Короткий політологічний словник

 

АБСЕНТЕЇЗМ (від лат. absens – відсутній) – байдуже ставлення людей до здійснення своїх політичних прав, ухиляння від виконання громадянських обов’язків, у першу чергу від участі у виборах.

АБСОЛЮТИЗМ (від лат. absolutus – безумовний, необмежений) – форма правління, різновид авторитаризму, що характеризується уособленням в руках монарха законодавчої, виконавчої та судової влади. Найбільш розповсюджений у період пізнього середньовіч­чя в Західній Європі. Сучасними абсолютистськими монархіями є Саудівська Аравія, Марокко, Непал.

АВТАРКІЯ (від грец. αύτάρκεια – самовдоволення) – політика самоізоляції держави. Частіше за все проявляється в намаганні держави утворити самодостатню економіку, що здатна функціо­нувати поза світовою господарчою системою. Може зводитися до культурної ізоляції та традиціоналізму.

АВТОКРАТІЯ (від грец. αύτοκράτεια – самовладдя) – система управ­ління суспільством, державою, при якій одній особі належить фактично необмежена верховна влада. Воля автократа має силу за­кону, оскільки він водночас здійснює законодавчі і виконавчі функції, а також контролює судову владу. Термін повноважень ав­тократа, як правило, необмежений або ж встановлюється ним самим. За своєю суттю автократична влада близька до крайнього авторитаризму.

АВТОНОМІЯ (грец. αύτονομία – самоврядування, незалежність, від αύτός – сам і νόμος – закон) – самостійне здійснення державної влади або самоврядування націо­нальної чи територіальної спільноти в рамках єдиної держави.

АВТОРИТАРИЗМ (від лат. autoritas – влада, вплив) – політичний режим, характерними рисами якого є режим особистої влади, відсутність демократичних інститутів, диктаторські методи правлі­ння. До авторитарних режимів можна віднести східні деспотії, тиранії, олігархії, диктатури стародавньої Римської імперії, фео­дальні держави Європи періоду середньовіччя, абсолютизм Ново­го часу, політичні режими частини європейських країн у період між Першою та Другою світовими війнами; у наш час зустрічається в дер­жавах Азії, Африки, Сходу.

АГРЕСІЯ (від лат. aggressio – напад) – форма здійснення зовнішньої політики держави щодо іншої країни чи групи країн; як правило, – збройний напад з метою загарбання чужої території.

АГРЕГУВАННЯ ІНТЕРЕСІВ (від англ. aggregation – збирання) – функція політичної системи, що полягає у погодженні різноспрямованих інтересів. У процесі агрегування інтересів можуть вироблятися як спільні, так і поляризовані позиції. Функцію агрегації інте­ресів у демократичних політичних системах виконують групи інте­ресів, політичні партії, парламент.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ РЕСУРС – різновид політичної практики, коли відповідальні працівники органів державної влади використовують своє службове становище (зловживають ним) з метою вплинути на поведінку громадян, перебіг політичних, економічних, культурних та інших подій, що перебувають за межами їхнього безпосереднього підпорядкування, повноважень і компетенції.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ (від лат. administratio – управління, керівництво і territorium – територія) – поділ території держави на систему адміністративних одиниць (край, область, провінція, департамент, округ, губернія, земля, воєводство, волость, район, громада, місто, село і т. ін.), відповідно до якого утворюється вертикальна структура органів державної влади і управління, а також здійснюються процеси державно-політичної централізації або децентралізації.

АЛЬТЕРНАТИВНІ ПОЛІТИЧНІ РУХИ – нові суспільні рухи, які прагнуть знайти нетрадиційні способи вирішення глобальних та інших актуаль­них проблем людства, що відрізняються від підходів традиційних соціальних організацій – партій, профспілок. Це насамперед про­блеми екології, війни і миру, якості життя тощо.

АЛЬЯНС (від франц. alliance – об’єднання держав, організацій на підставі договірних зо­бов’язань.

АНАРХІЗМ (від грец. αναρχία – безвладдя, α – заперечення і αρχή – влада) – політична ідеологія, що проголошує необхідність знищення держави та заміни будь-яких форм насильницької влади вільною і добровільною асоціацією громадян. Держава ототожнюється з насиллям і примусом, що не­сумісні з індивідуальною свободою як вищою особистою цінністю.

АПОЛІТИЧНІСТЬ (від грец. α – заперечення і πολιτικά – мистецтво управляти державою) – байдуже ставлення до політики, небажання бра­ти участь у політичному житті.

АРИСТОКРАТІЯ (від грец. αρίστος – кращий і κράτος – влада; букв. – “влада найкращих, найвидатніших”) – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан певного сус­пільства, що володіє особливими правами чи можливостями.

АРТИКУЛЯЦІЯ ІНТЕРЕСІВ – функція політичної системи, яка по­лягає у формулюванні потреб та пред’явленні їх структурам, що приймають рішення. Артикуляція інтересів сприяє встановленню комунікації між навколишнім середовищем і політичною системою. У демократичних політичних системах цю функцію виконують групи інтересів, політичні партії, парламент, у авторитарних – кор­поративні утворення (замкнуті владні групи).

АСИМІЛЯЦІЯ (від лат. assimilatio – подібність, схожість) – історичний процес або штучний засіб досягнення етнічної однорідності; процес розчинення раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого або політично потужнішого на той момент народу.

БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА – форма суспільного управління, що виникає всередині політичної системи, при якій відбувається взаємодія і боротьба між політичними партіями за державну владу внаслідок розбіжностей у політичних програмах цих партій.

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ – спосіб здійснення прямого народовладдя, тобто реалізація народом своєї волі не через якихось представників, а в безпосередньому контакті з владою, коли наслідком є конкретний політичний результат. Можлива у формах виборів, референдумів, звернень громадян до органів державної влади.

БІПАРТИЗМ (від латин. bis – двічі і рars, partis – частина) – партійна систе­ма, в якій при наявності багатьох політичних партій справжнє супер­ництво за владу точиться між двома основними партіями, котрі, почергово перемагаючи на виборах, змінюють одна одну при владі і управляють державою.

БІХЕВІОРИЗМ У ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ (від. англ. behavior – поведінка) – науковий метод і напрям у політо­логії, який базується на вивченні поведінки політичних суб’єктів. Виник і активно розвивався в політичній науці в 30–50-ті рр. XX ст. як певна альтернатива історико-філософським, ціннісно-ідеологічним та інституціональним підходам. Його осново­положниками були, зокрема, американські політологи Ч. Мерріам і Г. Лассвелл. Суть біхевіоризму полягає у вивченні політики шляхом кон­кретного дослідження різноманітної поведінки окремих осіб і груп, а не інституцій. Концептуальні начала біхевіоризму: 1) політика – це передусім особистісний вимір, групові дії людей так чи інакше співвідносяться з поведінкою окремих осіб, що й становить головний об’єкт політологічних дос­лідження; 2) домінантні мотиви людської поведінки – індивідуальні психологічні настрої; 3) політичні явища потрібно вивчати емпіричним шляхом, спираючись на кількісні (статистичні) дані, тобто широко застосовувати математичні методи аналізу.

