Станова монархія в Англії. її особливості

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх III спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. їх вимоги зводилися до скликання загальної ра­ди баронів, яка, за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з бо­ку королівської влади. Ця рада дістала назву парламенту. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». Пар­ламент виробив т. зв. Оксфордські провізії, згідно з якими при монар­хові створювалася постійна Рада п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за дія­льністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів. Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скли­катися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради п'ятнадцяти та 12-ти, з числа обраних баронами.

Як бачимо, ця установа первісно не мала нічого спільного ні з су­часним британським парламентом, ні навіть з станово-представниць­кими органами європейських держав, адже у ній була представлена лише феодальна аристократія. Король Генріх III 1265 р. спробував приборкати бунтівних васалів, на чолі яких стояв барон Симон де Монфор. Намагаючись заручитися підтримкою дрібних рицарів і мі­щан, де Монфор спробував змінити принципи комплектування парла­менту. До нього повинні були увійти усі барони, по 4 рицарі від кож­ного графства і по 2 представники від великих міст. І хоча коаліція баронів була розбита, а її керівник загинув, новий король Едуард І в 1272 р. запросив до Вестмінстерського парламенту не лише баронів, а й представників графств і міст.

У 1295 р. було сформовано «Зразковий парламент», до складу яко­го увійшли барони, рицарі, міщани, духовенство. Представників знаті запрошували поіменно, решту - обирали. З цього року парламент стає постійно діючою установою.

У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату лордів і палату общин. Перша формувалася з числа тримачів титулів герцо­га, маркіза, графа, віконта або барона, друга - на основі виборів.

Парламент відрізнявся від Генеральних штатів тим, що в штатах три стани засідали окремо, причому кожний мав один голос. В Англії міщани і рицарство засідають спільно (з 1352 p.), що мало істотний вплив на подальшу долю держави.

Нова установа швидко набирала силу. Ще в 1297 р. король Едуард І був змушений погодитися, щоб жодні податки не встановлювалися без згоди парламенту. З того часу і до сьогодні бюджет є одним з най­важливіших повноважень парламенту. З 1340 р. у розпорядження пар­ламенту переходить не лише вотування податків, але й контроль за їх використанням. Тоді ж було встановлено, що кожного разу, коли ко­роль вимагає грошей, парламент має право попередньо розглядати скарги на дії уряду.

В 1322 р. було встановлено, що без згоди парламенту не можуть бути внесені жодні зміни і доповнення в статути. Таким чином, пар­ламент почав своє перетворення на вищу законодавчу владу в країні. В 1371 р. ця установа виборола собі право на імпічмент вищих держав­них сановників. Першою «жертвою» парламенту став у 1386 р. канц­лер де Ла-Поль. Як бачимо, англійський парламент був більш впли­вовою інституцією, ніж французькі Генеральні штати.

У ХІІІ-XrV ст. в економіці Англії відбувалися суттєві зміни, що мали свій вплив на принципи формування парламентського корпусу, а отже, і на усю роботу цієї важливої державної установи. Зріст міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли збільшенню представ­ництва міщан. Причому активне виборче право надавалося в містах доволі широким групам населення. Це могли бути усі платники по­душного податку, власники «свого вогнища» або члени купецької гільдії - в кожному місті був свій власний порядок участі у виборах. Однак у цілому англійське міщанство було представлене в парламенті значно ширше, ніж французьке в Генеральних штатах. У Франції від політичного життя були ізольовані не лише міські низи, але й усі ті, хто не належав до міського патриціату.

Відбувалися серйозні зміни в структурі основної господарської і політичної ланки феодальної формації - в англійській вотчині (ма­йорі). Феодали, користуючись тим, що селяни могли продавати над­лишки своєї продукції на ринках найближчих міст, почали заміню­вати натуральні повинності на грошові (комутації). В XIV ст. цей процес став загальним і мав надалі серйозні наслідки. Феодали пере­стали вести власне господарство на доменіальній землі, здаючи цю землю клаптиками в оренду селянам. Відпала потреба в панщині, і селян почали за викуп відпускати на волю. Головною фігурою на селі став особисто вільний селянин-орендар, чиє матеріальне становище було надзвичайно важким. Феодали не лише вимагали високу оренд­ну плату за надану у користування землю, але й захоплювали общинні угіддя для збільшення вівчарства. Останнє приносило великі прибут­ки, оскільки в містах уже була створена виробнича база для переробки овечої вовни на сукно - для власних потреб і на експорт.

