Шляхи та форми поширення книжкової продукції, їх особливості

В різних регіонах України

Практично всі дослідники українського друкарства підкреслювали необхідність вивчення шляхів міграцій українських стародруків як для історії окремих друкарень, так і для видавничої справи в Україні загалом, проте до цього часу ми маємо лише окремі фрагментарні відомості такого плану. З огляду на складність, а практично і неможливість створення загальної картини поширення стародруків в Україні через незадовільний стан їх збереження, численні втрати від пожеж, вивезення їх поза межі України у воєнні часи чи інші обставини, можемо поки-що говорити лише про загальні особливості і тенденції міграцій та осідання стародруків у музейних і бібліотечних фондах різних регіонів України.

При цьому будемо брати до уваги як відомості про склад давніх церковних і монастирських бібліотек, так і фонди сучасних музейних і бібліотечних зібрань, а також власне стародруки, а саме власницькі написи на них, які фіксують належність книг до тієї чи іншої бібліотеки чи приватної колекції. Дослідження складу музейних книжкових зібрань та бібліотечних фондів дозволить розкрити шляхи, форми і особливості поширення стародруків у різних регіонах України та їх використання у суспільстві. Окрім того, встановлення кількісних показників видань окремих друкарень дозволить визначити їх місце у загальноукраїнській книжковій продукції.

Шляхи і форми поширення книг були надзвичайно різноманітними: як спільними для всіх друкарських осередків, так і особливими для окремих із них. Типовими для більшості друкарень формами розповсюдження книжкової продукції були: торгівля книгами; видача «прикладок» працівникам друкарні – форма розрахунку з ними у вигляді певної кількості новонадрукованих книг, які вони потім окремо реалізовували;, виконання замовлень на друкарську продукцію, відправлення книг у подарунок та ін.

Найпоширенішим способом розповсюдженням видань кириличного друку була книготоргівля. На жаль, документально підтверджених відомостей про особливості торгівлі книжною продукцією протягом XVII ст. лишилося дуже мало. Науковцями встановлено, що входження України до складу Росії відкрило вихід на російський книжний ринок Києво-Печерській, а пізніше і Чернігівській друкарням, чим передусім успішно скористалися лаврські видавці. До Москви 1672-1673 рр. відправлялися транспорти із сотнями книжок, а в самій столиці російської державі киянами була відкрита перша друкарня. 1672 року до Москви з Києва було відправлено 539 книг лаврського друку.

Збереглися також відомості, що 1650-1651 рр. при львівському братстві функціонувала книгарня де, крім львівських видань, реалізовувалися також книги інших друкарень, в першу чергу – київської. Серед найменувань печерських видань виставлених на продаж у ці роки згадуються Требники та пісні Тріоді.

Торгівля церковними книгами (а також букварями, збірками проповідей) мала свою специфіку, тільки вона була масовою, причому покупцями часто бували сільські громади й церковні братства, а також численні окремі парафіяни, серед них є неписьменні, які дарували книги церквам з проханням про молитви за здоров’я і за упокій душі — своєї і своїх родин.

Джерелом вивчення книготоргівлі є, зокрема, архівні фонди – Києво-Печерської лаври, прикордонних митниць, Київської духовної консисторії. Відомо, що для реалізації книг шляхом продажу Лавра ще до 1733 р. відкрила свою окрему книгарню на Подолі в Києві. Встановлено, що на жовтень 1752 р. в Подільській книжковій крамниці знаходилося книг на суму 731 крб. 98 коп. Поширенню лаврських видань поза межами Києва займалися, крім лаврських ченців, також спеціальні купці-комісіонери, які продавали книги на великих ярмарках в містах. Досить звичним явищем у XVIII ст. було надання Лаврою покупцям книг у борг. Як свідчать документи, у 1755 р. Лаврі за книги заборгували мешканці Подолу в Києві Йосип і Степан Конзелевичі суму в розмірі 55 крб. і 40 крб., а інший київський міщанин Іван Достоєвський у 1761 р. був винен Лаврі за книги 80 крб. Тільки на 1761 р. заборгованість різних осіб Лаврській друкарні становила 791 крб.

Однією з форм розрахунків керівництва друкарень зі своїми працівниками і водночас способом поширення книжної продукції була видача «прикладок», тобто певної кількості надрукованих книг в залежності від рівня кваліфікації та посади кожного працівника. Отримані книги власники або продавали самостійно, або збували в книготорговцям за дещо зниженими цінами.

Одним із способів поширення книг друку Києво-Печерської лаври було забезпечення богослужбовою літературою (часто безкоштовне) підвідомчих Лаврі церков у її розлогих лаврських вотчинах. Встановлено, що у липні 1765 р. Лавра відправила Часословець, Октоїх і кілька Трефологіонів в новозбудовану Михайлівську церкву с. Омбиша. У 1760 р. набрав книг у Лаврі на 115 крб. священик Броварської Троїцької церкви Яків Романів.

Видання Печерської друкарні поширювалися також через підвідомчі Лаврі приписні монастирі, ігумени яких намагалися зібрати пристойну бібліотеку, що складалася, передусім, з книг київського друку. Наприклад, 1758 р. намісник Чолнського Трубчевського монастиря Варлаам придбав у Лаврі книг на 9 крб., ігумен Омбишського монастиря Тимон - на 10 крб. В той же час, новопризначений ігумен Синянського монастиря о. Каліст при від'їзді з Лаври на ігуменство набрав книг на 35 крб. Відомо також, що новонадруковані Печерською друкарнею видання одразу надсилалися у лаврські вотчини з розпорядження монастирської адміністрації. Як свідчать описи монастирського майна, на 1765 р. в Голосіївській пустині налічувалося 68 церковних книг, з них 49- лаврського друку, 1 – львівського, 1 – московського і 2 рукописних; у Дятловицькому Спасо-Преображенському монастирі – 82 книги, з них 44 – печерського друку, 1 – львівського, 17 – московського і 1 – острозького, на 1773 р. в тому ж (Дятловицькому) монастирі було понад 90 книг: 49 – печерського друку, 2 – львівського, 15 – московського, 1 – острозького. Аналогічно (на 1773 р.) в Синянському Покровському монастирі значилося 53 книги лаврського друку, в Омбишському Покровському - 69.

Ще одна форма поширення лаврської книжкової продукції - виконання численних друкарських замовлень. Зокрема, 1761 р. на прохання брянського воєводи Маслова, керівництво друкарні відправило 12 Місячних міней в 6 книгах, Апостол і Євангеліє. Особливо відповідально ставилися в Лаврі до замовлень на освітні потреби. Так, на замовлення Київської академії було надруковано: у 1744 р. - панегірик професора Мануїла Козачинського «Благоутробіе Марка Аврелія», 1764 р. - латинською і польською мовами Піарську граматику («без всякой пользы для себя»); 1779 р. - «Догматы християнской православной в›ры» ректора Київської академії Касіяна Лехницького; 1780 р. - «Руководство к чтенію книг ветхаго и новаго завета» для студентських потреб. На замовлення лубенського полковника Івана Кулябки 1760 р. - понад 2 тисячі букварів для навчання козацької молоді, а у 1775 р. - на прохання обер-коменданта Єлчанинова - кілька сотень букварів для солдатських дітей.

Однією з форм поширення книг лаврського друку було також надання Лаврою доброчинних книжкових пожертв бідним церквам і обителям. У 1784 р., приймаючи участь у відбудові м. Батурина, Лавра безкоштовно забезпечила новозбудовану Покровську церкву богослужбовими книгами. Слід також вказати, що Печерський монастир часто виявляв турботу щодо матеріального і духовного становища територіально підлеглих Польщі православних монастирів, що значною мірою терпіли нестатки і мали гостру потребу в богослужбовій літературі. Наприклад, ігумен Великоскитського Хрестовоздвиженського жіночого монастиря Аврамій, звертався у вересні 1766 р. до Духовного собору Лаври з проханням «пожаловать в тот монастырь месячных церковных миней одного круга», в яких «имеется крайняя нужда». Він вказував, що Лавра й раніше виявляла турботу про цю злиденну обитель: «... яко от святой Кіевопечерской лавры оной Скитской монастырь немалое из прежних времен чувствует благопризр›ніе, то оное и нын› в исполненіи сей потребы подает причину уповать». Сподівання ігумена не були безпідставними - незабаром Духовний собор виніс розпорядження: «для общественной великоскитского монастыря ползи і надобности, м›сячних миней круг из типографской казны по конфирмации пастирской...просителю выдать безданежно».