БОЙКОТ (англ. boycott) – засіб політичної боротьби, вид політичної тактики, який ґрунтується на примусових заходах, ідеологічному тискові, вислов­ленні протесту проти тих чи інших дій, гасел, політичних програм тощо.

БЮРОКРАТІЯ (від франц. bureau – бюро, канцелярія та грец. κράτος – влада) – специфічна форма організації управління в суспільстві, що характеризується надмірною самостійністю виконавчої влади, зро­станням впливу адміністративного апарату, ролі чиновників. Це прошарок людей, які професійно займаються питаннями управлі­ння та виконання рішень владних органів.

ВЕТО (від лат. veto – забороняю) – заборона або призупинення вер­ховним органом державної влади чи главою держави введення в дію постанови законодавчого органу. Вето може означати запере­чення президентом закону, прийнятого парламентом.

ВИБОРЧА СИСТЕМА – порядок формування виборних органів вла­ди і розподіл місць у них після результатів голосування. Основні елементи – виборчий закон і виборчий процес.

ГЕГЕМОНІЯ (від грец. ηγεμονία – панування) – незаперечне керівництво, панівне становище певного суспільного угруповання, спільноти (класу, партії) щодо інших подібних угруповань чи спільнот. Як правило, містить ознаки політичного насильства.

ГЕНОЦИД (від грец. γένος – рід, плем’я та лат. caedere – убивати; букв. – “знищення роду, племені”) – по­вне або часткове знищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами (ознаками). Як негативне явище в розвитку людської цивілізації, геноцид суперечить прин­ципам гуманізму і правам людини.

ГЕОПОЛІТИКА (від грец. γέ(η) – Земля і ποιτικά – політика) – політич­на доктрина, наукова концепція, яка надає переважного значення в обгрунтуванні політи­ки зовнішнім чинникам, здебільшого територіально-географічним особливостям країни.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ (від англ. global – світовий, всесвітній) – загальноцивілізаційний історичний процес, що набув розвитку в сучасну епоху. Означає посилення контактів між різними, найвіддаленішими частинами світу, що призводить до зростаючої одноманітності в житті народів планети стосовно технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо.

ГЛОБАЛІСТИКА – система міждисциплінарних наукових знань про життєво важливі загальнолюдські проблеми.

ГРОМАДЯНСТВО – формально зафіксований правовий зв’язок лю­дини з державою, який передбачає певну сукупність взаємних прав і обов’язків.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – сукупність високо розвинутих суспільних відносин і структур (економічних, соціальних, громадсько-політичних, культурних, духовно-моральних, родинно-побутових), що формуються і розвиваються поза межами і беж прямого втручання держави, але взаємодіють з нею з метою забезпечення вільної самореалізації особистості в контексті загальносуспільних цінностей, інтересів і потреб.

ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ – готовність і здатність людини, громадянина до активної участі у справах суспільства і держави на основі глибокого усвідомлення своїх прав і обов’язків.

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ – неурядові і непартійні об’єднання людей, що виникають на основі спільних політичних інтересів і цілей. На відміну від політичних партій, не ставлять своєю метою боротьбу за владу, а лише висунення вимог до державних органів і установ.

ГРУПИ ТИСКУ – певні угрупування, формалізовані або неформалізовані об’єднання індивідів, які під виглядом загального інтересу активно висувають свої вимоги, висловлюють претензії, що сто­суються різних сфер суспільного життя, вимагають їх здійснення від законодавчого органу або політичних партій. Вони входять до складу кон’юнктурних, латентних (прихованих) політичних сил.

ДЕМАГОГІЯ (від грец. δημος – народ і άγω – веду) – заява, виступ, коли для досягнення політичних цілей використовуються обман, спекуляції, методи маніпулювання свідомістю громадян.

ДЕМОКРАТИЧНА ВЛАДА (від грец. δημος – народ, κράτος – влада) – влада народу, народовладдя, принцип управління, що виходить з організації державної вла­ди на засадах визнання народу її єдиним джерелом і носієм.

ДЕМОКРАТІЯ (від грец. δημος – народ і κράτος – влада; букв. – “влада народу”) – форма державно-політичного ладу, що ґрунтується на визнанні народу основним джерелом влади; одна з форм політичного режиму.

ДЕРЖАВА – форма політичної організації суспільства, головною фун­кцією якої є управління суспільними процесами за допомогою засобів публічної влади.

ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ (від франц. souveraineté – верховенство, верховна влада) – стан політичної неза­лежності країни; самостійність і верховенства державної влади порівняно з іншими організаціями в суспільстві. Внутрішній суверенітет передбачає право і можливість держави вільно здійснювати владу в межах своєї території, розпоряджатися цією територією, природними ресурсами, збирати податки, примушувати населення до виконання законів тощо. У поняття зовнішнього суверенітету входить забезпечення територіальної цілісності держави та невтручання у її внутрішні справи з боку інших держав, незалежність у міжнародних відносинах, самостійність у визначенні напрямів і форм зовнішньої політики, визнання держави як суб’єкта міжнародного права. Добросусідські, миролюбні, цивілізовані міжнародні стосунки вимагають певного обмеження зовнішнього суверенітету держав.

ДЕСПОТІЯ (від грец. δεσποτία, букв. – володарювання, панування) – один з різновидів абсолютної монархії, авторитарного режиму. Існувала в країнах Стародавнього Сходу. Специфічними рисами цього режи­му є: концентрація влади в руках деспота, що спирається на широ­ке коло державних чиновників; теократичний характер держави; державна та общинна власність на землю.

ДИКТАТУРА (від лат. dictator, dictare – повторювати, диктувати, наказувати) – необмежена політична, економічна та ідеологічна вла­да особи, організації, класу чи іншої соціальної групи; політичний ре­жим. Історичні різновиди диктатури – тиранія, азіатський деспотизм, цезаризм, диктатура пролетаріату, фашизм, тоталі­таризм, військова хунта тощо.

ДИПЛОМАТІЯ (від грецьк. δίπλωμα – аркуш, документ, згорнутий вдвоє) – засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність мирних заходів, пов’язаних із здійсненням міжнародних відносин; наука та мистецтво вести переговори, уз­годжувати політичні інтереси різних держав.

ДИСИДЕНТ (від лат. dissidens – незгідний, dissidere – не погоджуватися, розходитись) – людина, яка за власним вибором перебуває в морально-політичній опозиції до влади та офіційних політико-правових норм і цінностей, протестує проти них у активних (легальних і нелегальних) формах.

