Характеристика двомовності

У багатонаціональних країнах унаслідок постійних міжмовних контактів спостерігається закономірний процес взаємодії мов, який дістав назву двомовності (білінгвізму) чи багатомовності (полілінгвізму).

Двомовність або білінгвізм - це володіння людиною двома мовами на рівні їх розуміння та вільного спілкування.

Людину, яка володіє двома мовами, називають білінгвом, біглотом, трьома мовами - триглотом. багатьма мовами - поліглотом.

Учені по-різному класифікують двомовність. Так, Ю.Д.Дешерієв поділяє двомовність на загальнонародну та територіальну, однобічну, двобічну, загальнодержавну чи місцевого значення, контактну та неконтактну.

Є.М.Верещагін класифікує типи двомовності за психологічним, соціологічним та лінгвістичним критеріями. За психологічним критерієм автор виділяє: рецептивний білінгвізм, який дає змогу білінгву сприймати на слух та розуміти мовлення другою мовою; репродуктивний, коли білінгв не тільки розуміє, а й відтворює вголос почуте чи прочитане. Ці типи двомовності характерні для людей, які самостійно вивчають другу мову для одержання інформації. Такі типи білінгвізму не використовуються в активній практиці мовленнєвого спілкування. Тільки продуктивний білінгвізм дає можливість біглоту розмовляти другою мовою, самостійно будувати висловлювання, що дозволяє мовцям розуміти один одного.

За соціологічним критерієм двомовність може бути індивідуальною, груповою, колективною, масовою (сім'я, мешканці будинку, школа, дошкільний заклад, місто, область, країна). Вона поділяється також на природну та штучну.

Природна двомовність характеризується стихійністю її засвоєння, коли дитина постійно перебуває у двомовному середовищі. Стимулом до засвоєння є потреба у спілкуванні. Таке засвоєння без педагогічного втручання супроводжується мовленнєвими помилками, змішаними фразами.

Штучний білінгвізм створюється організованим, цілеспрямованим навчанням дітей (чи учнів) другої мови в дошкільному закладі (чи школі) на спеціальних заняттях із використанням відповідних методів навчання.

Під час навчання дітей дошкільного віку некорінної національності української мови використовується синтезований (за словами Є.М.Верещагіна) тип двомовності, коли природні та штучні умови навчання поєднуються. Лінгвістична класифікація білінгвізму характеризується правильністю чи неправильністю мовлення білінгва. Розрізняють координативну (сурядну) та субординативну (підрядну) двомовність.

Координативну двомовність відрізняє абсолютна правильність мовлення обома мовами, тобто мовлення білінгвів не відрізняється нічим від мовлення монолінгвів.

Якщо ж мовці змішують дві мови, вживають слова кальки, припускаються помилок, таку двомовність називають субординативною.

Відомий лінгвіст Л.В.Щерба незалежне існування двох мов у мовленнєвому спілкуванні білінгвів називає «чистою двомовністю». На його думку, цей тип білінгвізму формується у ранньому віці. А.Є.Супрун щодо означеного типу білінгвізму вживає поняття «автономна двомовність».

Змішана або суміщена двомовність спостерігається тоді, коли для мовлення білінгвів характерні помилки взаємопроникнення елементів однієї мовної системи в іншу. Такий тип двомовності найчастіше спостерігається в умовах функціонування близькоспоріднених мов, до яких і належать українська та російська мови.

Безпосереднім білінгвізмом називають такий тип двомовності, коли людина однаково мислить однією і другою мовами. Така двомовність також формується у ранньому віці.

Опосередкована двомовність характеризується тим, що мовець мислить рідною мовою, перекладає думки другою мовою, а потім уже говорить. У таких білінгвів спостерігається уповільнений темп мовлення, багато помилок, запозичень із рідної мови.

Як бачимо, двомовність неминуче супроводжується мовленнєвими огріхами, помилками, для неї характерне явище інтерференції (взаємопроникнення, змішування).

Мовленнєва інтерференція - це неусвідомлене, безконтрольне використання у мовленні однією мовою елементів другої мови. Психологи називають інтерференцію навичок ще негативним перенесенням. Розрізняють пряму та непряму інтерференцію.

Пряма інтерференція - це неусвідомлене, спонтанне, безпосереднє перенесення елементів однієї мови в мовлення другою мовою. Вона має здебільшого зовнішній міжмовний характер. В українському мовленні це – вживання редукції голосних (в[а]да), м'якого звука [ч] (човен), оглушення приголосних у кінці слів (ду[п]) і т. ін. Чим ближчі мовні системи, тим більша питома вага прямої інтерференції.

