Проблеми другого фронту в міжнародних відносинах Великої Британії, США та СРСР

Саме факт утворення антифашистського військового союзу і ті зобов'язання, які брали на себе його учасники, ставив на порядок денний питання про погоджені військові дії проти Німеччини та її союзників на європейському континенті. Перші ж заяви Черчілля й Ідена про готовність їх країни надавати всебічну допомогу Радянському Союзові у війні проти гітлерівської Німеччини означали визнання цієї необхідності, а вже згадувана радянсько-англійська угода від 12 липня 1941 р. являла собою певну міжнародно-правову основу для спільних дій.

Цілком природно, що вже у 1941 р. перед союзниками постало завдання погодити місце, час і розмах воєнних дій, щоб здійснити цілі коаліції в якомога короткий термін і з мінімальною затратою сил та матеріальних ресурсів. В інтересах не тільки СРСР, а й всіх інших учасників антигітлерівської коаліції за тих умов було важливо створити реальну загрозу стратегічному становищу Німеччини в Європі і тим змусити командування вермахту зняти частину сил з радянсько-німецького фронту й перекинути їх на інші театри воєнних дій.

Антигітлерівська коаліція відзначалося відносно високим ступенем об'єднання сил у збройній боротьбі з ворогом. Та все ж процес вироблення коаліційної стратегії розтягнувся на кілька років, ускладнюючись суперечливими планами й інтересами, відсутністю цілковитої довіри між учасниками коаліції.

Координація між Англією і США була значно тіснішою, ніж між ними і СРСР. Ще на початку 1941 р. британські й американські військові планувальники на спільній таємній нараді погодили принцип першочерговості розгрому Німеччини. Для вироблення спільної стратегії важливе значення мала англо-американська конференція на вищому рівні у Вашингтоні у грудні 1941-січні 1942 р. за кодовою назвою «Аркадія». В основу двосторонньої угоди був покладений запропонований британською стороною документ, у якому одним з головних завдань великої стратегії оголошувалось виключення будь-яких великих операцій в Європі у 1942 р. Виснажування супротивника передбачалося здійснювати лише шляхом бомбардувань, морської блокади і підривних дій.

На цій же конференції було створено Об'єднаний Комітет начальників штабів США й Великої Британії, а в березні 1942 р. Рузвельт і Черчілль домовились про розділення бойових операцій: за США закріплювався Тихоокеанський регіон, за Великою Британією — Близький і Середній Схід та Індія. Атлантично-Європейський театр воєнних дій ставав районом спільної і рівної відповідальності. Незважаючи на досягнуті домовленості, між двома західними союзниками протягом всієї війни виникали гострі розбіжності з стратегічних питань. Розбіжності виникали також між політичними і військовими колами. Для прикладу, якщо Рузвельт схилявся до підтримки британської стратегії непрямих дій, то керівництво армії США відстоювало принцип концентрації дій у Північно-Західній Європі, тобто на вирішальному напрямку боротьби з Німеччиною.

Якщо США і Велика Британія в основному виробили структуру особистих і державних зв'язків, то стосовно СРСР вони дотримувались вичікувальної позиції. У 1941 р. здійснювалися лише окремі кроки на шляху військових зусиль Британії й Радянського Союзу. Одним з них стало погодження між урядами обох країн введення їхніх військ наприкінці серпня в деякі райони Ірану. Ця акція була спрямована на припинення дій німецької агентури, безпеку нафтоносних районів Кавказу і Середнього Сходу. Безумовно, важливе значення мали повітряні й військово-морські операції Великої Британії, пов'язані із супроводом північних конвоїв. Проте від наступу британських військ на заході Європи уряд Черчілля утримувався.

Між тим, необхідність створення другого фронту в Європі з перших днів вступу СРСР у війну була очевидною як для широкої радянської громадськості, так і громадськості США та Англії, про що свідчать висловлені у пресі офіційні думки громадських діячів, публіцистів і неофіційно від деяких урядовців західних країн.

Уперше питання про другий фронт по дипломатичній лінії було поставлене повноважним представником СРСР у Великій Британії І. М. Майським в особистій бесіді з англійським міністром і радником Черчілля лордом Бівербруком вже 27 червня 1941 р. Останній запевнив, що підніме це питання у військовому кабінеті. Наприкінці червня міністр закордонних справ А. Іден зробив обнадійливу заяву, що британський уряд думає про десанти Франції і що особисто він є прибічником десанту в Північну Францію. Невиразність форм постановки питання про другий фронт свідчить, що у той час радянська сторона ще не ставила це питання конкретно, а реакція англійської сторони на нього — як на проблему майбутнього.

Вперше питання про другий фронт було поставлене більш визначено у посланні Сталіна Черчіллю 18 липня 1941 р., коли Британія була не готова форсувати протоку Ла-Манш, а США залишались невоюючою стороною.

У посланні Сталін, висловлюючи впевненість, що в обох держав знайдеться достатньо сил для розгрому сильного ворога, назвав тим не менш важливим значне поліпшення їх військового становища, у разі створення фронту проти Гітлера на Заході: «Фронт на півночі Франції не тільки міг би відтягнути сили Гітлера зі Сходу, а й зробив би неможливим вторгнення Гітлера в Англію». У відповідь на прохання Сталіна щодо відкриття другого фронту в Європі Черчілль дав зрозуміти, що військове керівництво не бачить можливості наступу на окуповану Францію найближчим часом, оскільки спроба наявними силами зламати потужну оборону узбережжя та подолати опір значних сил вермахту може обернутися кровопролитною поразкою.

