся Українка зізналася, «що він випередив її яко ліричний поет». М. Зеров відзначив: «Свіжість поетичних образів, плавність і легкість вірша…». У 1903 р. на відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві О. Олесь зустрівся з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким. Незабутні враження змусили його задуматися над сучасним станом української культури, мови, над необхідністю духовного та національного відродження Батьківщини. Надії на це поет пов'язує з революцією 1905 р., коли відбувся його дебют: в одеському альманасі «Багаття» був надрукований вірш «Парубоцькі літа — то бурхливий поток». Дійсно, революція викликала в емоційної, вразливої молодої людини піднесений настрій. Олесь бере участь у мітингах, перекладає на українську мову революційні пісні — «Варшав'янку», «Марсельєзу», «Сміло в ногу рушайте», «В неволі скатований люд», закликає людей відстоювати своє право на волю. Романтичне світосприйняття в поезіях О. Олеся поєднується з реалістичним відображенням народного життя в царській «тюрмі народів». Поет продовжує традиції Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Творчість Кобзаря він знав прекрасно, і Шевченкові образи були з ним протягом усього життя.

 

Після поразки революції О. Олесь болісно переживав репресії, чорносотенні погроми уряду, мовчання та байдужість сучасників. Його гнів спрямований проти відступників, котрі відреклися від мови і культури українського народу, потоптали його національну гідність і права. Поет покладає надії на своє слово, яке може стати справжнім мечем:

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним…

 

По закінченні навчання пошуки творчої роботи ні до чого не призвели і поет змушений працювати за фахом. Робота на київських бойнях ветеринарним лікарем не могла його задовольнити. У 1912 р. він виїжджає до Австрії та Італії, на Гуцульщині зустрічається з ї. Франком, О. Кобилянською. Водночас продовжується напружена поетична праця. Виходять одна за одною книги його поезій, які він позначає римськими цифрами: II — 1909 рі, ІІІ - 1911, IV - 1914, V - 1917 р. У січні 1919 р. він здав до друку VI книгу віршів, але читач її не отримав.

 

Знову стають бадьорими та радісними його поезії у дні Лютневої революції 1917 р., яку митець зустрічає з надією на остаточне визволення народу. У передмові до однієї із своїх збірок О. Олесь писав: «У той час, коли ся книжка була уже зложена, в Росії відбулись події величезної ваги, історичного значення. Упали мури російської темниці, і на поріг вийшла з сонячною усмішкою невольниця Воля_». І до неї він звертається у віршах:

Воля? Воля!? Сниться, може?

Друже! Брате! Говори!

Що? Народ? Солдати?! Боже!

Бій... червоні прапори!

………………………..

Марсельєзу! Швидше б ранок!

Чом так тихо на селі?!

На дзвіницю! Вже світанок!

Люди! Воля на землі!

Водночас майстра не залишає тривога у зв'язку з братовбивчою боротьбою, що розгорнулася в країні:

Де ти, де ти, свято згоди?

Чи не час прийти тобі? —

 

Задихаються народи

 

В братовбивчій боротьбі.

 

Митець і оспівує, і оплакує революцію, бо зляканий її стихією припливів і відпливів, прагненням революціонерів експериментувати над живим народним організмом.

 

У 1919 р. О. Олесь виїхав за кордон. Здавалося, ненадовго, а вийшло назавжди. Відень, Берлін, Прага — місця проживання поета, але думки, спогади, надії, минуле і майбутнє — все було пов'язане з Україною. З 1923 р. живе в Чехословаччині, тут, на Ольшанському кладовищі у Празі, поет похований. За могилою доглядає син Олесь Кандиба. Поруч — могили російських письменників, зокрема Аркадія Аверченка, матері Володимира Набокова — Гелени Набокової. Якою трагедією стала для них еміграція — важко сказати. А ось для О. Олеся, і про це свідчить насамперед його поезія, вона — невгамовний біль, печаль, відчуття нудьги і самотності. Цими настроями пройнята перша «закордонна збірка» — «Чужина» (Відень, 1919). У 1927 р. він напише:

Чужина — могила, чужина — труна.

Душа на чужині, як чайка

сумна, —

Літає і квилить в сльозах

без гнізда:

Навік його змила бурхлива вода.

Україна залишається для митця святинею:

Душа розірвана, як рана...

Бальзам далеко так, як сонце,

А сонце, сонце, як і щастя,

Там, там, лише в краю коханім.

У часи голодомору 1921 р. поет працює в закордонному українському товаристві у справах надання допомоги голодуючим. І знову благає:

О, принесіть як не надію,

То крихту рідно? Землі…

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію..

Водночас він дуже критично ставиться до представників еміграції, що оточували його, до самого себе, розчарованого і зневіреного. У ці роки виходять такі книжки О. Олеся: «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1930), збірка гостросатиричних творів «Перезва» (1921), спрямована проти політичної еміграції, «Поезії, кн. X» (1930), «Кому повім печаль мою» (1931), «Маска» (вірші 1922 — 1944 р.), драматичні поеми й етюди. Але колишньої радості творчої праці вже не було. Останні роки життя були дуже сумні: фашисти захопили Прагу, надійшла звістка про загибель сина Олега, замордованого у концтаборі Заксенхаузен.

 

Протягом 1917—1930 рр. вийшло три книжки поета російською мовою. М. Горький писав до Олеся: «Я заочно знайомий з Вами. М. М. Коцюбинський часто і славно говорить про Вас, читав мені ваші вірші». А потім, з 1930 по 1957 роки, його вірші не друкувалися. М. Жулинський запитує: «Чому так сталося? Чим завинив майстер перед своїм народом? Переконаний: нічим він не завинив, народ його не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючи його творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотек його книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932—1933 років, жахи сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 р. залишив рідний край і опинився на чужині».

 

Ліричні твори поета відзначаються музикальністю, милозвучністю. Після Т. Шевченка О. Олесь — другий поет за кількістю творів, які покладено на музику. До них створили музику М. Лисенко, К. Стеценко, С Людвич, А. Кос-Анатольський, Д, Ревуцький, Г. Вірьовка, Білаш, Г. Майборода — загалом близько 80 композиторів. О. Олесь писав і для дітей, перекладав з російської, білоруської, грузинської, англійської, німецької, польської, болгарської та сербської мов. Своїм учителем його вважали В, Сосюра і П. Тичина.

 

Поезія «Чари ночі» (1904) увійшла до його вже згадуваної збірки «З журбою радість обнялась» і стала справжнім гімном життю, весні, коханню, що не може залишити байдужими молодих. Дослідник В. Яременко ак висловився про вірш О. Олеся: «Сміються, плачуть солов'ї» — це поезія, красу якої можна порівняти з красою квітів: є квіти, до яких не можна доторкнутись навіть люблячою рукою. Від дотику вони в'януть, Такі інтимні поезії О. Олеся. Настрій більшості з них просто неможливо передати. При спробі перекласти його на мову прози він в'яне і зникає…».

Чари ночі

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там —

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мені єдиний запиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впиваайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі

Лист квітці рвійно шелестить.

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді.

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі.

Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! — життя єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості,

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди.

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі.

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі.

Над нас — глухі й нечулі…»

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде».