Забезпечення права на захист; 7 страница

Що ж стосується провадження, яке КПК іменує «кримінальним прова­дженням у формі приватного обвинувачення» (глава 36 КПК), то його радше називати приватно-публічним обвинуваченням. Справа у тому, що кримінальне провадження стосовно перелічених у ст. 477 КПК кримінальних правопору­шень розпочинається слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілої особи. Без такої заяви-волевиявлення названі учасники провадження його не вправі розпочинати. В цьому проявляється перший елемент приватності такого провадження. У випадку надходження заяви від потерпілого щодо вчинення стосовно нього кримінального правопорушення слідчий, прокурор зобов'язані внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і роз­почати його. Ця ж діяльність вже є проявом засади публічності. Другим елемен­том прояву приватності у цьому виді кримінального провадження є можливість укласти за ініціативою потерпілого чи підозрюваного або обвинуваченого уго­ди про примирення. Така угода може бути укладена аж до виходу суду до нарад-чої кімнати для ухвалення вироку (див. коментар до ст. 469 КПК). Якщо ж така угода не була досягнута, то провадження набуває публічного характеру. Тож, як видно, у цьому виді кримінального провадження елементи приватності пере­плітаються з елементами публічності, і його варто було законодавцеві назвати «кримінальне провадження у формі приватно-публічного обвинувачення».

5. На жаль, КПК не передбачив положення свого попередника (КПК 1960 р.) про право прокурора розпочати досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 447 КПК, за відсутності відповідної заяви по­терпілої особи у тих випадках, коли її вільному волевиявленню перешкоджали фізичні чи психічні недоліки, знаходження залежно від правопорушника тощо. На такі випадки необхідно було б поширити дію засади публічності, давши право прокуророві розпочати кримінальне провадження за власною ініціати­вою та згодою потерпілої особи. Адже прокурор вправі в справах публічного обвинувачення за власною ініціативою пред'явити цивільний позов в інтересах не лише держави, а й громадян, які через фізичний стан, матеріальне станови­ще, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену діє­здатність неспроможні самостійно захистити свої права (п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК).

Стаття 26. Диспозитивність

1. Сторони кримінального провадження є вільними у використанні
своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

2. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення
тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, пе­
редбачених цим Кодексом.

3. Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише
ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повно­
важень цим Кодексом.

______________________________________ 93

4. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення роз­починається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинува­чення є безумовною підставою а;.ія закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

1. Сутність засади диспозитивнос, і (диспозитивність від лат. dispono -
розпоряджаюся) полягає в тому, що під час кримінального провадження його
учасники мають право (можливіс, ь) у межах, визначених КПК, вільно розпоря­
джатися матеріальним правом щодо обвинувачення, спірним матеріальним пра­
вом щодо цивільного позову (його предметом), а також процесуальним правом
з метою захисту своїх прав та законних інтересів. Істотне розширення сфери дії
коментованої засади у кримінальному провадженні є відображенням закріпле­
ного в Конституції України положення про те, що права і свободи людини та
їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави (ч. 2 ст. 3). Основа засади
диспозитивності, її окремих елементів закладена в ст. 55 Конституції України,
яка гарантує кожному судовий захист його прав і свобод, право на оскаржен­
ня до суду рішень, дій чи бездіяльності органів держави, їх службових осіб,
право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань
будь-яким незабороненим способом. Один із елементів засади диспозитивності
закріплений у ст. 63 Конституції, яка забезпечує право особи від самовикриття
та викриття близьких родичів і членів сім'ї у вчиненні кримінального правопо­
рушення. Пункт 4 ч. З ст. 129 Конституції у поєднанні із засадою змагальності
закріплює як засаду судочинства свободу в наданні сторонами своїх доказів та
доведення перед судом їх переконливості. Це конституційне положення є про­
явом засади диспозитивності, хоч і не охоплює її в повному обсязі.

2. Від диспозитивності як засади кримінального провадження слід від­
різняти диспозитивний метод правового регулювання кримінальних процесу­
альних правовідносин. Диспозитивний метод надає суб'єктам певну альтер­
нативну можливість вибору варіантів поведінки у межах закону, виходячи з
певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях
публічних суб'єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб'єктів
процесу.

