Криза у міжнародних відносинах. Початок Другої світової війни

Укладення Радянським Союзом і Німеччиною пакту про ненапад довело міжнародну напруженість, яка відчувалася ще з весни 1939 р., до крайньої межі. Попри шок, викликаний у європейців підписанням угоди між двома антагоністичними тоталітарними режимами, вона була сприйнята світовою громадськістю як сигнал до початку війни, що майже напевне перетвориться на світовий конфлікт. Ні для політиків, ні для пересічних громадян не було таємницею, що війна у Європі може виникнути через неподатливість Польщі німецьким претензіям щодо Данцига. У відповідь на німецький меморандум 27 квітня, міністр закордонних справ Юзеф Бек у заяві 5 травня підтвердив, що категорично стоїть за автономію Данцига і що він не бачить жодної причини обмежувати свій суверенітет на власній території.

Гостро відчуваючи небезпеку для Польщі з боку Німеччини, польський уряд докладає зусилля, щоб схилити Францію до підписання військової угоди, що за розрахунками польських урядовців повинна утримати Німеччину від агресії. І хоча 19 травня військовими міністрами генералами Касприжицьким та Гамленом таку угоду було підписано, введення її в дію кабінет міністрів Франції відклав до підписання політичної угоди.

Проте остання до нападу Німеччини на Польщу так і не була підписана через те, що вона вимагала включення в конвенцію статті про життєву важливість Данцига для Польщі. В Данцигу міська влада, переважно нацистська, намагалася позбавити його статусу вільного міста, влаштовуючи для цього демонстрації, паради, часто вдаючись до погроз. 23 серпня Данцизький сенат проголосив гауляйтера Форстера керівником «міста-держави».

За таких умов зволікання французького уряду з підписанням політичної конвенції з Польщею не можна оцінити інакше, як продовження політики «Мюнхена», потурання гітлерівській агресії на сході Європи. Слід гадати, що Франція ще не втратила надії на мирне врегулювання конфлікту між Німеччиною й Польщею і, отже, сама сподівалася уникнути військового протистояння з Німеччиною.

Після підписання радянсько-німецького договору про ненапад події набули надзвичайного прискорення. Англійський прем'єр-міністр Чемберлен у Палаті громад заявив, що Велика Британія дотримає своїх зобов'язань щодо Польщі. 25 серпня англійський уряд підписав договір про союз з Польщею, про який було оголошено ще 6 квітня. Договір передбачав автоматичний виступ союзної держави у разі агресії або в разі дій, що загрожують незалежності однієї з обох країн. Зрозуміло, що йшлося про можливість німецького нападу на Данциг.

Укладання англо-польського союзу перекреслило розрахунки Гітлера відірвати Англію від Франції і Польщі. Але це зупинило Гітлера в його активних військових приготуваннях до нападу на Польщу. Тому цілковитою несподіванкою для нього виявилась відмова Італії виступити на боці Німеччини проти Польщі, про що Муссоліні повідомив Гітлера у посланні 25 серпня. Він відверто заявив, що, на його думку, війну починати зарано і доцільно провести загальну конференцію. Відмову від виступу проти Польщі Муссоліні аргументував недостатнім станом воєнної готовності Італії.

Аналогічні розчарування чекали на Гітлера й з боку Франції, коли він через французького посла в Берліні намагався застерегти її від втягування у військовий конфлікт з Німеччиною через Польщу. У відповідь французький прем'єр Даладьє 26 серпня заявив, що доля миру тільки в руках Гітлера, що важко збагнути, як можна розпочати війну без останньої спроби мирного врегулювання між Німеччиною й Польщею. Гітлер вперто заявив, що він хоче повернути Данцинг рейхові, і справа зайшла надто далеко. Цю заяву слід було розуміти так, що Гітлер за жодних обставин не відмовиться від нападу на Польщу.

