Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

15. Парадигма - (від грец. Paradeigma - приклад, зразок) - сукупність теоретичних і методологічних положень, прийнятих науковим співтовариством на деякому етапі розвитку науки і використовуваних як зразка, моделі, стандарту для наукового дослідження, інтерпретації, оцінки та систематизації наукових даних, для осмислення гіпотез і вирішення завдань, що виникають в процесі наукового пізнання. Неминучі в ході наукового пізнання утруднення те чи інше співтовариство вчених прагне вирішувати в рамках прийнятої ним парадигми. Так, у свій час учені прагнули інтерпретувати нові емпіричні дані науки в рамках механістичного світогляду, абсолютизувати уявлення класичної механіки, який представляв собою деяку Парадигму. Революційні зрушення в розвитку науки пов'язані зі зміною Парадигми.

16. Теорія – це вища форма наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв'язки певної сфери дійсності. В широкому розумінні – це комплекс уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення якого-небудь явища.

Будь-яка теорія – це цілісна система істинного знання, система, що розвивається і яка має складну структуру та виконує ряд функцій.

Основні структурні елементи теорії:

– вихідні основи, тобто фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми тощо;

– сукупність законів та тверджень, виведених з певної теорії відповідно до певних принципів;

– ідеалізований об'єкт, тобто абстрактна модель суттєвих властивостей і зв'язків предметів, що вивчаються (наприклад, "ідеальний газ", "абсолютно чорне тіло" тощо);

–логіка теорії, спрямована на пояснення структури і зміну знання.

Найважливішим базовим структурним елементом теорії є закон. Тому теорію можна розглядати як систему законів, які виражають сутність досліджуваного об'єкта.

Основні функції теорії:

– синтетична функція – об'єднання окремих достовірних знань в єдину, цілісну систему;

– пояснювальна функція – виявлення причинних залежностей, зв'язків певного явища, суттєвих характеристик його походження та розвитку тощо;

– методологічна функція, тобто на основі теорії формуються різні методи, способи й прийоми дослідницької діяльності;

– передбачувальна функція – на основі теоретичних уявлень про стан відомих явищ робляться висновки про існування невідомих раніше фактів, об'єктів або їх властивостей, зв'язків між явищами і так далі. Передбачення про майбутній стан явищ називають науковим передбаченням;

– практична функція – кінцевим призначенням будь-якої теорії є втілення її в практику, перетворення реальної дійсності, враховуючи інтереси людини.

17. Доктрина (лат. Doctrina - «вчення, наука, навчання, освіченість») - філософська, політична, релігійна концепція, теорія, вчення, система поглядів, керівний теоретичний або політичний принцип.

При схожості лексичного значення з поняттями «концепція», «теорія», доктрина може використовуватися для визначення поглядів з конотацією їх схоластичність і догматичності.

За загальним правилом будь-яка доктрина ділиться на офіційну, створювану на національному рівні або наднаціональному (експертні висновки, наведені вище), і наукову, створювану в університетах та інших професорських об'єднаннях.

Спочатку доктрина була єдиним джерелом міжнародного публічного права, вона виражалася в працях Гуго Гроція та інших юристів, які обгрунтовують існування міжнародного права з точки зору природно-правової школи. Розвиток позитивізму призвело в кінцевому підсумку до занепаду доктрини, а потім - до переосмислення ролі доктрини в праві. В даний час в міжнародному публічному праві доктрина є субсидіарним джерелом права, застосування якого можливе лише в особливих обставинах.

Міжнародне приватне право також визнає доктрину як джерело права.

У національному праві роль доктрини залежить від особливостей правової системи, і національної культури. У Росії доктрина як джерело російського права офіційно не визнається, однак фактично ним є.

У науковій літературі з приводу визнання за юридичною доктриною статусу джерела права нерідко висловлюються повністю протилежні точки зору, і єдиної думки з даного питання в російській науці немає.

В даний час посилання на праці видатних юристів зустрічаються в судових рішеннях, але скоріше в якості додаткової аргументації. Роль правової доктрини проявляється у створенні конструкцій, понять, визначень, якими користується правотворчий орган. Судді вищих або міжнародних судів, висловлюючи свою окрему думку, часто посилаються на праці відомих правознавців. А в судові засідання запрошують учених-юристів для дачі експертних висновків.