3. Диспозитивність у кримінальному провадженні поділяється на два
види: матеріальну і процесуальну (формальну). Між ними існує нерозривний
зв'язок, оскільки матеріальними правами (щодо предмета провадження) можна
розпоряджатись учасникам провадження лише завдяки реалізації процесуаль­
них прав. Матеріальна диспозитивність знаходить свій прояв у КПК у та­
ких правах: 1) праві потерпілої особи від кримінальних правопорушень, пере­
рахованих у ст. 477 КПК, звернутися із заявою до слідчого, прокурора, іншої
службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування,
якою ініціювати кримінальне провадження. Таким правом потерпілий розпо­
ряджається на свій власний розсуд. Він же, а у випадках, передбачених КПК,

його представник вправі відмовитися від обвинувачення, що здійснюється у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК); 2) праві потерпілого у встановлених КПК випадках примиритися з підозрюваним чи обвинуваченим, що має наслідком закриття провадження щодо кримінальних проступків, зло­чинів невеликої та середньої тяжкості, а також у кримінальному проваджен­ні у формі приватного обвинувачення (ч. З ст. 469. ч. 6 ст. 284 КПК); 3) праві підозрюваного, обвинуваченого укласти з прокурором угоду про визнання ви­нуватості (ч. 2 ст. 469 КПК); 4) праві підозрюваного, обвинуваченого запере­чувати проти закриття кримінального провадження у зв'язку зі звільненням їх від кримінальної відповідальності (ч. 7 ст. 284, ч. З ст. 285 КПК); 5) праві по­терпілого пред'явити позов у кримінальному провадженні про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням майнової та/або моральної шкоди (ст. 128 КПК), а цивільного позивача - підтримувати цивільний позов або від­мовитися від нього (ч. З ст. 61 КПК), укласти з обвинуваченим чи цивільним відповідачем мирову угоду (ст. 128 КПК); 6) праві потерпілого підтримувати обвинувачення у випадку відмови прокурора від його підтримання в судовому засіданні (ст. 340 КПК) або також відмовитися і від приватного обвинувачен­ня у цьому випадку. Процесуальна (формальна) диспозитивність знаходить свій прояв за КПК у вільному, на свій розсуд користуванні суб'єктами прова­дження своїми процесуальними правами, але в межах, визначених КПК.

4. У кримінальному провадженні прокурор не є суб'єктом диспозитив­
них прав. В установлених законом випадках він реалізує лише дискреційні по­
вноваження. Відмова прокурора від державного обвинувачення, за наявності
для цього достатніх і законних підстав, — це не стільки право, скільки його
обов'язок. Наслідком цього є припинення його обвинувальної діяльності, тобто
припинення функції обвинувачення. Висловлена у постанові прокурора відмо­
ва припиняє розвиток публічної, від імені держави, обвинувальної діяльності
і виступає специфічним правовим засобом самоусунення прокурора від здій­
снення функції обвинувачення.

Залежно від обсягу відмови від державного обвинувачення та від осіб, щодо яких прокурор здійснює функцію обвинувачення, можна визначити два різновиди такої відмови - повну і часткову. За повної відмови прокурор повніс­тю відмовляється від обвинувачення. Часткова відмова від обвинувачення - це пропозиція закрити справу або виправдати особу за однією чи кількома стаття­ми КК України, з підтриманням обвинувачення щодо інших злочинів.

Відмовитися від підтримання державного обвинувачення прокурор може (і зобов'язаний) лише за результатами судового розгляду, коли він дійде до пе­реконання, що пред'явлене особі обвинувачення не підтверджується перевіре­ними в суді доказами (ч. 1 ст. 340 КПК).

5. Слідчий суддя, суд за концепцією КПК є безсторонніми учасниками про­
вадження, завданнями яких є створення рівних умов для сторін процесу щодо
доведення правильності своєї позиції. Як суд, так і слідчий суддя позбавлені
ініціативи на самостійне збирання доказів. Слідчий суддя здійснює контроль

____________________________________________________ 95

за законністю дій і рішень органів, що ведуть провадження, та розглядає за­яви і клопотання учасників процесу, допомагаючи їм (особливо стороні за­хисту) реалізувати свої диспозитивні права. Суд, залишаючись об'єктивним і неупередженим, має створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків та здійснення наданих їм прав, дослідити за участі сторін матеріали провадження та ухвалити законне, обгрунтоване і справед­ливе рішення. При цьому головуючій У судовому засіданні має спрямовува­ти судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження (ст. 321 КПК). Про роль суду у судовому провадженні див. п. 10 коментаря до ст. 22 КПК.

6. На відміну від КПК 1960 p., новий Кодекс не диференціює справи, які розпочинаються виключно за скаргою потерпілого, на справи приватного та приватно-публічного обвинувачення. Крім того, коло кримінальних правопо­рушень, які віднесені КПК до справ приватного обвинувачення, значно роз­ширено. Відтепер у всіх справах приватного обвинувачення обов'язковим є проведення досудового розслідування (прояв засади публічності), яке розпо­чинається слідчим, прокурором негайно після внесення заяви потерпілого до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Вважаємо упущенням нового КПК, що у ньому окремо не врегульована процедура ні досудового розслідування, ні судового розгляду справ цієї категорії.