Більш гостро радянський уряд поставив питання про відкриття другого фронту перед англійським урядом на початку вересня 1941 р. У посланні Сталіна Черчілю від 3 вересня було висунуто конкретну пропозицію щодо відкриття в поточному році другого фронту де-небудь на Балканах або у Франції, який відтягнув би зі Східного фронту 30-40 німецьких девізій. Ця вимога супроводжувалася також проханням надання щомісячної мінімальної допомоги у кількості 400 літаків і 500 танків. Без такої допомоги, зазначалося в посланні, «СРСР або зазнає поразки, або буде ослаблений до такої міри, що надовго втратить здатність надавати допомогу своїм союзникам своїми активними діями на фронті боротьби з гітлеризмом». Але й це послання не справило вплив на позицію англійського уряду. Черчілль, як і раніше, відповів, що Англія не спроможна здійснити такі дії на Заході, які дозволили б до зими відволікти німецькі сили зі Східного фронту.

Зволікання Черчілля з відкриттям другого фронту у Європі відображали його справжні цілі та стратегічні устремління, які переважали міркування про необхідність перенесення військових дій на протилежний бік Ла-Маншу. У найближчі плани Черчілля входило винищення середземноморської африканської бази супротивника, а потім вторгнення у Північну Африку.

В жертву цим планам у той час і були принесені загальносоюзницькі цілі війни в Європі. Від свого політичного оточення Черчілль не приховував того, що військові операції на суші можуть бути під знаком питання й у 1942 р. Щодо генерального наступу на Німеччину Черчілль підкреслював, що розраховує розпочати його в 1943 р. і то лише за умови, що США будуть втягнуті у війну. Отже, першочерговим завданням англійського уряду і військового командування стала ретельна підготовка до висадки у Північній Африці.

Навесні 1942 р. важке становище, яке склалося в Криму і на інших ділянках радянсько-німецького фронту, змусило радянське керівництво повернутися до теми другого фронту. У результаті складних і напружених переговорів Молотова у Лондоні й Вашингтоні, уряди Великобританії й США у спільних комюніке зафіксували цілковиту домовленість щодо невідкладних завдань утворення другого фронту в Європі у 1942 р. Водночас у Пам'ятній записці заявлялося, що обіцяти другий фронт Британія не може. Таку ж заяву кількома днями пізніше Черчілль зробив радянському послу в Лондоні І. Майському.

Президент Рузвельт у бесіді з радянським послом М. Литвиновим 22 липня з власної ініціативи торкнувся питання про вторгнення в Європу. При цьому він заявив, що завжди стояв за відкриття другого фронту, але проти цього заперечує Черчілль.

У червні 1942 р. Черчілль прибув до Вашингтона, де під час перебування детально інформував Рузвельта про наміри здійснити восени висадку в Північній Африці. Рузвельт, не зважаючи на те, що він раніше висловлювався на користь створення фронту в Європі для послаблення німецького тиску на СРСР, тепер підтримав це рішення. У липні 1942 р. у Лондоні був відпрацьований план майбутньої операції, призначеної на листопад.

У відповідь Черчілль отримав гнівний протест Сталіна проти порушення союзниками зобов'язання про відкриття другого фронту в 1942 р. і відкладання його організації на 1943 р. У такому ж дусі було написано й відповідь радянського уряду на прохання президента США висловитись стосовно наміченого вторгнення у Північну Африку. Невдоволення радянського уряду, викликане політикою Великої Британії й США, не могло не позначитися на подальших взаєминах між учасниками антигітлерівської коаліції. Черчілль, становище якого в уряді і в країні могло серйозно похитнутися в результаті погіршення відносин з СРСР, прийняв рішення зустрітися з головою радянського уряду для особистих переговорів з метою виправити ситуацію. Але, слід гадати, головною причиною, що спонукала Черчілля і супроводжуючих його військових чинів, а також представника США А. Гаррімана на ризиковану подорож до Москви, крилася в іншому, а саме — переконатися на місці, чи зможе Червона Армія стримати новий натиск німецьких військ і не дати їм прорватися в Закавказзя. Інакше кажучи, англо-американська делегація прагнула переконатися, що радянсько-німецький фронт не розвалиться і, як і раніше, відтягуватиме на себе основну масу сил і засобів Німеччини та її союзників, тоді як англо-американські війська здійснюватимуть вторгнення у Північну Африку.

12 серпня 1942 р. відбулася перша зустріч Черчілля зі Сталіним. Суть довгої промови англійського прем'єр-міністра полягала в одному: вторгнення союзних армій у Західну Європу не може відбутися в 1942 р., але союзники проведуть велику операцію такого характеру в 1943 р. Операції ж малими силами у поточному році, як на цьому наполягає радянське керівництво, на думку Черчілля, принесли б більше шкоди, ніж користі.

Цей аргумент радянською стороною був відкинутий, а наступного дня Черчіллю й Гаріману був вручений радянський меморандум. У ньому радянська сторона звинуватила союзників у порушенні домовленостей щодо другого фронту в 1942 р., закріплених у спільних комюніке від 12 червня. На виправдання своїх дій Черчілль подав зміст комюніке як продуманий засіб ввести супротивника в оману і таким чином прикувати повітряні й сухопутні сили вермахту до французького берега Ла-Маншу, не допустивши перекидання ворожих дивізій на радянсько-німецький фронт.

Викладене вище свідчить про те, що влітку і восени 1942 р., як і в перші місяці після вступу США у війну, проблема другого фронту залишалась однією з основних, водночас суперечливою, у взаємовідносинах між союзниками.

Висадка 8 листопада 1942 р. американських і англійських військ у Марокко й Алжирі хоча й була військовою операцією крупного стратегічного значення, успішною для союзників, але вона перекреслила можливість відкриття другого фронту у Північній Франції в 1943 р.