Саме тому у лаврі традиційно організовувалися збори коштів від численних відвідувачів на користь злиденних закордонних обителей, а сам монастир не раз виявляв на їх рахунок благочинність своїми книжковими пожертвами. Знаючи це, Київський митрополит Арсеній Могилянський в травні 1760 р. звернувся до Печерського архімандрита Луки Білоусовича - «в несумн›нном упованіи будучи в благопризр›ніи і вашего ясне в Богу высокопреподобія к толикой церквей оних бедности» - з проханням надати закордонним монастирям і церквам Київської єпархії богослужбові книги – «із старинных книг церковных, по библиотеках монастырских напрасно лежащих, повел›ть по части выдать, а іменно: евангелій, апостолов, служебников, часословово и псалтырей”.

Адміністрація Печерського монастиря іноді також вдавалася до книжкових подарунків різним впливовим особам - як правило, в знак вдячності за сприяння у вирішенні монастирських справ чи для забезпечення їх прихильності і підтримки. Так, відправляючи у 1761 р. книги на прохання лубенського полковника Івана Кулябки, Лавра, між іншим, висловила надію на сприяння полковника «в учинении скорих и безволокитних да и небезполезних резолюций благодетельство». Звичним для Лаври було вручення книг «у презент» гетьманам та особам гетьманської адміністрації. З цією метою неодноразово відправлялися нарочиті посольства з книгами. У 1761 р. лавра відправила до Глухова управителя Сміловської волості Лукіана з книжковими подарунками для гетьмана і генеральної старшини - 94 книги на суму 36 крб. 60 коп. Серед них - «Камень веры» Стефана Яворського, акафісти, каноніки, полуставці та ін. видання. Інколи у вдячність за вислані книги робили Лаврі важливі послуги і прості міщани. Так, мешканець м. Глухова Григорій Олександрович, дякуючи за вислану йому книгу «Камень в›ры», повідомив, що віддає свій двір у Глухові для лаврських посланців, котрі, «за делами монастырскими в Глухове посланние бываючи своего дому для приезду не имеют... и в том Киевопечерской Лавре немалая нужда делается”.

Слід відзначити, що основним джерелом пізнання шляхів і форм розповсюдження видань є покрайні записи на стародруках. Ці відомості можна отримати працюючи як безпосередньо безпосередньо безпосередньо зі стародруками, так і з літературою, яка фіксує власницькі записи на стародруках. Зберігся, наприклад, примірник книги Антонія Радивиловського «Венец Христов» (1668) печерського друку, на якому є запис про те, що в жовтні того ж року цю книгу купив «Стефан Рихвальський, презвітер Рихвальський, у Петра Шафрановського, мещанина і купца львовського за злотих четирдесят і єден по церкві рихвальской покрову пресв. Богородици...». Даний запис свідчить, що книга київського друку за посередництвом львівського купця перейшла в західну частину України - до лемківського села Рихвалта.

Власноручні написи на книгах їх власників іноді також розкривають їх читацьке середовище (приклади з Шамрай).

Висвітлюючи питання про поширення книжкової продукції, важливе дослідження особливості цього процесу в різних регіонах України. Власне, з другої половини XVII ст. український книжковий ринок у зв’язку з входженням українських земель до складу різних держав поділяється на дві частини – Правобережну та Лівобережну Україну.

Охарактеризовано шляхи і форми поширення книжкової продукції – як спільні для всіх друкарських осередків, так і особливі для окремих із них. Типовими для більшості друкарень формами розповсюдження книжкової продукції були: торгівля книгами; видача «прикладок» працівникам друкарні – форма розрахунку з ними у вигляді певної кількості новонадрукованих книг, відправлення книг у подарунок та ін. Деякі, особливо потужні видавничі осередки, вдавалися й до інших способів поширення видань. Так, для Києво-Печерської лаври характерним було забезпечення богослужбовою літературою церков у монастирських вотчинах та приписаних до лаври монастирях, виконання замовлень на друкарську продукцію, надання доброчинних книжкових пожертв бідним церквам і обителям. Поширенню на українських землях, передусім на Лівобережжі та Слобожанщині, книг печерського друку сприяла монополія друку і продажу книг Києво-Печерської лаври.