Стаття 27. Гласність і відкритість судового провадження та його по­вне фіксування технічними засобами

1. Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі
у кримінальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права,
свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отри­
мання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів судо­
вого розгляду та у праві на ознайомлення з процесуальними рішеннями й
отримання їх копій. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання
в суді інформації про дату, час і місце судового розгляду та про ухвалені в
ньому рішення, крім випадків, установлених законом.

2. Кримінальне провадження в судах усіх інстанцій здійснюється від­
крито. Слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримі­
нального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього
судового провадження або його окремої частини лише у випадках:

 

1) якщо обвинуваченим є неповнолітній;

2) розгляду справи про злочин проти статевої свободи та статевої не­
доторканності особи;

3) необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та
сімейне життя чи обставини, які принижують гідність особи;

4) якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні
може призвести до розголошення таємниці, що охороняється законом;

96 _______________________________________________________________

5) необхідності забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримі­нальному провадженні.

3. Особисті записи, листи, зміст особистих телефонних розмов, теле­
графних та інших повідомлень можуть бути оголошені у відкритому су-
іовому засіданні, якщо слідчий суддя, суд не прийме рішення про їх до­
слідження у закритому судовому засіданні на підставі пункту 3 частини
лругої цієї статті.

4. Кримінальне провадження у закритому судовому засіданні суд здій­
снює з додержанням правил судочинства, передбачених цим Кодексом. На
судовому розгляді в закритому судовому засіданні можуть бути присутні

інше сторони та інші учасники кримінального провадження.

5. Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування судово­
го засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Офіцій­
ним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом
у порядку, передбаченому цим Кодексом.

6. Кожен, хто присутній в залі судового засідання, може вести стено­
граму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписуючі при­
строї. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, ві.іео іанису, тран­
слювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення
звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на
підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та мож­
ливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду.

7. Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, прого­
лошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому су­
довому засіданні, судове рішення проголошується прилюдно з пропуском
інформації, для дослідження якої проводилося закрите судове засідання та
яка на момент проголошення судового рішення підлягає подальшому за­
хисту від розголошення.

1. Закріплена в коментованій статті засада гласності і відкритості су­дового провадження та його повне фіксування технічними засобами грунту­ється на конституційному положенні, що визначене як основна засада судо­чинства - гласності судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Міжнародно-правові акти, які становлять національне законодавство, також передбачають основну частину цієї засади. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права закріплює право кожного, кому пред'явлено обвинувачення у вчи­ненні кримінального правопорушення, на справедливий, публічний розгляд справи (ст. 14). Рівно ж і Конвенція про захист прав людини і основополож­них свобод зазначає, що кожна людина при висуненні проти неї криміналь­ного обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд такої справи незалежним і безстороннім судом, а судове рішення оголошується прилюдно (п. 1 ст. 6).

_____________________________________________________ 97

2. Увага Основного Закону України та міжнародних актів до коментованої
засади обумовлена тим, що гласність і відкритість кримінального провадження
в судах усіх інстанцій є важливою умовою неупередженого, всебічного і повно­
го дослідження обставин кримінального правопорушення та ухвалення на цій
основі законного, обгрунтованого і справедливого рішення. Можливість при­
сутності на судовому розписці не лпше його учасників, а й широкої публіки
сприяє зміцненню в суспільстві впевненості у правильному функціонуванні
судів, довіри до них. Така засада спонукає суддів та інших учасників судово­
го розгляду добросовісно реалізовувати права та виконувати свої професійні
обов'язки, суворо дотримуватися правил судочинства, етики взаємин між учас­
никами розгляду, а також здійснює виховний вплив на всіх присутніх у залі
засідання суду.

3. Повне фіксування технічними засобами ходу всього судового розгля­
ду, відображення його в журналі судового засідання слугують, з одного боку,
його гласності та відкритості, а з іншого - забезпечують можливість встано­
вити допущені під час судового розгляду порушення, які могли б вплинути на
законність, обгрунтованість і справедливість ухвалених за результатами роз­
гляду судових рішень. Відсутність у матеріалах провадження журналу судо­
вого засідання або технічного носія інформації є істотним порушенням вимог
кримінального процесуального захисту і, безумовно, підставою для скасування
судового рішення (п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК).

