Структура правового статусу особи:До правового статусу особи входять наступні базові елементи:правосуб'єктність;права, свободи, обов'язки, законні інтереси;юридична відповідальність;гарантії правового статусу.
Зрізи правового статусу особи:Регламентування правового статусу особи різними галузевими актами законодавства (а точніше — джерелами права) утворює низку «зрізів» цього поняття:Загальний (міжнародний);Конституційний;Цивільний;Трудовий;Адміністративний тощо.
Одна і та сама особа може володіти усіма чи деякими елементами цих статусів.
Склад конституційно-правового статусу особи: Розрізняють конституційно-правові статуси людини; індивіда; особи; особистості; громадянина; іноземця; особи без громадянства.
Усі громадяни України володіють конституційно-правовим статусом, який містить наступні елементи:громадянство;права і свободи за галузями;обов'язки;гарантії прав і свобод.
13. Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.
Ознаки основних прав людини:
1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;
2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права,
3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;
4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;
5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.
Права людини:
- Позатериторіальні -- існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою;
- Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини);
- реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина.
У науці прийнято ділити права і свободи людини на три покоління (цю пропозицію зробив французький правознавець Карел Васак): 1-е покоління - громадянські і політичні права (liberte); 2-е - соціально-економічні (egalite); 3-е - права колективні або солідарні (fraternite).
Перше покоління цивільних і політичних прав бере початок від XVII - XVIII ст., а саме періоду після англійської, американської та французької революцій. Це, в основному, негативні права (свобода від), а не позитивні (право на). Вони гарантуються ст.ст. 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21 Загальної декларації прав людини, і об'єднує їх ідея свободи індивіда, одного чи разом з іншими, від зловживань політичної влади. Це такі права, як, наприклад, право на життя, свободу та особисту недоторканість, свобода від рабства тощо. Перше покоління кваліфікується як система негативних прав, які зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, що регулюються цими правами.
Друге покоління економічних, соціальних та культурних прав, ідея яких з'являється на початку ХІХ ст., виникло після соціалістичних революцій. Це скоріше позитивні, ніж негативні права, які вимагають для їх реалізації участі держави. Вони закріплені в ст.ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27 Загальної декларації прав людини, прикладами їх можуть бути право на соціальне забезпечення, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо. Деякі з них не можуть бути однозначно віднесені до позитивних прав (право на вільний вибір роботи, право створювати професійні спілки і входити до їх складу тощо).
Третє покоління прав розглядається як продукт розвитку національної держави кінця ХІХ ст. Так, право на самовизначення, яке склалося ще в роки буржуазних революцій, слугувало правовою основою антиколоніальної боротьби народів Азії, Африки і Латинської Америки. Нині виділяють шість солідарних прав. Три з них відображають появу держав третього світу і боротьбу народів за незалежність. Це такі права, як право на політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення; право на економічний та соціальний розвиток, а також право на користування спільним спадком людства. До інших прав третього покоління відносять право на мир, право на здоров'я та безпечне довкілля і право на гуманітарну допомогу. Якщо права, які відносяться до перших двох поколінь, - це права і свободи, що належать кожному індивіду як такому, то права третього покоління можна назвати правами людини і народів. Так, право на мир, на здорове навколишнє середовище або на соціальний і економічний розвиток належить як кожній людині, так і кожному народу і, можна сказати, навіть людству в цілому. Право на самовизначення знайшло своє закріплення в міжнародних договорах (ст. 1 обох Пактів) і розглядається практичними всіма державами і вченими як загальновизнаний принцип міжнародного права. Права третього покоління відрізняються від прав двох попередніх поколінь тим, що перебувають у стадії становлення як юридично обов'язкові норми. Вони містяться тільки в резолюціях міжнародних організацій (наприклад, у Декларації про права народів на мир, проголошеною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 1984 р. і Декларації про право на розвиток, ухваленою Генеральною Асамблеєю в 1986 р.). Їх положення часто дуже невизначені і тільки поступово відбувається уточнення їх нормативного змісту як прав людини і народів (Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М.: Юрид. лит., 1991. - 160 с.).