18. Концепція - це комплекс ключових положень або установок мислення, дозволяють зберігати спрямованість дослідження, це своєрідний компас в русі думки. Для досліджень в області управління такими положеннями можуть бути наступні:

• управління - це завжди діяльність людини, в якій вирішальну роль грають цілі і інтереси;

• управління різноманітно і багатоваріантно, тому не можна його зводити до якогось одного варіанту, яким би досконалим він не здався;

• управління має два взаємопов'язані аспекти існування, функціонування і розвитку - соціально-економічний і організаційно-технічний;

• управління побудоване на прагненні до гармонії (узгодження, організація, координація і пр.), але це гармонія рівноваги, гармонія протиріч, поєднання, а не гармонія абсолютної стійкості, однорідності, однаковості, єдиності.

Концепція відображає своєрідну здатність людини з'єднати в дослідженні наявні знання з прогностичними, існуюче розуміння того чи іншого явища з уявленнями і припущеннями про сутності першого, другого порядку і т. Д.

У мисленні кожної людини, (а дослідника тим більше) яскраво виявляється як структура його знань, так і схильність до тих чи інших видів знань, готовність ними користуватися в якості інструменту. Тому типи мислення можна розділити і за пріоритетними галузями знань, на яких побудована розумова діяльність. Тут можна виділити мислення гуманітарне, математичне та технократичне.

Гуманітарне мислення, як правило, віддає перевагу всім аспектам дослідження, пов'язаним з людиною, і інструментарієм своїм вибирає словесний опис, оперування поняттями, аргументування ситуаціями, пояснення образами, характером поведінки.

На відміну від нього математичне мислення побудовано на логіці символів, граничної абстракції, чіткості в осмисленні залежностей, моделюванні спільності. У цьому сила і одночасно слабкість математичного мислення. "Очищення" явищ від частковостей допомагає визначити їх сутність, але при цьому може вести до втрати дуже важливих деталей, специфічних рис та особливостей.

Технократичне мислення побудовано на зведенні всіх зв'язків в явищі або проблеми до таких, які існують в технічних пристроях, - простим причинно-наслідковим зв'язкам. При вивченні соціально-економічних проблем це може бути не. Тільки малоефективним, але в окремих випадках і небезпечно, тому що веде до спрощення реальних процесів, виключенню зі дослідження зв'язків опосередкованих, непрямих, ситуаційних, періодичних, функціональних, варіабельних і пр.

При цьому хотілося б ще раз нагадати, що немає поганих або гарних типів мислення. Є типи, які в тих чи інших умовах можуть бути більш або менш ефективні, формування або використання яких при груповій діяльності можна регулювати.

За ступенем абстрактності і узагальненості можна виділити мислення теоретичне, емпіричне та фактологічне.

19. Дефініція (лат. Definitio - визначення) - логічна операція, яка:

1) розкриває зміст (сенс) імені за допомогою опису істотних і відмітних ознак предметів чи явищ, що позначаються даними ім'ям (денотата імені);

