Тема 2. Українські орфографія, орфоепія, графіка

 

Орфографія як наука

 

Орфографія – історично сформована та загальноприйнята система правил мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). Орфографія визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов’язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі орфографії лежить графіка; водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови та віддзеркалюють шляхи формування і розвитку її правописної системи.

Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

- фонетичним – лексичні одиниці пишуться так само, як і вимовляються;

- морфологічним – відбувається позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови;

- історичним (традиційним) – букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм (напр., дзвінок, меншості);

- смисловим (диференціюючим) – різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення (наприклад, на пам’ять – напам’ять).

Іноді при творенні слова або його відмінюванні виникає важкий для вимови збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.

У групах приголосних - ждн -, - здн -, - стл -, - стн - випадають відповідно д і т: ти жд ень – ти жн я, виї зд ити – виї зн ий, ле ст ощі – уле сл ивий, ща ст я – ща сл ивий, вість – вісник, честь – чесний. Виняток: у словах зап'я стн ий, кі стл явий, пе стл ивий, хва стл ивий, хворо стн як, ші стн адцять літера т зберігається.

У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних - стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: баласт – баластний, компост –компостний, контраст – контрастний, форпост – форпостний.

У групах приголосних - зкн -, - скн - випадає к при творенні дієслів із суфіксом - ну -: бризк – бризнути, брязк – брязнути, тріск – тріснути. Виняткамиз цього правила є: випуск – випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний.

Буквосполучення - шчк - спрощується на – шк -: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.

Спрощення відбувається також у групах приголосних – стц -, - лнц -, - рдц -, - сткл -, - рнц -, - стк -: місце (від мьстьце), сонце (від сълньце), серце (від сьрдьце), скло (від стькло), чернець – ченця, місто – міський.

У групі приголосних - слн - випадає л: масло – масний, мисль – умисний, ремесло – ремісник.

Словотворення – це розділ науки про мову, що вивчає склад слів (з яких частин вони складаються) та способи їх творення. Також це процес утворення від наявних у мові слів нових слів, з новим лексичним значенням: 1) афіксами (ліс – ліс-ов-ий), 2) словоскладанням (гол-о-дранець) та словозростами (велик-день), 3) абревіатурою (кол-госп, УНР – уенер). Дехто зараховує сюди ще й субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби з переходом слова до іншої частини мови.

При словотворенні приголосні звуки часто змінюються:

- - цьк - на -чч - при творенні іменників із суфіксом - ин (а): донецький –Донеччина, вояцький – вояччина, козацький – козаччина, німецький – Німеччина, гайдамацький – гайдамаччина, турецький – Туреччина (але галицький – Галичина);

- - ськ -, - ск - на - щ - за аналогічних умов: луганський – Луганщина, віск – вощина;

- - ск -, - шк- на - щ- при творенні іменників та прикметників із суфіксом - ан- (‑ян-): віск – вощанка – вощаний, піски – піщаний, дошка – дощаний;

- -ск -, - ст - на - щ - при творенні форм дієслів II дієвідміни: вереск – верещати, верещу, верещить; простити – прощу, прощаю, прощаєш (але: простиш, простять і т.ін.);

- - зк - на -жч - за-аналогічних умов: брязк – бряжчати, бряжчу, бряжчиш;

- - ськ -, - зьк - на - щ -, - жч - при творенні прізвищ на - енко, - ук: Васько – Ващенко, Ващук, Ісько – Іщенко, Іщук, Онисько – Онищенко, Онищук, Кузько – Кужченко, Водолазький – Водолажченко.

У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск -, -ськ - с на письмі зберігається, а к переходить у ч: Пар а ска – Пар а счин, Он и ська – Он и сьчин; -шк- дає щ: Мел а шка – Мел а щин.

Зубні д, т перед свистячими й шиплячими на письмі зберігаються: учиться, коротший, льотчик, молодший, погодься.

При творенні прикметників за допомогою суфікса - ськ(ий) від географічних назв і назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни:

а) Г, ж, з (дз) + -ськ(ий) – -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: Буг – б у зький, Запор і жжя – запор і зький, Кавк а з – кавк а зький.

