Склад конституційно-правового статусу особи: Розрізняють конституційно-правові статуси людини; індивіда; особи; особистості; громадянина; іноземця; особи без громадянства. 4 страница

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

51. В.Закону - визначальна роль закону в правовій (юридичній) системі д-ви, в діяльності всіх суб'єктів права, насамперед держ. органів і посад, осіб. Цей принцип означає, що закон має вишу юрид. силу стосовно всіх ін. нормат.-правових актів та джерел юридичного, тобто д-вою встановленого («позитивного») права. Ця специф. властивість закону стосовно України виявляється у ряді рис. По-перше, закони видаються єдиним органом держ. законод. влади — Верховною Радою України. По-друге, закон не може бути змінений чи скасований будь-яким ін. держ. органом, крім ВР України. По-третє, усі інші нормат.-правові акти, а також ненормат. юрид. акти мають відповідати законові як першоджерелу, не можуть йому суперечити, а тому їх називають підзакон. актами.

Підвалиною принципу В. з. в Україні є вимога верховенства Конституції д-ви як Осн. Закону. В країні «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» (ст. 8 Конституції України). В. з. є істотною передумовою керованості сусп. справ, гарантією режиму за конності як однієї з осн. ознак правової держави. З цим принципом пов'язані заг. підходи до прав гр-н та критеріїв їх реального забезпечення.

В.права - панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні д-ви. Термін «верховенство права» або «панування права» (англ. the rule of law) уперше вжив у 19 ст. брит, юрист А. Дайсі. Він вважав, зокрема, що істотною, але не єдиною частиною права є численні суд. рішення, які «визначають права приватних осіб в окремих випадках». Деякі елементи концепції В. п. містяться ще в творах давньогрец. і давньорим. мислителів (Арістотель, Цицерон, Сенека) та реліг. діячів і філософів доби Середньовіччя (Ф. Ак-вінський та ін.). Ця концепція інтерпретувалася у найширшому її розумінні, тобто як визнання необхідності підпорядкування «позитивного» (встановленого чи санкціонованого д-вою) права «непозитивному» (природні права людини, потреби людської природи, вимоги розуму, мораль тощо). У новій історії вагомий внесок в обгрунтування концепції В. п. зробили прихильники доктрини природ, прав людини — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Л. Мон-теск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Б. Констан. У 19—20 ст. ідеї В. п. привертали увагу як укр. дослідників (М. Драгоманов, Б. Кістя-ківський), так і філософів та правознавців ін. країн (В. Соловйов, М. Бердяев, Ф. Хайєк, Дж. Роулс, Дж. Фінніс, Р. Дворкін, В. Нер-сесянц та ін.).

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип В. п. Це означає підпорядкованість д-ви та її інститутів правам людини, визнання пріоритету права перед ін. соціальними нормами (моралі, звичаїв тощо).

Принцип В. п. не тотожний принципу верховенства закону. Відмінність між ними пов'язана з розбіжністю у розумінні права і закону. Важливе значення має і співвідношення цих понять: принцип верховенства закону є більш конкретним. Панування закону означає насамперед верховенство правового закону, бо не кожний закон є саме таким. Відповідність змісту закону праву є ще однією ознакою принципу В. п., важливим показником правової д-ви.

 

 

52. Соціальна держава— це соціально орієнтована держава,що визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадянського миру і злагоди в суспільстві.

Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та [демократична держава|демократичною державою], вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою.

У наші дні соціальна держава означає насамперед обов'язок законодавця бути соціальне активним в ім'я згладжування суперечних інтересів членів суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета — за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