ДИСКРИМІНАЦІЯ (від. лат. diskriminatio – розрізняти) – свідоме обмежен­ня або ліквідація прав певної категорії громадян за расовими, національними, статевими, релігійними, політичними та іншими ознакам. Дискримінація порушує права людини. Формами диск­римінації є сегрегація – переселення людей певної національ­ності на спеціально відведені території (резервації, гетто) та геноцид.

ДОГОВІР СУСПІЛЬНИЙ – соціально-філософське та політичне вчення про походження, сутність і функції держави, згідно з яким її виникнення пояснюється як наслідок добровільної угоди грома­дян, котрі делегують державі частину свого суверенітету – природних права. Ідея суспільного договору виникла в стародавню добу і має багатовікову традицію. За Нового часу концепція договірної держави знайшла ґрунтовну розробку в працях Т. Гоббса, Д. Локка, Ш.Л. Монтекс'є, Ж.Ж. Руссо та ін. За сучасних умов ця теорія модифікувалась і виходить з необхідності пояснення природи взаємовідносин суспільства й дер­жави, їхніх взаємних обов’язків та подолан­ня соціально-політичних конфліктів.

ЕГАЛІТАРИЗМ (від франц. égalité – рівність) – суспільно-політична теорія, що обстоює загальну зрівняльність як принцип організації соціального життя. Властивий комуністичній, соціал-демократичній та певною мірою ліберальній ідеології.

ЕКСПАНСІОНІЗМ (від лат. expansio – розширення, поширення кордонів, впливу та ін.) – політика прагнень держав до загарбання нових територій, колоній, ринків у інших країнах.

ЕЛЕКТОРАТ (від лат. elĭgo – вибирати, elector – виборець) – сукупність громадян, які володіють виборчим правом у даній державі; спільнота виборців, які голосують за певну партію.

ЕЛІТА (від франц. élite – краще, добірне, вибране) – центральне поняття елітарних теорій, які стверджують, що необхідною складовою будь-якої соціальної струк­тури є вищий, привілейований прошарок людей, так звана творча меншість, котра здійснює функції політичного керівництва, спрямовує розвиток науки, освіти, культури.

ЕТАТИЗМ (від франц. état – держава) – високий ступінь втручання держави в економічне та соціальне життя суспільства. Процеси етатизації призводять до значної централізації, зростання бюрократії, монополізації політичної влади. Принципи етатизму були сформу­льовані в політичній філософії Платона, Гоббса, Гегеля. Явище, характерне для тоталітарних режимів.

ЗАГАЛЬНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО – виборче право, що означає безпосе­редню участь усіх правоздатних громадян у виборах депутатів пар­ламенту, президента тощо.

ЗМІШАНА ВИБОРЧА СИСТЕМА – виборча система, що є комбіна­цією мажоритарної та пропорційної виборчих систем.

ІМПЕРІЯ (від латин. imperium – наказ, влада) – одна з історично відомих форм державного устрою. Ознаками імперії є: висока концентрація вла­ди, абсолютне домінування центру над провінціями, політичне примушування, різнорідний етнічний і культурний склад населення, розвинутий бюрократичний апарат, потужні військові ресурси влади. Імперії виникають у результаті завоювання або включення до свого складу інших держав і народів. Приклади – Римська, Російська, Австро-Угорська, Британська тощо.

ІМПІЧМЕНТ (від англ. impeachment – звинувачення) – процедура висловлення обвинувачень проти президента і усунення його з поста. Як правило, можливий у разі порушення президентом Конституції або вчинення ним державної зради чи іншого злочину.

ІНАВГУРАЦІЯ (від лат. inaugurare – присвячувати) – урочиста церемонія введення на посаду глави держави.

КЛЕРИКАЛІЗМ (від лат. clericalis – церковний) – суспільно-політич­на практика здійснення церквою, релігійними організаціями сис­теми заходів на конфесійній основі, спрямованих на досягнення домінуючої ролі релігії та церкви в різних сферах суспільного життя. У різні історичні періоди, залежно від місця й ролі релігії і церкви в суспільстві, клерикалізм поставав у різних формах: від участі духовенства в здійсненні державної влади разом з інши­ми політичними силами до претензій на домінуючу роль церкви та релігії в державі.

КОНСЕРВАТИЗМ (від лат. con-servo – зберігати, охороняти) – політична іде­ологія і практика суспільного життя, що орієнтується на збережен­ня традиційних цінностей та форм суспільного життя, еволюційні методи перетворень.

КОНФЕДЕРАЦІЯ (від лат. confoederatio – союз, об’єднання) – форма слабко централізованого державного устрою, союз самостійних держав, які об’єднуються з пев­ними цілями, зокрема, координації дій у зовнішньополітичних, економічних або військових справах. Вважається перехідною формою, яка з часом або розпадається, або еволюціонує до федерації.

КОМЮНІКЕ – офіційне повідомлення про хід і наслідки переговорів між державними діячами, делегаціями у міжнародних відносинах.

КОНТРАСИГНУВАННЯ (від лат. contra – проти і signare – позначати, засвідчувати печаткою; букв. – “зустрічний підпис”) – cкріплення підписом глави уряду і/або окремого члена уряду акта глави держави (наприклад, указу президента). Без такого підпису подібний акт може бути визнаний недійсним.

ЛЕГАЛЬНІСТЬ (від лат. lex, legis – закон) – законність. Означає стан формально-юридичної законності, правомірності, об'єктом якої може бути влада, політичні інститути, політична діяльність.

ЛЕГІТИМНІСТЬ (від лат. lex, legis – закон і legitimus – законний, правомірний) – здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання, підтримки обраного та здійснюваного ним курсу, кадрових або функціональних змін у органах влади. Показник авторитетності владних структур за оцінкою більшості населення країни.

ЛІБЕРАЛІЗМ (від лат. liberālis – гідний вільної людини) –- політична та ідеологічна течія, що об’'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод. Основоположники лібе­ралізму –- Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск’є, А. Сміт, Дж.С. Мілль.

МАЖОРИТАРНА СИСТЕМА (від франц. majorité – більшість, majoritair – заснований на більшості) – різновид ви­борчих систем, заснований на принципі голосування за конкретних осіб (кандидатів) у певному виборчому окрузі. Перемагає той кандидат, який отри­мав установлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

МАНДАТ (від лат. mandātum – доручення) – повноваження, наказ, дору­чення, статус, документ, що стверджує повноваження певної особи.

МЕРИТОКРАТІЯ (від лат. merĭtus – заслужений, гідний, людина честі і грец. κράτος – влада; букв. – “влада найдостойніших”) – одна з форм правління, обґрунтована давньогрецькими політичними філософами, а також одна з елі­тарних концепцій у сучасній політичній науці, в основу якої покладено прин­цип індивідуальних заслуг людини в здійсненні політичної влади і соціаль­ного управління.

