Зародження героїчного епосу в шумерській літературі

Другою фундаментальною проблемою месопотамської культури є правомірність смерті, що являє собою зло і є по суті вищою карою. Чому людина мусить бути покараною смертно, коли вона не- зробила нічого поганого? Тим більше, що в умовах культури Двуріччя дієтичний підхід до природи людини виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя. У відомому епосі про Гільгамеше (початок II тис. до н. є.) герой говорить:

«Хто, мін друже, до небес вознісся? Тільки боги з Сонцем будуть вічно А людина — на рахунку всі її роки. Що би не робила — вітер все!»

Основна ідея епосу— мрія про вічну славу, яка; прийшла на зміну мрії про безсмертя, в ім'я чого вершилися великі, подвиги. Епос являє собою гімн славним діянням, людини. Його пронизує думка про те, що смерть—це ЗЛО але вона не може перекреслити цінність життя. Людське життя по суті, своїй прекрасне і це виявляється в усіх аспектах буденного життя — у радощах перемоги, коханні до жінки, дружбі:

Боги, коли сотворили людину,— Смерть вони передрікли людині. Життя ж утримали в своїх руках. А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок, Вночі і вдень нехай будеш веселий, Свято справляй ти щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй! Світлими будуть нехай твої шати,

Смерть же знаменує кінець життєвого шляху людини. Більше від того, вона немов би стимулює людину жити мудро й осмислено, щоб залишити по собі пам'ять у серцях інших. Слід помирати в боротьбі зі злом, навіть у боротьбі зі смертю. Не слід відступати ні перед чим, навіть перед богами. В награду за це — «ім'я» і вдячна пам'ять нащадків. У цьому й полягає безсмертя людини, сенс її життя.

Герой епосу — типова людина, трагедія якої полягає в неможливості запобігти смерті. Однак ми не зустрічаємо в ньому й нотки песимістичного ставлення до життя. Людина в будь-якій ситуації залишається людиною, вона пишається своїми героїчними діяннями та незалежністю від богів. Все її'життя насичене боротьбою за встановлення справедливості на землі, а смерть — кульмінація життя, завершення успіхів і перемог, що випали на долю. Все життя людини передбачене від народження, в ньому немає місця для таких понять, як «примхи долі» або «невблаганний рок», наперед виключена можливість якось вплинути на хід подій, скажімо, за допомогою магічних засобів. Саме на стародавньому Близькому Сході було вироблено міфологічну концепцію жорстокого детермінізму людського життя. Разом з цим, на відміну від давньоєгипетської міфології, яка не знала ні Едему, ні минулого Золотого віку, ні Армагеддону, в міфології культури Двуріччя існували міфи про Золотий вік людства та райське життя, які пізніше увійшли до складу релігійних уявлень народів Середньої Азії та біблійської міфологічної літератури.

ЖАНРИ ШУМЕРСЬКОЇ ЛІРИКИ.

Месопотамія (грецька назва - Межиріччя) - одна з найдавніших цивілізацій світу. Саме в Шумері наприкінці IV тис. до н. є. людство вперше вийшло із стадії первісності, започаткувавши цивілізаційну історію людства. Перша давньосхідна державність виникла в південній частині долини рік Тигру і Євфрату, що на Близькому Сході (територія сучасного Іраку). Саме в регіоні Дворіччя вперше склалися початкові форми цивілізації, пов´язані насамперед з процесом урбанізації. На півдні Месопотамії в першій половині III тис. до н.е. шляхом злиття кількох сільських общин виникали стародавні шумеро-аккадські міста-держави: Ур, Урук, Кіш, Ларса, Ніппур, Лагаш, Умма, а потім - Вавилон, Мітанні, Ассирія. Месопотамія являла собою сільськогосподарський тип цивілізації, заснованої на іригації.

