Утворення держави Русів і етапи її розвитку. Суспільний і

державний лад (VІст. – XIVст.)

Розвиток матеріальної і духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовили переростання племінних союзів у державні об’єднання (князівства). У VII – IХст. в суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ – IХст. у Середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Не вдаючись до полеміки і дискусії зазначимо: державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ.

Розташований у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, він став головним політичним центром усіх східних слов’ян. Консолідація слов’янських княжінь навколо Києва спричинила появу нової держави – Русі. Наукова назва “Київська Русь” з’явилася значно пізніше. Сучасники ж назвали свою державу “Руською землею” або “Руссю”, а з ХІІст. – “Вкраїною”.

На першому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період розвитку державності залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Більше оповідають літописці про другу половину ІХ-ХІІст., коли в Русі верховна влада зосереджувалася в руках великого князя київського. Київські князі Аскольд і Дір здійснювали походи на Візантію і змушували останню укладати вигідний Русам мир. Є відомості, що ці ж князі вели тривалу боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів, древлян та ін. згідно літописних даних Аскольд і Дір були вбиті у 882р. варязькою дружиною, яку очолював Олег. Ним же був захоплений Київ, який за свідченням літописця був оголошений “матір’ю городів руських”. До Русі були приєднані Новгород-сіверська держава, якою керував Рюрик.

З 882р. починається другий етап державного і політичного розвитку Русі. З цим етапом багато істориків пов’язують утворення держави Русів. За часів Олега та його племінника Ігоря (914-945) Русь вела успішні війни проти сусідніх держав і народів. Це сприяло міжнародному визнанню і підвищенню авторитету. Після вбивства Ігоря древлянами в 945р. престол зайняла його дружина. Ольга, яка впорядкувала відносини з управителями земель, систему збирання данини. У ключових містах держави створювалися спеціальні опорні пункти, де зосереджувалася адміністративна і судова влада. Інакше кажучи були закладені основи місцевого державного управління і суду.

У 964році на чолі держави став Святослав Ігоревич, який коротке своє правління провів у постійних походах і війнах. Було розгромлено Хазарський каганат, Волзько-Камську Булгарію, приборкано народи Північного Кавказу і Східного Криму тощо. Цим він розширив територію держави Русів.

Після загибелі Святослава (972р.) і кількарічної міжусобиці Великим князем Русі став Володимир Святославович. Під час його правління в загальних рисах завершилося формування держави. З 980 р. розпочався третій період, який увійшов в історію як період розквіту. Він припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича. Діяльність цих князів була спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища Русі. Разом з цим, в цей же період з’являлися ознаки політичної роздробленості спричинені економічним зростанням удільних земель. Феодальне роздроблення спричинило розпад Русі на багато дрібних князівств.

Після смерті Мстислава Володимировича (1132р.) утворилося Галицьке, Володимир-Волинське, Київське, Переяславське, Тмутараканське, Чернігово-Сіверське та інші князівства. Ці процеси поклали початок четвертому періоду розвитку Русі. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів: а) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; б) зростання великого феодального землеволодіння; в) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; г) зміна торгівельної кон’єктури, занепад торгівлі; д) постійні напади кочовиків (печенігів, половців, татар).

Найбільшим і наймогутнішим серед удільних князівств було Галицько-Волинське (1199р.). Значного розвитку ця держава досягла за правління Данила Романовича (1205-1264рр.), прозваного Галицьким. Він і його наступники в складних умовах творили державний лад і право на цій землі.

В процесі розвитку держави Русів на кожному із її етапів основою суспільства було автохтонне населення.

На початку становлення держави Русів суспільство мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за “Руською правдою”, поділялися на дві основні групи людей: а) людей (“людінов”), або вільних общинників; б) “луччих мужів”(княжих мужів), до яких належали дружинники, місцеві князі, верхівка общини та ін. Найчисленнішою суспільною верствою Русі були вільні общинники (селяни). Їх ще називали смердами.

В процесі захоплення земель київськими князями змінюється і природа власності. Общинне і сімейне землекористування замінюється на приватну власність великих князів. Частину приватних земель князі передавали своїм управителям, дружинникам, старійшинам тощо. Колишні общинники зобов’язуються виконувати завдання (уроки) на користь власників земель. Цими уроками були відробіток і різні форми оброку.

Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими користувачами. Але з часом ці користувачі отримували імунітетне право і таким чином ставали повними власниками. До цих власників, як правило, належали дружинники, які отримували земельні наділи, колишні представники місцевої знаті, що перейшли на службу князю, дворова адміністрація князя. Найбільшими власниками були князі – великі і удільні. Ці власники, спираючись на військо, адміністрацію і суд здійснювали внутрішню і зовнішню політику.

Інакше кажучи, протягом другого і третього періодів, розвитку Русі формується багатопрошарковий клас феодалів. Останні ревно оберігали пожалувані, захопленні і багатопридбані землі.

З утвердженням феодальних господарств смерди поступово перетворилися в економічно і особисто залежних. Колишня общинна або сімейна власність перетворюється в надільну.

Чисельним прошарком феодально залежних людей були рядовичі і закупи. Ця соціальна верства була джерелом виникнення рабства (холопства). Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав. джерелом рабства були також полонені, набуті, продані в рабство тощо. Рабство на Русі було переважно патріархальним, тому рабів ще називали челяддю.

Зазначимо. Що з князівської челяді в ХІ-ХІІІст. виростали управлінці господарського двору і маєтків. За вірну службу таких рабів князь звільняв і наділяв землею. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги були джерелом зростання феодального стану.

Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої – люди, які не мали засобів для ведення власного господарства.

Окрему соціальну групу становили служителі церкви.

Поряд із селянським господарством у означені періоди на Русі розвивалося ремесло, воно базувалося в містах, яких налічувалося на кінець ХІІст. понад 200. Вони були в основному адміністративними або феодальними центрами. Соціальний склад міст був неоднорідним. Переважали ремісники (майстри і підмайстри) і купці.

Формами права були збірники звичаєвого права (“Руська правда”), “Мірило праведне”, “Корчма”, Номоканон, князівські привілеї (грамоти) тощо.