МАРКСИЗМ – одна з найвпливовіших і теоретично найбільш обґрунтованих течій суспільно-політичної думки в новітній історії людства. Названа за ім’ям її основоположника – німецького мислителя, економіста, громадсько-політичного діяча Карла Маркса (1818–1883). Теоретичні основи марксизму розробляв також найближчий соратник Маркса Фрідріх Енгельс, а в російських умовах – В.І. Ленін (Ульянов) та інші представники політичної, соціологічної, економічної, філософської наук різних країн. Теорія марксизму базується на таких головних ідеях: визначальною в історичному й політичному розвитку людства є матеріальна сфера виробництва, стан продуктивних сил і виробничих відносин; політична влада – це організоване насильство одного (економічно панівного класу) для придушення інших суспільних класів і верств. Засобом такого гноблення постає держава та її закони, оскільки політика – це зведена в закон воля правлячого класу; головний конфлікт суспільства та рушій його розвитку – класова боротьба між власниками засобів виробництва та безпосередніми виробниками, яка досягає вищої стадії в умовах капіталістичної суспільно-економічної формації, коли один одному протистоять два найбільших антагоністи – буржуазія та пролетаріат; у боротьбі проти капіталу, який його експлуатує, робітничий клас повинен здійснити (і це історично неминуче) революцію (революції – “локомотиви історії”), в ході якої має ліквідувати приватну власність на засоби виробництва як основне джерело експлуатації людини людиною, усуспільнити виробництво і для забезпечення успіху цих перетворень встановити свою політичну гегемонію – державне правління у формі диктатури пролетаріату; робітники різних країн мають виступати єдиним фронтом: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” – одне з головних гасел марксизму; справжній творець історії – народ, а не окремі особистості, “герої”; у процесі соціалістичного і комуністичного будівництва праця буде свідомо сприйматися усіма громадянами як суспільно корисна потреба життя; виробництво буде організоване на основі вільної і рівної асоціації виробників; запанує соціальна рівність і матеріальний достаток для всіх (принцип “від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”); класи поступово будуть знищені, а із зникненням класів неминуче зникне держава і публічна політична влада, замінена широким самоуправлінням високосвідомих громадян. Сьогодні у світі є чимало послідовників класичного марксизму та різних його інтерпретацій, що об’єднуються поняттям “неомарксизм”.

МОНАРХІЯ (грец. μοναρχία – єдиновладдя) –-форма правління, за якої верховна державна влада повністю або частково зосеред­жена в руках однієї особи – монарха і передається, зазвичай, у спадок.

МУНІЦИПАЛІТЕТ (нім. munizipalität від лат. municipium (муніціпій) – букв. “укріплене місто” – місто з правом самоврядування) – виборний орган у системі місцевого самоврядування, низова адміністративно-територіальна одиниця.

НАРОДНА ДИПЛОМАТІЯ – участь народу у вирішенні питань, по­в’язаних з міжнародним співробітництвом. Втілюється у таких формах: екологічні, антивоєнні та інші масові демократичні рухи, конференції, форуми, неофіційні зустрічі тощо.

НАЦИЗМ – назва німецького фашизму, походить від назви Націонал-соціалістичної партії Німеччини (з 1919 р.). Ідеологія нацизму включає: расизм (міф про абсолютну зверхність так званої “арійської раси” і необхідність завоювання для неї світового простору), шовінізм, культ політичного вождя (фюрера), політичного та фізичного насильства щодо опонентів і “неповноцінних” народів. Після розгрому гітлерівської Німеччини націонал-соціалістичні організації були оголошені поза законом, а керівні органи цієї партії визнані злочинними.

НАЦІОНАЛІЗМ (від лат. natio – народ) – світогляд і система політич­них поглядів, яка проголошує пріоритет національних цінностей, передусім національної держави. Існує в різних варіантах – від ідей національно-визвольної боротьби проти колоніальної, імперської політики авторитарних або тоталітарних режимів, яку ведуть народи, що прагнуть реалізувати своє законне право на самовизначення, до національно-егоїстичних, антигуманних доктрин (інтегральний націоналізм, націо-екстремізм, расизм). Зазвичай формується як специфічна реакція залежного народу на політику приниження національної гідності і є елементом самоідентифікації етносу, нації. З боку офіційної влади постає як дискримінація за національною ознакою, “великодержавний” шовінізм.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ (від грецьк. νέος – новий та лат. conservare –зберігати, охороняти) – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму (сталість політичного і морально-релігійного порядку, пріоритет сім’ї) до реалій постіндустріального суспільства. Виявляється, зокрема, у звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, стимулюванні ринкових відносин, містить ідеї гнучких взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою.

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ (від грецьк. νέος – новий і лат. liberālis – гідний вільної людини) – сучасна політична теорія, оновлений варіант традиційної ліберальної політи­ки, що сформувався як відображення переходу буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки при збереженні вірності принципам демократії, добросовісної конкуренції, приватної власності.

ОЛІГАРХІЯ (грец. όλίγαρχία від όλίγος – нечисленний і αρχή – влада; букв. – “влада небагатьох”) – правління не­великої групи людей, які використовують владу в своїх інтересах.

ОХЛОКРАТІЯ (від грец. όχλος – натовп (юрба) і κράτος – влада; букв. – “влада натовпу”) – ситуа­ція політичного безладдя, коли натовп є господарем становища. Охлократія постає як тип деструктивної, суспільно небезпечної політичної поведінки, домінування ірраціональних начал масової психології в політиці.

ПАРЛАМЕНТ (англ. parliament, франц. parlement – від франц. рагlег – говорити, висловлюватися) – загальнонаціональний представницький орган державної влади, що діє в постійному режимі і головним призначенням якого є законодавча функція.

ПАРЛАМЕНТАРИЗМ – система представницьких органів влади, за якої чітко поділені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий пред­ставницький орган влади.

ПАРЛАМЕНТСЬКА БІЛЬШІСТЬ – певна кількість членів парламенту, необхідна для прийняття шляхом голосування того чи іншого рішення. Виділяють просту (абсолютну) більшість (50 % плюс хоча б один голос) і кваліфіковану (2/3 або 3/4 конституційного складу).

ПАРТІЙНА СИСТЕМА – компонент (підсистема) політичної системи суспільства, являє собою сукупність політичних партій, що діють в країні, та специфічних відносин між ними, які складаються в процесі боротьби за державну владу та при її здійсненні. Основні різновиди: однопартійна, двопартійна та багатопартійна системи.

ПАТЕРНАЛІЗМ (від лат. pater – батько) – тип взаємодії між правлячими елітами та егалітарними суспільними групами, при якому перші “по-батьківськи” гарантують соціальну підтримку та захист другим в обмін на лояльність (“синівську” відданість та слухняність) з їхнього боку. Соціальні гарантії, надані егалітарним групам, зводяться, як правило, до забезпечення зайнятості та мінімуму ма­теріальних благ. Ідеологія і практика патерналізму здатна на певний час знизити напругу у відносинах суб’єкта та об’єкта управління, переключити увагу останнього із самостійного активного пошуку способів задоволення своїх інтересів, у тому числі, можливо, й шляхом критики протидії існуючій владі, на пасивне очікування благ “згори”.