У критичні останні дні серпня, незважаючи на тверде рішення Гітлера щодо Польщі, Франція й Англія вдалися до спроби зберегти мир, відновивши контакти між польським і німецьким урядами. 28 серпня британський уряд запропонував Гітлерові вдатися до переговорів, у відповідь на що той висунув нові умови: Данциг, увесь «коридор», частина польської Верхньої Сілезії. Зустрітися з повноважним представником Польщі він все ж погодився, але за умов, що той прийде 30 серпня. З незрозумілих причин англійський уряд не передав у той же день німецькі пропозиції Польщі, тому польський уряд дав згоду на зустріч опівдні 31 серпня. Увечері цього ж дня відбулася аудієнція польського посла Ліпського з Рібентропом, однак документа, що містив список пропозицій польському уряду, йому не було вручено під тим приводом, що події вже випередили час. Пізно увечері 31 серпня німецьке радіо сповістило, що фюрер два дні чекав на приїзд уповноваженого польського представника, і оприлюднило програму мирного врегулювання з 16 пунктів, які вчасно не були доведені до відома Польщі. Зазначивши, що навіть за умови вчасного отримання цих вимог Польщею, малоймовірне їх прийняття нею.

Ще одна спроба зберегти мир була здійснена з боку Італії. 31 серпня Муссоліні запропонував Франції та Англії 5 вересня скликати конференцію для врегулювання німецько-польських відносин. Але ініціатива Італії виявилась запізнілою і нереальною.

На світанку 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли польський кордон і розпочали наступ у глиб Польщі. Польща звернулася до своїх союзників з проханням про допомогу, але ті не поспішали. Ввечері 2 вересня глава уряду Польщі надіслав Франції та Англії ще наполегливіше прохання про допомогу. І тільки після цього 3 вересня уряди цих країн поставили німецькому уряду ультиматуми про негайне припинення Німеччиною вторгнення і виведення своїх військ з Польщі. Обидва ультиматуми було відхилено і того ж дня Англія і Франція оголосили Німеччині війну.

На тлі такого розвитку подій після укладення радянсько-німецького договору про ненапад досить дивно виглядає абсолютна бездіяльність радянського уряду на зовнішньополітичній арені. Чим пояснити таку позицію СРСР – великої і могутньої держави, яка на всіх перехрестях міжнародної політики гучно заявила про свою прихильність до миру, до колективної безпеки у Європі, про свою готовність прийти на допомогу будь-якій країні, яка зазнає агресії. Сталін мовчки стерпів злісні образи і звинувачення на свою адресу у цинізмі, дволикості й пособництві нацистській агресії, які лунали з Парижа і Лондона.

Зобов'язання сторін, що підписали договір про ненапад, утримуватись від нападів одна на одну не могло бути стримуючим чинником для демонстрації певної реакції з приводу передбачуваної агресії Німеччини проти Польщі. Наміри обох сторін щодо розчленування Польщі та поділу Європи на сфери впливу, зафіксовані у таємному протоколі, були приховані від світової громадськості на довгі шістдесят років.

Якими ж державними інтересами керувався тоді Сталін у своїх вчинках і діях? Можливо, почуттям помсти за ганебну катастрофу Червоної Армії під Варшавою і Львовом 1920 р., до того ж Сталін був одним з тих, хто прагнув напоїти «червоних коней» з Вісли. Не виключено, але ця версія не вичерпує відповіді на запитання.

Відповідь на запитання слід шукати у промові Сталіна на засіданні Політбюро ЦКВКП(б) 19 серпня 1939 р., тобто напередодні укладення пакту Молотова-Ріббентропа (до речі, теж прихованого не тільки від радянських людей, а й від усієї партії):

«Питання війни або миру вступає у критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо договір про взаємодопомогу з Францією і Великобританією, Німеччина відмовиться від Польщі і стане шукати «модус вівенді» з західними державами. Війна буде відвернута, але в подальшому події можуть набути небезпечного характеру для СРСР. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про укладання з нею пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції і Англії в цю війну стане неминучим. Західна Європа зазнає серйозних збурень і безпорядків. У цих умовах у нас буде багато шансів залишитися осторонь від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну....Ми повинні прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію....Німеччина дає нам повну свободу дій у Прибалтійських країнах і не заперечує з приводу повернення Бессарабії СРСР. Вона готова віддати нам як зону впливу Румунію, Болгарію та Угорщину....Таким чином, наше завдання полягає в тому, щоб Німеччина змогла вести війну якомога довше... Дотримуючись позиції нейтралітету і чекаючи свого часу, СРСР надаватиме допомогу нинішній Німеччині, постачаючи їй сировину й продовольчі товари... В інтересах СРСР – Батьківщини трудящих, щоб війна спалахнула між рейхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Треба зробити все, щоб ця війна тривала якомога довше з метою виснаження обох сторін».