Одним з найбільших культурних досягнень шумерів стала писемність. З її появою з´явилися нові форми збереження та передавання інформації, в тому числі й наукової. Винайдення шумерами клинопису, який налічував понад 600 знаків, відкрило нову сторінку в історії месопотамської цивілізації та визначило обличчя всієї Передньої Азії у старовину. Навіть за умов занепаду політичної могутності Вавилона в другій половині II тис. до н.е. клинопис залишався єдиним засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході, що свідчило про великий престиж месопотамської культури.

Месопотамська література бере свій початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилась у такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів´я та приказки, казки, анекдоти. Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов´язані з міфами. Свого розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Кращим твором вавилонської літератури є "Епос про Гільгамеша", ім´я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша та його аккадських версій розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Але Гільгамеш шукає безсмертя не лише для самого себе, а й для всього народу, що перетворює його в народного героя. Саме через це епос про Гільгамеша набув великої популярності не лише в Месопотамії, а й далеко за її межами.

Важливу роль у Месопотамії відігравали релігія та міфологія, що пронизували все життя стародавнього суспільства. У Межиріччі тривалий час зберігались пережитки найдавніших вірувань - фетишизму, тотемізму, анімізму. У міру переходу до осілості і землеробства на перший план виходять природні сили, від яких залежав добробут людей. На чолі пантеону богів стають боги: неба - Ану, землі - Енліль, води - Еа. Обожнюються і небесні тіла - сонце, місяць, планети і нерухомі зорі. Верховним богом вважався Бел-Мардук.

Населення країни не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. З появою класів і держави релігійний світогляд населення Месопотамії значно змінився. Шумеро-вавилоняни уявляли світ космічною державою, соціальною елітою якої були боги, а їх слугами і рабами - люди. Намісником богів на землі і головним жерцем проголошувався цар. Релігія в Месопотамії була поставлена на службу царській владі, проголошувала її та особу царя священними* Віра в загробне життя не набула такого розповсюдження, як у Єгипті. Церкви в Месопотамії не було, жерці не оформлялися в церковний клір, а були звичайними чиновниками.

Міфотворчіть була складовою буття тогочасної людини, її релігійного світогляду та космогонічних уявлень. Провідною темою міфів була ідея шукання безсмертя. Великою популярністю користувався в Месопотамії міф про бога умираючої і воскресаючої рослинності Таммуза. Під час присвячених Таммузу свят влаштовувались ігри, з яких згодом розвинулося драматичне мистецтво. З Таммузом тісно пов´язаний міф про сходження богині кохання Іштар у пекло, щоб визволити його звідти. Особливо великого розквіту досягла міфологія в II тис. до н. є. Особливий інтерес мають давньовавилонська "Поема про Атрахасиса", в якій розповідається до всесвітній потоп і створення людини, та культовий космогонічний епос про створення світу "Енума Еліш" ("Коли зверху"). Цей міф був записаний на семи глиняних табличках. Його знайшли в бібліотеці Ашшурбаніпала в Ніневії. У міфі відображено спробу зрозуміти природні явища, зміну дня і ночі, походження всесвіту, рослинності й тваринного світу, походження людини та інше. З Месопотамії до нас дійшла найдавніша версія міфу про гріхопадіння, включена пізніше до Біблії.

Месопотамська література бере свій початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилась у такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів ´я та приказки, казки, анекд о ти. Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов´язані з міфами. Свого розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Кращим твором вавилонської літератури є "Епос про Гільгамеша", ім´я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша та його аккадських версій розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Але Гільгамеш шукає безсмертя не лише для самого себе, а й для всього народу, що перетворює його в народного героя. Саме через це епос про Гільгамеша набув великої популярності не лише в Месопотамії, а й далеко за її межами.