ПАТРІОТИЗМ (від грец. πατρίς – батьківщина, вітчизна) – морально-етична і політична цінність, любов до батьківщини, почуття відповідальності за її долю, готовність служити її інтересам, реальне і безкорисливе сприяння її успіхам у сферах внутрішнього життя та на міжнародній арені.

ПАЦИФІЗМ (від лат. pacificus – миротворчий) – світова громадсь­ка ліберально-демократична течія, яка сповідує пасивні методи боротьби за збереження миру, вважає головним засобом запобігання війнам засудження їх аморального, антигуманного характеру; один з на­прямків антивоєнного руху, представники якого виступають про­ти будь-яких воєн.

ПЕТИЦІЯ (від лат. peto – просити, домагатися) – письмове прохання від імені якоїсь групи на адресу вищим органам влади.

ПІДДАНСТВО – в сучасних умовах один з аспектів поняття “громадянство”, означає належність до певної держави. Історично як соціально-політичний інститут виникає в епоху середньовіччя відповідно до клієнтельно-ієрархічної моделі тодішнього феодального суспільства. Стан підданства означає підпорядкування, підлеглість якомусь суверенові, володареві, наприклад монархові.

ПЛЕБІСЦИТ (лат. plebiscitum, від plebs – простий народ i scitum – рішення, ухвала) – один з видів загального голосування з метою розв'язання найбільш склад­них і важливих питань соціально-політичного життя.

ПЛУТОКРАТІЯ (грец. πλουτοκρατία, від πλούτος – багатство і κράτος – влада; букв. – “влада багатства”) – форма правління, виявлена давньогрецькою політичною філософією, політичний режим, за якого державна влада належить представни­кам найзаможніших верств суспільства.

ПОЛІАРХІЯ (від грец. πολύς – багато, безліч і αρχή – влада, початок; букв. – “багатовладність”) – форма правління, тип політичного режиму, який характеризується розподілом та розосередженням влади між її різними центрами і носіями. На відміну від звичного розуміння демократії, не передбачає обов’язкової рівної участі громадян в управлінні, а передовсім орієнтується на високий ступінь конкурентоспроможності політичних еліт та наявність політичних механізмів, що убезпечують суспільство від негативних наслідків боротьби між елітами.

ПОЛІС (грец. πολις) – місто-держава в Стародавні Греції. Своєрідна історична форма організації життя спільноти вільних і повноправних громадян. Полісна організація суспільства спиралася на економічний і політичний суверенітет громади землевласників і виробників. У полісах переважала ідея солідарної відповідальності за долю держави, що передбачало не лише право, але й обов’язок вільних брати участь в ухваленні політичних рішень, управлінні державними справами.

ПОЛІТИКА (грец. ρολιτικά – державні й суспільні справи, мистецтво державного управління) – організа­ційна, регулятивна й контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована на досягнення, утриман­ня та реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб.

ПОЛІТИЧНА АГІТАЦІЯ (від лат. agĭto – збуджувати, agitatio – приведення в рух, спонукання до чогось) – один з поширених засобів політичного впливу на суспільну свідомість, особливо під час масових політичних кампаній, наприклад виборчих; звернення до громадян із закликами до певних цілеспрямованих дій, вигідних конкретним політичним силам.

ПОЛІТИЧНА АМБІВАЛЕНТНІСТЬ (від лат. ambo – обидва і valentia – сила) – двоїстість політичних почуттів (симпатій – антипатій, солідарності – протесту тощо), невизначеність у ставленні індивіда до певної системи політичних цінностей.

ПОЛІТИЧНА АНОМІЯ (від грец. ανομία – беззаконня) – стан соціальної дезорганізації суспільства, за якого соціально-культурні та політичні цінності, норми, інституції та зв’язки або повністю втрачаються, що є свідчення політичного безладдя й хаосу, або стають нестійкими і суперечливими.

ПОЛІТИЧНА АПОЛОГЕТИКА (від грец. άπολογητικός – захисний, виправдувальний) – упереджений, безумовний, тенденційний захист та виправдання якогось положення, політичної ідеї, теорії, суспільного ладу, політичного діяча.

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА – одна з видів влади у суспільстві, здатність і можливість суб’єкта політики здійснювати визначальний вплив на політичну поведінку людей, суспільних груп за допомогою різних засобів: волі, авторитету, закону, насильства.

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ – професійна або напівпрофесійна (за сумісництвом) сфера політики, системний, раціонально-прагматичний, активний рівень політичної поведінки окремих осіб та інституціональних суб’єктів політики, спрямований на досягнення та здійснення політичної влади. Професійно політикою як політичною діяльністю займаються глави держав, члени уряду, депутати парламенту, партійні лідери, ідеологи й члени керівних органів партій, рухів тощо.

ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА (лат. doctrīna – вчення, наука) – основоположна ідея, важливий елемент політичної ідеології, головна мета, принцип або сукупність принципів діяльності тих чи інших суб’єктів політики – те, від чого вони не можуть чи не бажають відступитися в здійсненні своєї стратегії й тактики, у відносинах з іншими політичними суб’єктами.

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА (від франц. élite – відбірна, краща частина) – один з видів політичних суб’єктів; поняття, що відображає наявність в суспільстві своєрідної верстви людей, меншості суспільства, котрій властиві особливі суб’єктно-політичні якості та соціальні ролі: підвищена активність, інтенсивність, ініціативність, мобільність політичної поведінки; безпосереднє здійснення політичного керівниц­тва суспільством або постійна боротьба за державну владу (“контреліта”); висока кваліфікаційна (ідеологічна, організаційно-практична) підготовка; відносна статусна привілейованість, “замкненість” (закритість). Поняття “еліта”, “елітна політична поведінка” не мають достатньо чітких критеріїв визначення, тому до певної міри є умовно-абстрактними, малозмістовними, а в багатьох реальних політичних ситуаціях вони взагалі можуть втрачати свій практичний смисл. Водночас їх не варто тлумачити як ціннісно-нейтральні, описові терміни. Для сучасного рівня розвитку цивілізації політична еліта – це об’єктивне явище, домінантний чинник управління суспільними процесами. Еліта формулює систему суспільних цінностей, ідеалів та вносить їх у масову свідомість. Вона постає носієм політичної філософії суспільства, його стратегічним керівником, несе підвищену відповідальність за його долю.

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ (від грецьк. ίδέα – поняття і λόγος – вчення) – упорядко­вана, теоретична система ідей, поглядів, уявлень щодо політичного життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої класів, соціальних верств, нації, політичних партій, громадських рухів, суспільства в цілому, його історичний досвід.