б) К, ц, ч + -ськ(ий) –-цьк(іий): Вел и кі Л у ки – великол у цький, грек – гр е цький, Су е ц – су е цький, Б а хмач – б а хмацький. Винятки: Дам а ск – дам а ський, М е кка – м е ккський, т ю рки – т ю ркський.

в) С, х, ш + -ськ(ий) – -ськ(ий): Од е са – од е ський, вол о х – вол о ський, Караб а х – караб а ський, лат и ш – лат и ський, Сив а ш – сив а ський.

Деякі слова, узвичаєні без зміни приголосних основ, передаються з ними і на письмі: б а ски – б а скський, каз а х – каз а хський, Пер е мишль – пер е мишльський тощо.

Подовження приголосних в українській мові є в усному мовленні, а також передається воно однаковими літерами на письмі. Подовження приголосних звуків пояснюється різними причинами. В одних випадках воно виникало внаслі­док словотворчих процесів: префіксації (оббити, віддати), суфіксації (годинник, змінний), основоскладання (міськком, деффак), а в інших пояснюється змінами, які відбуваються у звуковому складі мови (занепад голосних неповного звучання [ъ], [ь], випадання та уподібнення приголосних): життя, зілля, піччю, суддя.

Подовження приголосних, що виникає при словотворен­ні, ще називається подвоєнням. Воно з'являється внаслідок збігу двох однакових приголосних.

Подвоєння приголосних відбувається в таких випадках:

1. Коли збігаються два однакових приголосних:

- на межі префікса й кореня: вважати, ввічі, ввічливий, віддаль, оббігати, піддашшя, піввійська, роззброїти;

- на межі кореня та суфікса: годинник, денний, законний, корінний, туманний;

- на межі двох суфіксів: іменник, письменник, прийменник (але священик);

- на межі дієслівної основи та постфікса -ся:вознісся, зрісся, обвисся, пасся;

- на межі двох частин складноскорочених слів: деффак (дефектологічний факультет), міськком (міський комітет), юннат (юний натураліст).

2. У збільшувально-підсилювальному суфіксі -енн-:здоровенний, силенний, численний.

3. У прикметниках із наголошеними суфіксами -анн(ий), -янн(ий), -енн(ий): невблага́нний, незрівня́нний, нескінче́нний (але довгождáний, полонéний).

4. У прикметниках на -енн(ий), -янн(ий) старослов’янського походження: благословенний, блаженний, божественний, мерзенний, огненний, окаянний, священний, спасенний (але: свячéний, хрещéний).

5. В іменниках на -їсть і прислівниках, утворених від прикметників із подвоєними нн:здійсненність, невблаганність, невинність, невпинність, непримире́нність, старанність, численність; здійсне́нно, невблаганно, невинна, невпинно, непримире́нно, несказа́нно, старанно, числе́нно,

6. В іменниках старослов’янського походження: богоявлення, вознесе́ння, воскресе́ння, спасе́ння, усікнове́ння, успе́ння й под.

7. У таких словах, як: бовва́н, гаття́, лляни́й, па́нна, сса́ти.

Подвоєння зберігається в похідних від наведених слів: сила-силенна, бовваніти, ссавці.

Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять після голосного:

- перед я, ю, і, є в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім Р. в. множини), що закінчуються на -я: насіння, колосся, волосся, зілля, гілля, бадилля, знаряддя, клоччя, роздоріжжя, сторіччя, піддашшя, а також у похідних від них.

Якщо в Р. в. множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігається: відкриттів, почуттів, життів;

- перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого, жіночого та спільного роду І відміни (за винятком Р. в. множини із закінченням -ей): баддя, Ілля, рілля, стаття, суддя (але: кутя, свиня, попадя);

- перед ю в О. в. іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в Н. в. основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний: віссю, даллю, міддю, міццю, памороззю, подорожжю, річчю, розкішшю;

- перед я, ю у прислівниках типу навмання, спросоння, зрання, попідвіконню, попідтинню;

- перед є, ю у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллє, ллю, ллєш, ллють, ллємо, ллєте, ллється, ллються та похідних.