Шумерська цивілізація проіснувала в пониззі Тигру та Євфрату приблизно дві тисячі років – десь від кінця четвертого тисячоліття до н. е. Найдавніші вцілілі шумерські літературні твори датують ХХVІІ-ХХV століттями до н. е. Проте дійшли до нас вони в записах щойно від ХІХ-ХVІІІ століть до н. е., тобто з тих часів, коли самі шумери вже злилися з аккадцями, а шумерська мова поступилася місцем аккадській. Наразі відомо понад півтори сотні пам’яток шумерської літератури, значна частина яких збереглася лише фрагментарно. Це віршовані записи міфів, епічні оповіді, молитви, гімни богам і царям, весільно-любовні пісні, поховальні голосіння, закляття тощо.

До ліричних жанрів можна зарахувати гімни, молитви та заклинання. Таких творів збереглося значно більше аккадською мовою, ніж шумерською. Щоправда, існують і двомовні пам’ятки, проте не завжди з певністю можна визначити, якою була мова оригіналу. Зрозуміло, що більшість оригіналів – шумерські, однак деколи з навчальною чи ритуальною метою гімн чи закляття перекладали з аккадської мови шумерською. Із цієї групи творів закляття найменше стосуються поетичної творчості, в них лише подекуди трапляються художні вкраплення. Для прикладу, в заклятті від зубного болю присутній поетичний уривок, в якому йдеться про сотворіння світу й усієї живності, серед якої є й той “зубний хробак”, що спричиняє біль. Або ж – у закляття від дитячого плачу вставлено колискову, а в закляття для породіль – розповідь про кохання божеств. Молитви належали здебільшого до індивідуальної релігійної практики, натомість гімни були частиною офіційного богослужіння (в якому не виключали й використання молитов).

Більшість гімнів, які дійшли до нашого часу, стосуються богів – і шумерських, і аккадських. Слід зазначити, що всі вавилонські боги мали своїх шумерських “прототипів”, лише Мардук, головний бог міста Вавилона, зберіг суто шумерське ім’я. Аккадські відповідники імен шумерських богів такі: шумерське Ан – аккадське Ану, Енліль – Елліль, Енкі – Ейа, Уту – Шамаш, Зуен – Сін, Іннін – Іштар тощо. Фахівець із шумеро-аккадських матерій Ігор Дьяконов, розклавши по поличках увесь вавилонський пантеон богів, так писав про тодішні вірування: “Вавилонянам уявлялося, що земля – пласка, що вона плаває на поверхні прісноводної Великої Ріки, або світового Океану, з якого в колодязі просочуються підґрунтові води; десь на краю землі, – чи по той бік Океану, чи по цей – є Гребля або Основа Небес, на якій покоїться небосхил, або ж, точніше, декілька небосхилів, бо по кожному з них рухаються свої світила: Сін по своєму, Шамаш – по своєму, Іштар-Венера та інші планети – по своїх; вище від усіх склепіння недвижних зірок – небо Ану. На краю світу – гори-близнята, гори Машу з брамою, крізь яку проходить Сонце-Шамаш, верстаючи свій щоденний шлях. Судячи з того, що в ранніх шумерських похованнях іноді знаходили човники, в цей період існувало повір’я, ніби мертві повинні переправлятися в місто богині Ерешкігаль через Велику Ріку або через води смерті; той самий шлях робив, очевидно, і Шамаш-Сонце, проходячи вночі шлях через підземне царство від заходу до сходу, хоч у пізніших текстах про це не лишилося згадок, і шлях сонця уявлявся вже якось інакше. Люди за велінням богів були створені богинею Аруру з глини, в яку була домішана кров умерлого бога, або ж народжені богинею Дінгірмах, чи Мамі (Мамет). Згідно з пізнішим жрецьким ученням, люди були створені спеціально з метою служити для богів рабами і годувати їх своїми пожертвами”.

Молитви мали здебільшого стереотипну побудову, повторювану за першозразками, які створювали зазвичай на спеціальні замовлення царів. Нерідко в тексті молитви залишалося вільне місце, щоб можна було вставити туди ім’я молільника. На відміну від молитов, гімни виконували колективно, хором, під музичний супровід.