ПОЛІТИЧНА КОАЛІЦІЯ (від лат. coalitio – союз) – форма політичної угоди, союзу, що виникає в результаті домовленостей між різними політичними силами відносно цілей і методів здійснюваної ними політики. Існують державні, партійні, урядові коаліції. Державні коаліції утворюються на основі спільних зовнішньополітичних інтересів і цілей. Партійні коаліції виника­ють в умовах багатопартійності, коли жодна з політичних партій не має більшості у парламенті. Уряд, що формується з представ­ників різних політичних сил називається коаліційним або урядо­вою коаліцією.

ПОЛІТИЧНА КОНФРОНТАЦІЯ – протистояння, протиборство політичних сил..

ПОЛІТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ (від лат. conceptus – думка, поняття) – термін, який визначає цілісне, системне обґрунтування політики, того чи іншого політичного інституту, політичної сили.

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА (лат. cultūra – обробіток, вирощування, також – виховання, освіта) – складова загальної частини суспільства, народу, являє собою сукупність історично сформованих, відносно стійких елементів політичної свідомості (знань, цінностей, ідейних орієнтацій, досвіду, переконань, почуттів) та політичної поведінки, яка виявляється в різноманітних формах політичної участі громадян, діяльності влади, функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

ПОЛІТИЧНА МАРГІНАЛЬНІСТЬ (від лат. marginalis – той, що знаходиться на узбіччі, межі) – стан індивіда, соціальної групи, який характеризується втратою належності до будь-якої культури, системи суспільних цінностей, розривом економічних, соціаль­них і духовних зв’язків. Статус маргінала асоціюється із соціальною і політичною апатією, депресією, відчаєм. Про­цес маргіналізації значної частини громадян означає деструктуризацію (розпад соціальної структури) та деморалізацію населення (знецінення морально-етичних норм). Маргіналізація суспільства може стати однією з пере­думов встановлення режиму політичної диктатури.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – процес сутнісних змін суспільства, зокрема його політичної системи, смислом яких є перехід від стану традиційних або менш розвинених суспільств до сучасного індустріального та постіндустріального суспільства. Це широкомасштабний різнобічний процес, який передбачає прискорену соціальну динаміку, радикальні зміни в соціальній структурі, життєвих стандартах, культурних нормах і цінностях. Як правило, модернізацію супроводжують процеси індустріалізації, урбанізації, розвиток нових систем комунікації та освіти.

ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ (від лат. opositio – протиставлення) – протидія, опір певній позиції, панівній думці, політичному курсові, який проводить влада; організаційна структура в парламенті, політична меншість, що протистоїть політичній більшості (парламентській коаліції).

ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ (від лат. pars, partis – частина, сторона) – добровільна організація громадян, об’єднаних спільними ідеалами, яка виражає інтереси частини народу, певного класу або соціальної верстви і прагне їх реалізувати шляхом участі в здобутті та здійсненні державної влади.

ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА – один з видів соціальної поведінки, сукупність різноманітних форм і типів реагування, відносин, дій та не-діянь, раціонально-діяльнісних та емоційно-психологічних станів, що виявляються як властивості усіх суб’єктів політики з приводу функціонування політичної системи суспільства. Політична поведінка виявляється на трьох рівнях політичної суб’єктності: у політичній діяльності, політичній участі, політичному відчуженні.

ПОЛІТИЧНА ПРОПАГАНДА (від лат. propagare – поширювати, розповсюджувати) – дальність політичних суб’єктів з метою розширення кола прибічників певної ідеології, яка передбачає систематичне поширення, поглиблене роз’яснення певних поглядів, ідей, теорій та забезпечує формування в свідомості громадян відповідних настроїв, закріплення тих чи інших цінностей, орієнтацій.

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ – одна з основних форм суспільної свідомості, опосередковане відображення явищ і фактів політичного життя суспільства в політичних знаннях, уявленнях, ідеях, теоріях, оцінках, переконаннях, настроях та почуттях суб’єктів політики. Структуру політичної свідомості визначають три основні компоненти: гносеологічний, ідеологічний, психологічний.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА – упорядкована, інтегрована, цілісна сукупність ін-ституціональних і не-інституціональних явищ і форм політичного життя суспільства (державних та громадсько-політич­них організацій, політичних відносин, політико-правових норм, певної політичної культури), що пов’язані з формуванням і здійсненням політичної влади задля гармонізації суспільно значущих інтересів та забезпечення стабільності і прогресу суспільства.

ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ – процес набуття індивідом якостей політичного суб’єкта, включення особи в соціально-політичне середовище, опанування нею упродовж свого життя певної сукупності політичних знань, норм і цінностей, набуття досвіду політичної участі, оволодіння методами політичної діяльності, апробації різних типів і форм політичної поведінки. У процесі політичної соціалізації відбувається становлення, розвиток і відтворення певної політичної культури.

ПОЛІТИЧНА СТАБІЛЬНІСТЬ – стан рівноваги політичного життя, для якого характерними є сталість і збереження функціонування політичних інститутів, рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни.

ПОЛІТИЧНА СТАГНАЦІЯ (від лат. stagnum – озеро, ставок, стояча вода і франц. stagnation – застій) – ситуація протилежна розвиткові політичного процесу, зупинення позитивних реформ, змін, поступовий розпад структур політич­ного життя, що може призвести до краху політичної системи.

ПОЛІТИЧНА УТОПІЯ (від грец. οΰ – немає і τόπος – місце; букв. – “місце, яке ніде не існує”) – ідеї, уявлення про досконалі суспільства, які є продуктом абстрактного мислення; принципово нездійсненні, фантастичні політичні плани і проекти. Термін набув поширення завдяки твору “Utopia” (1516 р) англійського філософа-гуманіста і державного діяча Томаса Мора, котрий у своїй праці зобразив стан “ідеального” суспільства на вигаданому ним острові “Утопія”.

ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ – один з рівнів політичної поведінки, який характеризує процес залучення індивідів і соціальних груп до політичного життя та їхні дії з метою реалізації особистих та суспільно значущих інтересів, потреб, настроїв засобами впливу: на перебіг суспільно-політичних процесів у суспільстві; формування органів державної влади і місцевого самоврядування; хід прийняття та зміст політичних рішень.

ПОЛІТИЧНА ФРАКЦІЯ (від лат. fractio – розламування, подрібнення) – організована група членів певної політичної партії, створена з метою проведення влас­ної лінії у парламенті, органах місцевого самоврядування.

ПОЛІТИЧНЕ ВІДЧУЖЕННЯ – один з видів соціального відчуження. Може бути представлене як: а) соціальний процес, коли зароджуються і розвиваються явища політичної аномії або формуються жорсткі моделі авторитарних чи тоталітарних режимів; б) стан політичного суб’єкта, коли в індивідів. соціальних груп на основі комплексу раціональних оцінок та емоційно-психологічних реакцій формується нігілістичне, апатичне ставлення до політики. можливо, аж до стану глибокої аполітичності; в) окрема політична ситуація (акція), коли суб’єкт не бере участі в конкретних політичних подіях: робить це свідомо, за власним вибором, або ж якісь зовнішні обставини унеможливлюють політичні дії з його боку.