На ґрунті невизначеності з реальним розв'язання проблеми другого фронту у взаємовідносинах між керівниками трьох союзних держав у першій половині 1943 р. виникли помітні стриманість і охолодження. Підбадьорені успішними результатами військової операції у Північній Африці, лідери Великої Британії й США запропонували Сталіну зустрітися в Марокко у січні 1943 р. для обговорення питань координації подальших військових дій. Сталін відповів відмовою, мотивуючи її здійсненням у цей час важливої операції з ліквідації німецького угруповання в районі Сталінграда.

12 січня 1943 у м. Анфі поруч Касабланки розпочалася конференція англійської й американської делегацій, очолюваних Черчіллем і Рузвельтом. Основна мета їх зустрічі полягала насамперед у тому, щоб домовитися про організацію воєнних операцій у Середземному морі, результатом якої має стати захоплення Сицилії. Характерно, що будучи одностайними в рішенні щодо проведення операцій у Середземному морі, Черчілль і Рузвельт розходилися в думках щодо напрямків операцій і їх мети. Якщо Рузвельт сподівався діями союзників у Середземному морі проти Сицилії швидко й легко вивести Італію з війни, то наміри Черчілля були протилежними. Англійська делегація не приховувала своїх планів щодо дій проти Сардинії, які дозволили б зміцнити позиції Великої Британії на Сході, відкрити найкоротший шлях до близькосхідної нафти та інших джерел сировини.

Не важко помітити, що у планах воєнних дій західних союзників СРСР його інтересам, зокрема великим воєнним діям на Півночі Франції, місця не знайшлося. Союзники визнали за можливе вторгнення головних англо-американських сил не раніше весни 1944 р. Щоправда, Черчілль і Рузвельт обміркували й можливий варіант дій, якщо Німеччина не витримає подальшого напруження боротьби на радянсько-німецькому фронті й зазнає поразки, а Червона Армія опиниться поблизу західних кордонів СРСР. У цьому разі передбачалася термінова висадка союзних військ у Франції.

Після двотижневого обговорення багатьох питань вироблений план, схвалений президентом США і прем'єр-міністром Великої Британії, склав основу стратегічних дій збройних сил двох країн у 1943 р. План передбачав захоплення Сицилії з метою гантування безпеки ліній комунікацій у Середземному морі, посилення тиску на Італію, відволікання сил Німеччини з радянського фронту.

Щодо можливих військових дій у Франції, на чому наполягав радянський уряд, було прийняте рішення продовжити накопичення союзних сил на Британських островах для основного вторгнення у 1944 р., створити об'єднане командування і організацію для планування майбутньої операції. (Об'єднаний штаб було створено в березні 1943 р. на чолі з англійським генералом Ф. Морганом і його заступником американським генералом Р. Баркером - прим. авт.).

Слід зазначити, що конференція в Касабланці мала й певну позитивну роль для згуртування сил антифашистської коаліції. США й Великої Британія оголосили своєю кінцевою метою у війні безумовну капітуляцію країн фашистського блоку, яка передбачала не знищення їх народів, а ліквідацію в цих країнах згубних режимів. По суті, ця заява означала приєднання американського й англійського урядів до мети, проголошеної Радянським Союзом після нападу на нього гітлерівської Німеччини.

У цій заяві простежуються прихований розрахунок переконати радянське керівництво, розчароване небажанням західних держав відкрити другий фронт у Європі, у прагненні західних союзників вести боротьбу з Німеччиною до переможного кінця.

Інформуючи уряд СРСР про рішення, прийняті на конференції у Касабланці, керівники США й Великої Британії приховали від Сталіна головне: другого фронту в Європі в 1943 р. не буде. Натомість лист, надісланий Черчелем Сталіну 27 січня від свого імені й імені президента США, був складений у такій формі, що викладена в ньому інформація не викликала в радянського лідера сумнівів у прийнятті конференцією угоди про негайне відкриття другого фронту і енергійні приготування до форсування Ла-Маншу.

Надія радянського уряду й громадськості на відкриття другого фронту в Європі, яка підтримувалася оманливими заявами президента США й прем'єр-міністра Великої Британії, була розвіяна рішеннями Вашингтонської конференції голів урядів США і Великої Британії, що відбулася у травні 1943 р. Головна ухвала, яку прийняли учасники конференції, стосувалася висадки англо-американських військ у Західній Європі. Рішенням з цього питання вторгнення у Францію відкладалося ще на один рік і намічалося на 1 травня 1944 р. Разом з тим Вашингтонська конференція схвалила план висадки союзницьких військ у Сицилії з метою виведення Італії з війни, а також плани повітряних бомбардувань Німеччини та операцій на Тихому океані.

Неврегульованість упродовж більше двох років питання про другий фронт була джерелом постійної напруги у міжсоюзницьких відносинах СРСР з Англією та США, а після повідомлення Черчілля й Рузвельта голові радянського уряду про рішення Вашингтонської конференції вони перейшли у кризову стадію. Сталін у червні 1943 р. висловив свій протест у досить різкій формі, після чого відкликав послів СРСР з Вашингтона й Лондона.

Між тим, влітку 1943 р. ситуація на Середземному морі і радянському фронті зазнавала серйозних змін. У той час, коли Червона Армія чинила жорстокий опір нестримному наступу військ вермахту на Курський дузі, англо-американські війська, що базувалися у Північній Африці, 10 липня здійснили висадку в Сицилії і через два тижні оволоділи нею. 25 липня в результаті змови дуче Муссоліні був усунутий від влади, головою уряду і міністром закордонних справ було призначено маршала Італії П. Бадольо. Хоча він і заявив, що Італія продовжуватиме війну на боці Німеччини, але смуга багатолюдних антифашистських виступів у країні, що супроводжувалися розгромом приміщень фашистських партій, давали підставу сподіватися, що новий уряд почне переговори зі своїми супротивниками про мир.