2. Подовження не відбувається:

- у словах: отой, оцей, отут, отам, отепер, отоді, піти, дані, даний (але: да́нник, подання́);

- якщо в О. в. іменників жіночого роду III відміни м’який приголосний (зубний або шиплячий) стоїть не між двома голосними: більшістю, областю, жовчю, Керчю, фальшю, честю, радістю, кволістю, заздрістю, вірністю, молодістю, пошестю, швидкістю, смертю.

Викладене вище правило стосується також слів типу: передмістя, тертя, повністю, зап’ясток, подільський (від Поділля), трипільський (від Трипілля), поліський (від Полісся), але даккський (від Дакка), прусський (він Пруссія), філіппінський (від Філіппіни).

Правопис слів іншомовного походження має такі особливості.

1. У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не подвоюються: акумул я ція, бар о ко, белетр и стика, брав і симо, ват (хоч Ватт), грип, гр у па, інтелекту а льний, Тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння приголосних: анн а ли, б о нна, бр у тто, в а нна (в а нний), мад о нна, м а нна (м а нний), м о тто, н е тто, п а нна, п е нні, т о нна, білль, б у лла, в і лла, мулл а, д у рра, м і рра.

2. При збігу однакових приголосних префікса й кореня подвоєний приголосний маємо лише тоді, коли в мові вживається паралельне непрефіксальне слово: апперц е пція (перц е пція), іммігр а ція (мігр а ція), іннов а ція (нов а ція), ірраціон а льний (раціон а льний). Коли непрефіксальне слово своїм змістом далеко відходить від префіксального (напр.: нот а ція – анот а ція, конот а ція), приголосний не подвоюється на письмі.

3. Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах: Анд о рра, Гар о нна, Голл а ндія, Кальк у тта, Мар о кко, Місс у рі.

Подвоєні приголосні зберігаються і в усіх похідних словах: анд о ррський (Анд о рра), марокк а нець (Мар о кко), я ффський (Я ффа).

Залежно від позиції та вимови в українській мові і, у (ігрек) передаються також літерами і, ї та и.

І пишеться:

1) На початку слова: ід е я, Ілі а да, інстр у кція, інтернаціон а льний; І ндія, Ісп а нія; І бсен, Ів о н, Ізаб е лла.

2) Після приголосного перед голосним, є та звуком й: артері а льний, гені а льний, ді а лектика, ауді є нція, клі є нт, аксі о ма, р а діус, трі у мф.

І в середині слова перед голосним іноді переходить у й і відповідно передається на письмі: курй о з, серй о зний; ар’єрг а рд, бар’ є р, кар’ є ра, п’ є са.

Ia в кінці слова передається звичайно через ія: арт е рія, інд у стрія, іст о рія, х і мія; Ап у лія, Гр е ція, Ді є го-Гарс і я, М у рсія.

3) Після приголосних в особових іменах і в географічних назвах, а також у похідних прикметниках перед наступним приголосним і в кінці слова: Лісаб о н, Міссіс і пі, Монтевід е о, Нагас а кі, Ніл, Сев і лья, С і дней, Сомал і, С о чі; Анр і, Гальв а ні, Грімм, Дідр о, Ов і дій, Росс і ні; лісаб о нський.

Власні імена, що перетворилися на назви предметів і явищ, тобто стали загальними іменами, пишуться за правилами правопису загальних назв іншомовного походження: д и зель (хоч Д і зель).

4) Після приголосних у кінці невідмінюваних слів: візав і, жур і, кол і брі, мерс і, пар і, попур і, такс і, харак і рі, а також перед наступним приголосним у таких невідмінюваних словах, як гр а тіс, піан і симо й под.

5) У всіх інших випадках після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним: б і знес, піл о т, вібр а ція, акад е мік, фін а нси, гр а фік, гіпопот а м, лог і чний, гімн, кілогр а м, кін о, арх і в, х і мія, хір у рг, літерат у ра.

У ряді слів іншомовного походження, що давно засвоєні українською мовою, після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н пишеться відповідно до вимоги и: бурм и стер (але бургом і стр), в и мпел, єх и дна, імб и р, кипар и с, лим а н, м и ля, мирт, н и рка, спирт, хим е ра та ін., а також у словах, запозичених із східних мов, переважно тюркських: башк и р, г и ря, калм и к, киндж а л, кирг и з, кис е т, кишл а к.

