Юрій Андрухович як класик актуальної української літератури

(народився 1960 року)

Народився ум. Станіславі (нині Івано-Франківськ)

Поет, прозаїк, есеїст. У 1985 р. разом із О. Ірванцем та В. Небораком заснував літературне угруповання "Бурлеск— Балаган — Буфонада" (Бу-Ба-Бу), Автор поетичних збірок "Небо і площі" (1985), "Серед-міста" (1989), "Екзотичні птахи і рослини" (1991), прозових творів: "Зліва, де серце" (цикл оповідань, 1989), романів "Рекреації" (1992), "Московіада" (1993), "Перверзія" (1996), численних публікацій в періодичних та антологічних виданнях.

Визначальний напрям творчості Андруховича — постмодернізм, для якого характерне руйнування ілюзій, еклектика (змішування світоглядних ідей, поглядів, стилів), потяг до архаїки, колективного підсвідомого, ігровий стиль, інтертекстуальність тощо.

Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий "текст у тексті". Автор "прочитує" традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями. Так, персонажі "Рекреацій" порівнюються з письменниками "розстріляного відродження", а сюжет роману "Перверзія" з постійними блуканнями головного героя навіяно епічними творами, в основі яких лежить мотив подорожі, — "Іліадою" Гомера та "Енеїдою" Вергілія. Характерне також і часте вживання біблійних мотивів та образів, які поєднуються з античними.

Завдяки символізації тексту, використанню.численних алюзій, ремінісценцій та інколи навіть прямих цитат, які є неодмінною рисою постмодерного твору, автором досягається символічна багатозначність тексту. Юрій Андрухович намагається позбутися будь-якої єдино правильної точки зору. Письменник відмовляється від претензії створити об'єктивну модель світу, подаючи натомість безліч її версій. Митець передає характерне для сучасного світогляду відчуття абсурдності, нереальності буття. Стираються межі між реальністю та ілюзією. Твори Андруховича перебувають у річищі сучасних філософських та естетичних пошуків.

Письменник першим в українській літературі дав взірець популярної зараз карнавальної прози, якій притаманне жанрове та стильове багатоманітнтя, рівноправність "високого" та "низького" у творі. Андрухович імітує різні літературні стилі: бароко, магічний реалізм, український бурлеск і травестію, маньєризм тощо. Так, впливи бароко виявляються у прагненні до карнавалізації, театралізації дійсності, бурлескно-травестійна поетика — у невідповідності між серйозним значенням викладених подій та їхнім "низьким" оформленням, що викликає комічний ефект.

21. Про творчість Олеся Ульяненка письменниця Яна Дубинянська сказала так: "Читати прозу Олеся Ульяненка здатен не кожен. Принаймні, людям з вразливою психікою, неповнолітнім та вагітним жінкам я б категорично не радила" ^[4].

За твердженням Олеся Ульяненка, за книгу «Знак Саваофа» його піддала анафемі УПЦ МП^[2].

На думку критика Костянтина Родика, " наскрізною темою усієї творчості Олеся Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації і наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості в цьому і конфліктологія ілюзій-бажань … Незважаючи на похмурість своїх текстів, Олесь Ульяненко — письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди самознищується" ^[5].