2) експлікується значення терміна. У процесі дефініювання терміну повинен бути безпосередньо прописаний в якості його значення або екстенціонал (об'єкт), або інтенціонал (ознака). Якщо термін явно не співвіднесений ні з об'єктами, ні з ознаками, він залишається символом, який не має семантичного значення. Визначити термін, значить встановити межі його застосування. Сувора його дефініція складається з двох частин: дефінієндум (dfd) - визначається імені, і дефінієнс (dfn) - визначального вирази, розкриває сенс обумовленого імені або встановлює значення терміна. Дефінієндум і дефінієнс повинні знаходитися у відношенні тотожності, тобто мати один і той самий денотат, і бути взаємозамінними. Дефініції ділять по різних підставах: 1) по виконуваної функції - на реальні (визначення предметів, явищ) і номінальні (введення нових мовних форм - термінів); 2) за способом розкриття змісту - на явні (вказуються ознаки, властиві предмету або явищу) і неявні (виявляються відносини, в яких знаходиться визначуваний предмет, явище з іншими предметами, явищами). Явні дефініції можуть бути представлені у вигляді рівності, в якому обумовлена ​​частина еквівалентна за обсягом визначальною частини. Розрізняють такі види явних дефініцій: 1) атрибутивно-реляційні, в яких вказується найближчим родове відміну і видовий ознака, властивий тільки даному виду (наприклад, «квадрат - ромб з прямими кутами»); 2) генетичні, в яких вказується походження або спосіб конструювання об'єкта, позначуваного визначеним ім'ям (наприклад, «сфера - просторова поверхня, яку описує півколо при обертанні її навколо діаметра»); 3) операціональні, в яких, в якості видової характеристики об'єктів виступає вказівка ​​на деяку операцію, за допомогою якої ці об'єкти можуть бути виявлені і позначено їх відмінність від інших предметів. Неявні дефініції не мають чітко вираженої структури, внаслідок чого відсутній спосіб елімінації дефінієндум з того чи іншого контексту (наприклад, матричне визначення логічних операцій в обчисленні висловлювань та ін.) До числа неявних дефініцій відносяться: 1) аксіоматичні (наприклад, в математичній логіці - визначення формули в численні висловів); 2) контекстуальні (наприклад, можливість з'ясувати зміст поняття, не вдаючись до тлумачного словника, а через пропонований контекст); 3) рекурсивні (наприклад, визначення математичного ряду чисел Фібоначчі допомогою рекурсивної (поворотної) функції, в якому кожне наступне число дорівнює сумі двох попередніх чисел: 1, 1, 2, 3, 5, 8 і т.д.); 4) індуктивні (наприклад, в математиці визначення поняття «натуральне число»).

20. Принцип (від латів.(латинський) principium — почало, основа), основне вихідне положення якої-небудь теорії, учення, науки, світогляду, політичної організації і т.д.; внутрішнє переконання людини, визначальне його відношення до дійсності, норми поведінки і діяльності; основна особливість пристрою якого-небудь механізму, приладу.

21. Методологія (від грец. Methodos — шлях дослідження, спосіб пізнання і logos — слово, поняття, вчення):

1. Вчення про методи пізнання й перетворення світу.

2. Сукупність методів, що використовуються в будь-якій науці.

Розвиток методології пов'язаний з іменами великих греків Сократа, Платона, Арістотеля. Зокрема Сократ висунув на перший план діалектичну природу мислення в пошуках істини при зіставленні різних за значенням фактів. Платон для цього застосував закони логіки. Арістотель поєднав методи Сократа й Платона і створив універсальну логічну систему пізнання дійсності. У подальшому медотологічні принципи дістають розвиток у Ф. Бекона, який виступив проти схоластики. За нових умов методи пізнання дійсності набувають дальшого розвитку в працях класичної німецької філософії І. Канта, Й. Фіхте, Г. В. Гегеля. Класичний системний підхід, комплексну розробку методів та засобів дослідження знаходимо у працях В. Вернадського. Враховуючи досягнення наукової думки, маємо змогу зробити висновок: Методологія — це вчення про структурну побудову, логічні конструкції, методи і принципи розв'язання наукової проблеми, конкретніше — вчення про основоположні принципи побудови, форми і засоби наукового пізнання дійсності.

Отже, методологія базується на сукупності принципів і методів, застосування яких у конкретному науковому дослідженні дає можливість розв'язати певну проблему.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є історизм та об'єктивність, що в сукупності з відповідними методами становить методологічне підґрунтя.

Відповідно до принципу історизму процеси розвитку об'єктивного світу мають розглядатися в тому вимірі, в якому вони відбувалися в дійсності, тобто, історизм збігається з науковою об'єктивністю, виключає будьякі спотворення історичної науки. Об'єктивність — принцип підходу до характеристики, аналізу будьякого явища, історичного факту з позицій об'єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних чи інших класифікацій. Цей принцип потребує від історика дослідження подій, фактів тільки на підставі наукового підходу і зіставлення кількох аналогічних фактів, адже зіставляючи різні факти, історик має можливість розширити свої знання з досліджуваного питання і з найбільшою вірогідністю об'єктивно підійти до його оцінки.

Методологія наукового дослідження зобов'язує історика використовувати численні методи та принципи, без яких неможливе саме історичне дослідження. Вони умовно поділяються на загальнонаукові, спеціальноісторичні та методи суміжних наук.