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО (від англ. leader – той, що- веде за собою, керівник) – процес взаємодії між людьми, в ході яко­го наділені реальною владою авторитетні люди (лідери) здійснюють легітим­ний вплив на суспільство або його певну частину, котра добро­вільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

ПОЛІТИЧНЕ ЛОБІЮВАННЯ (ЛОБІЗМ) (від англ. lobbi – кулуари, криті галереї) – тип політичної поведінки певних груп інтересів, які намагаються реалізувати або відстояти свої особливі політичні наміри шляхом цілеспрямованого впливу, тиску на органи законодавчої і виконавчої влади.

ПОЛІТИЧНЕ МАНІПУЛЮВАННЯ (від лат. manus – рука і франц. manipulation – поводитися з чимось/кимось певним чином) – система засобів ідеологічного і духовно-психологічного впливу передусім на масову свідомість. До маніпуляцій вдаються різні політичні сили з метою нав’язування громадянам певних ідей, цінностей, формування конкретної громадської думки та спрямування політичної поведінки людей у бажаному для цих сил напрямі. Містить ознаки політичного популізму, обману.

ПОЛІТИЧНЕ МИСТЕЦТВО – духовно-практична творчість у сфері політичних відносин, вияв найвищого вміння, професійної майстерності в політичній діяльності. Включає в себе раціональні, інтелектуальні, інтуїтивні, психологічні та емоційно-вольові начала.

ПОЛІТИЧНИЙ БЛОК – об’єднання політичних сил або партій, що створюються у ході політичної боротьби з метою досягнення спільних цілей, зокрема перемоги на виборах.

ПОЛІТИЧНИЙ ВОЛЮНТАРИЗМ (від лат. voluntas – воля, бажання) – тип поведінки, позиція суб’єкта політики (як правило, політичного лідера), згідно з якою головним чинником досягнення мети є його індивідуальна воля, суб’єктивні прагнення та наміри, особисті амбіції.

ПОЛІТИЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ (від лат. extrēmus – крайній) – система крайніх політич­них поглядів, прихильники яких застосовують радикальні (теро­ристичні, насильницькі) заходи і засоби з метою дестабілізації суспільного і державного життя.

ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТИТУТ (від лат. insitūtum – установлення, установа, устрій) – організація політичної діяльності і політич­них відносин на основі законодавчо визначених норм і процедур. До політичних інститутів належать: державні органи влади (парламент, уряд, суд), структури, що здійснюють представництво інтересів (політичні партії, групи інтересів, лобізм). Кожний політичний інститут ви­конує свої специфічні функції.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНСЕНСУС (лат. con-sensus – згода, con-sentio – погоджуватися) – стан взаємодії різних політичних сил, що характеризується узгодженістю їхніх позицій і поглядів щодо найбільш важливих принципів політич­ної діяльності, організації та розподілу влади.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ (від лат. conflictus – зіткнення) – крайнє загострення суперечностей сторін, зіткнення політичних сил як наслідок суттєвого незбігу або протилежності їхніх політичних інтересів. Крім відкритого протиборства, може існувати у формах політичної гри і маневру.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФОРМІЗМ (від лат. conformis – подібний, відповідний) – стан політичного суб’єкта, ситуація пасивного, присто­совницького сприйняття чужих стандартів у поведінці, безапеляцій­не визнання існуючих порядків, добровільно або під тиском зовнішніх умов, всупе­реч власним переконанням.

ПОЛІТИЧНИЙ ЛІДЕР (від англ. leader – той, що- веде за собою, керівник) – особа, персоніфікований суб’єкт політики, здатний чинити на інших людей вирішальний вплив з метою організації спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів певної групи чи суспільства в цілому.

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ (від англ. management – управляти) – система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в пол­ітичній практиці.

ПОЛІТИЧНИЙ МІФ (від грец. μυθος – сказання, легенда) – стійкий духовний витвір із штучно створеним уявленням про реальні соціально-політичні феномени і події, навмисно або ненавмисно прикрашені різними припущеннями, вигадками, фантазією. Міфологізація політичних процесів є одним з компонентів, формою політичної ідеології.

ПОЛІТИЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ (від лат. pluralis – множинний) –різноманітність інтересів, цінностей, концепцій, поглядів. Основою політичного плюралізму є наявність в країні демократичних свобод і процедур. розвинута політична і правова культура громадян.

ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС (від лат. processus – просування, рух вперед) –важливий вид суспільних процесів, ознака функціонування політичної системи, сукупність взаємодій інституціональних і не-інституціональних суб‘єктів політики, свідчення їхніх специфічних ролей і функцій у ході політичної участі і діяльності.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ (від лат. rego – правити, управляти) – сукупність характерних для певної країни політичних відносин, засобів і методів здійснення політич­ної влади, наявних відносин між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.

ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ – сукупність форм і методів взаємодій суб’єктів політики з приводу завоювання, перерозподілу, утримання та використання політичної влади або впливу на неї.

ПОЛІТИЧНІ ДЕБАТИ (від франц. débat – спір, дискусія) – обговорення актуальних проблем політичного життя, обмін думками, дискусії на засіданнях парламенту, на з’їздах, конференціях, мітингах, у засобах масової інформації.

ПОЛІТИЧНІ ІНТЕРЕСИ (від лат. interesse – бути всередині, мати важливе значення) – усвідомлені мотиви, чинники суспільної активності людей, спільнот, які стимулюють їх до політичної участі та діяльності.

ПОЛІТИЧНІ ЦІННОСТІ – фундаментальні ідеї, вищі суспільні ідеали, принципи; невід’ємна частина політичної ідеології, культури. За своєю природою і сутністю становлять синтез індивідуальних, групових, національно-етнічних і загальнолюдських засад.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА – тип демократичної держави, основними ознаками якої є: зв’язаність держави правом; верховенство закону, який виражає волю більшості або всього населення країни; поділ влад (владних фнкцій); юридична рівність і взаємна відповідальність громадянина і держави; правовий захист особи (реальне дотримання прав і свобод людини і громадянина).

ПРЕЗИДЕНТ (від лат. praesidens – той, хто сидить попереду) – глава держави у більшості країн з республіканською формою правління; виборний голова, керівник установи, товариства, організації.

ПРОПОРЦІЙНА ВИБОРЧА СИСТЕМА – різновид виборчих систем. На відміну від мажоритарної системи виборці мають віддати голоси не за конкретну особу, а за політичну партію (блок), яка виставляє свій список кандидатів. Після виборів депутатські мандати розподіляються між політичними силами пропорційно до кількості голосів, отриманих кожною з них на виборах.

ПРЯМЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО – принцип виборчого права, який означає, що депутати парламенту або члени іншого представницького органу, президент країни та інші посадові особи обираються громадянами безпосередньо. Відрізняється від непрямого, двоступеневого або багатоступеневого виборчого права, коли виборці спочатку обирають виборщиків, котрі потім обирають президента (як у США) або депутатів.