Доктор Марк Роберт Стех: «Для мене вже перша зустріч з письмом Олеся Ульяненка, а це було читання „Сталінки“, яку вважаю одним з найкращих його творів, — викликала почуття контакту з автентичним і неповторним літературним талантом. Правда, талантом, чиє призначення бентежити й непокоїти, викликати неспокій і біль, радше ніж приносити насолоду. В його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невимогливого читача. Радше навпаки. Як на мене, у своїй суті, Ульяненко — письменник-мораліст мало не середньовічного, точніше барокового складу душі. У цьому контексті завжди влучним мені здавався вибір видавництва „Кальварія“ — доповнити текст „Сталінки“ фрагментами картин Ієроніма Босха, Петера Бройгеля Старшого. Адже в прозі Ульяненка знайдемо аналогічне, нібито гротескно викривлене зображення людини й суспільства. Як обридливі лиця людей на картинах фламандських майстрів, які замість того, щоб „реалістично“ відображати зовнішній вигляд, заглядають у глибину грішних душ, так і ніби перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі Ульяненкових творів мають служити для читача пересторогою перед наслідками душевного звиродніння. Автор бачить і описує людину й суспільство України із метафізичної, апокаліптичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброзвичайності. Як Босх і Бройгель, Ульяненко бачить і описує своїх персонажів не лише немічними в реальному житті, а й проклятими у вічності. В цьому сенсі ще влучніше, на мою думку, аніж картини фламандців, „Сталінку“ доповнили б сцени Страшного Суду із українських барокових ікон. Адже, окрім іншого, Ульяненко органічно український прозаїк»

Творчість О. Ульяненка дослідила у своїй дисертації «Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненко» Надія Тендітна.

23. Не можна не зупинитись на такому неоднозначному імені в сучасній українській літературі, як Оксана Забужко.

«Музей Покинутих Секретів» – роман Оксани Забужко, виданий у 2009 році, який критики назвали шедевром, а авторку стали порівнювати з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го року. Це роман про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.
«Музей покинутих секретів» – це сучасний соціальний роман. Дарина, Адріян, їхні батьки, другорядні персонажі на кшталт Вадима, Бухалова чи Юлічки – не лише герої-особистості, але й представники певних зрізів нашого суспільства, які письменниця препарує безжалісно і точно. Весь спектр нагальних проблем: від продажної журналістики і занепаду у фундаментальній науці до торгівлі людьми, – майстерно вписано у рамки виробничого роману. Тележурналістика і політика, майстерня художниці і контора з продажу антикваріату, побут професійних підпільників і тяжка праця спецслужбовців – всі ці фахові сфери змальовані принаймні переконливо. Життя у професії і суто виробничі стосунки мають для головних героїв величезне особисте значення: Дарина не уявляє себе без журналістики, Адріян роками мучиться через зраду науці. Та, власне, це теж великою мірою романне тло.
Сюжетворчу роль у романі відіграє фантастичне припущення. Епізоди з життя Адріяна-першого, що їх бачить уві сні Адріян-другий, могли б залишитися просто літературною метафорою – але письменниця підводить під цей феномен науково-філософську концепцію, розробляючи оригінальну фантастичну ідею у руслі сайєнсфікшн. Чим доводить теж давно зрозуміле в світі, але далеко не всім очевидне у нас: високої літератури без суттєвого елементу фантастики вже просто не існує. Наявні у творі і елементи документалістики. Історія з палацом „Україна”, згадки про Василя Стуса і Володимира Висоцького, добре впізнавана Ліна Костенко (хіба зовсім недопитливий читач не задається тепер питанням: а що, між ними, власне, сталося?.. однієї письменницької чи жіночої заздрості або ідейностилістичних розходжень явно замало для аж такої ненависті!). Читачі, дотичні до політикуму, впізнають і прототипа Вадима: письменниця стверджує, що це збірний образ, але що вона мала б стверджувати у такій ситуації?
Це також любовний та еротичний роман. Основна лінія кохання Дарини/Адріяна-другого перегукується з кількома додатковими — Олени/Адріяна-першого, Рахелі/Адріяна-першого, Олени/Стодолі, Влади/Вадима і навіть Дарини/олігарха Р. — на різних рівнях, від чуттєвого до філософського. Секс, що його Оксана Забужко зробила своєю візитівкою ще з часів «Польових досліджень» (підманувши тоді довірливих читачів), у „Музеї…” змальований докладно й різноманітно. Мабуть, Оксана Забужко вміє писати „про ЦЕ” найкраще у сучасній українській літературі. Дуже точно, емоційно, відверто, щиро.
«Музей покинутих секретів» – відверто ідеологічний роман. Ідеологія, пропонована читачам, прозора й однозначна – ідентичність за національною ознакою. Практично всі негативні персонажі в романі марковані негараздами з мовою, а саме: розмовляють російською (у знущальному трансліті) чи суржиком, переходять на російську у певних ситуаціях, або, навпаки, вживають забагато галицизмів чи говорять українською надто літературно, чого теж ніяк не можна пробачити. Українство – категорія вроджена, генетична і тотожна моральності: особливо яскраво це проглядає в історичній частині твору. Всі неукраїнці — вороги, покидьки або зрадники, а в чарівної дівчини та героїні підпілля, проте єврейки Рахелі не міг не народитися майбутній кадебіст.

