Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-X ст. У цей самий час формувалися провідні напрями середньо­вічного філософствування – схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання.

Ставлення схоластиків до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання:

- слід повною мірою використовувати мож­ливості розуму в питаннях богопізнання,

- найкращим засобом діяльності розуму є логіка.

Ставлення містиків до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання:

- розум і роздумування ведуть лише до гріха і до відходу від шляху віри,

- шлях до Бога лежить через почуття, любов до Бога та самозречення.

У цей же період набула поширення так звана «теорія подвійної істини», яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності.

Проблеми, над розв’язанням яких працювали середньовічні філософи:

1) проблема універсалів - співвідношення одиничного і загального, окремих речей і загальних понять поро ці речі. У цих спробах мислителі розділились на номіналістів і реалістів.

2) проблема доказів Божого Буття.

Відмінності між філософією та богослов'ям:

► філософія (і наука) ру­хаються від часткового до загального (індукція), а богослов'я – від загального до часткового (дедукція),

► філософія та наука є сферами теорії, а богослов'я – етики та життєвої практики.

Фома Аквінський (1225-1274 рр.)став засновником томізму одного з найвпливовіших напрямів християнської фі­лософії. Фома Аквінський створив всеохопну філософсько-теоло­гічну концепцію, що ввібрала в себе май­же всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію «сим­фонії (співзвучності) розуму та віри».

Вчення Фоми Аквінського про умови симфонії розуму та віри:

- існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії),

- існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі),

- існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

Фома поділяв усі знання й науки на:

- теологію об'явлення,

- природну теологію,

- філософію (яка об'єднувала всі науки).

Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіч­чя були:

- Франциск Асизький (1182-1226 рр.);

- Бернар Клервоський (1091-1153 рр.);

- Джованні Бонавентура (1221-1274 рр.).

Джованні Бонавентура у своєму творі «Путівник душі до Бога» окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини:

- чуття,

- уява,

- розум,

- розумове споглядання та розрізняння добра і зла.

А в праці «Про повернення наук до теології» Бонавентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до «обожнення», до споглядання Бога через самовіддану любов.

Представники містики пізнього Середньовіччя Мейстер Екхарт (1260-1327рр.), Иоганн Таулер (1300-1361рр.), Иоганн Рейсбрук (1293-1381рр.) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особ­ливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

Поштовхом до виникнення схоластики стало поширення у цей час єресей, коли релігійні постулати, які раніше сприймалися на віру, почали ставитись під сумнів і їм вимагали пояснення.

Представники схоластики:

1) У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292 рр.) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що «знання є сила», що ґрунтом на­укових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою матема­тики.

2) ЙоганнДунс Скотт (1265-1308 рр.) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія – теоретичною.

3) У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349 рр.), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумо­вого осягнення суті Бога: головне тут – творіння, а це акт волі, а не розуму.

Позитивними сторонами схоластики було те, що вона оживила на деякий час релігійно-філософську думку, познайомила Європу з багатьма працями древньогрецьких і арабських мислителів (передусім Платона і Арістотеля). Схоластика також розвивала формально-логiчне мислення, тренувала розум.

У XV-XVI ст. схоластика зжила себе, виродившись у формалізовану шкільну мудрість, що знаходилася в гострій суперечності з вимогами життя і представляла безплідні розмірковування. Середньовікова школа була повністю відірваною від життя. Схоластичне навчання вело до начотництва i догматизму. Зі схоластикою пов’язаний пануючий у тодішніх школах катехізичний спосіб навчання (у формі запитань i відповідей). Це приводило до заучування учнями напам’ять готових визначень i до відмови від самостійного мислення.