У 50–70 роках ХХ ст.
У повоєнні роки стартові умови для стабілізації та розвитку національних господарств були різними. Сама друга світова війні завдала народам багатьох країн великих людських жертв та матеріальних збитків: 55 млн вбитих, сотні мільйонів покалічені й ненароджених, а матеріальні втрати дорівнювали трильйонам доларів. Війна не тільки перервала нарощування економічного потенціалу населення, скоротивши його обсяги, але у ході воєнних дій було зруйновано чимало міст і сіл, багато підприємств всіх секторів економіки. Тим самим різко знизився життєвий рівень населення всіх воюючих країн. Але, з іншого боку, війна викликала максимальну концентрацію матеріальних, фінансових і трудових ресурсів, граничну напругу інтелектуальних і творчих зусиль народів для збільшення обсягів озброєння і підвищення його якості, що дозволило його вдосконалити та підняти технічний і науковий рівень виробництва. Надалі ці досягнення були частково використані для прискорення прогресу мирної економіки.
Особливо в сприятливому положенні виявилися США. У роки війни за ленд-лізом (його загальний обсяг – 45 млрд дол.) вони поставляли союзникам озброєння, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси. Ленд-ліз забезпечував масовий збут американської продукції, що сприяло збереженню високого рівня виробництва США в воєнні роки. Тому наприкінці війни США виробляли в межах капіталістичного світу 60 % промислової продукції; здійснювали 50 % видобутку вугілля, 64 % – зерна, 63 % – кукурудзи. США зосередили в себе 2/3 золотого запасу та 1/3 світового експорту.
Все це багатство США не могли не зберегти і не примножити в умовах, коли Європа – основний партнер Америки з зовнішньої торгівлі, була через війну зруйнована. Реконверсія економіки США відповідно потребам мирного часу детермінувала їх прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин. Цю мету передбачав План Маршалла, що виявився найважливішим кроком на шляху створення світового ринкового господарства з вільною торгівлею.
План Маршалла передбачав на основі двохсторонніх домовленостей американську допомогу в 17 млрд дол. п’ятнадцяти країнам Західної Європи протягом 1948–1951 р. За договорами європейські країни (Великобританія, Франція, Італія, Західна Німеччина) зобов'язувалися сприяти розвитку вільного підприємництва, залучати приватні американські інвестиції, співпрацювати щодо зниження торговельних бар'єрів, поставляти в США дефіцитні матеріали. Завдяки плану Маршалла США позбувалися від надлишків продукції, що не знаходили збуту усередині країни та змогли глибше інтегруватися до економіки європейських країн. План Маршалла спричинив позитивний вплив щодо відновлення економічного потенціалу і ринкового господарства в країнах Західної Європи. Уже на початку 50-х років ними був досягнутий довоєнний рівень виробництва на новій технічній основі, спираючись на національні й світові досягнення науки й техніки, нарощувався економічний потенціал.
Для Німеччини наслідки другої світової війни виявилися жалюгідними, більша частина промисловості була знищена бомбардуваннями й демонтована переможцями. В 1946 р. промислове виробництво становило близько 1/3 довоєнного, років на 30 назад було відкинуто сільське господарство. Це все спричиняло суцільні дефіцити, картки, порожні полки магазинів, знецінені рейхмарки, загальну спекуляцію. У цих умовах були проведені реформи, спрямовані на становлення вільного ринкового господарства, завдяки яким вже через 10 років сталось так зване «німецьке диво», що зробило Німеччину найпотужнішою процвітаючою державою об'єднаної Європи. Цьому активно сприяли США, що надали за планом Маршалла 3,12 млрд доларів допомоги.
Головним ідеологом та реалізатором «німецького дива» був професор Л. Ерхард, що посідав пости міністра народного господарства (1949–1957), заступника федерального канцлера Аденауера (1957–1963) і канцлера ФРН (1963–1966). У теорії й на практиці він працював над концепцією «соціального ринкового господарства». Стимулом для людини є прагнення власного благополуччя, тому головним двигуном прогресу виступає приватний інтерес людини в тісній єдності з його соціальною відповідальністю, воля вибору робітником професії та місця, воля підприємництва розпоряджатися своїм майном, економічна й політична воля – все це необхідні атрибути даної концепції.
Як важелі відродження Німеччини Ерхард визначав вільну ініціативу та конкуренцію в поєднанні з активною роллю держави в господарському житті країни. Німеччина тієї пори досягла разючих успіхів: низькі податки, вільні ціни, антимонопольні міри, пільги для приватного інвестування, протекціоністський захист внутрішнього ринку, активна підтримка науки і розвитку провідної техніки, широке впровадження їх досягнень зумовили економічне диво. У червні 1948 р. була проведена грошова реформа, що позбавила країну від знецінених грошей і створила тверду валюту – нові дойчмарки. Майже одразу були лібералізовані ціни, скасовувалися всі нормативи щодо регулювання економічних відносин. Покупець ставав «королем», що визначає долю ринку. Дрібний і середній бізнес став «основою добробуту для всіх» (Л. Ерхард).
Реформи Ерхарда вже через 2 роки відновили довоєнний рівень промисловості, в 1950 р. він сягнув 114 % порівняно з 1936 р. Магазини наповнилися товарами, зникли «чорний ринок» і спекуляція, продуктивність праці тільки за перший рік виросла на третину, зріст зарплати випереджував проріст цін. Найбільше прискорено розвивалися машинобудування, приладобудування, оптика, виробництво електроенергії. В 1956 р. рівень виробництва в країні перевищив 1936 р. вже більш ніж удвічі. З 1952 р. експорт продукції важкої промисловості ФРН посів провідні позиції у світовій торгівлі. Факторами успішного розвитку виявилось: відновлення основного капіталу на новій технологічній основі, значне підвищення рівня інтенсивності праці, різке зростання капіталовкладень, у тому числі іноземних, з яких 1/3 становили американські. Важливо й те, що ФРН протягом 10 післявоєнного років не мала тягаря військових витрат.