Допустити селян-йоменів до парламенту означало б підірвати по­літичні основи феодальної держави. Але формально право голосу на виборах до палати общин мали усі вільні землероби. Тому в 1430 р. право голосу зберегли лише особи, що постійно проживали в графс­твах і володіли фрігольдом (пожиттєве чи спадкове тримання землі на умовах фіксованої ренти з правом вільного заповіту, розділу і відчуження свого тримання), який приносив дохід не менший 40 шилінгів. У 1445 р. пасивне виборче право було надане в графст­вах лише дворянам-рицарям, але не простим йоменам. Щоправда, в Англії особи з річним доходом у 20 фунтів стерлінгів були зобов'я­зані викуповувати рицарський патент, тобто розбагатілий йомен автоматично ставав рицарем.

Як бачимо, упродовж якихось 15 років парламент було закрито для соціально небажаних елементів. Гарантією проти самої можли­вості надто радикальних рішень парламенту залишалося право мо­нарха відхиляти представлені парламентом законопроекти - біллі. Королі активно користувалися цим правом. Так, коли в 1397 р. пала­та общин прийняла резолюцію про зменшення видатків на королів­ський двір, король Річард II не лише відхилив цей білль, але й домігся видачі автора законопроекту Хекслі. Пізніше невдаха-парламентарій був переданий суду імпічменту і засуджений до страти. Це стало своєрідною пересторогою для противників монархії.

Заможні верстви були партнерами королівської влади і в справі місцевого врядування. Статутами 1327 та 1332 pp. в кожному граф­стві на допомогу шерифам призначалися т. зв. «оберігачі миру», яким надавалося право переслідувати і страчувати злочинців. Дана посада була неоплачуваною, вона вимагала часу і засобів, тому, зро­зуміло, «оберігачами миру» ставали лише найзаможніші мешканці графства.

У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У кожному граф­стві мав бути призначений, згідно з парламентським статутом, «лорд» (мировий суддя) з повноваженнями «загнуздувати злочинців, заколот­ників і хабарників, переслідувати їх, арештовувати і піддавати пока­ранню». Саме мирові судді повинні були «також заслуховувати і ви­рішувати усі порушені короною справи про усілякого роду важкі кар­ні злочини і правопорушення, здійснені у графстві, відповідно до за­конів і звичаїв даного графства». Статут 1360 р. мав дуже важливе значення для англійської юстиції, оскільки він позбавляв феодалів усіх раніше наданих прав на загальні розслідування і суд в межах їх­ніх сеньйорій. Це було ще одне суттєве обмеження системи феодаль­них імунітетів, так характерних для попередньої епохи раннього фео­далізму. З іншого боку, мировими суддями могли бути лише місцеві дворяни з доходом від нерухомості більшим за 20 фунтів стерлінгів (стерлінг - англійська срібна монета пенні, фунт - первісно вагова одиниця 0,4536 кг, таким чином, 20 фунтів - це майже 10 кг срібної монети високого ґатунку).

Поступово, в 1388 р. число мирових суддів було збільшено до 6 на графство, далі - до 8. А з 1414 р. встановлена періодичність їх засі­дань - 4 рази на рік. У юрисдикцію цих суддів передавався контроль над діями місцевої поліції та її голови - шерифа. Посада мирового судді залишалася безоплатною, тобто знову-таки вимагала часу і за­собів, недоступних для середніх верств населення, не кажучи уже про народні низи. Станово-представницька монархія в Англії, як і у Фран­ції, спирається лише на частину рицарства і «третього стану», монарх «ділиться» своєю владою лише з найбільш економічно спроможними групами населення.

На цей історичний період припадають перші спроби англійської церкви відособитися від папського Риму. Коли папа Григорій XI (се­ред. XIV ст.) наказав лондонському архієпископу арештувати і підда­ти тортурам богослова Уїкліфа (1320-1384), який проповідував неза­лежність британського духовенства від римської курії, останнього підтримали Оксфордський університет, король і, згодом, парламент. Парламентський статут 1365 р. проголошував: «якщо папство буде захищати свої давні несправедливі притязания насильницькими захо­дами, то країна зуміє вчинити потрібний опір». Було вирішено віді­брати усі бенефіції, подаровані папою своїм улюбленцям. Церква в XJV ст. володіла в Англії третиною земель, у багатьох місцях вона користувалася монополією вивозу вовни за кордон, дешева монастир­ська продукція вигравала у конкуренції з товарами, виробленими мі­ськими ремісниками. Парламент став рупором загального невдово­лення римською церквою, особливо після відновлення в 1368 р. бойо­вих дій проти Франції, на території якої в Авіньйоні перебував папський двір. Саме парламент заклав основи англійського церковно­го права і англіканської церкви.