Ї пишеться після голосного: моз а їка, на ї вний, проз а їк, ру ї на, те ї н; Ене ї да, Ізма ї л, Ка ї р. Але в складних словах, де перша частина закінчується голосним, на початку другої частини пишеться і: староінд і йський, новоірл а ндський; так само в позиції після префікса, що закінчується на голосний або приголосний; антиістор и чний поінформув а ти.

И пишеться:

1) В загальних назвах після приголосних д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед наступним приголосним: д и зель, дин а мо, дипл о м, дир е ктор, мет о дика; інстит у т, матем а тика, ст и мул, текст и ль, тип; зиґз а ґ, поз и ція, фіз и чний.

2) У географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антаркт и да, Атлант и да, Флор и да; Адрі а тика, Ам е рика, Ант а рктика, А рктика.

3) У географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Алж и р, Вашингт о н, Вірдж и нія, Г е мпшир, Жир о нда, Й о ркшир, Л е йпциг, Цинд а о, Чик а го, Ч и лі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віш і, Ш і офок.

4) У географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним (крім j): Великобрит а нія, Крит, Маврит а нія, Мадр и д, Пар и ж, Р и га, Рим та ін., але А встрія, Р і о-де-Жан е йро.

5) У ряді інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аргент и на, Братисл а ва, Браз и лія, Ватик а н, Единб у рг, Єг и пет, Єрусал и м, Кит а й, Кордиль є ри, Пакист а н та похідних від них: аргент и нець, аргент и нський та ін.

6. У словах, запозичених із французької мови, після шиплячих ж, ш пишеться відповідно до французького u українське у, а не ю: брош у ра, жур і, параш у т; також у словах парф у ми, парфум е рія.

Е передається літерою е: екв а тор, екзамен а тор, ел е ктрика, ен е ргія, ентузі а зм, ет а п, іде а л, кар е, силу е т, те а тр, фает о н, філ е; Еквад о р.

Коли іншомовне е (іноді дифтонг аі) на початку слова вимовляється в українській мові як звукосполучення й + е, воно передається літерою є: європ е єць, європ е йський, є гер, єн о т, є ресь; Є мен, Євпат о рія, Євр а зія, Євр о па, Євфр а т, Єг и пет. Також після апострофа, є, і, й, ь пишеться є, а не е: бар’єр, п’єдест а л, конв е єр, ре є стр, феєрв е рк, абітурі є нт, паці є нт; В’єтн а м, Трі є ст, Сь є рра-Ле о не; Фейєрб а х, Готь є. Але після префіксів і споріднених з ними елементів пишеться е: діел е ктрик, полі е др, рееваку а ція, реемігр а ція тощо.

Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ ю тер, п’єдест а л, інтерв’ ю, прем’ є р, торф’ян и й, к’ я нті, миш’ я к, кар’єра; П’єм о нт, П’яч е нца, Рив’ є ра, Ак’ я б, Іх’ я мас; Барб’ є, Б’ є рнсон, Б’ ю кенен, Женев’ є ва, Ф’ є золе, Монтеск’ є, Руж’ є, Фур’ є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’ ю нкт, ад’ют а нт, ін’ є кція, кон’ ю нктура.

Апостроф не пишеться:

а) Перед йо: курй о з, серй о зний.

б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюдж е т, бюр о, пюп і тр, мюр и д, фюзел я ж, кюв е т, рюкз а к, рюш; Барб ю с, Бюфф о н, В ю ртемберг, М ю ллер, Гюг о, Кюв’ є, Р ю дберг.

Знак м’якшення (ь) у словах іншомовного походження пишеться після приголосних д, т, з, с, л, н:

а) Перед я, ю, є, ї, йо: адь ю, кондоть є р, конферансь є, монпансь є, атель є, марсель є за, міль я рд, бульй о н, вінь є тка, каньй о н; В’єнть я н, Фетьй о.

б) Відповідно до вимови після л перед приголосним: альбатр о с, фільм; Д е льфи, Н е льсон, але: залп, катаф а лк і т. ін.

