Глобалізація: головні тенденції розвитку на межі XX-XXI ст

Глобалізація – якісно самостійна, складна система явищ і відносин, цілісна в її системності, але внутрішньо вельми суперечлива. Глобалізація (як глобальний процес) зачепила повною мірою лише такі галузі, як світові інформаційні мережі, банківсько-фінансова сфера, діяльність транснаціональних корпорацій, а в геополітичному плані обмежилась ареалом найбільш розвинених країн. Становленню транснаціональних політичних, економічних і культурних просторів сьогодні протистоять міцні центробіжні тенденції.

Створюючи сприятливі умови для кооперації і співробітництва, які „звужуються” під впливом глобалізації, світ водночас стає „вразливішим” для конфліктів і насилля. І хоча глобалізація й демократизація, здавалося б, тільки підтверджують кантівську теорему „демократичного світу” (демократичні держави не воюють одна з одною), сам процес транзиту, переходу і трансформації внутрішньополітичних режимів може виступати фактором дестабілізації міжнародного порядку.

Характеризуючи ці тенденції, М. Покровський особливо наголошує на шести з них.

1. Теоретики глобалізації основну увагу звертають не на конкретні зміни в окремих галузях, а на перетини та взаємопокладання цих змін. Це передбачає концентрацію уваги на просторово-географічних параметрах інновацій, їх глобальній релевантності. Процес трансформації проникає в усі мікроструктури суспільства (сім’я, малі групи, пересічність), пронизуючи, перш за все, герметичні соціальні утворення. Бути зосередженим на собі та відгородженим від зовнішнього світу означає перекреслити власне майбутнє. Будь-які форми соціальної динаміки пов’язані, передусім, з відкритістю систем, які формують мережеві структури спілкування, підтримки та соціального контролю. Поглиблення цих процесів тягне за собою й зміну сприйняття соціального часу, який розпадається на серію відтинків, кожному з яких відповідає особливий, короткотерміновий життєвий проект. Після закінчення чергового проекту виникає новий, часто такий, що радикально змінює траєкторію розвитку. Подібна „експериментальність” соціальних практик пронизує всі рівні соціальної структури. Навіть такі традиційні інститути, як сім’я, перетворюються для залучених сторін в експеримент. Все починає бути перехідним і потребує постійного „вписування” суб’єктів в цю швидкоплинність. Мінливість та „пластичність” стають головними позитивними цінностями.

2. Мабуть, однією з важливих особливостей глобалізації є те, що вона проникає в глибини соціальних структур, перетворюючи їх на носіїв нових змістів. Процес переходу від старого до нового відбувається швидко. При цьому будь-яке „нове” вважається кращим перш за все тому, що воно „глобальне”. Локальним соціальним інститутам з цього моменту не потрібно проходити всі ступені вертикальної ієрархії, аби вийти на загальносвітовий рівень. Сім’я, малі групи, місцеві організації, рухи та інститути глобалізуються прямим та опосередкованим шляхом, демонструючи нові форми участі в глобальних процесах. Більше того, локальні структури можуть зберегти себе тільки тоді, коли між ними складаються мережеві зв’язки, здатні до глобалізації на своєму рівні. Значення вертикальних ієрархій різко знижується. Інформація, фінансування, допомога циркулюють горизонтальними мережами, а не спускаються „згори”. Різні рівні дистанціюються один від одного й починають вести самостійне, самодостатнє життя. Тенденцію, що розвивається, наглядно ілюструє зростаюче розчарування електорату в макрополітиці.

3. Поза сумнівом, глобалізація радикально впливає на наші уявлення про культуру як про щось успадковане, те, що спускається „згори” й „поширюється”. В нових умовах культура стає породженням бурхливого процесу „політичного змагання”, в результаті якого з’являються на світ глобальні та локальні „соціокультурні гібриди”. А вони часто складаються з несумісних частин, вкрай нестабільних, таких, що суперечать традиційному контексту.

4. Безперечним фактором є те, що глобалізаційні процеси підривають фундамент націоналізму в усіх його проявах – хай то будуть нації-держави, національні соціокультурні традиції чи певні типи свідомості. Національно-державний фактор, безперечно, зберігається (в тім числі у вигляді окремих держав, урядів тощо), але перестає бути визначальним. Суспільства починають створювати свої конгломерації, які мають наскрізні горизонтальні структури.

5. Результатом процесу інтерналізації цінностей і ціннісних орієнтацій стає те, що регулятивно-нормативна функція суспільства суттєво трансформується. Мозаїчний набір соціальних „типів” і „моделей”, брак єдиних принципів раціоналізації, свобода звернення до примордіальних феноменів – невід’ємні складові глобалістсько-постмодерністської картини світу.

6. Будучи особливою нормативно-теоретичною парадигмою, глобалізація перекреслює й попередню концепцію раціональності, що склалася в межах „сучасного суспільства”. Нова модель раціональності, яка передбачає, перш за все, свободу багатоманітності, уособлюється в „теорії мультикультуризму”, в основу якої покладено принцип мозаїчності культурних „мап” регіональних і професійних груп [15, с. 38].