Такий розвиток подій підштовхнув Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі з метою вироблення нової стратегії ведення воєнних операцій, ураховуючи обстановку на Середземноморському театрі воєнних дій і можливу зміну обставин в Європі.

Чергова англо-американська конференція цього разу відбулася у Квебеку (Канада) 12-24 серпня 1943 р. Вона проходила за сприятливіших умов. На початку серпня неминучість військового краху Німеччини стала очевидною: битва під Курськом змінила свій характер — від оборонної з боку радянських військ до успішного контрнаступу проти потужних сил вермахту. Такий поворот подій на радянсько-німецькому фронті вимагав від західних союзників внесення коректив щодо планування воєнних операцій у Північно-Західній Європі. Водночас успіхи англо-американських військ на Середземноморському театрі відкривали перспективи для висадки на Апеннінський півострів і швидкого виведення Італії з війни. Тому конференція проходила без бурхливих дебатів і гострих суперечок. Хоча існували деякі розбіжності поглядів, а саме — прагнення англійців до ведення операцій у східній частині Середземномор'я (на Балканах), а американців — у західній (проти Сардинії, Корсіки та Південної Франції), але спільність інтересів обох сторін щодо виведення Італії з війни залишала ґрунт для компромісу.

В останній день конференції були остаточно прийняті пропозиції об'єднаної ради начальників штатів щодо вторгнення у Північно-Західну Францію. Саме операція вторгнення «Оверлорд» оголошувалася головним американо-англійським наступом на суходолі і в повітрі проти європейських держав. День початку операції визначався на 1 травня 1944 р.

Передбачення урядів Великої Британії й США щодо можливих дій нового керівника уряду Італії підтвердилися. Всупереч офіційній заяві про продовження війни на боці Німеччини, Бадольо таємно почав у переговори з представниками Англії й США про перемир'я, «Короткі умови» якого були підписані З вересня.

За домовленістю з Бадольо англо-американські війська майже безперешкодно висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, 28 вересня почали окупацію країни. На зайнятій ними північній частині було створено так звану республіку Сало на чолі з визволеним гітлерівцями від арешту Муссоліні. Південною частиною Італії управляв уряд Бадольо, який оголосив війну Німеччини і діяв під контролем англо-американської військової адміністрації.

Таким чином, Італія стала першою країною, яка вийшла з війни і започаткувала розвал агресивного фашистського блоку. Щоб утримати інших європейських партнерів по коаліції, нацистське керівництво вдалося до застосування репресивних заходів. За спробу фінляндського уряду встановити контакт з Москвою Німеччина припинила всілякі поставки в цю країну. Щодо Угорщини, уряд якої встановив контакти з представникам США й Великої Британії, Гітлер у середині березня 1944 р. наказав ввести в країну війська і встановити там окупаційний режим.

Подібні заходи чинили застрашливий вплив на правлячу верхівку німецьких сателітів, які не тільки відмовлялися від спільних пропозицій урядів союзних держав вийти з війни на боці Німеччини, а навпаки, збільшили чисельність своїх військ на радянсько-німецькому фронті (Угорщина, Румунія, Болгарія, Фінляндія).

За такої ситуації змусити названих союзників Німеччини відмовитися від продовження війни могли лише відкриттяСША й Англією другого фронту в Європі та нові нищівні удари Червоної Армії.

Тегеранська конференція.

1943 рік став переможним у ході Другої світової війни. Вирішальні успіхи на східному фронті (розгром армії вермахту під Сталінградом і Курськом, наступ радянських військ на лівобережній Україні), а також успішні дії англо-американських військ у Північній Африці та на Середземноморському театрі воєнних дій спричинили глибоку кризу фашистського блоку і початок його розвалу. Поразка гітлерівської Німеччини та її союзників у війні, яку вони розв'язали, вже ні в кого не викликала сумнівів.

Наближення кінця війни об'єктивно вимагало від союзників узгодженого вирішення питань щодо подальшого ведення війни та нової воєнної організації світу. Важливу роль у практичній постановці цих питань відіграла Московська конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США. Проте це не означає, що питання майбутнього устрою світу до її скликання були поза увагою лідерів союзних держав і урядів країн-учасників антигітлерівської коаліції. Із вступом СРСР у світову війну у постановочному вигляді ці питання були зафіксовані в Атлантичній хартії і Декларації СРСР від 24 вересня 1941 р.

Вироблення й прийняття СРСР, США й Великою Британією спільних рішень про повоєнне врегулювання, як і про військову взаємодію, відбувалося з великими труднощами з огляду на серйозні розбіжності їх інтересів у Європі й інших районах світу. Об'єднуючись прагненням до військового розгрому агресорів, кожна з цих держав мала власні далекоглядні цілі.

Позиція й цілі Радянського Союзу у загальній формі було викладено у промові Сталіна 3 липня 1941 р.: ліквідація небезпеки в радянській країні у зв'язку з нападом на неї Німеччини, звільнення радянської території, надання допомоги народам окупованих європейських країн, спільна з народами Європи і Америки боротьба за свободу. В особистому посланні Черчіллю від 8 листопада 1941 р. він запропонував дійти згоди стосовно як цілей війни, так і планів організації світу та укладення між СРСР і Англією угоди про взаємну допомогу, що стане запорукою ясності у взаємовідносинах і взаємної довіри.

