Індивідуальної, а національно-народної доблесті. Але то і перетворює

Нікколо Мак`явеллі

„ Державець ”

 

 

Виконав:

Радченко Іван Сергійович

студент ІІІ групи

ІІ курсу

 

 

Київ

Зміст

 

1.Вступ……………………………………………………………..2

2.Аналіз філософського тексту…………………………………...3

3.Есе-роздум……………………………………………………….6

4.Список використаної літератури……………………………….7

 

Вступ

Нікколо Мак`явеллі народився в 1469 р. Батьки Мак`явеллі, хача і належали до давнього тосканського роду, були людьми з невеликим достатком, тому освіту він здобув досить скромну. Основною школою для нього було політичне життя Флоренції. Живучи в атмосфері «золотого віку» Флорентійської республіки, він став свідком досьть бурхливих подій: встановлення тиранії Лоренцо Медічі, вторгнення французького короля Карла VIII, правління екзальтованого ченця Савонароли. Якраз після усунення останнього в 1498р. У віці лише 29 років Мак`явеллі поступив на службу в республіканський уряд.

Походження і здібності допомагали в кар`єрі, але Нікколо не мав зв`язків і коштів, через що так і не зміг досягти визначних успіхів. Декілька років служби секретарем у Колегії Десяти, яка керувала закордонними і зовнішніми справами, не давали Мак`явеллі ні грошей, ні становища. Мак`явеллі часто і без особливого задоволення вирушав у дипломатичні місії, хоча деякі з них носили дуже важливий і делікатний характер. З 1506 року він брав участь в організації флорентійської міліції, створення якої вважав дуже необхідним. Мак`явеллі стверджував, що слід створити цивільну армію, здатну змінити найманців, в використанні яких він вбачав одну з причин слабкості італійських держав. У цей «дипломатичний» період життя Мак`явеллі набув досвіду і знання політичних інститутів та людської психології,що, разом з вивченням історії, стало основою для його творів. В його доповідях і листах того часу можна виявити більшість ідей, які згодом Мак`явеллі розвинув у своїх творах.

Сім`я Мак`явеллі зростала і витрати відповідно також, та служба не давала відповідного прибутку і становища. Гіркота від похмурого життя накопичувалася і переростала в похмурий песимізм. Накопичення досвіду і спостережень стала єдиною радістю Нікколо. Після реставрації влади Медічі у 1512 р. Мак`явеллі позбавиили служби, звинуватили в участі у змові, та піддали тортурам. У 1513 – 1520роках він перебував у вигнанні і жив у приміському маєтку, де написав найбільш значні твори, що зробили його знаменитим, - «Державець», «Міркування про першу декату Тіта Лівія», «Історія Флоренції», «Про військове мистецтво». Через деякий час гнів Медічі пом `якшився і Мак`явеллі дозволили відвідувати друзів, брати активну участь в літературних зборах.

У 1526 – 1527 роках він поступив на службу в уряд Медічі, який вважав спроможним захистити незалежність Італії. Надії Мак`явеллі на розквіт Флоренції і власну кар`єру виявилися марними.Рим був розграбований іспанцями, у Флоренції відновлено республіку.Оголошений її зрадником Мак`явеллі був усунутий від політичних справ. Дух Мак`явеллі був зломлений, здоров`я підірване, і як наслідок 22 червня 1527 року у Флоренції обірвалося життя мислителя.

Аналіз філософського тексту

Нікколо Мак`явеллі «Державець»

Від всіх інших політичних творів епохи Відродження «Державця» більше усього відрізняє те, що його дотепер читають і ті, кого зовсім не цікавить політика. Задуманий як строго науковий трактат, невеличка книга Мак`явеллі не тільки глибоко і всеобічно відбила історичну трагедію Італії, але і додала їй риси естетичноі загальнолюдськоітрагедіі. Це перша велика трагедія європейського Відродження. Безсумнівно, у даний час не уявило б великої праці встановити, що у своєму аналізі історичної ситуації Мак`явеллі опустив багато найбільш істотних економічних і соціальних причин, що обумовили військову і політичну слабкість італійських держав у ту пору, коли вони одне за одним робилися жертвою французької й іспанської репресій. Проте для розкриття естетичної концепції «Державця» це не так уже важливо. Важливіше не пропустити інше. Мак`явеллі з разючою для його епохи історичною проникливістю відразу ж увів народ у політичну діалектику трагічних протиріч сучасної йому дійсності. "Подивишся на князів, що позбавилися в наші дні своїх держав в Італії,- писав він у «Державці»,- і з'ясується, що деяким із них народ був ворог, а інші, користуючись народним розташуванням, не зуміли убезпечити себе від знаті". Подібно всім письменникам Відродження, Мак`явеллі був індивідуалістом. Щирим творцем історії він вважав не Бога, а людину, рівновелику Богу у своїх творчих, можливостях. Історія, підтверджували гуманісти, справа рук самотніх титанів.