53. У рад. Часи праворозуміння пов*язане з іменем А.Вишинського.1938р.він зібрав першу всесоюзну нараду зав.кафедр сусп. Дисциплін,на якій визначив,що треба розуміти під правом.Право-це сукупність встановлених законодавством обов’язкових правил повед.,які виражають волю пануючого класу,а також звичаїв і інших правил співжиття,які встановлюються або санкціонуються держ.владою,забезпечуються примусовою силою д-ви,з метою встановлення та охорони сусп..відносин вигідних пануючому класу.Знаведеного визначення випливають 3 висновки:1)Правом розуміється встановлена законодавством сукупність правил поведінки,а значить право відсутнє за межами законодавства,а також будь-які встановлені в законод.правила повед.треба вважати зправом.2)у навед. Визнач.зазначалося,що право служить інтересам пануючого класу,а не суспільству3)акцентується увага на забезпеченні права через примусову силу д-ви.За рішенням КС право-це нормативна система яка склад. Із законодавства та ін.. форм права,легітимована суспільством,обумовлена рівнем його культурного розвитку та за своїм змістом відповідає цінностям справед.,свободи і рівності

 

54. Співвідношення права і закону:правовий закон.

Право не є тотожним закону і така позиція підтримується більшістю правознавців.Критерії співвідношення права і закону:1)Закон є правовим,якшо він легітимований суспільством.2)закон має правомірний х-р.Правомірність акту обумовлює його схвалення компетентним правотворчим органом в межах його юрисдикції і за певною процедурою.Крім того,він повинен відповідати актам вищої юрид.сил,тобто Конст.3)Сутнісні вимоги до змісту закону.Те що наз.ідеєю права.Ідея права розкривається через ідею справедливості,свободи та рівості.Правовий закон-це нормат.-правовий акт правовї д-ви,щло володіє вищою юрид.силою і адекватно відображає у своєму змісті принципи права,закріплює права,свободи та обов’язки громадянина на основі оптимального поєднання правових заборон,дозволів і заохочень.

55. Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є нормативно-регулюючою. Функції права можна класифікувати за різними підставами

За сферою правового впливу розрізняють такі функції:

• економічна — регулювання економічних відносин;
• політична — регулювання політичних відносин;
• ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;
• екологічна — регулювання відносин природокористування;
• культурна-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.

За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:

• нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;
• інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;
• комунікативна — сприяння організації правовідносин між їх учасниками;
• орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;
• виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;
• захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.

За характером впливу:

• статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;
• динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;
• установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;
• інтегративна — системоутворюючий вплив на суспільні відносини;
• охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;
• запобіжна — запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.

За сферою на яку поширюються функції права:

• загальноправова;
• міжгалузева;
• галузева;
• правовий інститут;
• норма права.

56. До основних ознак права в його позитивному (нор­мативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

• право — це система правових норм;

• це правила поведінки загального характеру;

• ці правила мають загальнообов'язковий характер;

• вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, скла­даються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

• правила поведінки повинні встановлюватися дер­жавою з урахуванням принципів правди, спра­ведливості, гуманізму й милосердя.

- Системність – це сис-ма норм поведінки

- Держ-на забезп-ть – держ-й примус.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

 

57. Це набір певних правових ідей,котрі відображають закономірності розвитку права,його сутність.Ознаки принципів права:1)регулятивність2)Внутрішня єдність,котра полягає у збалансованості та несуперечності права,інтегрованості і одночасно диференціації на певні види.3)Обєктивна зумовленість,означ.відповідність їхьх-ру сусп..відносин.Механізм дії принципів права:1.Загальні принципи права закріплюються в Констит.,що забезпечує їх найвищий рівень юрид.сили і підвищений ступінь стабільності.2.На основі загального принципу права формулюються галузеві принципи котрі закріплюються в кодифікованих актах законодавства.3.На підставі загальних і галузевих принципів формулюються принципи інститутів права.Класифікація принципів права:1)Загально-правов а)морально-етичні(непорушність прав людини)б)організаційні2)галузеві-принципи,характерні для окремих галузей права3)міжгалузеві-які є спільними для 2 і більше галузей права.

58. Систе́ма пра́ва — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права).

Ознаки:

1) є функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами у врегульованості та впорядкованості суспільного життя.

2) є інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані юридичні норми містяться в джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови.

3) обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин.

4) має стабільний і водночас динамічний характер,таким чином забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин.

5) структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно розташовують нормативний матеріал.