Зміст гласності і відкритості (транспарентності) судового провадження охоплює кілька правових елементів, а саме: 1) право (можливість) будь-кого отримувати в суді інформацію про дату, час і місце судового розгляду справи про кримінальне правопорушення та про ухвалені при цьому судові рішення, крім випадків, встановлених законом; 2) право (можливість) сторонніх для кримінального провадження осіб (не учасників провадження) знаходитись в залі судового засідання і спостерігати за ходом судового розгляду; 3) право (можливість) без будь-чийого дозволу робити записи (нотатки, стенограму), за­стосовувати портативну аудіозаписуючу техніку; 4) право учасників судового провадження та інших осіб, якщо суд вирішував питання про їх права, свободи, інтереси чи обов'язки, отримувати в суді усну чи письмову інформацію щодо результатів судового розгляду, ознайомлюватися з процесуальними рішеннями й отримувати їх копії.

До змісту коментованої засади входять і кореспондуючі з переліченим правом (можливостями) обов'язки суду, а саме: а) допустити на засідання суду всіх бажаючих (не учасників провадження) на відведені для публіки місця. При цьому кількість присутніх у залі судового засідання обмежується кількістю наявних у ньому місць. Але близькі родичі та члени сім'ї обвинуваченого і по­терпілого, а також представники засобів масової інформації мають пріоритет­не право на присутність під час судового засідання (ст. 328 КПК); б) не пере­шкоджати фіксуванню ходу судового розгляду дозволеними КПК способами і пристроями. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису

чи звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, трансляція судового засідання по радіо і телебаченню допускається лише на підставі ухвали суду, прийнятої з урахуванням думки сторін та можливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду.

4. Засада гласності і відкритості судового розгляду у встановлених зако­
ном випадках може бути обмежена повністю або частково. Частина 2 коменто­
ваної статті перераховує такі випадки. Рішення про проведення кримінального
провадження у закритому судовому засіданні повністю чи лише в окремих його
частинах ухвалюється судом як за клопотанням сторін, так і за власною ініціа­
тивою суду. Якщо випадки, передбачені ч. 2 коментованої статті, виникають у
ході досудового розслідування під час розгляду і вирішення питань, віднесених
до повноважень слідчого судді, рішення про обмеження гласності і відкритості
такого розгляду в судовому засіданні ухвалюється слідчим суддею.

5. Частина 2 коментованої статті першою підставою проведення закритого
судового засідання називає неповноліття обвинуваченого, тобто недосягнення
ним 18-річного віку. Обмеження гласності і відкритості судового розгляду з
участю неповнолітнього обвинуваченого обумовлене, насамперед, інтересами
неповнолітнього. Під час кримінального провадження про обвинувачення не­
повнолітніх необхідно враховувати особливості їх психіки, недостатність соці­
альної зрілості та життєвого досвіду. Ці фактори зобов'язують суд з особливою
турботою віднестися до цієї категорії обвинувачених і унеможливити негатив­
ний вплив на них.

6. Закритий судовий розгляд справ про злочини проти статевої свободи і
статевої недоторканності продиктований необхідністю охорони суспільної мо­
ралі та інтересів потерпілої особи. Чинне кримінальне законодавство України
до злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності відносить такі:
зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним спо­
собом, примушування до вступу в статевий зв'язок, статеві зносини з особою,
яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх.

7. Підставою для ухвалення рішення про проведення закритого судового
розгляду може бути необхідність в обмеженні розголошення відомостей про
особисте та сімейне життя або обставини, які принижують гідність особи. Такі
відомості можуть міститися в особистих записах, листах та іншій кореспон­
денції, в телефонних розмовах та інформації, яка передається електронними
та іншими видами зв'язку. Оскільки Конституція України проголошує право
кожної особи на невтручання в її особисте і сімейне життя (ст. 31) та на повагу
до її гідності (ст. 28), крім випадків, передбачених самою Конституцією та зако­
нами, то розголошення таких відомостей під час судового розгляду може бути
обмежене судом, а на досудовому розслідуванні слідчим суддею.

8. Закрите судове засідання (повністю або частково) за участю лише
його учасників проводиться і у випадках необхідності запобігти розголо­
шенню відомостей, що становлять охоронювану законом таємницю. Такою
таємницею, насамперед, є таємниця державна. Згідно зі ст. 1 Закону України

 

«Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. (з наступними змінами і до­повненнями) державна таємниця - вид таємної інформації, яка охоплює ві­домості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці Украіііи. Про особливості кримінального про­вадження, яке містить відомості, ^о становлять державну таємницю, див. коментар до глави 40 КПК.