На основі аналізу різних джерел, передусім історико-статистичних описів єпархій, зроблено висновок про поширення книг Печерської друкарні на території Лівобережної України: у двох єпархіях – Чернігівській та Полтавській – за кількісними показниками вони впевнено поділяли перше місце з московськими виданнями, значно випереджаючи книжкове представництво Львова, Чернігова та інших видавничих центрів України й Росії. Набагато меншу, але все ж суттєву частку становили лаврські видання в «книжному фонді» Слобідської України.

 

ВИСНОВКИ

Аналіз історіографії та джерельної бази розвитку книжкової справи другої половини XVI – XVIII ст. в Україні та його ролі в розвитку, збереженні та успадкуванні української духовної культури дозволяє з’ясувати стан дослідження теми та її джерельне забезпечення для подальшого ґрунтовного дослідження цієї проблеми, зокрема, шляхів і форм поширення книжкової продукції окремо взятих видавничих осередків, а також особливостей міграцій стародруків в різних регіонах українських земель, в тому числі на території Правобережжя і Західної України, їх використання в богослужбовій практиці та науково-освітній діяльності як фактора спадкоємності духовної культури України.

У процесі дослідження з’ясовано, що книжкова справа в Україні другої половини XVI – XVIII ст. розвивалася у складних історико- культурних умовах. Відсутність державної підтримки, аграрний характер економіки України, низький (порівняно з країнами Західної та Центральної Європи) рівень освіти та науки зумовили відносну вузькість українського книжкового ринку. За таких обставин основним споживачем книжкової продукції в цей період була церква та миряни, які потребували задоволення своїх релігійних потреб. Зрозуміло, що в такій ситуації економічно рентабельним було видання переважно богослужбових книг та малоформатних псалтирів і молитовників для приватного користування.

Друкована книга XVI – XVIII ст.. українських друкарень відігравала важливу соціокультурну роль, оскільки виступала основною формою фіксації та трансляції досвіду, який забезпечував збереження і систематизацію знань з усіх галузей, а в наш час сприяє сучасній цивілізації відтворювати себе, розвивати науковий світогляд і науку, сучасні форми пізнання. Українські стародруки виконували богослужбову та релігійну, навчальну, просвітницьку, енциклопедичну, морально-повчальну функції. Особливе значення для духовного та наукового розвитку України мають видання Києво-Печерської лаври, серед них – енциклопедичне видання Памви Беринди «Лексикон слав’янороський», філософський трактат Інокентія Гізеля «Мир з Богом чоловіку», посібник з гомілетики Іоаникія Галятовського «Ключ розуменія» та інші.

У досліджуваний період в Україні діяли три найпотужніші видавничі центри – Київ, Почаїв та Львів. Саме їх продукція заповнювала український книжковий ринок. Лідером у поширенні книг на Лівобережній Україні була друкарня Києво-Печерської лаври, що впевнено конкурувала з друкованими виданнями Росії. Відповідно, на землях Правобережжя та Західної України переважала книжкова продукція Почаєва та Львова.

При дослідженні шляхів, форм і особливостей поширення стародруків у різних регіонах України та їх використання у суспільстві визначено, що основним джерелом пізнання шляхів і форм поширення видань є покрайні записи на стародруках (маргіналії). З’ясовано особливості поширення стародруків в різних регіонах України. Зазначено, що з другої половини XVII ст. український книжковий ринок, у зв’язку з входженням українських земель до складу різних держав, поділяється на дві частини – Правобережну та Лівобережну Україну. Відзначено, що на території Правобережної України з Галичиною і Закарпаттям включно, пріоритетними були видання острозького друку і Львівської братської друкарні. Також на Галичині і Закарпатті у значній кількості зустрічаються книги друку Києво-Печерської лаври.

Книжкова продукція другої половини XVI – XVIII ст. має величезне національно-культурне значення. За умов, коли українська національна свідомість розвивалася в тісному зв’язку з свідомістю релігійною, саме релігійна література – філософська для вищих верств, проповідницька та житійна для міщан і селян – відігравала вирішальну роль у формуванні самосвідомості українського народу, духовного простору, кристалізації української національної ідентичності.