Основні етапи історії української мови

 

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...» Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

- мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

- мова Г.Квітки-Основ’яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим у своїй творчості піднісся до розуміння синтетичності та соборності літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія призвела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов»язкових для всіх літературних норм.

Українська мова у своєму розвитку пройшла декілька етапів.

1. Давньоукраїнська мова.

У 4-5 століттях нашої ери, внаслідок взаємодії різних слов'янських племен, склався етнос, що у майбутньому сформував державу Київська Русь. Звідси багато науковців і починають відлік історії української мови як певно-означеної, яскраво-індивідуальної одиниці. Офіційна мова Київської Русі – давньоруська мова стала основою як для української, так і для інших майбутніх східнослов'янських мов: російської та білоруської.

Ознаки в писемних пам'ятках XI – XIII ст. свідчать, що на той час граматика мови Русі вже набула виразних діалектних рис. Тоді ж таки починає формуватися українська фонологія; з системи протоукраїнських говірок постає єдина мова.

2. Староукраїнська мова.

У часі панування Великого князівства Литовського на території України та Білорусі була поширена писемна староукраїнська мова – спільний предок для білоруської та української.

З початком панування поляків писемна українська мова поступово занепадає через тиск на неї з боку польської. Жива українська мова відділяється від книжної староукраїнської.

3. Українська мова у XIX-XX століттях.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші.

Проте наприкінці 19 століття політика російського царизму щодо української мови стає значно жорсткішою, і 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, що забороняв видавати книги українською мовою. У 1864 році було заборонено використовувати українську мову навіть у початковій школі.

Проте вже на початку 20 століття, в 1905 році, навіть Академія Наук Російської імперії визнала українську мову повноцінною і самостійною мовою посеред інших слов'янських. Таким чином, вона позбулася статусу «діалекту» російської мови.

 

Українська лексикографія

Лексикографія – це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тої чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні – у них слова подаються за алфавітом кінця слова.

Отже, словник – зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з’ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.

Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986-1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1, 1988 р.).

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об’єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови тощо.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважлівішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970-1980).

Словник етимологічний – лексикографічна праця, в якій з’ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник іншомовних слів – словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний – один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам’яток, з’ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV-XVст.», Т 1-2, 1977-1978).

Словник орфографічний – словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний – служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний – словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів – у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний – словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов’янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов’янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов’янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з’являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) – «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893-1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907-1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю – це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Норми української мови.

2. Українська літературна мова: параметри харакетристики.

3. Основні етапи розвитку української мови.

4. Типи словників.