Із середини 70-х років Німеччина в числі інших розвинених країн перейшла до реіндустріализації, що супроводжується переходом до наукомістких технологій – інформаційних і ресурсозберігаючих, до біотехнологій, генної інженерії, новим композиційним матеріалам і т.д. Потужна підтримка державою малого й середнього бізнесу, збільшення витрат на НДКР (за 1960–1970 рр. – в 5,2 рази), перетворення НТП у вирішальний фактор економічного зростання вивели ФРН на науково-технічний рівень США в металургії, станко- і автомобілебудуванні, хімічній і атомній галузях. Важливим елементом структурної перебудови економіки ФРН став перенос малорентабельних і екологічно шкідливих виробництв за кордон за допомогою вивозу капіталу.
Таким чином, німецький капітал за останні піввіку мирним шляхом більш успішно домігся необмеженого розширення джерел енергоносіїв, сировини та ринків збуту ніж раніше, розв'язавши дві страшні світові війни. Нині об'єднана Німеччина має провідні місця з експорту готової продукції, промислових установок, технології та ноу-хау. Перші чотири позиції в експорті зайняли: автомобілі, верстати, хімічна продукція та електротехніка.
Іншою країною, що програла другу світову війну є Японія. Потсдамська декларація від 26 липня 1945 р. визначила повну ліквідацію мілітаризму в Японії, зняття перешкод до відновлення і зміцнення демократичних тенденцій у японському суспільстві, установлення волі слова, віросповідання та мислення, повагу і дотримання основних прав і свобод людини. В цей час японська економіка знаходилась у стані розрухи, хоча її виробничо-технічна база мало постраждала в ході війни. Однак імпорт сировини, палива й продовольства, без якого японська економіка існувати не може, був практично припинений і більшість підприємств були зупинені. Рівень промислового виробництва на початку 1946 р. упав до 14 %, а реальна зарплата становила 13 % довоєнного рівня, безробіття досягло 10 млн чоловік. Ці обставини різко підсилили соціальну напруженість. З огляду розгортання «холодної війни» між двома суспільними системами, США були змушені були надати Японії істотну економічну допомогу та перетворити її з ворога в союзника.
Протягом 1946–1949 рр. була проведена аграрна реформа, що ліквідувала поміщицьку власність на оброблювану землю. Кількість селян-власників зросла з 1,9 до 3,8 млн чоловік, підвищилася товарність сільського господарства, почав відроджуватися внутрішній ринок. У промисловості були розпущені монополістичні концерни. Нове трудове законодавство 1946–1947 рр. установило 8-годинний робочий день, підвищило зарплату за понаднормові роботи, ввело оплачувані відпустки та соціальне страхування, право на страйки, передбачило охорону праці жінок і підлітків.
Абсолютна монархія була перетворена в конституційну парламентську монархію, при якій монарх фактично був позбавлений політичної влади. На підтримку сил самооборони дозволялося виділяти не більше 1 % від ВВП.
У період Корейської війни (1950–1953 рр.) Японія і її економіка перетворилися в справжній тил американської армії, що зумовило військово-промисловий бум у японській економіці. Американські військові замовлення досягли 2,5 млрд дол. Щорічно, а для їхнього виконання були задіяні всі потужності японської промисловості, в наслідок чого обсяг промислового виробництва 1951 р. перевищив довоєнний рівень в 1,5 рази.
Із середини 50-х років японська економіка вступила в тривалий період небачено високих темпів економічного росту. Середньорічний приріст промислової продукції в 1951–1970 рр. становив 15,2 %. За обсягом ВВП Японія вже в 1969 р. вийшла на друге місце після США, відтіснивши на третє місце ФРН, в 1970 р. посіла четверте місце за світовим експортом. В 1968 р. Японія перевершила всі країни за рівнем нагромадження капіталу – 34,7 % ВВП.
За 1955–1985 рр. – це роки «японського дива» – Японія міцно закріпилася на другому місці серед провідних країн світу. Цей успіх пояснюється наступними факторами:
- ефективне використання іноземної допомоги, особливо американської;
- масове і багаторазове відновлення основного капіталу;
- розширення внутрішнього ринку за рахунок швидкого зростання доходів населення;
- широке використання світових досягнень НТП у формі закупівлі патентів, ліцензій, ноу-хау та ін.;
- високоякісна національна робоча сила та традиційна система її довічного найму;
- стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази, особливо в галузях, що визначають сучасний рівень НТП;
- об'єднання народу на основі традиційних японських цінностей;
- відсутність власної сировинної бази стимулювало впровадження матеріало- і енергозберігаючих технологій;
- вигідне географічне положення: Азіатсько-Тихоокеанський регіон у другій половині ХХ ст. став одним зі стратегічних центрів розвитку світової економіки.
Найвищих результатів Японія досягла в 7 галузях, що характеризують сучасний НТП: виробництво ліків, засобів зв'язку і супутникового устаткування, електроніка, електровимірювальні прилади, медичне устаткування та інструменти, виробництво оптичної техніки. У цих галузях Японія отримала безперечне лідерство у світі.
Перетворившись в економічну наддержаву, Японія стала спричиняти все більший вплив на світову господарську систему, особливо в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Саме Японія вводить у світову торгівлю Китай, В'єтнам, Північну Корею; японські інвестиції сконцентровані крім США, у Південній Кореї, Тайвані, Гонконгу і Сінгапурі, Малайзії та Філіппінах, Індонезії і Таїланді та ін.