Наведені уривки з промови Сталіна дають відповідь не на одне, а низку питань, що пояснюють вчинки і дії Сталіна та його найближчого оточення:

— по-перше, вони підтверджують висновки ряду дослідників, що Радянський Союз вів приховану, але активну підготовку до війни;

— по-друге, радянське керівництво усвідомило й унеможливлговило досягнення позитивного результату під час переговорів з англо-французькою місією щодо укладання союзу з Англією і Францією;

— по-третє, у розрахунки Сталіна, пов'язані з війною, входила реалізація планів більшовиків на всесвітню комуністичну революцію.

Розрахунок Сталіна виявився точним. Підписання договору про ненапад для Гітлера стало сигналом для початку агресії проти Польщі.

Так і не дочекавшись допомоги західних союзників, Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де першорядну роль було віддано авіації й танкам.

Основним епізодом цієї війни стало 17 вересня, коли радянський уряд повідомив про те, що віддав наказ своїм військам перетнути західний кордон. Вторгнення Червоної Армії в Польщу політичне керівництво Радянського Союзу мотивувало тим, що внутрішній розпад польської держави, який робив польсько-радянські угоди недійсними, ставив радянську країну перед необхідністю взяти під свій захист українське й білоруське населення. Такою була офіційна версія радянського уряду, розрахована на легковірність громадськості.

Насправді вторгнення готувалося заздалегідь. Так, 8 вересня, посилаючись на вступ у війну союзників Польщі — Франції та Великобританії, радянський нарком закордонних справ В. Молотов заявив польському послу Гржибовському про припинення радянських поставок Польщі. Трьома днями пізніше під приводом консультацій зі своїм урядом радянський посол залишив Польщу.

11 вересня за розпорядженням Сталіна були розгорнуті Білоруський і Український фронти, а 17 вересня радянський уряд у властивому для нього дусі повідомив, що військам віддано наказ перетнути кордон для захисту українського і білоруського народу в умовах внутрішнього розпаду польської держави. У цей же день Ріббентроп зателефонував міністру закордонних справ Італії графу Чіано, стурбованому вторгненням у Польщу радянських військ, і попередив його, що радянська інтервенція відповідає заздалегідь узгодженому плану.

18 вересня у спільній німецько-радянській заяві було підтверджено єдність поглядів і бажання відновити в Польщі порядок, порушений розпадом польської держави.

Ще польська армія чинила опір німецьким військам, а 22 вересня представники німецької і радянської сторони визначилися щодо демаркаційної лінії між обома окупаційними зонами по лінії річок Нарев, Буг, Вісла, Сян. У радянську зону потрапили всі землі польської держави, заселені українцями, в тому числі й так зване Закерзоння з княжим Холмом. Але згодом Сталін переграв ситуацію й передав землі за Бугом і Сяном до німецької зони, натомість отримав Литву у сферу радянського впливу.

28 вересня у Москві Молотов і Ріббентроп підписали новий договір про дружбу й кордон між СРСР і Третім рейхом з таємним протоколом, який остаточно закріпив кордон з внесеними змінами. За таємним протоколом Сталін отримував цілковиту свободу дій щодо країн своєї сфери впливу, Гітлер, відповідно, - у Західній Європі. Німецько-радянський договір від 28 вересня 1939 р. змінив конфігурацію Європи, з карти якої зникла велика Польща.