24. Творчість Оксани Забужко - поетична, прозова й публіцистична - становить своєрідну спробу філософського заглиблення в основи людського буття, виявляючись на всіх його рівнях: самопізнання, осягнення природи Іншого, світового космічного і міфологічного творення. Саме тому актуальним нам видається аналіз у творчості письменниці специфіки функціонування категорії трансцендентного як одвічного прагнення людської істоти до пізнання сутності буття поза його видимими гранями. Поезія ж, вбираючи мінливі ритми Всесвіту, є найпридатнішою для вербалізації підсвідомих імпульсів, пошуку власної ідентичності на межі взаємопроникнення профанної та сакральної сутностей людського існування. Як зауважувала сама О.Забужко, поезія - "гранична повнота людської мовної потенції, ліміт, за яким - хіба що вже лиш мова янголів (чи, може, музика? чи - мовчання?..)".

Специфіка концепції свободи Оксани Забужко обумовлюється передусім "позицією відкритої літературної свідомості" - можливістю вербалізації сутнісних проблем, омовленням раніше табуйованого чи просто ніким ще не фіксованого, свободою самореалізації. У передмові до збірки "Автостоп" Ю.Шерех щиро захоплювався такою відкритістю текстів: "Оксана Забужко говорить про речі, про які досі в українському мистецтві так не говорилося, часто так одверто, в таких подробицях, що дух переймає, падають усі завіси, і солодко, і страшно стає, і мимоволі думається - Боже великий, чи можна так невимушено, так просто про саму себе (бо в ліриці скрізь про саму себе), про своє тіло й душу прилюдно говорити, чи можна виносити такі речі на юрбу".

Аксіоматичним є твердження, що світоглядні переконання митця активно репрезентуються у його творах. Спроба об’єктивного аналізу поетичного доробку О.Забужко буде некоректною по відношенню до автора, якщо проігнорувати домінантно декларовану поетесою феміністичну концепцію. Дискусія навколо цього принципового для багатьох сучасних митців і науковців питання триває вже давно і має своїми наслідками значну критичну літературу. Я вважаю за доречне зауважити точку зору самої О.Забужко з питання: «Фемінізм для мене – абсолютно нормальна культурна настанова кожної цивілізованої людини, яка вважає, що не треба диктувати жінці, якою вона має бути, а треба дати їй можливість бути такою, якою вона хоче бути». Ці слова можна вважати лейтмотивом всієї творчості письменниці і лірики зокрема. Цікаво спостерігати за процесом художньої самореалізації сильної особистості, філософа, жінки з чітко визначеними поглядами на світ, коли вона постає перед реципієнтом автором поетичних рядків акцентно інтимного звучання.