14. У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити.
Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:
1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.
2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).
3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).
4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).
5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім —економічні та соціальні.
Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:
— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;
— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;
— загальні принципи природного права;
— відповідальність за злочинне порушення прав людини;
— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;
— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.
На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.
15. Національний, тобто на рівні окремої держави, механізм захисту прав людини
сьогодні має складну структуру й продовжує розвиватися.
Передусім, відзначимо, права людини захищаються вже тим, що, по перше, основні з них закріплюються в нормах конституцій, які мають найвищу юридичну силу в ієрархії правових норм, по друге, конституційні положення про них є змінюваними за складною процедурою або ж незмінюваними зовсім. Це означає, що вони характеризуються такою ознакою як стабільність, бо є незалежними від політичної та соціально-економічної ситуації в країні та розкладки політичних сил в парламенті. Юридичний механізм захисту прав людини, зокрема ступінь його досконалості, залежить також від рівня його урегульованості поточним законодавством. Нерідко поточне (звичайне) законодавство, котре повинно детально регламентувати те чи інше питання цієї сфери, або ж відсутнє взагалі, або прямо протирі-чить конституційним положенням.
Інституційний механізм захисту прав людини передбачає функціонування спеціальних органів, установ і організацій, діяльність яких спрямована на сприяння забезпеченню і захисту прав людини. У структурі інституціиного механізму можна виділити державні та недержавні органи та установи. Серед недержавних назвемо такі як адвокатура, нотаріат, правозахисні громадські організації, політичні партії тощо.
Державний інституційний механізм складається з судових та позасудових органів. До судових органів належать, в першу чергу, суди загальної юрисдикції. Суди, особливо якщо вони незалежні й ефективні, - основна інституція сучасної демократичної держави, звернувшись до якої громадяни можуть захистити свої права і законні інтереси, а в разі їх порушення - домогтися відновлення. Особливе місце в системі судової влади займають конституційні суди, котрі виникли лише в XX ст. З їх утворенням громадяни отримали змогу оскаржити не лише дію, котра порушує їх права, а й навіть нормативний акт, в тому числі закон, якщо він своїми положеннями протирічить конституційним нормам про права людини. Поза сумнівом, це сприяло піднесенню справи захисту прав людини на якісно новий рівень.
До позасудових інституцій у цій сфері належать такі органи як прокуратура (незалежно від наявності в неї загальнонаглядової функції), поліція та інші правоохоронні структури. Сюди ж належать і органи державної влади, які уповноважені здійснювати державну політику з питань захисту прав людини. Наприклад, парламент покликаний законодавчо забезпечити діяльність всіх ланок вказаного механізму.
Державно-правовий захист прав у сучасних державах також здійснюється через заснування і функціонування омбудсмана - спеціально уповноваженої посадової особи з питань захисту прав людини. В Україні, наприклад, через таку посадову особу (Уповноваженого Верховної Ради з питань прав людини) здійснюється парламентський контроль у цій сфері.
Відзначимо, що на стан захисту прав людини в тій чи іншій країні насамперед впливають загальнодемократичні умови розвитку суспільства, ефективна дія всіх демократичних інститутів.
На думку автора дисертаційного дослідження з проблеми К. Волинки, механізм забезпечення прав і свобод особи виступає комплексом взаємодіючих складових, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного
здійснення кожним своїх прав і свобод.
Його структурними елементами, продовжує вказана дослідниця, є:
1) юридичні передумови забезпечення прав і свобод (правовий статус особи);
2) нормативно-правові засоби забезпечення прав і свобод (юридичні гарантії);
загальносоціальні умови реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи (фактичне соціальне макросередовище, в якому здійснюється забезпечення прав і Свобод). Внутрішні взаємозв'язки цих складових елементів обумовлюють узгоджену роботу механізму забезпечення прав і свобод в цілому.
16. Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.
Структура політичної системи:
1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя. До політичної системи як її інститути входять не всі суспільні організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:
• В ласне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.
• Політизовані або невласне політичні організації, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.
• Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.
2. політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади. Це міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями), відносини між організаціями та установами.
3. нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини. Одні політичні норми безпосередньо і цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями та громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються і розвиваються поступово, під впливом як політичних, та і економічних, соціальних, духовних чинників (норми моралі, звичаї, традиції).
4. культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, та на інші прояви суспільного життя. Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів. Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.
5. інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційна інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.
19. Публічна влада — це влада, виділена з товариства і яка не збігається з населенням країни. Публічна влада є однією з ознак, що відрізняють державу від суспільного ладу. Зазвичай протиставляється суспільній владі. Поява публічної влади пов'язано з виникненням перших держав.
Отже, публічна влада у первісному суспільстві мала такі ознаки:
1) вона була виразником і захисником інтересів усіх членів суспільства;
2) влада поширюється на всіх членів спільноти (роду, племені) незалежно від того, на якій території вони проживають;
3) регуляторами взаємин є звичаї, традиції;
4) особи, які представляють владу, не відокремлені від інших членів суспільства за професійним чи соціальним статусом;
5) відсутні податки;
6) не існує поділу органів влади на певні види;
7) немає офіційного представника суспільства (роду, племені);
8) жоден з органів влади не є повністю суверенним (незалежним);
9) не існує політики, а тому публічна влада не є політичною
20. Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет). Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є "право на владу", означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.
Основні ознаки суверенітету держави:
- єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;
- неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;
- невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади, оскільки суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, передумова повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, можна тільки розділити права, передати повноваження. Отже, суверенітет не може бути відчужений, передаються повноваження, а не суверенітет.
21. Концепція народного суверенітету, яка виникла в часи європейських антифеодальних революцій в Англії та Франції, виступає сьогодні провідною ідеєю (поряд з правами людини) конституціоналізму й чи не основним принципом функціонування демократичних держав
Завважимо, суверенітет народу може розумітися в співвідношенні лише з одною силою - державною владою Саме тому концепція народного суверенітету якраз і означає верховенство і первинність влади народу порівняно з владою держави
Г До ознак народного суверенітету належать
а) народ формує державну владу, виключно йому належить установча влада,
б) народ здійснює контроль за функціонуванням державної влади,
в) народ визначає межі діяльності державної влади,
г) народ в окремих випадках безпосередньо здійснює державну владу В
цьому плані народ виступає, на д умку згадуваної Л Т Кривенко, "не тільки дже рело влади, а й її суб'єкт,
д) право народу на суверенітет є невід'ємним (природним) і не може бути уіурпованим державою У протилежному випадку народ має право боротися з тирани ю У багатьох західних країнах таке право народу закріплено на конституційному рівні
Механізм народного суверенітету включає дві складові пряме і представни-іі кс народовладдя
Пряме або безпосереднє народовладдя охоплює сукупність способів безпосе-і. днього волевияву народу на загальнодержавному або місцевому рівнях
1) референдум прийняття рішення, котре має юридичні наслідки, шляхом олосування громадян,