в) Відповідно до вимови в кінці слів: магістр а ль, Б а зель, Бул о нь, Рафа е ль, але: бал, мет а л, рул о н, шприц; Гал а ц, Су е ц та ін.

Знак м’якшення не пишеться перед я, ю коли вони позначають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у: мад я р, маляр і я; д ю на, іл ю зія, ню а нс, т ю бик, тюль; Ал я ска, Дюм а, Сю.

 

Орфоепія як наука

 

Розділ мовознавства, який вивчає правила єдиної літературної мови, називається орфоепією.

Орфоепічні норми регулюють правила вимови звуків і звукосполучень, правила наголошування слів, їх форм при словозміні тощо. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам – полтавським і київським. Досить часто в усній мові спостерігаються відхилення від орфоепічних норм, що пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на вимову в тих випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться.

Основними нормами української літературної вимови є наступні:

1) під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко, виразно, відповідно до написання, наприклад: буря [бу́р’а], закон [зако́н], макет [маке́т], людина [л’уди́на], лямка [л’а́мка];

2) голосні [а], [у], [і] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання: валюта [вал’у́та], твору [тво́ру], розмір [ро́зм’ір];

3) ненаголошені [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [е^и] або [и^е], наприклад: реквізит [ре^икв’ізи́т], підпис [п’і́дпи^ес];

4) ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові: охорона [охоро́на]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [о^у]: костюм [ко^ус’т’у́м], полуда [по^улу́да];

5) дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хл’іб], досвід [до́св’ід], сторож [сто́рож], мороз [моро́з], об’їзд [обйі́зд], книжка [кни́жка], рідко [р’і́дко], могти [могти́]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням орфоепічних норм української літературної мови. В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [н’і́хти^ек], кігтя [к’і́хт’а];

6)глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґза́л], молотьба [молод’ба́];

7)губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [ос’і́б], кров [кро́в], верф [ве́рф], повір [пов’і́р], серйозний [серйо́зний]. Напівпом'якшені вони перед [і]: гіркий [г'ірки́й], в іншомовних словах: бюро [б'уро́] та у словах на зразок свято [св'а́то] цвях [ц'в'а́х], тьмяний [т'м'а́ний];

8) задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [ги́р'а], геолог [ге^ио́лог], ґанок [ґа́нок], килим [ки́лим], хиткість [хи́тк’іс’т’]. Пом'якшуються вони тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к'іо́ск], хірург [х'іру́рг], енергія [е^ине́рг'ійа], кювет [к'уве́т], гюйс [г'у́йс];

9) приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком іншомовних слів: кінець [к’іне́ц’], хлопець [хло́пе^иц’], палець [па́ле^иц’], продавець [продаве́ц’], але: палац [пала́ц], шприц [шпри́ц];

10)розрізняються приголосні – проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт, ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий);

11) в іншомовних словах звук [і] після іншого голосного обов’язково йотується: інтуїція [інтуйі́ц’ійа], мозаїка [моза́йіка], руїна [руйі́на], Луїза [луйі́за];

12) в іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійе́на], клієнт [кл’ійе́нт], дієта [д’ійе́та], пацієнт [пац’ійе́нт]. Вживання у таких словах нейотованого [е] є неправильним.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: по́їзд, марке́тинг, фено́мен, консо́рціум, комерса́нт, співіснува́ння, самовдоскона́лення. Така особливість як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним: гара́ж – гаража́ – у гаражі́; гопа́к – гопака́; бра́ти – беремо́, берете́. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад, форма називного відмінка множини деяких іменників (векселі́, але 2 ве́кселі, лікарі́ але 4 лі́карі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одного́ але всі до о́дного, оди́н за о́дного, оди́н ́одного; одни́м, але один за ́одним, оди́н з ́одним, одн́і о́дних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: гри́вня – гри́вні, гри́внями; ла́годити – ла́годжу, ла́годиш. У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови, наприклад, у словах – бе́сіда, близьки́й, верба́, ко́лесо, кропива́, кухо́нний, одина́дцять (порівняйте з російськими словами бесе́да, бли́зкий, ве́рба, колесо́, крапи́ва, ку́хонный, оди́ннадцать).

