Партійні коаліції: основні теорії, механізми та принципи формування

 

В політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою формуючи різного роду партійні коаліції. Сам термін “коаліція” означає об’єднання, спілку, блок. Походить воно від латинського слова – coalescere, що означає “рости разом”. А.Раппапорт вважає, що “коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”. Партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка спираючись на існуючі можливості і умови, в найбільш оптимальний спосіб служить реалізації поставленої цілі.

 

Політичні партії, які приймають участь у формуванні партійної коаліції ризикують, що в рамках міжпартійної конфігурації вони можуть втратити свою ідентичність однак переконання, що остаточний результат принесе більше користі є для них переважаючим. В суспільствах, які характеризуються високим рівнем фрагментаризації політична еліта може застосовувати стратегії або конфронтації або кооперації. Згідно із А.Лійпхартом коопераційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій.

 

Найчастіше вживаним поділом партійних коаліцій є поділ їх в залежності від кількості учасників на двопартійні і багатопартійні. В залежності від розміру партій, які формують партійну коаліцію вони поділяються на коаліції великих партій, малих і середні коаліції. В залежності від мети формування коаліції вони поділяються на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому).

 

Виборчі коаліції

 

Формування виборчих коаліцій відноситься до числа найважливіших виборчих стратегій політичних партій. При формуванні виборчих коаліцій політичні партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів ніж окремо. Учасники коаліції стараються шляхом об’єднання своїх зусиль і ресурсів досягнути такої нової якості яка б давала їм можливість зібрати більшу кількість голосів виборців ніж дані партії збирають окремо. У зв’язку із цим виборчі коаліції поділяються на а) аддитивні, б) субаддитивні, в) супераддитивні.

 

До аддитивних коаліцій відносяться такі виборчі коаліції, які отримують таку підтримку виборців, яка рівна сумі підтримки кожного учасника коаліції окремо. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субаддитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються супераддитивними.

 

Перший тип коаліцій найчастіше пов’язаний із об’єднанням споріднених партій, які борються на виборах за підтримку одного і того ж виборчого сегменту. Їх об’єднання не приводить до втрати ними своєї ідентичності, а тому не відбувається відтоку підтримки до інших політичних угрупувань.

 

Другий тип коаліцій має місце тоді коли характер коаліції не відповідає очікуванням виборців. Це відбувається переважно тоді, коли в рамках коаліції є задіяними такі політичні актори, які порушують програмну цілісність і ідентичність об’єднання, що веде до відтоку від нього різних виборчих сегментів, які не вважають дану коаліцію “своєю”.

 

Третій тип коаліції означає, що її учасники зуміли зберегти “свій” електорат. До того ж додалися голоси тих, що підтримують сам факт об’єднання політичних сил. Крім того спрацьовує “психологічний ефект” описаний М.Дюверже – виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань. Сам факт порозуміння між політичними силами є явищем для суспільства позитивним поскільки вказує на здатність еліт до гармонізації своїх стосунків заради суспільної користі. З правової точки зору політичні партії можуть приймати участь у аиборах як 1) партійні коаліції, 2) передвиборчі блоки, 3) окремі партії. В кожному окремому випадку законодавець передбачає інші формальні вимоги до суб’єкту виборчого процесу, що теж може бути певним застереженням для формування виборчих коаліцій.

 

Парламентські коаліції

 

Коаліції які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності називаються парламентськими. На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій:

 

1) коаліція як результат розпорошення партій,

 

2) коаліція в біполярному укладі партій,

 

3) коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії, б) коаліція домінуючої партії.

 

Більшість вчених вказують на те, що “золотий вік” багатопартійного парламентаризму вже відійшов і після ІІ світової війни маємо ми справу із партійними коаліціями, які формуються в умовах розпорошення політичних сил. Сучасними прикладами такого типу коаліцій виступають партійні коаліції Голандії, Бельгії, Фінляндії, Данії. Партійна коаліція формується тут швидше за підсумками виборів ніж до виборів. Жодна із політичних партій не домінує. Електоральний успіх основних партій не суттєво впливає на її шанси потрапити до складу правлячої коаліції. Рішення про це є результатом післявиборчих міжпартійних переговорів.

 

Коаліція в умовах біполярного укладу політичних сил з’являєтся в умовах двопартійності. Великобританія є класичним прикладом даного типу. З подібною схемою можна зустрітися також і в не двопартійних системах.

 

Формування коаліції в умовах однієї домінуючої партії означає, що відбувається воно в умовах домінування в політичному житті однієї партії.

 

Досвід показує, що домінування партії в політичному житті відбуваєтья тоді, коли: 1) партія на кількох парламентських виборах здобуває підряд більше 40% депутатських мандатів і 2) більше ніж на 20% випереджає своїх конкурентів. Трапляються також випадки, коли партія має незначне переважання, але залишається тривалий час правлячою використовуючи поляризацію партійної системи.

 

Аналіз конкретних систем цього типу вказує на три різні уклади однопартійного домінування:

 

§ партія здійснює державне керівництво одноосібно на основі абсолютної переваги в парламенті, а коли це не вдається то старається запровадити дострокові вибори. Прикладом цього типу домінування є правління Японської ліберально-демократичної партії, яке триває з 1958р.

 

§ якщо парламентське представництво партії не дає їй можливості одноосібно здійснювати державне керівництво і може привести до втрати влади то старається вона організувати коаліцію із своїм домінуванням. Прикладом цього типу домінування було домінування соціал-демократів в Швеції та Норвегії.

 

§ немає абсолютного домінування, а тому партія старається залучити до державного управління представників опозиційних сил, що дезінтегрує опозицію. Прикладом цього типу домінування є ситуація в Польщі, яка склалася після виборів 1993р.(домінування СЛД – Союзу демократичної лівиці).

 

Прикладом коаліції направленої проти домінуючої партії може бути досвід формування правих коаліцій проти правління соціал-демократів в Скандинавських країнах. Однак, як правило, така конфігурація міжпартійного змагання веде до перетворення її у двоблокову модель.

 

Урядові коаліції

 

Загалом парламентську демократію можна охарактеризувати як лад який по своїй суті полягає у формуванні населенням правлячих команд через механізм виборів. На практиці однак лише двопартійна система є найбільш наближеною до парламентської моделі демократії. Обидві великі партії мають можливість виграти на виборах і сформувати уряд або перейти до нього в опозицію. В ситуації коли має місце державне управління через механізм партійних коаліцій зникає безпосередній зв’язок між виборчим актом і складом правлячих команд. Як показують підрахунки в третині випадків формування урядів меншості відбувається далеко не тими партіями, що здобули найбільшу підтримку на виборах. Більш ніж половина урядів формують коаліції більшості та меншості, склад яких при тих самих результатах виборів може бути дуже різноманітним. Часто програмні та коаліційні зміни цих партій є зовсім неочікуваними для виборців.

 

Парламентські коаліції, котрі мають на меті формування уряду складаються за наступних умов: 1) наявності вільної конкуренції політичних сил при котрій вони намагаються отримати максимальний доступ до влади, але нездатні здійснювати її самостійно, 2) розпорошення політичних сил, яке виражається в тому, що жодна партія і жодний політичний блок не здатний отримати абсолютної переваги, 3) поляризації політичних сил в парламенті на тлі бажання одних партій сформувати блок більшості з метою залучення інших до співучасті у здійсненні влади.

 

Формування правлячої коаліції вимагає від її учасників дотримання наступних умов: а) пошуку основними політичними блоками природних союзників для спільного формування парламентської більшості, б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності, в) розподіл посад в коаліційному уряді і узгодження програми його діяльності.