2) плебісцит - прийняття рішення через голосування громадян, яке, хоч і не і к юридичних наслідків, виражає позицію народу з певного питання і вже тому, і умовно, враховується державною владою,
3) участь у виборах,
4) народна ініціатива - збір підписів за внесення законопроекту до парламе-11 у чи за проведення референдуму з певного питання,
5) відкликання члену парламенту лише в країнах, де зберігається імперати-иий мандат депутатів, наприклад в Україні,
6) проведення зборів жителів за місцем проживання
Конституцією України, наприклад, передбачені такі форми безпосереднього нолевияву народу як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демон-і рації, референтні ініціативи, звернення Одночасно завважимо, що Закон Україні 'Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає форми безпосередньої де-юкраїп на місцевому рівні місцеві референдуми (ст 7), загальні збори громадян і і 8), місцеві ініціативи (ст 9), громадські слухання (ст 13)
Представницьке народовладдя охоплює сукупність способів здійснення нари юм владних повноважень через своїх обраних представників в органах держав-н п влади та місцевого самоврядування
У жодному разі не слід протиставляти пряму демократію й представницькій |>ормі
22. Юридичне закріплення статусу України як суверенної держави відбувалося і >сгупово і знайшло своє відображення в таких основних документах як Деклара-пя про державний суверенітет УРСР від 16 липня 1990 р, Акті проголошення не-і іежності України від 24 серпня 1991 р, Конституції України 1996 р
Конституція України підтверджує державний суверенітет України на всій й і ритори Відповідно до положень й ст 1 Україна є суверенна і незалежна демок-Р иична, соціальна, правова держава
Розглянемо основні елементи правового статусу України як суверенної держави
1 Установчий характер державної влади України проявляється в такому
· в установленні назви держави, основ и конституційного ладу;
· визначенні характеру взаємовідносин по лінії особа - суспільство - держава;
· встановленні меж відповідальності перед громадянами і навпаки;
· прийнятті конституції, можливості її зміни, доповнення, тлумачення; забезпечення верховенства закону;
· визначенні форми державного устрою України, гарантій її цілісності; захисті прав національних меншин;
· у виборі форми правління, встановленні системи законодавчої, виконавчої і судової влад;
· у праві вступати до міждержавних союзів (СНД, Рада Європи).
2. Терито ріальна цілісність. Кожна держава має свою територію, в межах якої поширюється її суверенітет. Відповідно до ч.З ст.З Конституції територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Державний суверенітет проявляється у праві встановлювати статус, режим і здійснювати захист державного кордону, територіальних вод, повітряного простору, економічної зони і континентального шельфу.
3. Єдиний конституційний просщщ, В його рамках функціонує система законодавства, вся нормативно правова база держави. Конституція виступає юридичною базою для нормотворчої діяльності державних органів, на її основі розвивається галузеве законодавство.
4. Легітимність системи державних органів України, котра підтверджується вільними виборами, котрі регулярно проводяться в порядку і в строк, визначені законом. Конституція України встановлює рамки повноважень органів державної влади, за межі яких вони не вправі виходити, характер їх взаємовідносин з органами місцевого самоврядування.
5. Єдине громадянство.^ Встановлюється єдине громадянство для всіх громадян України, визначається їх правовий статус, а також статус іноземців, осіб без громадянства, біженців і вимушених переселенців.
6. Державна власність, єдина кредитно-грошова система. Українська держава визначає правовий режим усіх форм власності, умови і порядок її виникнення та захисту, встановлює межі державної власності, на основі якої вона здійснює свою діяльність.
7. Збройні Сили України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості.
8. Міжнародна правосуб^єктність, що означає включення України до системи світового співтовариства.
9. Офіційний статус державної мови, що означає забезпечення державою всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Держава визначає також правові основи розвитку мов національних меншин.
Дер жавні символи є однією з найважливіших ознак суверенної держави -Державний прапор", Державний гімн, Державний герб, столиця.