На початку XVI в. перед італійською гуманістичною інтелігенцією постало те же саме болісне питання, що на зорі сторіччя буде терзати заколотного принца Гамлета: "Що шляхетної духом?.. " Автор «Державця»не захотів прийняти сформовану в Італії ситуацію як історичну неминучість, котрій треба просто упокоритися. Він волів скоріше зовсім відмовитися від свободи, чим шукати її в чистій поезії або релігії - поза суспільством і поза історією. Саме в той самий момент, коли Мак`явеллі усвідомив усю глибину морального і цивільного падіння Італії, у ньому вибухнула воля до опору злу. Він написав «Державця»,тому що був наділений світовідчуванням трагічного героя. «Державець»,був породжений героїчною мораллю епохи Відродження.
Вирахування розуму не змогли придушити почуття Мак`явеллі відповідальності перед приниженою батьківщиною і поневоленим народом. Тверезий аналіз політичної ситуації підказував йому вкрай песимістичні висновки, але совість говорила: "Так, немов покинута життям, чекає Італія, хто ж зможе зцілити її рани, покласти кінець розгарбуванню Ломбардії, поборам у Неаполі і Тоскані, вилікувати виразки, що давно загноїлися"
"Для того щоб пізнати силу італійського духу,- писав Мак`явеллі,- Італія повинна була опуститися до теперішньої межі, бути більше рабою, чим євреї, більше слугою, чим перси, більше розсіяною, чим афіняни, бути без глави, без державного закону, розбитою, пограбованою, знівіченою,, що перетерпіла усі

Види приниження" («Державець»,XXVI). Виняткова історична ситуація потребувала відповідних - теж виняткових, надзвичайних заходів. До 1512 р. Мак`явеллі припускав лише легальні засоби зміни існуючого у Флоренції державного ладу. Але після того як цей лад був насильно знищений продажною верхівкою "масного народу", він став уповати тільки на революцію. Мак`явеллі вважав реалістичним на деякий час відмовитися від республіки і спробувати використовувати реставрований Медичи режим політичного насильства для звільнення Італії від іноземців і наступного "оздоровлення" державних порядків у її "розбещених" містах, у тому числі й у себе на батьківщині. «Державць» покликаний був довести слушність цієї гіпотези.

Уява головного героя «Державця» будувалася як свого роду відповідь на комплекс політичних питань, поставлених автором із граничною чіткістю і реалізмом. Про те, що індивідуалістична ідеологія Відродження справді наукової відповіді на проблеми, пов'язані з національною кризою Італії, дати не могла, розум нового государя в книзі Мак`явеллі неминуче утворився фантастичним, художнім, патетичним, ідеальним і теж по-ренессансному утопічним.Автор «Державця» не тільки вказує на практичну неможливість для свого героя мати всі традиційні загальнолюдські чесноти, "тому що цього не припускають умови людського життя", але і відзначає відносність цих чеснот із погляду тих кінцевих політичних і національних цілей, що ставляться в «Державці» (XV). Мак`явеллі, як і його попередники, теж у ряді випадків схильний був різко протиставляти сильну особистість, що творить історію, особистості пасивній. Це було однією з причин, чому він вважав, що будь-які засоби, що забезпечили новому государю перемогу, одержать у цьому світі суспільне схвалення: "Юрба, чернь йде за видимістю й успіхом справи. У світі немає нічого, крім черні..." «Державець».Міфологічним зразком для нього служить кентавр. "Новому государю,- писав Мак`явеллі,- необхідно уміти володіти природою як звіра, так і людини" (XVIII). Основний "virtu" для Мак`явеллі була сила - військова сила. "Не може бути гарних законів там, де немає сильного війська, а де є сильне військо, звичайно, будуть гарні закони" (XII). Тому "государ не повинний мати іншої цілі, іншої думки, ніякої справи, що стало б його ремеслом, крім війни, її заснування і правил, тому що це єдине ремесло, що личить повелителю" (XTV). Всебічного розвитку особистості ідеал «Державця» аж ніяк не припускав. Головний герой «Державця» - це диктатор, тиран. Але не тільки. У книзі Мак`явеллі уява головного героя будується як морально-естетичне протиставлення тим реально історичним государям Італії і Європи, дії яких проаналізовані там із безкомпромісною реалістичністю. Він - новий государ не тільки тому, що власними руками створює в Італії "нову державу", але також і