6) пов'язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю держави, її органів.
Предмет правового регулювання є умовним виділенням певної сукупності суспільних відносин, якісно однорідні. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло суспільних відносин.

Поділ системи права на галузі базується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»).
Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як визначальний критерій системи права. Предмет правового регулювання вважається об'єктивним критерієм побудови системи права. Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Але відносинам, які входять до цієї групи, повинна бути притаманна певна сукупність ознак:

• Вони мають найвагоміше для суспільства значення.
• Мають однорідний, типовий вираз.
• Виникають в суспільстві у зв'язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набувають стійкого, сталого характеру.
• Повинні бути придатними для регулювання нормами права.

Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання «яким чином право регулює суспільні відносини?»). Він показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи. І є юридичним критерієм побудови системи права.
Метод правового регулювання характеризується специфічними ознаками:

• визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юридичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками суспільних відносин відповідних юридичних наслідків.
• встановлює коло і правовий статус суб'єктів права, зміст та обсяг їх прав і обов'язків.
• використовує головні прийоми, що утворюють відповідний метод — дозволи, зобов'язання, заборони, поєднуючи їх у різний спосіб в галузях права.
• закріплює різні способи захисту прав та забезпечення виконання юридичних обов'язків.

Первинні методи правового регулювання:

• імперативний (директивний, централізований) — суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом і як наслідок, характер відносин між суб'єктами перетворюється на відносини субординації, прямої підпорядкованості. Він припускає заборони, обов'язки, покарання.
• диспозитивний — побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін (метод «горизонталі»). Застосовується до юридично рівних суб'єктів у відносинах, що складаються на основі обопільної волі їх учасників. Головним інструментарієм при диспозитивному методі регулювання є дозвіл.

59. Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Головні ознаки галузі права полягають у тому, що вона:

• є найбільш великим за обсягом підрозділом (частиною) системи права.
• має власний предмет регулювання.
• визначається єдністю предмета і методу правового регулювання.
• складається з інститутів права, побудованих у галузі права за предметом і методом правового регулювання.
• відносно самостійна від інших об'єднань правових норм у системі права.

Аналіз галузей права підкреслює таки її властивості.
1. Галузь права — головний за роллю і найбільший за обсягом структурний під розділ (центральна ланка) системи права.
2. Галузі права є неоднорідними за складом, різними за обсягом, нерівнозначними за роллю в правовому регулюванні суспільних відносин.
3. Унікальність утворення галузей права полягає в тому, що вони не створені штучно законодавцем, а викликані до життя реальним існуванням практичних соціальних потреб, які суспільство усвідомлює, а законотворець визначає офіційною формою письмового документа(нормативно-правового акта).
4. Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститутах.
5. Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання.

Галузі права можна поділити на такі види:
1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільне-процесуальне, кримінально-процесуальне право.
2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковано, пристосовано до особливих сфер життя суспільства (трудове, зе мельне, сімейне та ін.).
3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад, підприємницька (господарська), торговельна, морська та ін.

Інститут права — це відокремлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм.

Інститут права характеризується тим, що:

• регулює певний вид суспільних відносин;
• є складовою частиною однієї або декількох галузей права;
• є логічно замкнутою, виокремленою сукупністю норм;
• функціонує автономно, відносно самостійно в межах галузі права, тобто регулює суспільні відносини незалежно від інших інститутів права.

Інститути права поділяються на галузеві, які регулюють певні відносини в межах однієї галузі права, та міжгалузеві, які регулюють відносини, що є предметом різних галузей права.

60. Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини та ін.).

В такому значенні йдеться про національну правову систему (наприклад, України), субнаціональну (правова система суб'єкта федерації), наднаціональну (правова система ЄС), релігійну (наприклад, канонічна).

У широкому значенні - позначає поняття "правова сім'я".

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.
Структуру правової системи становлять:

• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін.
• правові норми і принципи.
• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи.
• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура.
• зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії — законність, правопорядок.

Взаємодія елементів правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування.