25. Сучасна українська драматургія, за визначенням критиків, перебуває в стані пошуку нових тем. Сучасні українські драматурги звертаються до історичного минулого (В. Шевчук, О. Пасічник, М. Негода). Людину й світ досліджують у своїх драматичних творах Ярослав Стельмах, Олександр Ірванець. Основним художнім засобом стає для О. Ірванця внутрішній монолог героїв або словесні баталії у формі діалогу чи полілогу, коли дія майже відсутня.У сучасній українській драматургії представлені такі традиційні жанри: трагікомедія, трагедія, історична драма, драматична поема, містерія та ін.Сучасні українські драматурги, часто зорієнтовані на європейський театр з його модерними експериментами, при цьому помітно втрачають національну самобутність.Така ситуація є наслідком і мовної проблеми в сучасному українському суспільстві, де відсутній україномовний театральний діалог як частина суспільної розмовної практики.Висновок. Поняття «літературний процес», «літературне явище» сьогодні, безперечно, одні з найуживаніших термінів у літературознавстві, але попри активне вживання не мають чіткого визначення та не подаються в спеціалізованих словниках і енциклопедіях. Оперуючи ними, більшість науковців послуговується загальномовними значеннями.Дослідження сучасного літературного процесу ускладнюється його незавершеністю, неможливістю поглянути на нього на відстані часу, з позицій нового художнього досвіду. Адже ледь не щоденно змінюється ситуація нуртування текстів та ідей, еволюціонують погляди й тенденції, створюються та «відмирають» угруповання, імена, часописи, творчі принципи, змінюються художня актуальність і літературна «мода».

26. Сергій Жадан став відомим сучасним читачам насамперед як один із засновників літературної корпорації харківських поетів "Червона Фіра" (1991). У своїй творчості поети взяли за основу неофутуризм, і це визначило їхню літературну концепцію. Невеличке коло однодумців стало своєрідним східноукраїнським аналогом "Бу-Ба-Бу", ще раз підтвердивши, що українська література на пострадянському просторі продовжує розвиватися, підхоплена хвилею постмодерністського напряму. Це було схоже на марш-кидок, настільки потужно, на повний голос заговорили молоді письменники, вони ніби очікували тієї жаданої миті сказати своє слово, що переповнювало їх, особливо після розпаду СРСР. Жадан у своїй поетичній творчості, як зазначають літературні критики, зумів поєднати українську поетичну традицію — ідеться зокрема про футуристичну, так звану семенківську — із панк— і рок— субкультурами, що дає підстави (як і раніше, коли з'являлося щось нове) для критичних літературних дискусій, що тривають і досі. Про творчість Сергія Жадана оригінально висловився О. Бойченко: "Жадан... і до вбивства силаботоніки був дуже сильним поетом, але тепер, остаточно освоївши вірші, що за своєю структурою нагадують хмари, став тим, ким його хотіла бачити історія культури початку століття: її безнадійно застудженим горлом..."

Свої почуття та мимовільні думки й асоціації письменник висловлює переважно в поетичних творах, передаючи їх читачам через поетичну медитацію за допомогою лаконічного підбору виражальних засобів.

Поетична творчість Сергія Жадана схожа на калейдоскоп вражень, думок, почуттів, переживань, заперечень, спротиву. Він весь час у пошуку, у бажанні бути зрозумілим для всіх, бо молоде покоління по-іншому дивиться на перетворення, що відбуваються в суспільстві. "Жадан жадає... коли не вистрибнути..., то бодай виповзти за межі крейдяного кола того маразму, в якому було приречене народитися, а тоді й жити покоління нашого автора" (Павло Загребельний).

27. Для прозових творів Жадана характерна постмодерністська гра зі словом та його значенням. Авторська мова інколи перевантажена сучасним молодіжним сленгом і так званою "нецензурщиною", проте він по-новому, цілком оригінально розуміє українську та всесвітню історію, по-своєму сприймає нашу сучасність, так само, як і майбутнє. Він не ставить собі за мету сподобатися читачам, письменник пише свої твори, ніби промовляючи до всіх: ось такий я є, ось таким я бачу довколишній світ, я живу поруч з вами і я теж родом із дитинства.