Проголошені у промові загальні цілі радянського уряду були покладені в основу роботи народного комісаріату закордонних справ з вироблення порядку планування повоєнного устрою. Для цього у січні 1942 р. було створено спеціальну комісію на чолі з Молотовим, перед якою були поставлені конкретні завдання з підготовки відповідних дипломатичних матеріалів. Спираючись на них в переговорах із союзниками в 1942 р., радянський уряд уже чітко окреслив свої геостратегічні інтереси, а саме — зміцнення безпеки, насамперед на західних і північно-західних кордонах СРСР, розширення сфер військового й політичного впливу.

Практична підготовка повоєнного врегулювання і мирних переговорів в СРСР почалася з осені 1943 р., коли ініціатива у військових діях проти Німеччини остаточно закріпилася за радянським військовим командуванням. Радянськими планами передбачалося визволення народів Європи від нацистських загарбників і сприяння їм у відновленні своїх національних держав; встановлення в Європі такого порядку, який повністю виключав би можливість нової агресії з боку Німеччини; розвиток тривалого економічного, політичного й культурного співробітництва народів Європи.

Деталізацією концепції майбутнього влаштування світу займався Наркомат закордонних справ СРСР. За рішенням політбюро ЦК РКП(б) у вересні 1943 р. при ньому було створено дві комісії — з питань мирних договорів і повоєнного устрою на чолі з М. Литвиновим і з питань перемир'я на чолі з К. Ворошиловим. Дещо пізніше було створено ще одну комісію — з відшкодування збитків, завданих Радянському Союзу Німеччиною та її союзниками.

Комісії розробили значну кількість документів, які складали обриси радянського плану майбутнього влаштування світу в рамках радянсько-англійського зближення. Намічена ним радянська «максимальна» сфера інтересів і зон безпеки включала широкий перелік країн — Фінляндію, Швецію, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, Румунію, слов'янські країни Балканського півострова, Туреччину. По суті йшлося про те, щоб створити по всьому периметру радянських кордонів у Європі пояс держав, зовнішня політика й оборона яких перебували б під радянським впливом.

Західні союзники в роки війни співпрацювали з СРСР у різних формах, проте у їхній політиці простежувалося прагнення до обмеження військової допомоги й міжнародного впливу радянської держави. Тривале зволікання з відкриттям другого фронту свідчило про розрахунки США й Англії максимально применшити її роль також у повоєнному облаштуванні світу. При цьому повоєнні цільові настанови американських і британських правлячих кіл, у свою чергу, суттєво відрізнялись одна від одної.

До інтересів Англії входила реставрація колишніх політичних режимів, відновлення вигідного для себе балансу сил у континентальній Європі та в Азії, позицій провідної світової й колоніальної держави. Однак поспішати з оприлюдненням своїх повоєнних планів британський уряд не поспішав, вичікуючи наслідків боротьби з країнами фашистського блоку, передусім на радянсько-німецькому фронті.

Після візиту до Москви в серпні 1942 р. і переговорів зі Сталіним, Черчілль уже не виключаючи вірогідність майбутньої перемоги СРСР і його посилення, запропонував військовому кабінету об'єднати під егідою Англії європейські країни для протистояння «російському варварству». У цьому аспекті розвивалась ідея створення трьох регіональних Рад — у справах Європи, Азії та Америки, при чому головна роль відводилась контрольованій Лондоном Раді Європи, якій були б підпорядковані скандинавська, балканська і дунайська конфедерації, на створення яких після війни сподівався Черчілль.

У 1943 р., коли стала очевидною здатність Радянського Союзу без військового втручання на європейському континенті перемогти Німеччину, Черчілль намагається перевести питання повоєнного устрою світу у практичну площину. У березні з відповідними інструкціями він направляє до Вашингтона керівника англійського Міністерства закордонних справ для переговорів з американськими політичними керівниками. У процесі тритижневих переговорів з Рузвельтом і державним секретарем були підняті питання щодо Німеччини і Далекого Сходу, а також зачеплені інтереси СРСР. Щодо нього обидві сторони погодилися, хоча і з певними застереженнями, на приєднання Прибалтійських країн до СРСР, а також на визнання його кордонів з Польщею по «лінії Керзона». Учасники переговорів дійшли згоди й щодо приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, оскільки Росія володіла нею до 1917 р.

Щодо Німеччини Рузвельт та Іден погодилися з тим, що вона має бути розділена і що Австрія має знову стати незалежною державою. Стосовно Далекого Сходу Іден запропонував, щоб тихоокеанські острови, які перебували під мандатом Японії, були передані Сполученим Штатам, але при цьому негативно сприйняв ідею Рузвельта про відновлення мандатної системи.

Доречним буде відзначити, що перед поїздкою у Вашингтон і після повернення в Лондон Іден інформував радянського посла Майського про мету й тематику англо-американських переговорів, підкресливши, зокрема важливість участі СРСР у повоєнній розбудові Європи. Ретельний звіт про зміст своїх бесід з Іденом Майський подав до Комісаріату закордонних справ на початку травня 1943 р.

У Сполучених Штатах Америки виробленням їх політичної позиції щодо проблем повоєнного облаштування світу займалася неурядова організація — Рада з питань зовнішніх зносин, а після вступу США у війну основне планування зосередилось у держдепартаменті, при якому було створено Дорадчий комітет з питань зовнішньої політики. США готувалися відігравати роль лідера на міжнародній арені після закінчення Другої світової війни. Інструмент для забезпечення американського панування президент і його прихильники вбачали у новій ширшій і досконалішій порівняно з Лігою Націй міжнародній організації.

Рузвельт виступав одним з головних ініціаторів створення міжнародної системи безпеки, основу якої складали б США, СРСР, Велика Британія та Китай. Великого значення він надавав виробленню концепції відповідальності великих держав за підтримання миру. Свої погляди щодо цього він викладав на зустрічах з Молотовим у 1942 р., з Черчіллем у травні 1943 р., на зустрічах з дипломатами Британії та інших країн.