Чи міг бути іншим розвиток подій восени 1939 р.? Чи можна було зупинити агресію Німеччини і тим врятувати Польщу і мир у Європі? З позиції сьогодення з впевненістю можна сказати «так», якби союзники Польщі - Англія і Франція залишилися вірними своїм зобов'язанням щодо надання їй військової допомоги. Але дух «Мюнхена» настільки глибоко просяк у плоть західних політиків, що обіцяна допомога обмежилась тільки проголошенням Англією і Францією війни нацистській Німеччині. За умов, коли більшість німецьких дивізій, до того ж кращих, були кинуті на Польщу, а на заході франко-англійські війська удвічі переважали сили, що залишалися на західному кордоні, військово-політичну ситуацію можна було змінити. Військові дії на Заході обмежувалися лише окремими сутичками: англійська авіація завдала незначних пошкоджень німецькому легкому крейсеру, а німецький підводний човен у відповідь торпедував англійський пасажирський лайнер.

Знемагаюча Польща тоді ж благала Англію про допомогу у вигляді бомбардування німецьких аеродромів і промислових центрів. На 9 вересня становище поляків стало настільки відчайдушним, що їх послу в Лондоні було дано вказівки ретельно роз'яснити польську позицію уряду Англії і попросити дати більш чітку відповідь щодо планів ведення війни й надання допомоги Польщі. Послу на це прохання заявили, що Англія не має наміру скидати бомби на Німеччину перш ніж Німеччина сама не скине бомби на Англію.

Основна відповідь Англії на події у Східній Європі полягала не в бомбардувальних операціях, а в «рейдах правди», як їх назвав міністр авіації Кінгслі Вуд, які зводились до розкидання з повітря над Німеччиною листівок. Згодом маршал авіації Харріс саркастично зазначив з приводу «рейдів правди»: «Особисто я вважаю, що єдине чого ми домоглись, — це забезпечили потреби Європейського континенту в туалетному папері на п'ять довгих років війни».

Основним результатом таких дій стало те, що вони викликали масове обурення в Англії нездатністю надати потрібну допомогу Польщі. Бурхливу реакцію на бездіяльність уряду щодо подій на сході Європи виявив і англійський парламент. Більшість парламентів, як і громадськість Англії, закликали уряд підкріпити оголошення війни активними бойовими діями, але відповідної реакції з боку уряду не було. Жодних активних дій у цей період, який отримав назву «дивної війни», не спостерігалося.

Такий же «примарний», оборонний характер як в Англії набула й війна у Західній Європі. Не зважаючи на те, що у Францію прибув понад 160-тисячний британський експедиційний корпус, французьке командування не зробило жодної спроби перейти в наступ на заході, що могло б реально допомогти Польщі. Французи пояснювали свою бездіяльність неготовністю армії до бойових операцій, а також потужністю німецької укріпленої «лінії Зігфрида», наступ на яку призвів би французьку армію до катастрофи. Свою поведінку французи називали «стратегічним очікуванням».

Зволікання з розгортанням активних бойових дій мало наслідком те, що командування німецькими сухопутними військами використувало бездіяльність англо-французьких військ для передислокації на захід військ, які пройшли бойовий гарт в успішній польській кампанії. Таким чином, англо-французьке командування на Заході витратили блискучу можливість завдати нищівного удару Німеччині.

Пасивність на західному фронті уряди воюючих країн намагались компенсувати у зовнішньополітичній сфері. Протягом всього періоду війни на сході Європи Франція та Англія були переважно зайняті вирішенням питань зміцнення своїх урядів і взаємних зв'язків. 5 вересня відбулися зміни в кабінеті міністрів Англії. До складу кабінету були введенні Черчілль як перший лорд та Іден як міністр домініонів. Відбувся перерозподіл функцій і в кабінеті міністрів Франції. Після відставки міністра закордонних справ голова уряду Даладьє, який водночас очолював також Міністерство національної оборони, перебрав на себе й функції міністра закордонних справ. Наприкінці листопада – початку грудня було ухвалено закон про надання урядові всієї повноти влади на період воєнних дій.