На символи й метафори цілком „нанизується” найновіша нині проза нашого автора – повість (традиційно видавці назвали її „романом”) „Ворошиловград”. Скажімо, кордон, що обплутує персонажів з усіх боків і пульсує, ніби величезний пітон (пітон мій, а не Жадана – О.К.). Чи варто перелічувати, скільки всього може означати, символізувати кордон, навіть якщо північ Луганської області він і справді географічно оточує? Або стара назва Луганська – Ворошиловград – як метафора пам’яті, приватної історії. Головна, як на мою думку, точка дотику романа – це герої. Тут у ролі протагоністів – Герман Корольов, Коча та Травмований. Головний герой, він же й оповідач, – Герман Корольов (Гера), має 33 роки й нікому не потрібну вищу освіту (закінчив Харківський істфак). З таким ім’ям і прізвищем батьки, мабуть, бачили його зіркою авіації, але вийшло не так. “Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами”, – констатує сам Герман, переглядаючи у сновидінні картини минулого. Знаковим є вік героя, вік Христа, у людському вимірі – період своєрідного другого входження в життя. Жінок у романі виділено в особливу категорію, що має безпосередній доступ до таємниць життя і смерті. Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» вщерть наповнений пригодами, розмовами і промовами, гімнами і спірічуелзами, сексом і кочівниками, комерсантами і рейдерами, авіацією і футболом, метафорами і сюрреалістичними візіями, джазом, коліями, кукурудзою та багатьма іншими визначальними речами і важливими деталями. Все це в лінійному хронологічному викладі подій тісно переплетено й пов’язано.

28. У сучасній літературознавчій думці усталеним є погляд щодо трактування стильової домінанти Т. Федюка як поета медитативного складу, автора філософської лірики. Виокремлені особливості ліричної сугестії повною мірою художньо втілюються у віршах Т. Федюка, присвячених поетизації вечора та ночі (збірки «Золото інків», «Таємна ложа», «Трансністрія», «Обличчя пустелі», «Горище»). В українській поезії модернізму простежується постійна увага до осмислення однієї з найбільш загадково-незбагненних часових пір дня, яка хвилювала визнаних майстрів сугестії Б.-І. Антонина («Ніч у місті»), М. Драй-Хмару («Накинув вечір голубу намітку»), М. Вінграновського («Ходить ніч твоя, ходить ніч моя...»), М. Воробйова («Ніч горбами й долинами...»). Образ ночі є наскрізним і в творчості вісімдесятника Т. Федюка. Поет навіть планував назвати одну збірку «Обличчя ночі» (вийшла під назвою «Обличчя пустелі»).

Т. Федюк уникає християнського підходу в інтерпретації нічного хронотопу, що передбачає традиційне тлумачення його як царства смерті, тіней, забуття. Його лірика дає яскраві зразки язичницького осмислення ночі як «часу особливо дійового, особливо магічного» [2, 336], що створює невичерпні можливості для творення асоціативних образів і навіювання найрізноманітніших почуттів та психологічних станів. Ліричний суб’єкт, перебуваючи під упливом загадково-містичних сил царства Місяця, осягає таємниці Всесвіту, пізнаючи і сенс власного існування. Поет створює сугестивно наснажений пейзаж, що досягається асоціативним сприйняттям окремих явищ природи. Так, нічний хронотоп для ліричного наратора не має меж і реальних обрисів - він безберегий та плинний, як і вічний Хронос, - тоді кожна прожита ніч перетворюється на його невід’ємну складову, тобто своєрідний уламок Вічності.

У поезії Т. Федюка естетичним засобом досягнення сугестивних цілей, безперечно, є різноплощинна метафора. Завдяки її образності й багатозначності поет має змогу висвітлити і сферу несвідомого, що становить визначальну роль у ліричній сугестії. Павук, згідно зі слов’янською міфологією, виступає «пророчою істотою», «очищувачем світу», символізуючи звивистий лабіринт. У метафоричному сенсі образ павука не лише сповіщає про завершення дня й настання ночі, але й утілює семантику складних пошуків індивідом тієї єдиної стежки у безкінечних колах лабіринту, яка виведе до автентичного існування, допоможе самоствердитися у бутті. Таким лабіринтом поетові уявляється безберега ніч, яку ліричний суб’єкт проживає у стані хворобливого і водночас цілющого безсоння. У сугестивній ліриці Т. Федюка подібні фольклоризовані пейзажі відзначаються особливою мелодійністю вірша, ритмічністю, розмаїтими інтонаційними малюнками, що зачаровують читача динамічним рухом почуттів. Смисловим осердям ліричної сугестії є зв’язок із народнопоетичною стихією та активізована ритмомелодика.