23. Легітимація державної влади відіграє ще більш важливу роль, ніж легалізація, бо жодна державна влада не може опиратися лише на існування законів, які її проголошують, або на насилля. Щоби бути стійкою, міцною, вона повинна знайти підтримку суспільства, певних груп, впливових осіб. Така підтримка можлива передусім певними діями (в тому числі голосуванням), а також думками, настроями, почуттями. У певних випадках підтримка можлива і бездіяльністю (наприклад, відмова від оголошеного страйку) і навіть нейтральним ставленням до представників державної влади. Державна влада завжди намагається поставити себе в таке становище, щоби виключити недовіру до себе і, тим більше, різкий прояв незадоволення. Навіть якщо підтримка населення не особливо цікавить носіїв реальної державної влади (наприклад, в умовах диктатури), вони так або інакше намагаються отримати підтримку впливових сил, чи це каста жерців, офіцерський корпус, вузьке коло впливових осіб, чи це соратники вождя, котрі захоплюються його мудрими рішеннями. Й.В.Сталін, зосередивши в своїх руках фактично всю повноту влади в СРСР, тим не менш у певні періоди шукав підтримку серед членів Політбюро ЦК КПРС.
Елементи легітимації як визнання існуючого порядку управління обґрунтованим, справедливим, таким, що відповідає істинним інтересам легітимантів (осіб або груп, які підтримують владу), існують за різної широти кола учасників процесу легітимації. Але справжня легітимація державної влади, котра покликана виступати юридичним вираженням суспільства, представником його інтересів, існує лише тоді, коли таку владу підтримують не окремі особи або соціальні та інші групи, а більшість населення даної країни.
На відміну від легалізації легітимація державної влади опирається переважно на внутрішні спонукальні мотиви, внутрішні стимули. Вона пов’язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей. Неможливо нав’язувати легітимацію людям ззовні. Вона створюється відданістю людей даному суспільному порядку (інколи – правлячій особі), який, за уявленням населення тої чи іншої країни, в умовах конкретної історичної епохи виражає основоположні цінності буття (наприклад, порядки родового ладу в минулому або загальнолюдські цінності в сучасній демократичній правовій державі). В основі цього лежить віра людей в те, що їх блага залежать від збереження і підтримання даного порядку, переконання в тому, що він виражає їх інтереси. Тому легітимація прямо пов’язана з інтересами людей, які частіше всього оцінюються ними усвідомлено, але інколи мають і неусвідомлений характер (наприклад, підтримка фашистської влади, в кінцевому рахунку призвела до тяжких бідувань німецького народу).
З часів німецького юриста Макса Вебера (1864-1920 рр.) прийнято розрізняти три “чисті ” типи легітимації державної влади: традиційний, харизматичний і раціонально-правовий. У сучасному суспільстві переплітаються різні типи легітимації. Розглянемо кожен із них більш детально.
Традиційна легітимація полягає в пануванні на основі традиційного авторитету, заснована на повазі до традицій, вірі в їх правильність, у те, що влада виражає “дух народу ”, відповідає звичаям і традиціям, які вже стали стереотипами свідомості і поведінки. Такий тип легітимації опирається також на тривалу практику її дотримання.
Традиційні способи легітимації пов’язані з особливою роллю релігії. Не тільки в мусульманських країнах, але і в деяких європейських державах існує державна релігія: англіканська церква у Великобританії, євангелічна лютеранська церква в Данії тощо. Глава держави – монарх повинен належати до державної церкви, у Великобританії він за посадою є її главою і призначає вищих священнослужителів. Таке становище монарха придає йому додаткову легітимацію в уявленнях віруючих, особливо прихильників державної релігії.
Харизматична легітимація – це панування, засноване на вірі в унікальні особисті здібності вождя, його виняткову місію. Вона не пов`язана з розумом, розумними судженнями, а нерідко просто відкидає їх. Харизматична легітимність опирається на гамму почуттів, має сенсорну природу. На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, і індивід, харизматична влада завжди є індивідуальною, але, як і перша, вона бере свої корені в далекому минулому. Віра в надприродну силу боголюдини єгипетського фараона, харизма “доброго царя ”, переконання в непереможності імператора Наполеона зміцнювали їх владу. Харизма влади, заснована на відсталих настроях людей була властива комуністичним лідерам Сталіну в СРСР, Кім Ір Сену в КНДР, Мао Цзедуну в Китаї, фашистським вождям Гітлеру в Німеччині, Муссоліні в Італії.