1. інституційну — суб'єктний склад як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;
2. нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;
3. ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура;
4. функціональну — правотворчість, правореалізація, право-застосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;
5. комунікативну — інтегративні зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

61.Система загального права, або англосаксонська правова система — друга велика система права, яка об'єднує законодавство, яке базується або випливає з права, розробленого в Англії королівськими судовими інстанціями з часів норманського завоювання (1066 р.). Ця система безпосередньо охоплює майже всі англомовні країни, а також, хоч і опосередковано, всі держави Британської Співдружності. Таким чином, система загального права — пряме продовження англійського права; до сьогоднішнього дня багато країн розглядає англійське право, як модель, від якої якщо і можна відійти, то, у всякому випадку, на ній необхідно базуватися. Своєрідний процес розвитку і формування англійського права обумовив суттєву відмінність системи загального права і романо-германської системи. Це, перш за все, відмова від римського права. Далі, це особлива концепція права, яка розглядає юридичну норму не стільки, як загальне абстрактне правило поведінки, скільки, як засіб вирішення спору. Звідси — розвиток права з переважною роллю судової практики і неписаної норми, права, зосередженого, радше, на процедурі розгляду справи, судовому процесі, судовій процедурі подання доказів, ніж на логічному пошуку шляхів вирішення спору. Таким чином, система загального права включає ті комплекси, де головним юридичним джерелом є судова практика, яка спирається на юридичні прецеденти, тобто на раніше винесені судові рішення. На відміну від континентальної системи, система загального права має, переважно, процедурний і прагматичний, ніж законодавчо-систематичний, характер. Ця система права більш індуктивна, ніж дедуктивна, більш досвідна, ніж логічна. В цій системі міститься велика кількість понять, зовсім відмінних або навіть невідомих романо-германській системі права.

 

62. Ром.-гер. Прав.с-ма є типом правової системи до якої входять національно правові системи д-ав,які розташовані переважно на європ.континенті.Основні ознаки Романо-Герман. Правової системи:1)Генезис цієї правової системи пов*язаний з рецепціїю римського права через діяльність середньовічних європейських університетів та особливо створення та поширення цивільного кодексу наполеона.2)С-ма джерел права у Роман.-Герман. Правовій системі чітко структурована і становить ієрархію,яка очолюється писаною конституцією.3)Переважіючим способом систематизації права є кодифікація.4)жорсткийм галузевий розподіл правових норм і принципів.5)Публ.влада,система її органів зорганізовані на засадах політ. Демократії,верховенства права,що включає розподіл влади.6)М*який розподіл влади означає тісну взаємодію парламенту і виконавчої влади при збереженні сильної незал.суд.влади.

63. Протягом майже всього ХХ століття поряд з іншими правовими сім'ями розвивалася ще одне правова сім'я. Йдеться соціалістичному типі права, що викликає неоднакову реакцію – від критики до визнання. Критична оцінка багатьох принципів, і положень соціалістичного типу права чи визнання деякого його подібності (структурою, поняттям) з романо-германської правової сім'єю зайвими не були видатним компаративістам визнавати цю систему реальністю, що підлягає порівняльному вивченню.

Як Ю.О. Тихомиров, після розпаду Союзу і інших соціалістичних держав відбулася поспішна зміна в оцінках соціалістичного права. Фактичне його зникнення дала привід вважати цю систему лише історичним пам'ятником. І низку учених-юристів, оцінюючи їх у критичному плані, поспішили говорити про поширення завезеними на територію колишнього Радянського Союзу РСР принципів, інститутів власності та норм закордонного права, передусім романо-германської правової сім'ї. Інші виявляють наступність у минулому і сьогоденні й відіб'ється закликають формування нової правової сім'ї, зокрема слов'янської. Слід зазначити, що фактично багато норм соціалістичного права було визнано у Росії зберігають силу до цієї пори при відповідність їх Конституції. У багатьох країн – Куба, Китай, Північна Корея – діють соціалістичні Конституції і закони.