РЕСПУБЛІКА (лат. res рubliка, від res – справа і рubliка – народ, publicus – суспільний, всенародний, відкритий) – форма правлі­ння, коли за вищі органи державної влади (президент, парламент) обираються всенародно або загальнонаціональний представницький орган – парламент, діючи від імені народу, обирає президента, формує уряд. Розділяють чотири основні види республік: парламентську, пре­зидентську, змішану (напівпрезидентську), радянську (в колишньому СРСР).

РЕСУРСИ ВЛАДИ (франц. ressource – засіб, спосіб) – сукупний потенціал владних можливостей; засоби і способи владування, які суб’єкт влади практично реалізує або має можливість застосувати для досягнення своїх цілей. Наприклад, економічні (фінансові, матеріальні, технічні), соціальні (престиж, статус, пільги, послуги), культурно-інформаційні (засоби масової інформації, освітні уста­нови), ідеологічні (пропаганда і агітація) примусові (армія, служба безпеки, суд) тощо.

РЕФЕРЕНДУМ (лат. referendum –те, що має бути повідомлене) – всенародне голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття органами державної влади остаточного рішення щодо змісту і можливості введення певних законів, які мають особливе суспільне значення, та з приводу інших питань загальносуспільної ваги.

РЕФОРМА ПОЛІТИЧНА (від лат. reformo – перетворюю) – перетворен­ня, зміни, переустрій політичного життя суспільства (відносин, порядків, інститутів, установ), що здійснюються без зміни основ існуючого ладу. Реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його політичних інститутів влади.

САКРАЛІЗАЦІЯ (від лат. sacer – священний, святий; sacramentum – присяга, клятва) – наділення людей, інших істот, предметів матеріального світу, явищ природи та суспільного життя надприродними, священними, містичними ознаками та властивостями. Політична сакралізація означає релігійне тлумачення явищ політич­ного життя та причинно-наслідкових зв’язків між ними, у тому числі “обожнювання” політичних лідерів, творення культу особи.

СЕПАРАТИЗМ (від лат. separātus – окремий) – політична діяльність, що спрямована на відокремлення частини території від держави, проголошення її державної незалежності та суверенітету.

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА (від лат. sοciālis – суспільний) – демократична держава, яка здатна здійсню­вати гуманістично спрямовану політику, гарантувати гідний рівень життя люди­ни, підтримувати гармонійні відносини між державою та її громадянами, нести відповідальність за добробут, розвиток і безпеку суспільства. Основними принципами соціальної держави є: індивідуальна свобода; со­лідарність; справедливість, що розуміється як рівність усіх перед законом; демократія; соціальний захист і соціальний мир.

ТЕОКРАТІЯ (від грец. θεός – бог і κράτος – влада; букв. – “владобожжя”) – форма державного прав­ління, за якої безпосереднім джерелом і носієм влади вважається Бог, а в практичній політиці її реалізує духівництво, глава церкви. Прикладом сучасної теократії є держава Ватикан, у якій влада папи римського має необмежений характер. Теократичні тенденції властиві багатьом державам ісламського світу.

ТЕХНОКРАТІЯ (від грец. τέχνη – мистецтво, майстерність та κράτος – влада) – влада технічних фахівців, а також теоретичне обґрунтування цієї влади, тип політичного режиму, в якому технократи посідають домінуюче становище.

ТИМОКРАТІЯ (від грец. τιμος – ціни, честь і κράτος – влада) – форма олігархічного прав­ління, відома з часів Давньої Греції, за якої державна влада належить привілейованій більшості з високим майновим цензом.

ТОТАЛІТАРИЗМ (від лат. totus – цілий, весь, повний) – тип політичного режиму, за якого держава намагається здійснювати максимальний конт­роль за всіма сторонами суспільного життя.

УНІТАРНА ДЕРЖАВА (від лат. unītus – об’єднаний) – форма державного устрою, за якої адмініст­ративно-територіальні одиниці не користуються політичним суверенітетом і не мають статусу державного утворення. Для унітарної держави характерні: єдина Конституція; єдина пра­вова, судова, грошова системи; єдине громадянство.

ФАШИЗМ (від лат. fascis та італ. fascismo – зв’язка, в’язанка, пучок) – екстремістська ідеологія, політичний рух, що виник в Італії на початку 20-х рр. ХХ ст.; політичний режим тоталітарного типу. Різновид фашизму – нацизм у гітлерівській Німеччині.

ФЕДЕРАЦІЯ (від лат. federatio – союз, об’єднання) – форма децентралізованого державного устрою, складна держава, територію якої утворює об’єднання територій окремих суб’єктів (республік, штатів, земель, провінцій тощо). Суб’єкти федерації об’єднані центральною владою і спільними законами, не користуються правом сецесії – вільного виходу зі складу федерації, однак можуть мати власні конституції та органи законодавчої й виконавчої влади. Для федерації властивою є двопалатна структура парламенту.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – існуючий у певній країні порядок утворення, структура, спосіб організації та взаємодії вищих органів державної влади та управління, принцип розподілу між ними функцій і повноважень. Виділя­ють дві основні форми правління: монархію і республіку.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ – спосіб адміністративно-територіальної організації держави, а також порядок взаємодії центральних і регіональних органів влади. Може виявлятися у простих (унітарна держава) або складних формах (федерація, конфедерація, імперія).

ХАРИЗМА (від грец. χάρισμα – божий дар, благодать) – особливий талант, екстраординарні здібності, якості індивіда, політичного діяча, які виділяють його серед інших. Харизматична легітимність влади заснована на беззастережній вірі послідовників у надзвичайні можливості політичного лідера, його мудрість, подвижництво, особливу “місію”, “святість”.

ХУНТА (під ісп. junta – зібрання, об’єднання) – група осіб, як правило, військових, що організовують змову з метою здійснення державного перевороту, насильницького захоплення влади та встановлення військово-політичної диктатури.

ШОВІНІЗМ (франц. chauvinism від імені французького капрала наполеонівської армії Шовена (Chauvіn), якому належить фраза: “Французи кращі за всіх, всі гірші за французів”) – агресивна форма націоналіз­му, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам інших, розпалювання національної ворожнечі й ненависті. Спорідненими із шовінізмом явищами є фашизм, расизм, антисемітизм, апартеїд, геноцид.

ЮРИСДИКЦІЯ (лат. jurisdictio – судочинство, від jus, juris – право і dicĕre – говорити) – у політико-правовому розумінні – встановлена законодавством сукупність повноважень відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування розглядати й вирішувати правові спори і справи про правопорушення, давати правову оцінку діянням осіб або інших суб’єктів права щодо їх правомірності або неправомірності, застосовувати санкції до правопорушників. За характером справ, які розглядаються, юрисдикція може бути конституційною, адміністративною тощо.