За погодженням з військовим керівництвом головнокомандувачем на західному фронті було призначено французького генерала Гамлета та створено франко-англійську найвищу військову раду, перше засідання якої відбулася 12 вересня. Але очікуваних рішучих дій французької армії так і не відбулося. Готуючись до оборони, вона вичікувала, коли з запізненням розпочата перебудова промисловості та американська допомога забезпечать їй перевагу над німецькою армією. Щоправда, для посилення французької армії англійський уряд вивів на бельгійський кордон чотири британські дивізії, але це не змінило ситуації на західному фронті. «Сидяча війна» тривала.

За таких умов ініціатива належала Гітлерові. Покінчивши з Польщею, він вдався до спроби знайти спільну мову з французьким та англійським урядами щодо укладення миру, необхідного для закріплення своїх завоювань. На початку жовтня у промові в Рейхстазі він наголосив, що нічого від них не вимагає і його цілком влаштовують колоніальні території.

У виступі по радіо французький прем'єр Даладьє висловився в такому дусі, що французи взялися за зброю проти агресії і складуть її тільки тоді, коли будуть мати повну гарантію безпеки.

Зрозуміти інакше, як категоричну відмову від пропозиції Гітлера, було неможливо. Так само категорично відмовив і британський глава уряду Чемберлен: мирні умови, що виправдовують агресію, не можуть бути прийняті.

Справді, укладення миру з Німеччиною означало б визнання всіх здійснених нею силових акцій щодо Австрії, Чехословаччини і Польщі. Таким чином, мирні намагання Німеччини наразилися на категоричну відмову, що до краю розлютило амбіційного фюрера. За його наказом 13 жовтня було оприлюднено урядову заяву, в якій говорилося: «Тоді як фюрер висловив конструктивні пропозиції для побудови мирної та захищеної Європи, Чемберлен і його кліка вибрали війну».

Заява не тільки містила погрозу, а й перекладала вину за майбутню долю Європи на Францію та Англію. А щоб заява не виглядала простим залякуванням, Німеччина сконцентрувала вздовж бельгійського й голландського кордонів дев'яносто своїх дивізій.

Занепокоєні цим кроком Німеччини урядові кола Бельгії й Голландії вдалися до спроби відновити мир зі свого боку і виступити з спільною ініціативою посередництва. 7 листопада король Бельгії й король Голландії надіслали королю Англії, президенту Франції Лебренові та Гітлерові телеграму, в якій запропонували свої посередницькі послуги у вирішенні питання про укладення миру. Цю ініціативу підтримали королі Данії, Норвегії, Швеції, Румунії, президент Фінської республіки.

Гітлер, найменшою мірою налаштований на мирне врегулювання, відповів відмовою. Відхилили запропоноване посередництво й Франція та Англія, які все ще вірили в затяжну війну, в тривалу оборону, яка виснажить військово-економічні ресурси Німеччини, а їм дасть змогу здобути перевагу в озброєнні.

У відносно спокійну міжнародну обстановку періоду «дивної війни» на заході деяке пожвавлення вніс Черчілль своїм виступом по радіо 20 січня 1940 р., яким сподівався спонукати військове керівництво обох країн до активізації дій на західному фронті. У його виступі прозвучав не прихований заклик до нейтральних країн виконати свій обов'язок відповідно до Статуту Ліги Націй і стати на бік Британської та Французької імперії проти агресії і зла.

У Лондоні поквапилися роз'яснити громадськості, що виступ Черчілля відображає тільки його особисті погляди, а не думку уряду. Але Черчілль знову висловив здивування, яке відчувають англійці з приводу «дивної війни» і запитують себе, чому Британія ще досі не зазнала повітряних атак.

Роздратований випадами Черчілля, Гітлер у виступі з промовою в Берлінському Палаці наприкінці січня 1940 р. дав зрозуміти, що перша фаза війни закінчилася знищенням Польщі, а друга фаза — війна з бомбами, якої так прагне Черчілль, — може розпочатися тепер.