Соціалізм зароджувався і будувався країни з різними рівнями економічного і суспільного розвитку, різко різняться між собою по укладів, історичним і національних патріотичних традицій. Соціалістичні держави істотно розрізнялися територією, чисельністю населення, історією правового розвитку.Различни були історія народів, які населяють ці держави, їх релігійні вірування і національні традиції.

64.Соціальна норма — система уявлень, що становить певний шаблон поведінки, що розділяється членами соціальної групи і необхідний для здійснення сумісних узгоджених дій.Соціальні норми - це правила вироблені суспільством, чи групою людей у процесі їхньої життєдіяльності. Соціальні норми поділяються на моральні, правові, релігійні, корпоративні, сімейні, естетичні. Також до соціальних норм відносять звичаї та традиції.

65. Співвідношення права і моралі.

У регулюванні суспільних відносин право і мораль взаємодіють один з одним, роблячи взаємний вплив. Вони побудовані на єдиних основах, виражають загальнолюдські цінності й ідеали, покликані регулювати поводження людей. У той же час це різні нормативні регулятори, вони мають свої особливості.
Мораль (моральність), на відміну від права, — це правила поведінки людей, що виражають сформовані в суспільстві представлення про справедливість, добро, достоїнство, честі, совісті. И. Кант писав, що право визначає необхідність дій, що відбуваються з чи повноважень із примуса, а мораль визначає необхідність дій, що відбуваються з внутрішнього обов'язку, що виникає з права інших людей, а не з примуса людини.

 

Співвідношення права і корпоративних норм.До корпоративних норм належать:- норми, що містяться у документах некомерційних, недержавних корпорацій - громадських;- норми, що містяться у документах комерційних корпорацій, насамперед тих, що створюються для підприємницької діяльності Корпоративні норми - правила поведінки, які встановлені в корпорації для регулювання відносин між людьми, спрямовані на досягнення цілей її функціонування і виражені в її статутах, положеннях, рішеннях.Спільне у корпоративних норм і норм права полягає у тому, що вони:— регулюють типові ситуації або вид відносин, а не окремий випадок чи конкретні суспільні відносини;— мають багаторазове використання, тобто розраховані на багатократне повторення;— мають однаковий неперсоніфікований характер, тобто застосовуються відразу до багатьох, поіменно не вказаних осіб;— викладаються у письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку уповноваженими органами.

 

66. Система законодавства – це система нормативно-правових актів, насамперед, законів, що є зовнішньою формою існування правових норм, засобом надання їм об’єктивності, визначеності, загальності. Структуру законодавства складають – галузі, комплексні галузі та нормативно-правові акти. Галузі законодавства складають горизонтальну структуру (кримінальне, цивільне право тощо, підгалузі – авторське, водне право, та міжгалузеві комплекси – законодавство про охорону природи, морське тощо), вертикальна будується відповідно до юридичної чинності нормативно-правових актів. Вертикальна структура: Конституція та конституційні закони; поточні, органічні, надзвичайні закони; постанови Кабміну; розпорядження представників Президента тощо.

 

67. Нормативні правові акти є продуктом особливого роду діяльності — нормотворчості (правотворчості). Нормотворчість — основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб додання праву юридичної чинності.
Нормотворчість в правовій сфері — це в принципі і головним чином державна діяльність, що завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон.
Споконвічне право формується історично, до і незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивне обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи такого нормотворчісті:
1) безпосередня правоустановча діяльність повноважних державних органів;
2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);
3) безпосереднє правотворчість народу, проведене у формі всенародного голосування (референдуму).
В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчість є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.
В окремі періоди розвитку тієї чи іншої держави мали місце відступу від якого-небудь принципу, але вони не можуть похитнути необхідність пошуку і твердження відповідних початків законодавчої діяльності.
Правотворчість діяльність так чи інакше зв'язана з проявом державної волі. Це положення багаторазове доведено світовою історією. Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у виді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими визначеними відносинами, загальне вираження у виді державної волі, у виді закону.
Правотворчість може виражатися у виді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найбільш розвитим видом є кодифікаційна нормотворчість. З його допомогою закладаються основи законодавчої системи в ціпом і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів права-творчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і пробіли в законодавстві.