Іноді мовці неправильно наголошують прізвища та імена по батькові (Лопу́х, Співа́к, Луки́ч, Лукі́вна, Ку́зьмович), географічні назви (Полта́вщина), назви свят (Покро́ва, Вели́кдень, Велико́дня) тощо.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричиняти їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини.

Однією з орфоепічних вимог української літературної мови є функціонування милозвучності. Ця вимога зумовлює чергування префіксів у – в, сполучників і – й, прийменників у – в – уві, з – із – зі, часток би – б, же – ж та ін.

Чергування У – В.

1. В українській мові чергуються як прийменники у, в, так і префікси у‑, в - у словах. У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) між приголосними: флагман у справі роздержавлення, брати участь у різних проектах, надрукував у газеті;

б) на початку речення перед приголосним: У вступній частині договору наводяться найменування сторін; Усі засоби інформування про ціни повинні бути чітко оформлені; У разі потреби фахівців запрошують з інших міст;

в) незалежно від закінчення попереднього слова перед наступним в, ф, а також перед сполученням літер льв, св, сф, тв, хв і под.: поїхати у відрядження, включити у фінансовий звіт, жити у Львівській області, дізнатися у своїх підлеглих, досягнення у тваринництві, здійснити у двотижневий термін;

г) після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: Херсонський морський торговельний порт розташований у гирлі Дніпра, у 53 милях від Чорного моря.

2. В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: купувати в аптеці, запроваджувати в установі, мешкала в Одесі, зміни в оподаткуванні, брати в оренду, розірвати в односторонньому порядку, інвестиційні процеси в Україні;

б) на початку речення перед голосним: В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства; В умовах оренди діяло 8,7 тис. магазинів.

3. Після голосного перед приголосним, залежно від темпу, ритму мови, вживаються як у, так і в: Смачно у них у хаті пахло, це мені досі впам’ятку (В.Дрозд).

Чергування І – Й.

Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з й у тих же позиціях, що й у – в.

1. І вживається, щоб уникнути збігу приголосних:

а) між приголосними: І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий (В. Сосюра);

б) перед йотованими й, є, ї, ю, я: Зав’язалася розмова на тему: наша метеорологія і її недосконалість (М.Хвильовий);

в) після пауз, що на письмі позначаються крапкою, комою, крапкою з комою, двокрапкою, крапками, перед приголосним: Незабаром завод буде повністю автоматизовано, і за рівнем технологічного оснащення він відповідатиме європейським стандартам;

г) на початку речення: І бригадири почали готуватись до засідання (О.Вишня); І враз знерухоміло все (О.Гончар);

ґ) при зіставленні понять: війна і мир, добро і зло.

2. Й уживається, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: Мале підприємство організується з метою повнішого й ефективнішого використання сировинних і трудових ресурсів регіону; Підприємства, установи й організації незалежно від форм їх власності зобов’язані керуватися Законом «Про захист прав споживачів»;

б) після голосного перед приголосним: З приватизацією постала нагальна потреба розробки антикризової програми й зміни політики управління підприємством; Спільними зусиллями колективу й керівництва створено високотехнологічну модель банку.

Чергування 3 – ІЗ – ЗІ (ЗО).

Варіанти прийменника з – із – зі (зрідка зо) чергуються на тій самій підставі, що й в – у, і – й.

1. З уживається:

а) перед голосним, з якого починається слово, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: З ухваленням цього Закону змінено порядок зарахування податку на прибуток; Виставка працюватиме з 11 по 14 липня;

б) перед приголосним (крім с, ш ), рідше – сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним: Кошти було перераховано з вашого рахунка 24 листопада; Прийміть наші вітання з нагоди вашого ювілею;

в) на початку речення, після паузи: З бічної вулички виразно почулися чиїсь голоси (М.Стельмах);

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

2. Варіант із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними): Строк виконання замовлення встановлюється виконавцем за погодженням із замовником; Багато підприємств перейшло на розрахунок із споживачами через касові апарати.

3. Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Ознайомтеся зі звітами про рух і залишки цінностей; Кожна зі Сторін має право розірвати цей Договір; Прошу прийняти мене на вечірнє відділення училища зі спеціальності «Вчитель початкових класів».