Тому, що принципово по-новому пов'язаний із народом."Юрба", "чернь" - для Мак`явеллі не тільки міські споди, але і вся маса людей, що протистоїть новому государю як пасивна "матерія" історії. У поняття "чернь" у нього входять і феодальні гранди. У присвяченій Медічі книзі, природно, не змогли одержати повного розвитку ні непримиренна ненависть Мак`явеллі до дворянства, що

Різко проявилась у "Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія", ні його жорсткий антиклерикалізм. Проте гуманістична народність концепцій Макіавеллі проявилася в «Державці» достатньо наочно. Всіляко підкреслюючи пасивність мас, Мак`явеллі в той же час аж ніяк не схильний був цілком ігнорувати роль народу як визначеної і притім, із його точки зору, дуже значної історичної сили. Звичайне для гуманістів ототожнення народу з гряззю об'являється їм вульгарною і затасканою приказкою. У його «Державці» історична роль народу обгрунтовується новаторською теорією станової і класової боротьби. Виходячи з констатації того незаперечного факту, що в кожній державі йде неперестанна війна між народом і знаттю, тому що "прагнення їх завжди різноманітні", Мак`явеллі вважав, що новому государю найкраще прийти до влади, спираючись на народ. "Державцю,- писав він,- отримавшому владу, за допомогою знаті, сутужніше триматися, чим тому, хто домігся її за допомогою народу... Не можна сумлінно задовольнити знатних, не образивши інших, а народ можна, тому що цілі в народу більш праві, чим у знаті. Вона хоче гнітити, а народ - не бути пригнобленим".Народ, таким чином, подається в «Державці» одним із головних джерел суспільної моралі. Мораль ця носить підкреслений антифеодальний характер (XVI). Доля людська зливається з долею народною.

Проте, втілюючи в собі волю народу, або, як говорив Мак`явеллі, "італійську вірту", новий государ не перестає бути особистістю, людиною, хоча й ущербною. Він - не абстрактність надпотужної держави. От чому неправильно розглядати Мак`явеллі тільки як теоретика, а тим більше апологета державного абсолютизму, що усталився в XVI-XVII вв. у найбільше розвинутих країнах Європи. Висловлюючи прогресивні тенденції свого часу, гуманістична думка Мак`явеллі водночас відрізнялася деяким відносним консерватизмом, тому що самий історичний прогрес в епоху Відродження був відносним. В усіх своїх творах Мак`явеллі протиставляв спаду і моральній "зіпсованості" Італії не абсолютистські монархії Франції або Іспанії, а вільні німецькі міста, "здорові" і демократичні порядки в яких він був схильний явно ідеалізувати. Суспільно-політичні ідеали Мак`явеллі лежали, таким чином, не стільки в майбутньому абсолютистської Європи, скільки в минулій Італії з її міськими республіками-комунами. Саме відсутність в Італії XVI сторіччя реальних передумов для розвитку продуктивних сил італійської буржуазії, що народжувалась, обумовило не тільки гуманістичну антибуржуазність суспільних, політичних і естетичних концепцій Мак`явеллі, але і той його антиетатизм, що ріднив автора «Державця» із великими письменниками трагічного Відродження. Мак`явеллі розділяв не тільки їхні утопічні надії на "народного государя", але і їхня відраза до абсолютистської держави, що поглинає особистість і віднімає в людини епох

Державець» завершується трагічно-патетичним призовом до звільнення Італії від "варварів". Мак`явеллі обертався, з одного боку, до "славнозвісного будинку" Медічі, а з іншого боку - і це надзвичайно характерно - до гуманістичної традиції Петрарки, цитата з якого завершує книгу. Тут Мак`явеллієве "virtu" одержує ще одну якість. Вона стає символом не просто

