Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця. Українське село за часів Григора Тютюнника було зачеплене корозією загальної суспільної деградації та лежало мовби на перехресті багатьох доріг. Там люди ще пам'ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село практично лишалося єдиним носієм української мови.
Тому, безперечно, саме сільська тематика була дуже спокусливою для багатьох тогочасних прозаїків. Але в її освоєнні Г. Тютюнник іде власним шляхом.
Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстрування партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальшивого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався політики, не використовував публіцистичних засобів соціального аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села.
Воно постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живописцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнутися болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидання власних висновків і оцінок.
Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди —жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою.
Мудрий дід Лаврин попереджає недосвідченого онука: та Соня - це «…діва з того пилу, що біси на дорогах крутять»! Він застерігає, що коли Микола візьме собі в дружини її, то кислиці йому не лише «снитимуться, а і привидяться». Це дідове застереження хлопець згадує, коли дівчина підмовляє його подивитися на сніг в глибокій прірві. Там він попадається в палітурку і бачить, як гнівається Соня. І раптом Микола відчуває, що ця дівчина з перцем йому подобається. Після довгих нерешительностей, він уперше наважується її поцілувати і робить це так незграбно, що поцілунок в пітьмі дістається холодній хустці.
«- Навіщо ж ти… аж за вухо, дурнуватий… - видихає Соня і сміється якось покірно і лагідно«.
І ми відчуваємо, що це тепло зародження любові між Миколою і Сонею зачіпає і наші серця, як зігріває теплом сонечко навесні. Пристрасно, пробудження природи, що п'янить, рівносильне спалаху почуттів юних героїв Тютюнника. Повертаючись до коханої, Микола застає в саду свого діда, який обкурює дерева: «Нумо, лишень, хлопець, допомагай обкурювати садок, оскільки пропаде зав'язь». У цих мудрих словах - думка застереження: потрібно зберігати і захищати добре все те, що народжується і в природі, і в душі.
«Не святі горщики ліплять - майстри. А майстрами стають люди. Я - людина. Я буду майстром»! - читаємо в щоденнику письменника - новеліста Григорія Тютюнника. Така самооцінка і вимогливість до себе заслуговують поваги. І він дійсно став майстром художнього слова, точного, лаконічного, яскравого, теплого, талановитого.
Безперечно, Тютюнник творив своєрідно. Саме творив, а не писав. Кожну новелу він спершу виношував, як мати дитя під серцем. Не раз він говорив своїм друзям: «Мені здається, що спочатку йде робота душі. Часом напружена, іноді прихована. Але постійна робота душі. І колись настає мить, яка відточилася думка до краю, біль серця така, що воно покривається накипом крові, а напруга така, ніби кожен нерв - натягнута струна на скрипці, трохи торкни і - він застогне словом. Цей процес схожий, як ось лінза збирає сонячні промені в один пучок. Так і тут: думка, серце і нерви повинні сконцентроваться в слові». Знаходив таке слово, яке іншим не заміниш. Довгий шлях пошуку потрібного слова не зупиняв його, оскільки знав, що «у художнього слова одна єдина функція. Ця функція носить назву необхідності». Його слова то ніжністю, то любов'ю, то ненавистю, то ганебністю потрапляли прямо в серце. Напрочуд правдиво зображував життєві ситуації, умів повно, об'ємно розкрити внутрішній світ героя, оскільки вважав, що «письменник повинен не просто стежити за вчинками героїв, а думати над ними». Улюблений жанр Григорія Тютюнника - новела. Письменник вважав, що новела коштує до поезії ближче. Цей жанр вимагав від нього самодисципліни і великої концентрації думки. «Створити художній твір - означає в чомусь вичерпати самого себе», - говорив він. Тютюнних в новелах працював над почуттями, які жили навколо нього і в нім. Головний принцип його творчості сконцентрований в таких словах: «мила моя людина, ніколи я не скажу про тебе чорного слова»! І це було правдою. Він умів дивитися і на зло «з висот розуму», сприймав його душею.
Особливістю творчого стилю Г. Тютюнника є використання художньої деталі в розкритті характеру. «Класичний аналіз психіки у наш час не пройде. Потрібна деталь». Яскравим прикладом може служити новела «Зав'язь». Ось закохані в прірви. Як уміє автор правдиво передати психологічний стан героїв! Всього лише очі, а скільки в цій деталі почуття, життєвої правди. «Небо знову осяяло заграву, і в прірві посвітлішало настільки, що мені стає добре видно очі. Вони небагато дивні: ніби і сторопілі небагато, а сміються… На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі»…
Цікаві твори Г. Тютюнника ще однією особливістю - в них майже немає відступів. Читач відразу занурюється в яскраві життєві картини, чує гострі діалоги, в яких чітко змальовуються характери героїв, простих трудівників села. Тютюнник ніколи не повчає. Він вірить і любить свого читача, а тому надає йому право самому оцінити героїв. Умів новеліст у своїх творах показати високі почуття («Зав'язь», «Три зозулі з уклоном») чи такі ганебні явища, як бездуховність, міщанство («Син приїхав»). Письменник говорив не лише про недолік в соціальному порядку, а і в національному українському характері. І говорив про це сміливо, відверто. Він писав, незважаючи на офіційну критику, яка пред'являла звинувачення йому в «очорненні світлої, радісної дійсності». Кричали його оповідання гіркою правдою життя, і ніщо не могло його зупинити. Г. Тютюнник залишався правдивим, безкомпромісним, сміливим. І тільки смерть зупинила його…
42.Творчість Ліни Костенко у контексті «шістдесятництва»
Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.
Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.
На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».
8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.
1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.
У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».
1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтеліґенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.
Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.
1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в ґазеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».
1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).