У подальшому розвитку події набували стрімкого характеру. У Франції уряд на чолі з Даладьє, який своєю військовою бездіяльністю втратив довіру парламенту й громадськості, 22 березня подав у відставку. Новий кабінет очолив Поль Рено, з яким французи пов'язували сподівання на ефективнішу діяльність уряду. 28 березня Рено підписав у Лондоні декларацію, якою обидві держави зобов'язувались не укладати ні перемир'я, ні сепаратного миру. 8 квітня обидві союзницькі уряди вручили Норвегії ноту, в якій повідомляли про мінування її територіальних вод. Нота була зумовлена тією обставиною, що Німеччина використовувала норвезький порт Нарвік для вивезення великої кількості залізної руди, закупки якої здійснювала у Швеції. Цікаво, що 8 квітня, саме у той час, коли англійські есмінці ставили міни біля берегів Норвегії, німецькі військові кораблі рухались на північ уздовж норвезького узбережжя, перекидаючи війська і спорядження на стратегічні пункти вторгнення в Норвегію, яке увергне Європу й інші країни світу у справжню війну

Використовуючи затишшя на західному фронті німецьке командування ретельно підготувало план бойових дій на Заході. 9 квітня Німеччина напала на Данію і, не зустрівши опору, захопила її та взяла під свій «збройний захист». Одночасно німецькі війська вторглись у Норвегію, де створила пронімецький уряд на чолі з відставним генералом і лідером норвезьких фашистів Квіслінгом.

10 травня 1941 р. під приводом «захисту їхнього нейтралітету» Німеччина напала на Бельгію й Голландію. Але справжньою метою вермахту був наступ на Францію в обхід неприступної оборонної «лінії Мажино». Цього ж дня Чемберлена, якого парламент визнав винним за поразку Норвегії, замінив Уїнстон Черчілль. Він відразу сформував уряд національної єдності й енергійно взявся до організації оборони Англії та допомоги Франції.

Успіх вермахту на першому етапі наступу викликав поразницькі настрої серед французького керівництва. 18 травня заступником голови уряду був призначений маршал А. Петен, а 19 травня відбулася заміна начальника французького генерального штабу Гамлета на генерала Вейгона. Обидва військові діячі були відомі як прихильники примирення з нацистським режимом.

На початку червня 1940 р. поразка французів і англійців на континенті стала очевидною. Передбачаючи близьку перемогу Німеччини, 10 червня італійський уряд оголошує війну Англії та Франції. На правах союзника Німеччини Муссоліні сподівався розширити сферу свого панування в Середземноморському басейні і у Північній Африці.

Під час другого етапу наступу вермахту влада у Франції повністю перейшла до рук капітулянтів. 16 червня Петен очолив новий уряд і наступного дня направив у Берлін прохання про укладання миру. Проте Гітлер дав згоду на укладання тільки перемир'я, сподіваючись, що залишившись без свого союзника, Англія також відмовиться від війни і тоді йому вдасться нав'язати свої умови миру одночасно обом країнам.

22 червня 1940 р. договір про перемир'я було підписано. За договором Франція зобов'язалась демобілізувати свої збройні сили, її територія була розділена на окуповану зону, в яку входили майже три п'ятих території країни, й не окуповану, яка залишилася в руках уряду Петена. Області Ельзас і Лотарингія були приєднані до Німеччини. 24 червня було укладено також італо-французьку угоду про перемир'я. Таким чином, з Францією було покінчено. Англія залишилася наодинці з Німеччиною.

Тоді Гітлер і військове керівництво ще вважали, що демонстрацією сили і дипломатичним тиском удасться вивести з війни й Англію, і таким чином забезпечити свободу дій на Сході. Проте уряд Черчілля відкинув пропозицію про укладання компромісного миру, після чого Гітлер підписав директиву про посилення морської й повітряної війни проти Англії.

У період з 1939 по 1941 р. Німеччина здобула низку перемог у Європі, захопивши одну за одною Польщу, Норвегію, Голландію, Бельгію, Францію, а потім Грецію та Югославію, установивши таким чином своє панування в Європі.

Це була європейська фаза війни, доки в неї не вступили СРСР, Японія та Сполучені Штати Америки.