Непряма або внутрішня інтерференція зумовлена нетиповими принциповими відмінностями мовних явищ, системними розходженнями. Вплив непрямої інтерференції спостерігається переважно в мовленні грузинських, вірменських дітей, які вчаться розмовляти російською чи українською мовами.

На території нашої держави в мовленні як дорослого, так і дитячого населення спостерігається негативне перенесення елементів однієї мовної системи в іншу. Він присутній у лексичній, фонетичній та граматичній інтерференціях у мовленні українською мовою.

Для лексичної інтерференції характерне невмотивоване запозичення слів із російської мови та вживання Їх в українському мовленні (візьми зонтик; дайте мені, будь ласка, цей карандаш). Найчастіше трапляються у мовленні такі російські слова, як рубель (замість карбованець), чулки, носки, туфлі, спички, частка да (замість панчохи, шкарпетка, черевики, сірники, так та ін.). Це, по суті, фонетично українізовані російські слова, які засмічують українське мовлення.

Досить поширеною є і міжмовна омонімія (слова, які мають спільний звуковий комплекс, але різні за значенням). Можна почути від педагогів такі слова, як закалятися (замість загартовуватися), слідуючий (замість наступний), повістка денна (замість порядок денний). Усі ці слова є і в українській мові, проте вони мають зовсім

інше значення: закалятися - забруднитися, слідуючий - той, що рухається в певному напрямку, повістка - письмове повідомлення.

Лексична інтерференція є і в мовних кальках, дослівному перекладі окремих російських словосполучень: кидатися в очі (бросаться в глаза) замість впадати в око; вести себе (вести себя) замість поводитись, триматись і т. ін.

Часом в українському мовленні вживають російські сполучники, частки, прийменники (діти йдуть в школу замість до школи; да, це мій м'яч замість так, це мій м'яч.), Для фонетичної інтерференції характерні орфоепічні та акцентологічні помилки. Серед них особливо поширені в дитячому мовленні не фонемні (за термінологією М.Б.Успенського): редукція голосних звуків, запозичена з російської мови; проривний звук [ґ]; позиційне та асимілятивне оглушення приголосних; тверда вимова звука [ц] у кінці слова; пом'якшення звука [р] у кінці слова; порушення наголосу. Фонемні помилки: переставляння звуків у схожих словах української та російської мов; відсутність роздільної вимови сполучень д'я, м'я, в'я тощо. Граматична інтерференція характеризується ненормативним уживанням граматичних форм та частин мов, порушенням структури та форми слів, речень української мови.

Інтерферуючий вплив російської мови спостерігається як у мовленні вихователів дошкільних закладів, так і в мовленні їхніх вихованців. Особливо яскравою є інтерференція в умовах стихійного (неорганізованого) засвоєння дітьми двох мов. Якщо дитяча двомовність розвивається стихійно, то це, застерігає Л.С.Виготський, призводить до негативних результатів. Педагогічний вплив, керівна роль вихователя, на його думку, ніде не набувають такого вирішального значення для всієї долі дитячого мовлення та індивідуального розвитку дітей, як у випадках двомовного та багатомовного спілкування.

За допомогою організованого навчання дітей двох мов уже в дошкільному віці вдається запобігти інтерферуючого впливу рідної мови на українську.

Під час навчання дітей української мови необхідно враховувати й позитивне перенесення елементів однієї мови в іншу. Таке перенесення елементів у лінгводидактиці називають транспозицією. Особливо сприятливі у транспозиційному відношенні близькоспоріднені мови, до яких належать російська й українська.

У навчанні дітей української мови транспозиція виступає у використанні: спільної лексики (рак, мак, рука, каша, лампа, парта, рот, сумка та Ін.); словесних інструкцій, зрозумілих дітям за змістом; знань про навколишні життя; мовленнєвих умінь і навичок, сформованих на заняттях із розвитку рідного мовлення; у зіставленні й порівнянні мовних явищ близькоспоріднених мов; дидактичного та наочного матеріалу, знайомого дітям; спільних форм, методів та прийомів розвитку мовлення дітей.

Вдале використання педагогом транспозиції значно полегшить засвоєння дітьми другої мови, сприятиме за-побіганню інтерференції.