***
Колись то було з початку світа,
Подуй же, подуй, Господи!
З духом святим по землі!
Втоді не було неба, ні землі,
Неба, ні землі, – ним синє море,
А серед моря та два дубки:
Сіли-упали два голубойці,
Два голубойці на два дубойки,
Почали собі раду радити,
Раду радити і гуркотати:
«Як ми маємо світ основати?
Спустиме ми ся на дно до моря,
Винесемо си дрібного піску,
Дрібного піску, синього каменьце.
Дрібний пісочок посієме ми.
Синій камінець подунеме ми.
З дрібного піску чорна землиця,
Студена водиця – зелена травиця;
З синього камінця – синєє небо,
Синєє небо, світле сонейко,
Світле сонейко, ясен місячок,
Ясен місячок і всі звіздойки.».
***
Стоїть яворець тонкий, високий ––
Гей, дай Боже!
Тонкий, високий, в корінь глубокий.
А в коріненьку чорні куноньки,
А в середині ярі пчілоньки,
А на вершечку сивий соколоньку.
Сивий соколоньку гнізденце сі в’є,
Гнізденце сі в’є, біл камінь бере,
Біл камінь бере, все на спід кладе,
В серединоньку цвіт – калиноньку,
Вершок виводить сріблом-золотом.
***
Из яйца из нижней части
Вышла мать-земля сыра;
Из яйца из верхней части
Стал высокий свод небесный.
ПОВІСТЬ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ
«Повість врем’яних літ» пов’язують з іменем Нестора, чорноризця Феодосієвого Печерського монастиря у Києві.
<…> Всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен свій норов. Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірливі, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І брачні обичаї мають: не ходить жених по невісту, а приводять її ввечері, а наступного дня приносять, що за неї дадуть. А древляни жили по-звіриному, жили по-скотськи: і убивали один другого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверо один обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках і при снохах <…>
<…> Святополк же окаянний став думати про себе, міркуючи так: «Оце вже убив Бориса, а як би ще убити й Гліба?»
…І коли він молився в сльозах, несподівано з'явилися послані Святополком на вбивство Гліба. І тут несподівано послані захопили Глібів корабель і оголили оружжя. І отроки Глібові занепали духом. Окаянний же Горясир звелів негайно зарізати Гліба, а кухар Глібів, на ймення Торчин, ввігнав ніж і зарізав Гліба, як непорочне ягня в жертву Богові. Замість духмяного фіміаму – жертва людська. І прийняв вінець [царства небесного], і ввійшов у небесні обителі, і побачив жаданого брата свого, і радів із ним несказанною радістю, якої досяг братолюбством своїм. Як добре і як красно, що житимуть брати разом! А окаянні ж повернулися назад, як рече Давид: «Повернуться грішники в пекло». І ще: «Чого хвалишся злодійством, сильний? І беззаконня замишляє язик твій, що гострий як бритва, вчинив обман». Возлюбив ти злобу більше, ніж благодіяння, говорити неправду більше, ніж правду, розлюбив ти язиком брехливим всі слова згубні: через це Бог знищить тебе вщент, і відторгне тебе від села твого, і корінь твій від землі живущих.
ІЗБОРНИКИ СВЯТОСЛАВА (1073 та 1076 рр.)
За жанром “Ізборник Святослава” 1073 р. продовжував традицію діалогічного письменства, яке у формі питань і відповідей давало пояснення пекучих проблем християнської віри. Він містить статті релігійно-моралізаторського характеру, а також розповіді про молитви, пости, читання книг, короткі виклади Святого Письма, “Поучення дітям” Ксенофонта і Теодори, “Стословець” патріарха Геннадія про віру, в якому подано 100 афоризмів. У «Слові деякого калугера (тобто ченця) про читання книг», захоплено говориться про «книжкову премудрість», підкреслюється, що навчання «святих книг» – джерело чесноти. Зміст “Ізборників” часто виходив поза філософсько-релігійну тематику й відбивав зацікавлення та рівень освіченості вищих верств тогочасного суспільства.