Сфера повоєнних інтересів США охоплювала Європу, Азіатсько-Тихоокеанський регіон та інші регіони світу. В їх програму глобальної стратегії та політики вписувалися вимоги про встановлення міжнародної опіки над володіннями колоніальних держав. Водночас американська дипломатія з підозрою ставилась до планів західноєвропейського блоку, розглядаючи його як перешкоду для створення міжнародної організації. Рузвельта дратували виступи Черчілля стосовно Ради Європи. Надмірне посилення європейських позицій Британії, зокрема намагання закріпити її повоєнний вплив у Греції, Італії, Франції або на Балканах і Близькому Сході, не заохочувалися Вашингтоном і принагідне оспорювалися політиками, що спричинило серйозні розбіжності. Тим не менш співробітництво з Британією, за всіх ускладнювальних обставин, США вважали важливою умовою реалізації прийнятного для себе повоєнного світового устрою.

Ідея повоєнного американського лідерства поєднувалася у Рузвельта з розумінням важливості закріплення позитивних зрушень у відносинах США й СРСР. Тому він надавав важливого значення оцінкам і рекомендаціям політичних і військових діячів, які розглядали СРСР як могутнього військового союзника США для розгрому Німеччини та Японії і як ділового партнера у повоєнному світі. Спираючись на рекомендації експертів, уряд США схвалив відповідні інструкції, якими повинна була керуватись американська делегація на Московській конференції міністрів закордонних справ союзних держав. В інструкції зазначалося, що в переговорах делегація США повинна взяти до уваги таке: по-перше, поразка Німеччини залежить від повного співробітництва з Радянським Союзом; по-друге, після поразки Німеччини він зможе у воєнному плані домогтися будь-якого бажаного для нього територіального устрою у Центральній Європі й на Балканах; по-третє, бажана повна участь СРСР у війні проти Японії після поразки Німеччини для нанесення швидкої та нищівної поразки Японії.

Конференція міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії відбулася у Москві 19-30 жовтня 1943 р. її значення зумовлене тим фактом, що вперше за розглядуваний період відбулася спільна нарада міністрів головних держав антигітлерівської коаліції. Але головне її значення у тому, що на ній було розглянуто широке коло важливих питань і прийнято блок документів, що визначали характер і зміст військового і політичного співробітництва союзних держав у подальшому веденні війни та у розв'язанні проблем повоєнного устрою світу.

Московська конференція одностайно зробила важливий крок щодо визнання Китаю четвертим рівноправним партнером. Прийнята на конференції Декларація чотирьох держав, підписана Молотовим, держсекретарем Хеллом, Іденом і послом Китаю в СРСР, засвідчила особливу роль названих держав у питаннях міжнародної безпеки, згода і співробітництво між якими усували можливість серйозного конфлікту світового масштабу в майбутньому.

Важливе значення мало створення Московською конференцією Європейської консультативної комісії (ЄКК), наділеної широкими повноваженнями, її завданням було вивчення європейських проблем і вироблення в міру розвитку обстановки спільних рекомендацій урядам Великої трійки. В англо-радяно-американському комюніке про конференцію констатувалося, що ЄКК створена для забезпечення якнайтіснішого співробітництва між урядами цих держав у європейських питаннях.

Московська конференція прийняла також рішення щодо спеціальних проблем, пов'язаних з Італією і Австрією. Виокремлення в рішеннях конференції цих двох держав було наслідком різних причин. Поразка Італії і падіння фашистського уряду створювали передумови для остаточної ліквідації фашизму і прийняття рішення щодо її подальшого розвитку в повоєнний період. Австрія ж, як жертва агресії нацистської Німеччини, не мала жодного представництва своїх інтересів і визвольних устремлінь, і її майбутнє у повоєнному світі також мало стати предметом вирішення великих держав.

Декларація трьох держав щодо Італії забезпечувала умови її демократичного розвитку, відновлення демократичних прав італійського народу, у тому числі права обирати свою власну форму правління. Декларація трьох держав щодо Австрії визнавала приєднання її до Німеччини 15 березня 1938 р. незаконним актом, що стало підставою головним державам антигітлерівської коаліції виступити за свободу і незалежність Австрії.

Серед розглянутих рішень і незалежно від них конференція схвалила також важливу Декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані злочини щодо народів поневолених країн. У Декларації зазначалося, що злочинці будуть покарані спільним рішенням урядів союзних держав.

Своїми постановами Московська конференція міністрів закордонних справ створила сприятливу атмосферу для подальшого розвитку міжнародного співробітництва, що засвідчило її рішення про зустріч найближчим часом голів урядів трьох держав у Тегерані.

Зустріч голів урядів трьох великих держав — Сталіна, Рузвельта, Черчілля та їх політичних і військових радників відбулася в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня 1943 р. Голови урядів розглянули низку політичних і військових проблем, пов'язаних з подальшим існуванням і діями антигітлерівської коаліції. Одним з головних питань, як і раніше, було питання про другий фронт. Його значення визначалося тим, що на час скликання конференції війна вступила у вирішальний період, і часу для вирішення розбіжностей у поглядах про шляхи і способи її завершення історія не залишає.

У воєнному плані йшлося про висадку в Нормандії, призначену на 1 травня 1944 р. Черчілль, як і раніше, наполягав на одночасному проведенні операції на Балканах, але натрапив на рішуче заперечення Сталіна, якого підтримав Рузвельт.

У результаті гострої політики, наслідки якої важко передбачити, було прийнято компромісний варіант: англійці погодились провести одночасно форсування Ла-Маншу і вторгнення в Південну Францію, а Сталін, у свою чергу, пообіцяв організацію наступу Червоної Армії відразу після висадки англо-американських військ у Північній Франції.