До охоронюваної законом таємниці також належать: 1) таємниця уси­новлення (ст. 228 Сімейного кодексу України); 2) лікарська таємниця (ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 p.); комерційна таємниця (ст.ст. 505, 507 ЦК); банківська таємниця (ст. 1076 ЦК, ст. 60 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» від 7 грудня 2000 p.). Чинне законодавство України передбачає й інші види таємної інформації, яка не підлягає розголошенню, а винні у її роз­голошенні притягаються до встановленої законом відповідальності (нотаріаль­на таємниця, адвокатська, журналістська, таємниця сповіді, таємниця нарадчої кімнати суддів). Інформація про такі таємниці не може бути предметом відкри­того судового розгляду.

9. Від легітимного обмеження засади гласності і відкритості судового
провадження необхідно відрізняти її порушення. Порушення цієї засади буде в
разі, якщо судовий розгляд відбувається не в залі судових засідань або в іншому
наперед оголошеному для публіки і доступному для неї місці, а в приміщен­
ні, про яке не було заздалегідь повідомлено, доступ до нього незручний або й
взагалі ускладнений (наприклад, у кабінеті судді, який не пристосований для
судового розгляду, в якому тісно навіть його учасникам; в будівлі, у якій діє
пропускний режим, тощо).

10. Частина 7 коментованої статті регулює оприлюднення судового рі­
шення за результатами судового розгляду. Рішення суду, ухвалене у відкритому
судовому засіданні, оголошується повністю. Рішення, яке ухвалювалося у за­
критому засіданні, також проголошується прилюдно в залі судового засідання,
але під час його оприлюднення пропускається інформація, яка була одержана
та досліджена у закритому засіданні суду і підлягає подальшому захисту від
розголошення. Подальший захист від розголошення передбачає неможливість
надання такого рішення для ознайомлення суб'єктам громадянського суспіль­
ства. Однак у рішеннях суду (вироках, ухвалах), які ухвалювались за результа­
тами відкритого судового розгляду, також почасти міститься інформація щодо
особистого життя та особистих (приватних) інтересів учасників провадження
чи інших осіб. Оприлюднення такої інформації може порушити права цих осіб
на невтручання в їх особисте (приватне) і сімейне життя (ст. 32 Конституції
України). З метою уникнення такої ситуації у випадках опублікування судового
рішення необхідно його знеособлювати і фабулізувати - виключати із тексту
найменування суду, прізвища суддів, учасників провадження, викласти лише
фабулу рішення без деталей, а особливо відвертої, шокуючої, хоч і важливої

для справи, інформації. Те, що призначене для суддів, не завжди слід доводити до відома громадськості. Гласність судових актів також вимагає обмеження.

11. Відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р. кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, ви­значеному цим Законом. На Державну судову адміністрацію України названим Законом покладено обов'язок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень судів загальної юрисдикції. Внесені до Реєстру рішення є відкритими для доступу на офіційному веб-порталі судової влади. Проте в них не можуть розголошуватися відомості, які дають можливість ідентифікувати фізичну осо­бу. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями. Вони можуть публікуватися в друкованих виданнях, з них можна робити електронні копії тощо.

С т а т т я 28. Розумні строки

1. Піл час кримінального провадження кожна процесуальна дія або про­
цесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Ро­
зумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання
процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не
можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окре­
мих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

2. Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує
прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до
його компетенції), а судового провадження -суд.

3. Критеріями для визначення розумності строків кримінального
провадження є:

1) складність кримінального провадження, яка визначається з ураху­
ванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних пра­
вопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки
процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування
тощо;

2) поведінка учасників кримінального провадження;

3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.

 

4. Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою,
неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді
першочергово.

5. Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший
строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримі­
нальне провадження щодо нього було закрите.

6. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звер­
нення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому ви­
кладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримі­
нального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі
строки, ніж ті, що передбачені цим Кодексом.

____________________________________________________ 101

1. Коментована стаття-засада у вітчизняному кримінальному провадженні
вперше знайшла своє закріплення як засада у Кодексі 2012 р. її поява зумовле­
на, насамперед, вимогою Конвенці\ чро захист прав людини і основоположних
свобод. Ратифікувавши цю Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання га­
рантувати кожній особі, яка знаходиться під її юрисдикцією, закріплені в ній
права і свободи. Стаття 6 Конвенції у|;воїй ч. 1 закріпила право кожної людини,
проти якої висунуто кримінальне обвинувачення, на справедливий і відкритий
його розгляд впродовж-розумного строку незалежним і безстороннім судом.