Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного. 6 страница

Незважаючи на вирівнювання доходів працівників індустріального й аграрного секторів, сільське життя залишалося непрестижним. Однак держава, спонукувана дефіцитом робітників у індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів. Їм почали видавати паспорти, зрівнявши таким чином з міськими жителями. Проте слід зауважити, що радянський внутрішній паспорт з позначками щодо соціального походження, національності, прописки тощо був унікальним документом – відмінним від особистих посвідчень громадян багатьох розвинутих країн. Однак після отримання паспорта селяни дістали змогу переїжджати в міста.

Роки “застою” характеризувалися стрімким зростанням чисельності міського населення. За 1960-1985 рр. вона збільшилася в Україні з 19,9 до 33,2 млн. чол. Сільське населення за ці роки скоротилося з 22,6 до 17,6 млн. чол. Кількість сіл в Україні зменшилася більш ніж на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, унаслідок чого вікова структура сільського населення помітно погіршилася. Середньорічна чисельність колгоспників, які працювали в громадському господарстві, знизилася з 6,4 до 3,9 млн. осіб.

Масштаби, яких надав житловому будівництву М.Хрущов, були майже збережені в добу “застою”. За 1965-1985 рр. в Україні з’явилося 7305 тис. нових квартир. Кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн. Однак проблему житла не вдалося цілком розв’язати. Темпи урбанізації виявилися надто високими, і сотні тисяч осіб продовжували стояти у чергах на отримання квартири. Якість безоплатного житла була низькою, а квартири – невеликими за площею.

Недоліки в соціальній політиці, економіці, ідеологічний тиск з боку держави породжували ті чи інші протестні виступи певних опозиційних груп. На боротьбу з режимом зважилась відносно невелика кількість громадян, переважно з числа національно свідомої інтелігенції.

Опозиційний рух заявив про себе в основному в західному регіоні України та Києві. У другій половині 60-х – першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій. Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови. Їх діяльність практично мало виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей.

Адміністративно-командна система управління народним господарством привела країну до поглиблення кризи в соціально-економічній сфері. З приходом до влади у березні 1985 р. М.Горбачова та його прибічників почалось “реформування” СРСР. У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС на перший план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Велику роль у цьому відіграла політика гласності. Виразніше окреслювалися розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування суспільства. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань став Український культурологічний клуб, заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. привели до утворення у Львові Товариства Лева.

На початку 1988 р. у Харкові й Києві виникли просвітницькі організації “Спадщина”. Тоді ж у Києві виникає студентське об’єднання “Громада”, а у 1989 р. – Українська студентська спілка (УСС), студентське братство у Львові та ін. В 1988 р. була відновлена Українська гельсінська група, а в липні того ж року вона була перейменована на спілку (УГС).

У другій половині 80-х – на початку 90-х рр. боротьба за національне й культурне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил. У лютому 1989 р. було створено товариство шанувальників української мови, а через два роки “Просвіта” ім. Т.Шевченка.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України засновувалися культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. 8 грудня 1989 р.Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови. Українська мова отримала статус державної, інші отримали право на розвиток і використання в житті етносів республіки.

У листопаді 1988 р. на зборах київської організації Спілки письменників України визріла ідея створення ініціативної групи “Рух на підтримку перебудови”. Незважаючи на опір компартійної номенклатури, за станом на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. осіб. Це була масова всеукраїнська демократична організація. Того ж місяця відбувся Установчий з’їзд Народного Руху, який затвердив Програму й Статут організації, обрав її керівні органи. До Програми увійшли положення про надання українській мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церков, закриття ЧАЕС.

Наприкінці 1989-1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії. У вересні 1990 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. У квітні 1990 р. на базі УГС була створена Українська Республіканська партія (УРП). Лідером партії був обраний Л.Лук’яненко. Головною метою своєї діяльності партія проголосила створення Української самостійної соборної держави. У березні 1990 р. І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський заявили про створення Демократичної партії України (ДемПУ). Головною метою було проголошено досягнення державної незалежності України. Тоді ж виникли Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та ін. Усі новостворені партії в Україні були в опозиції, виступали проти гегемонії Компартії в суспільстві, добивалися докорінних змін у соціально-економічному й політичному житті країни.

Демократизація суспільно-політичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або сфальсифіковані події в історії України, сприяли поверненню несправедливо забутих імен діячів української культури та їх творів. Протягом 1987-1991 рр. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1920 рр., голодомор 1933 р., колективізацію, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков. У зв’язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ.

Крах політики керівництва СРСР вів до ломки радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989-1990 рр. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення в майбутньому самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Проголошення Декларації про Державний суверенітет стало каталізатором подальшого розвитку національної свідомості.