індивідуальної, а національно-народної "доблесті". Але то і перетворює

«Державця» у гуманістичну утопію. Утопічний характер «Державця» - цього, здавалося б, програмно антиутопічного досвіду - полягає в тому, що такого роду государ не існував в історичній реальності, у той час він не виступав і не міг виступити перед італійським народом як актуальна історична сила.
Гармонійне вирішення протиріч між особистістю і суспільством не вважалося Мак`явеллі політично можливим, але його велич гуманіста Відродження була саме в тому, що, він усе-таки не захотів примиритися з "державною необхідністю" поневолення людини деспотизмом національних, але в той же час і абсолютистських монархій. Це - трагічна велич. Жагуче емоційне неприяйняття не тільки "мерзенної" суспільно-політичної дійсності сучасної Італії, але і дійсності Італії, так сказати, ідеально абсолютистської, необхідність якої, здавалося б, логічно випливала з вимог, запропонованих Мак`явеллі до "дійсної правди речей", надавало логіці " і «Державця» внутрішню напруженість високої трагічної поезії, родинної поезії "Гамлета", "Короля Лір" і "Макбета".
Подібно «Державцю», "Міркування про першу декаду Тита Лівія" були не просто творами гуманістичної суспільно-політичної думки, але і чудовим пам'ятником художньої літератури італійського Відродження в пору її найвищої зрілості. Подібно всім справді великим письменникам, Мак`явеллі писав так, немов літературної форми до нього взагалі не існувало. Форма створювалася їм наново. Його проза цілком вільна від умовностей і "літературності". Мова і стиль «Державця» відтворює прямування нічим не пов'язаної гуманістичної думки, точної, дуже раціоналістичної. Водночас думка в Мак`явеллі ще не відособлена від мислячої людини. От чому логіка розуму в його творах не виключає ірраціональності пристрастей. Проза його суха, лаконічна, "речова", але вона ніколи не безкровна і холодна. Говорячи про стиль Мак`явеллі, Фр. Де Санктис дуже правильно відзначив: "Тут перед нами насамперед людина, а не письменник, вірніше, письменник лише остільки, оскільки він людина... Головне в ньому - людина. Те, що він пише, є безпосереднім плодом його міркувань, факти і враження, нерідко сконцентровані в однім слові, як би вириваються з його душі".
От чому проза Мак`явеллі по-ренессансному поетична. Для наступного розвитку італійської національної літератури мова і стиль «Державця» зіграли не менш значну роль, чим мова і стиль "Декамерона" для італійської новелістики XVI-XVIII сторіч.

Есе-роздум

Коли ми намагаємося оцінити звичайну людину, припустимо, описати свого знайомого людям, які не знають його, ми розповідаємо про його хороші чи погані якості і риси характеру, ми говоримо про людей, які його оточують, про його сім'ю, рід занять у загальному, про все, що з тієї чи іншої сторони характеризує людину як особистість, виділяє його із загальної людської маси. При цьому ми намагаємося знайти цій людині місце серед інших відомих нам людей, оцінюючи кожну його гідність чи недолік.

Читаючи Мак`явеллі «Державець» мимоволі особливу увагу приділяєш неоднозначним моментам у сприйнятті творчості Мак`явеллі. О таких належать проблеми політики та моралі. Аналізуючи джерело, з`являється враження, чи вірніше сказати думка, що Мак`явеллі негативно ставиться до досягнення поставлених цілей будь-якими засобами, вважаючи це безглуздим та нерозумним.Хитрість та жорстокість мають місце в поведінці державця. Невже все так тривіально в пануванні? Невже державні особи окутані хатрістю та сховані під плащем жорстокості? Невже влада настільки засліпила їх?

Ні. Це не так. Мак`явеллі вважав, і я приєднуюсь до його думки, що державець може вдаватися до хитрощів, але лишеза умови, що вона неминуча і відбувається тільки на блага держави та підданих. Життя ставить перед людьми різні труднощі, будує різні рамки, і через це людина, який би тягар не лежив на її плечах, буде боротися з виникшими проблемами.

Та ця позиція вірна для звичайних людей. У державця, на відміну від інших людей, тягар потроюється, адже приймаючи чергове рішення, він не може керуватися сугубо індивідуальними якостями, адже за його спиною стоїть держава і народ, що проживає в ній.

Політичні погляди Нікколо Мак`явеллі важко звести до якогось єдиного поняття. Як і будь-яка мисляча людина, він перебував у пошуку, намагався відповісти на питання що хвилювали його душу,змушували задуматися про все що відбувалося навколо нього.

Як образ істинного державця є в його сприйнятті збірним, так і сама держава не може володіти тільки однією складовою. Ця взаємодія трьох начал: монархічного, аристократичного і демократичного, в кожному з яких береться краще. Мак`явеллі хотів бачити навколишнє себе дійсність такою, якою і представив на сторінках свого твору.

Мені здається, що рекомендації, які надає автор на сторінках свого творіння, широко застосовуються в політиці новіть тими людьми, які ніколи не читали працю Мак`явеллі.Звісно, деяка частина рекомендацій не поєднує в собі всі канони етичності, але в будь-якому випадку книга має право на життя, та

Навіть більше, вона заслуговує того, щоб її прочитати. Після того, як прочитиєш цю книгу, чіткіше уявляєш якими методами користуються правителі, чиновники, начальники не тільки у світі Нікколо Мак`явеллі, а й у нашому, сучасному світі.

Список використаної літератури:

1. Баткин. Итальянское возрождение в поисках индивидуальности, - М., 1989