Отже, рішення про відкриття другого фронту було нарешті прийняте, а дії союзних збройних сил у Західній Європі та Червоної Армії на радянсько-німецькому фронті узгоджені за термінами і цілями. Західні союзники підписали документ, що містив рішення США та Англії розпочати вторгнення через Ла-Манш у травні 1944 р.

Однією з найскладніших проблем, для розв'язання якої необхідно було узгодження позицій союзників, було німецьке питання. З цього питання була прийнята Декларація трьох держав, яка, щоправда, містила тільки загальні положення про позбавлення Німеччини військової сили і остаточного звільнення німецького народу від нацизму.

Щодо конкретних деталей німецької проблеми на Тегеранській конференції єдність поглядів її учасників виявилась тільки в одному питанні: після війни Німеччина повинна бути розділена. Серйозні розходження виникли стосовно принципів розділу.

Американська сторона виступила з пропозицією розчленувати Німеччину на п'ять автономних держав. Кільський канал, Гамбург, Рур і Саар передбачалося передати під міжнародний контроль Об'єднаних націй.

Черчілль виступав за створення трьох держав — Пруссії, Центральної Німеччини і Південної Німеччини, сподіваючись включити останню в проектовану Великої Британією Дунайську конфедерацію.

Сталін виступив із запереченням обох проектів, зокрема англійського плану створення нових об'єднань держав. Запропонований ним проект базувався на скороченні території Пруссії за рахунок Рейнської провінції, Вестфалії та інших територій, що безпосередньо стосувались західного кордону Польщі. Сталін заявив, що поляки мають відсунути свій кордон аж до Одеру. Водночас він прихильно сприйняв ідею створення систем військових баз у Німеччині та за її межами, за допомогою яких можна було б контролювати Німеччину. Він висловився за створення подібної системи і в Японії.

Розбіжності в поглядах на різні аспекти німецького питання завадили прийняттю конкретних постанов про майбутню долю цієї країни, тому було вирішено передати його на подальший розгляд до Європейської консультативної комісії в Лондоні.

Другим питанням, стосовно якого Тегеранська конференція не прийшла до остаточної думки, було питання про створення нової міжнародної організації.

Рузвельт запропонував схему, за якою Організація Об'єднаних Націй складалася б з трьох органів: Асамблеї, яка охоплює всіх членів нової організації; Виконавчого комітету для вирішення невійськових питань, куди входили б США, Об'єднане Королівство, СРСР, Китай і чотири держави з регіонів. Нарешті, третій орган, якого Рузвельт назвав «Чотири Поліцейських» (США, СРСР, Об'єднане Королівство і Китай), набув права негайного воєнного втручання у разі будь-якої небезпеки і загрози мирові. На практиці це означало верховенство Великої четвірки, яка не зважає на думку інших держав і у запропонованій Рузвельтом формі не могла отримати необхідної підтримки з їх боку. Тому даний проект виявився неприйнятим.

По завершенні конференції були опубліковані офіційне комюніке та декларація трьох держав по Ірану. У декларації визнавався вклад Ірану в справу ведення війни проти спільного ворога, висловлювалося розуміння бажання іранського уряду зберегти незалежність, суверенітет і недоторканність Ірану.

Одночасно з документами Тегеранської конференції була опублікована й декларація про Японію, вироблена учасниками конференції, яка відбулася напередодні тегеранської зустрічі голів урядів трьох великих держав 22-26 листопада 1943 р. у Каїрі. У ній взяли участь Рузвельт, Черчілль і Чан Кайші, який представляв інтереси Китаю. Основними питаннями переговорів були організація подальших військових дій проти Японії та повоєнне врегулювання на Далекому Сході, майбутнє Китаю, приєднання СРСР до війни з Японією.

Основні рішення Каїрської конференції були прийняті під час першої зустрічі і знайшли відображення в оприлюдненій 1 грудня 1943 р. декларації керівників трьох держав, яка стала основою для подальшого розвитку подій на Далекому Сході. Вона проголошувала мету війни, яку вели там три держави, — завдання поразки Японії і покарання її за агресію. Автори декларації заявляли, що не прагнуть будь-яких завоювань для себе, і всупереч своїй попередній політиці поступок Японії виступають за позбавлення цієї країни її загарбувань.

У рішеннях Каїрської конференції констатувалося, що метою учасників переговорів є позбавлення Японії всіх островів на Тихому океані, які вона загарбала або окупувала з початку Першої світової війни 1914 р. Особливого значення лідери трьох держав надавали поверненню територій, відторгнутих від Китаю. Каїрська конференція визнавала за Китаєм право на повернення захоплених Японією територій безвідносно до того, коли це було здійснено. Серед цих територій називалися Маньчжурія, Формоза та Пескадорські острови.

Учасники конференції обговорили також питання щодо Кореї. Серед чинників, що зумовили необхідність розгляду корейського питання у міжнародній площині, важливе значення мали зростаюча роль Китаю у війні проти Японії, а також боротьба самого корейського народу за свободу. Події, що відбувалися на азіатському континенті, спонукали західні держави включити в декларацію своє бажання бачити Корею вільною і незалежною.

Під час другої зустрічі в Каїрі, відразу по закінченню Тегеранської конференції, Рузвельт і Черчілль провели переговори з президентом Турецької республіки та міністром закордонних справ, їх метою було втягнути Туреччину у війну, що сприяло б Великої Британії здійснити наступ на Балканах. Проте турки відповіли відмовою, мотивуючи її недостатністю їхніх сил.