Прийменник зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо дві сотні, працював зо три дні; паралельно із зі у словах зотліти, зотлілий, зомліти, зомлілий; може виступати й при займеннику мною: зі (зо мною), але тільки зі Львова.

 

Графіка як наука

 

Графіка – це сукупність графічних засобів письма: букв, пунктуаційних знаків.

Сукупність букв, розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом, абеткою або азбукою

Ці терміни синонімічні, але етимологічно тлумачаться по-різному: алфавіт походить від нази двох перших букв грецького алфавіту А (альфа) і В (бета, новогрецька – віта), абетка – від назв двох перших букв слов’янського алфавіту А і Б, азбука – від назв перших двох букв старослов’янського алфавіту А(азъ) і (буки).

Український алфавіт склався на основі старослов’янського кириличного письма. За свою більш ніж тисячолітню історію він зазнав чимало змін. Форма букв, близька до сучасної, встановилася в XVII ст.

Сьогодні український алфавіт нараховує 33 букви. Букву Ґґ до українського алфавіту ввів 1619 р. Мелетій Смотрицький. У радянський час вона була вилучена і тільки у 1990 р. її повернуто до українського алфавіту

Буква Ґґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний звук [ґ]. Ця буква вживається у таких українських словах: аґрус, аґу, аґусі, аґуськати, варґа, ґава, ґазда, ґалаґан, ґаламаґати, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґати, ґедзь, ґелґати, ґелґотати, ґерелі, ґерґотіти, ґето, ґешефт, ґзитися, ґиґнути, ґила, ґирлиґа, ґлей, ґляґ, ґніт, ґоґель-моґель, ґоґошитися, ґонт, ґонтар, ґорґоля, ґрати, ґречний, ґрунт, ґрунтовний, обґрунтувати, ґрунь, ґудзик, ґуля, джерґотіти, джереґелі, джиґнути, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, дриґати, леґінь, маґлювати, мамалиґа, ремиґати, фіґлі-міґлі, хуґа, цуґ, шваґер. Буквою ґ передається латинський звук [g] в іншомовних словах, записаних українським алфавітом: ґуд бай, терра інкоґніта, персона нон ґрата.

Графічна, або письмова форма, є вторинною відносно звукової і розглядається як модель звукової (у більшості мовах світу), тому графіка базується на системі відношень між звуками і буквами

Головний принцип української графіки – одна буква передає один звук – [с'т'іл] = стіл, але навіть числове співвідношення звуків і букв – 38 звуків / 33 букви – показує, що цей принцип може порушуватися:

1) одна буква передає на письмі два звуки: – я – [jа], – є – [jе], – ю – [jу], – ї – [jі], – щ – [шч];

Буква ї та щ завжди передають два звуки [jіжáк] – їжак, [шчит] – щит;

Букви я, ю, є можуть позначати два звуки у таких позиціях;

а) початок слова [jáблуко];

б) при роздільній вимові, що на письмі позначається апострофом [обjéкт];

в) після голосної [подвójувати];

або один звук: я – [а], є – [е], ю – [у], якщо стоять у позиції після м’якого приголосного, лялька – [л'áл'ка], люлька [л'ýл'ка];

2) дві букви передають на письмі один звук:

a) – дь – [д′], ть – [т′], зь – [з′], сь – [с′], ць – [ц′], ль – [л′], нь – [н′] – м'який знак передає на письмі м'якість попереднього приголосного: глянь – [гл′áн′];

б) – дз – [д_з], [д_з′], дж – [д_ж], якщо вони належать до однією морфеми [д_зв’ін], [д_з′áвкати], [д_жм’іл′], а якщо – до різних морфем, то позначають два звуки: дз – [д]+[з] або [з′], дж – [д]+[ж]: [п’ід-зéм-н-иj], [п’ід-жи^евúти];

3) три букви позначають на письмі один звук: дзь – [дз′]: [д_з′óб].

 

Питання для самоконтролю

1. Орфографія як наука.

2. Основні орфограми української мови.

3. Орфоепія. Провідні риси української орфоепії.

4. Графіка української мови.