Використання витонченої символіки, «коли образ немов гіпнотизують, викликають сновидні картини», є прикметною рисою поетичної сугестії Т. Федюка. Поет наділяє свого ліричного героя магічними властивостями доглибно пізнати навколишній світ, закони природи саме через занурення у таємний простір ночі та надвечір’я. Одним із найважливіших чинників у досягненні поетичної сугестії І. Франко вважав контраст: завдяки використанню незвичайних або протилежних асоціативних зчеплень поет увиразнює почуття, драматичні ситуації, сильні людські афекги та пристрасті. Лірична сугестія Т. Федюка позначена контрастністю поетичного мислення: ніч для ліричного суб’єкта асоціюється із символічними птахами, які зі своїми темними крилами виступають антитезою до повноцвітного буяння денного світла. Поетична сугестія Т. Федюка ґрунтується на контрастному зіставленні, що досягається завдяки вживанню образів із різко протилежною колористикою. У зображенні пейзажів вечора та ночі поет продовжив і розвинув традиції сугестивної лірики, започатковані М. Вінграновським, Т.С. Еліотом, М. Воробйовим.

29. Низку творів сучасних письменників було екранізовано: «Кисневий голод» (1992, режисер Андрій Дончик) за оповіданнями Юрія Андруховича, «Партитура на могильному камені» (1995, режисер Ярослав Лупій) за оповіданням Олександра Жовни, «Приятель небіжчика» (1997, режисер В'ячеслав Криштофович) за повістю Андрія Куркова, «Хроніки від Фортінбраса» (2001, режисер Оксана Чепелик) за збіркою есеїв Оксани Забужко, «Діви ночі» (2008, режисер Олег Фіалко) за повістю Юрія Винничука, «Ґудзик» (2008, режисер Володимир Тихий) за романом Ірен Роздобудько, «Депеш Мод» (2013, режисер Михайло Лук'яненко) за повістю Сергія Жадана.Українські письменники часто виступають як сценаристи: Марина та Сергій Дяченки («Украдене щастя»), Люко Дашвар («ЛунаОдесса», «Время — это все») та інші. Олександр Ірванець був сценаристом фільму Поводир, який номінувався від України на премію Оскар 2014 року. Конкурс Коронація слова щороку надає премії за найкращі кіносценарії.

30. Якби не було літературних премій та конкурсів, навряд чи існувало б поняття «відомий письменник». Чим більше титулів та нагород отримує літератор, тим охочіше його книжки друкують, читають та розкуповують. Тож премії – один зі шляхів «вийти в люди» для письменників, невідомих широкому загалу, та утвердитися і «примножити славу» для вже знаних.

В Україні щорічно вручається близько двох десятків премій, так чи інакше пов’язаних з літературною та письменницькою діяльністю. Не випадково більшість із них носять імена найвідоміших українських письменників – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Володимира Сосюри, Василя Стефаника. Крім них, існують також щорічні літературні конкурси, на яких відбувається нагородження найкращих творів та творців.

«Дебют року» від «Друга читача»

«Книжка року»

Премія «Книга року Бі-Бі-Сі»

Українська служба Бі-Бі-Сі також щорічно влаштовує нагородження авторів найцікавіших нових українських книг. Премія існує вже 5 років. У перші два роки найдостойніших, разом із журі, обирали відвідувачі сайту. Згодом, зі зростанням популярності премії, правила були наближені до Букерівської премії: так, зараз книги номінують самі видавництва. Лауреати отримують грошовий еквівалент 1000 британських фунтів, а нагороду, за традицією, вручає посол Великобританії в Україні. 2009 року найкращою, за думкою BBC, стала збірка «Таке» Юрка Іздрика, а раніше премію отримували такі відомі сьогодні автори, як Сергій Жадан, Володимир Винничук та Володимир Діброва.