У дні перебування в Каїрі, 6 грудня, Рузвельт повідомив Черчіллю про свій намір призначити генерала Дуайта Д. Ейзенхауера верховним головнокомандувачем союзними експедиційними силами на Європейському театрі військових дій, а кількома днями потому це призначення відбулося офіційно.

Отже, Тегеранська і Каїрська конференції завершили період боротьби за створення другого фронту в Європі. Наприкінці 1943 р. після тривалих і гострих дискусій були нарешті прийняті рішення, намічені основи планів узгоджених операцій і організації збройних сил для ведення війни в Європі і призначений верховний командувач для проведення операцій «Оверлорд».

1944 р. ознаменувався новими успіхами Червоної Армії. В середині січня 1944 р. розпочався наступ двох радянських фронтів з метою ліквідації блокади Ленінграда, наслідком якого стала ліквідація ворожого угруповання. У ході подальшого наступу, який тривав до кінця лютого, було звільнено від окупантів значні території Ленінградської та Калінінської областей, радянські війська ввійшли на територію Естонії.

Успішно розгорталися бойові операції й на південно-західному напрямку. У ході кількох великих операцій радянські війська звільнили від окупантів Правобережну Україну і наприкінці березня вийшли на кордон з Румунією. У квітні 1944 р. Червона Армія розпочала боротьбу за Крим, а в середині травня м. Севастополь і весь півострів було очищено від окупантів.

За цих умов проблема відкриття другого фронту в Європі набирала нового звучання. Правлячі кола СІЛА та Англії не могли не усвідомлювати, що радянські збройні сили здатні власними зусиллями розгромити ворога, що означало б присутність радянських військ на території багатьох європейських країн, у тому числі й Німеччини. Тому в січні 1944 р. розпочалася активна підготовка англо-американських військ до вторгнення у Північну Францію та допоміжного удару в Південній Франції.

6 червня 1944 р. розпочалася операція «Оверлорд» - найбільша десантна операція Другої світової війни. Захопивши й розширивши плацдарм на французькому березі, 25 липня розпочато наступ у Нормандії та завдано серйозної поразки на півночі Франції. 3 вересня вони визволили столицю Бельгії Брюссель.

Наприкінці серпня 1944 р. у Париж увійшли частини військ французького Тимчасового уряду на чолі з генералом де Голлем. Швидке визволення Франції, у якому брали участь частини регулярної французької армії та сили опору, поставило перед союзниками проблеми, до розв'язання яких вони не були готові. Однією з таких проблем було ставлення союзників до Тимчасового уряду. Союзницькі держави не погоджувалися визнати цей уряд і ставилися до нього лише як до уряду, що існує де-факто. Лідери Англії й США, зокрема Рузвельт, мали намір передати управління у Франції спільній військовій адміністрації союзників. Проте ентузіазм французів, з яким вони зустріли сформування 8 вересня уряду, до якого ввійшли керівники Опору, змусив визнати, що уряд спирається на підтримку народних мас. 23 жовтня 1944 р. Велика Британія, Сполучені Штати та СРСР, а за ними інші держави визнали Тимчасовий уряд Франції де-юре.

На початку січня 1945 р. Черчілль у Парижі оголосив ухвалу про прийняття Франції четвертим членом Європейської консультативної комісії. Відразу після визнання уряду Франції та її прийняття до співдружності великих держав де Голль і міністр закордонних справ Бідо планували укласти союзи з Англією та Радянським Союзом. Але реалізувати план французькому уряду вдалося частково. Через невирішеність англо-французьких суперечностей на Близькому Сході підписання англо-французького договору не мало найближчої перспективи. Переговори французької делегації у Москві на початку грудня 1944 р. закінчились укладенням договору про союз та взаємодопомогу, підписаного Бідо і Молотовим. Договір був спрямований виключно проти Німеччини. Сторони брали на себе зобов'язання продовжувати війну до остаточної перемоги, не вступати до будь-якої коаліції, спрямованої проти однієї зі сторін, та надавати одна одній можливу економічну допомогу.

Під час наступальних операцій, які велися з півночі і півдня, союзні війська об'єдналися, англо-американські війська ввійшли на території Бельгії та Голландії. 3 вересня вони визволили столицю Бельгії Брюссель. На вересень 1944 р. майже вся територія Франції була звільнена від окупантів.

Вторгнення союзних військ у західну Європу суттєво полегшало становище на радянсько-німецькому фронті, що дозволило радянському командуванню провести ряд наступальних операції на різних напрямках. Результатом цих операцій стали звільнення 8 жовтня 1944 р. усієї України від нацистських окупантів і вступ радянських військ на території країн Східної Європи.

Успіхи Радянської Армії влітку і восени 1944 р. спричинили розвал блоку фашистських держав. Під ударами радянських військ сателіти Німеччини один за одним виходили з блоку і укладали угоди про перемир'я з СРСР. Упродовж вересня-жовтня було підписано угоди з Румунією (12 вересня), Фінляндією (19 вересня), Болгарією (26 жовтня). Найдовше чинила опір Хортистська Угорщина, але після тривалої облоги Будапешта 20 січня 1945 р. й вона змушена була укласти угоду про перемир'я.

За цими угодами вирішувалися важливі політичні питання, зокрема відновлювалися кордони названих країн у межах, які існували до липня 1940 р.; Радянському Союзу поверталися Бессарабія, Північна Буковина і території, передані Фінляндії за договором 12 березня 1940 р. Болгарські війська повинні були залишити грецькі та югославські території. Фінляндія та Румунія розірвали дипломатичні відносини, а Болгарія оголосила війну своєму колишньому союзнику.

Подальший хід подій поставив головні держави антигітлерівської коаліції перед необхідністю вирішення багатьох завдань, як визначених на конференціях переломного періоду війни, так і нових, що випливали з факту невідворотної близької поразки Німеччини.