Епос Гільгамеша в культурі

Епос про Гільгамеша надихнув багатьох митців на свою інтерпретацію міфа. Для прикладу тут можна згадати ораторію Богуслава Мартіну «Гільгамеш», або сонет «Гільгамеш» українського неокласика Миколи Зерова.

Епос про першого героя

Схоже, у цій книзі є все – від сотворення людини із глини до протистояння природи й цивілізації. Всесвітній потоп і подорож до царства смерті, корумповані боги і ревниві богині, а також класичний набір дружба-кохання-підступність… Ні, це не іронічно-філософський роман постмодерніста. І навіть не збірка античних міфів, хоча таке припущення вже ближче до правди. Це епос про першу людину-героя, „того, хто бачив усе” – месопотамського царя Гільгамеша, пригоди якого цікавлять людство вже понад три тисячоліття.

Старість і радість

”Епос про Гільгамеша” вважають однією з найдавніших літературних пам’яток людства. Однозначної думки щодо дати написання текстів немає, проте навіть приблизний період – між XXII і XVIII ст. до нашої ери – викликає повагу. Але цінність епосу полягає не тільки і не стільки в його віці: протягом уже згаданих трьох тисячоліть історію Гільгамеша читають як для загальнокультурного розвитку, так і для власного задоволення. А головне – йдеться не про художні перекази, як це часто буває зі стародавньою літературою, яка потребує суттєвої адаптації для розпещеного сучасного читача, а про справжнісінький собі перекладений оригінал. Властива фольклору ритмічність і не властивий епічним творам лаконізм плюс по-справжньому глибокий зміст і глобальність піднятих проблем – ось шумерський рецепт безсмертного тексту. Власне, а чого ще можна чекати від народу, який задовго до початку „нашої” ери жив за конституційним зводом законів, розвивав математику, астрономію і медицину, а ще мав два яскравих свідчення цивілізованості – каналізацію і пивоваріння?

Читається епос легко і без відчуття „серйозності” стародавньої літератури (важко втриматися від порівняння з Гомеровими “Іліадою” та “Одіссеєю”, перечитувати котрі на дозвіллі можуть тільки обрані просвітлені люди). Можливо, на якість тексту вплинуло те, що до написання „Епосу про Гільгамеша” легенди про царя міста Урук існували в усній формі – як збірка оповідань, які потім перетворили на повість, залишивши їй розмовний стиль короткої форми.

Жив собі цар…

Цар Гільгамеш (цілком реальна історична постать, до речі) жив – не тужив, розбудовував своє любе місто Урук і, цитую, „вдень і вночі буйствував плоттю”. Така поведінка обурила богів, оскільки була, мабуть, божественним привілеєм, і вони вирішили якось спинити свого недобожественного брата (Гільгамеш, як і годиться, був на дві третини богом і на третину людиною). Отже, створили вони йому друга (правильно: скажи мені, хто твій друг…) – людину природи Енкіда, який спочатку розпочав двобій із Гільгамешем, а потім забрав його із цивілізації до себе на природу (насправді в оригіналі – довга історія із повіями та рестораціями). І жили хлопці там як брати, допоки здичавілому вже Гільгамешу не закортіло врубати чужого кедрового лісу (науковці пояснюють, що цінну кедрову деревину шумерці широко використовували в будівництві). Але кедровий ліс охороняє злий Хумбаба (я б теж була зла, якби мої ліси отак просто вирубували всі, кому заманеться), впоратися з яким не так легко – треба підкупити одного з богів. Таким чином за допомогою бартерних відносин (ти нам допомогу – ми тобі храм) та грубої фізичної сили друзі порушили екологічний баланс Месопотамії (знайома ситуація, чи ж ні?). Потім до вашої уваги пропонуються любовно-мстиві стосунки між Гільгамешем та хтивою й розпусною богинею Іштар, які закінчуються смертю нестриманого на язик Енкіда.

У розпачі Гільгамеш тікає в пустелю шукати безсмертя. Перепливши океан, який тоді називали водами смерті, цар зустрічає мудрого Утнапішті, якому вдалося пережити всесвітній потоп (ще один відомий сюжет, який, до речі, до епосу включили пізніше). Той, хто пережив потоп, має непогані навички виживання – й справді, Утнапішті дає Гільгамешу квітку безсмертя. Проте цар Урука залишив віднайдену квітку без нагляду. Повз неї повзла змія – і, не будь дурна, взяла і з’їла її (кажуть, із того часу змії мають здатність скидати шкіру й молодшати). Отак і лишився Гільгамеш без друга, без богині й без квітки безсмертя.

Чистий залишок

Що ж вийшло з цієї історії? Окрім тисяч історичних, літературних та культурологічних досліджень „Епос про Гільгамеша” подарував світові чимало загадок. Сюжети й епізоди епосу ми зустрічаємо в давньогрецькій міфології та середньовічній літературі: навіть у Данте трапляються відповідні ремінісценції. Двадцяте століття активно експлуатувало Гільгамеша у драматичних постановках, щоправда, зі суттєвими змінами сюжету – на користь хепі-енду. А двадцять перше століття раптом помітило, що історія месопотамського царя – надзвичайно актуальне і проблематичне чтиво. І сама думка про те, що проблеми людства за три тисячі років не змінилися анітрошки, змушує нас із більшим інтересом ставитися до історії та стародавньої літератури. Що, я сподіваюся, буде нам тільки на користь.

Справжня література ніколи не залишить читача байдужим. Можливо, когось спонукає задуматись, а когось – навіть зробити відкриття. Бодай для себе. Мені, наприклад, вдалося зробити їх аж десять. Отож, 10 дивовижних відкриттів „Епосу про Гільгамеша”:

1. За три тисячі років суть речей анітрохи не змінилася. Оновилася тільки їх форма.

2. Екологічні проблеми хвилювали людство не тільки останні 50 років – шумери також переймалися наступом цивілізації на природу.

3. Усе нове – це добре забуте старе. Складається враження, що всі подальші твори людства створені під впливом Гільгамешевої історії.

4. Шумерські боги – то викапаний український парламент. Скандали, інтриги, зради – і ніякої користі людям.

5. Сумнівів щодо найдавнішої професії майже не залишилося – це точно був той, хто спить за гроші. От тільки незрозуміло – сторож чи повія?

6. Навіть древні знали, що немає гіршого ворога за ображену жінку.

7. Управитель міста – найневдячніша професія: скільки справедливих податків не збирай, скільки стін не будуй, а мешканці все одно богам жалітимуться.

8. Древні, на відміну від авторів Середньовіччя, розуміли користь напівтонів: ідеальність завжди примітивна, а головний герой не може бути чорним або білим.

9. На питання „Бути чи не бути?” немає відповіді. Якщо ж шумерам і вдалося її знайти, доля мудро приховала її від нас, знищивши прикінцеві таблички епосу.

10. І найголовніше: епос доводить, що стародавня література може бути по-справжньому захопливою. А це відкриття варте всіх попередніх.