22. Метод (від грец. (Грецький) méthodos - шлях дослідження або пізнання, теорія, вчення), сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної задачі. В якості методу можуть виступати система операцій при роботі на певному обладнанні, прийоми наукового дослідження і викладу матеріалу, прийоми художнього відбору, узагальнення й оцінки матеріалу з позицій того чи іншого естетичного ідеалу і т. Д. У філософії під її методом розуміється спосіб побудови і обгрунтування системи філософського знання. Для марксистсько-ленінської філософії в якості методу виступає матеріалістична діалектика.
Своїми генетичними коренями метод сходить до практичної діяльності. Прийоми практичних дій людини з самого початку повинні були узгоджуватися з властивостями і законами дійсності, з об'єктивною логікою тих речей, з якими він мав справу. Стаючи предметом усвідомлення, ці способи діяльності виступали в якості джерел методу мислення, а розвиток і диференціація останніх (особливо у зв'язку з розвитком науки) в кінцевому рахунку привели до вчення про метод - методології.

23. Еволю́ція — термін, який позначає сукупність усіх змін у популяції організмів протягом поколінь. Якщо ці зміни виявляться корисними, нащадок матиме більші шанси витривати та продовжити свій рід, роблячи зміни поширенішими наступної генерації. Таким чином відбувається накопичення змін із плином часу, що призводить до загальних змін у популяції.

Еволюція відбувається завдяки змінам у генах, «програмі», за якою формується організм. При розмноженні, невеликі випадкові зміни в генах роблять живий організм відмінним від своїх батьків. Іноді вони допомагають йому вижити. Тоді корисні гени можуть бути передані нащадкові вже цієї істоти.

Наукова теорія еволюції пояснює, як це відбувається та досліджує спорідненість та походження видів, що існують тепер.

Строго кажучи, біологічна еволюція — процес зміни з плином часу в спадкових характеристиках, або поведінці популяції живих організмів. Спадкові віхи є закодовані у генетичному матеріалі організму (зазвичай ДНК). Еволюція, перед усім, є наслідком трьох процесів: випадкових мутацій генетичного матеріалу, випадкового генетичного відхилення (англ. Genetic drift) й не випадкового природного відбору в межах груп та видів.

Природний відбір, один з процесів це керує еволюцією, є результатом відмінностей в шансах на відтворення між особинами популяції. Це обов'язково випливає з наступних фактів:

· Природна, спадкова варіація існує в межах груп і серед видів

· Організми надродючі (кількість нащадків перевищує межу гарантованого виживання)

· Організми в відмінні за здатністю вижити і відтворитися

· У будь-якому поколінні, ті, що відтворюються успішно обов'язково передають свої спадкові ціхи до наступного покоління, коли ж невдалі відтворювачі цього не роблять.

Якщо властивості збільшують еволюційну придатність індивідуумів, які несуть їх, то ті індивідууми вірогідніше виживають і відтворюються, ніж інші організми популяції. Через те, вони передають більше копій вдалих спадкових рис до наступного покоління. Відповідне зменшення придатності через шкідливі ціхи призводить до їхнього зрідшення. З часом, це може приводити до пристосування: поступове накопичення нових ціх (і збереження існуючих, які загалом пристосовують популяцію живих організмів до їхнього оточення і екологічної ніші.

Хоча природний відбір не випадковий за своєю формою дії, інші капризніші сили мають сильний вплив на процес еволюції. У статево відтворюваних організмах, випадкове генетичне відхилення призводить до спадкових ціх, що стають досить загальними просто завдяки збігу обставин і випадковому спаровуванню. Цей безцільний процес може бути впливовішими від природного відбору в певних ситуаціях (особливо в маленьких групах).

У різних оточеннях, природний відбір, випадкові генетичні відхилення й крихта випадковості в мутаціях, які з'являються і зберігаються, можуть примусити різні групи (або частини груп) еволюціонувати у різних напрямках. За достатньої розбіжності, дві групи статево відтворюваних організмів можуть стати досить відмінними, щоб утворити окремі вид, особливо, якщо здібність до міжвидового схрещування між двома групами втрачено.