РАННЬОФЕОДАЛЬНІ МОНАРХІЇ В ЄВРОПІ
Лекции.Орг

Поиск:


РАННЬОФЕОДАЛЬНІ МОНАРХІЇ В ЄВРОПІ




Ранньофеодальне суспільство Західної Європи - дуже цікавий зразок державно-правового розвитку. Специфіка суспільства полягала у тому, що монархи постійно прагнули до зміцнення своєї влади. При цьому - свідомо чи несвідомо - королі Англії, Франції, Німеччини (з X ст.- імператори) за­стосовували одні й ті ж прийоми: зміцнення державного управлінського апаратузалученням людей незнатного походження; заміна феодального ополчення, наскільки це можливо, найманою армією; запровадження єдиного королівського судута єдиних, спільних для усієї країни норм права;запровадження єдиної спільної грошової одиницітощо. Ці зусил­ля, як правило, мали лише тимчасовий успіх. Будь-яке ослаблення влади монарха (наприклад, унаслідок успадкування престолу молодим недосвід­ченим спадкоємцем чи у результаті зовнішньої агресії або втручання римсь­кого папського престолу) ознаменовувалося своєрідним реваншем крупних феодалів, які швидко відвойовували втрачені позиції у галузі державного будівництва, судочинства та власних привілеїв.

На прикладі німецької «рейхскірхе» ще раз переконуємося у тому, що будь-яка успішна реформа зазвичай має і свій зворотний бік,і часто призводить до непередбачуваних наслідків.

Династія Капетінгів у Франції

Правонаступниками імперії франків згідно з Верденським догово­ром 843 p., укладеним онуками Карла Великого, стали три королів­ства. Людовік Німецький (східнофранкське), Карл Лисий (західно-франкське) і Лотар (серединне) започаткували історичне становлення майбутніх Німеччини, Франції і - частково - Італії. На останніх мо­нархів з династії Каролінгів герцоги, графи і єпископи майже не зва­жали. В умовах панування натурального господарства та майже пов­ної відсутності товарно-грошових відносин королівська влада могла забезпечувати собі підтримку феодалів тільки за рахунок земельних пожалувань. Отримавши земельний наділ на умовах несення служби (бенефіцій), герцог чи граф негайно починав добиватися його пере­творення на спадкову, вільно відчужувану власність (аллод), а згодом -вилучення цієї власності з-під королівської юрисдикції. В цьому про­тистоянні королівській владі феодальна верства виступала згуртовано, як єдине ціле. Надаючи імунітетні грамоти тим чи іншим феодалам, король різко звужував свої прерогативи і, відповідно, можливості узя­ти під контроль своїх колишніх слуг.

У 987 р. на з'їзді духовних і світських феодалів Франції королем було обрано феодала Гуго Капета, чиї володіння обмежувалися неве­ликою областю з центром у Парижі. Йому ж належало і місто Орлеан. Решта території країни цілком самостійно управлялася своїми сень­йорами - герцогами, графами, маркізами. Граф Анжу, наприклад, мав ушестеро більші володіння, ніж король. Королів ще тривалий час обирали, тому спадкоємці престолу поспішали коронуватися ще за життя своїх попередників. Потрібно було понад сто років, щоб нова династія зуміла навести відносний порядок навіть у королівському домені. Організація влади і державного управління капетінгською мо­нархією спершу будувалася на засадах вотчинної системи, тобто осо­бисті слуги короля виступали посадовими особами королівства. Владу монарха обмежувала рада знаті (курія).

Королівська влада поширюється за рахунок нових земельних над­бань. Вона зміцнюється внутрішньо завдяки удосконаленню апарату управління. Так, до королівської Ради надалі включаються лише найвід-даніші васали, з непокірними король розмовляє з позиції сили. Вхо­дять до Ради також вищі чиновники - коннетабль (командуючий ар­мією), сенешаль (начальник королівської канцелярії), палацовий граф (керівник королівського суду). Включені до цього органу і т. зв. легі-сти - люди незнатного походження, але добрі знавці права і звичаїв. Управління округами в королівському домені передається від графів і їх заступників, вікаріїв, у руки прево. Подібно до легістів, прево наби­ралися королями з числа незнатних, але талановитих людей. Прево збирали податки для короля, командували рицарськими ополченнями і гарнізонами. З часом округи об'єднуються у т. зв. бальяжі, на чолі яких були поставлені балы. Тим самим, поки що лише в межах коро­лівського домену, феодали були позбавлені основних управлінських функцій при збереженні колишніх земельних володінь. Зрозуміло, що ці зміни зміцнювали королівську владу і у перспективі повинні були обернутися збільшенням королівського домену.

За короля Філіппа II Августа (1180-1223) до королівських володінь були приєднані Нормандія, Мен, Анжу і частина Пуату, які до того перебували у власності англійської корони. Територія домену зросла аж у п'ять разів, король став найкрупнішим землевласником Франції. Це збільшення було досягнуто не лише військовою силою, а й вдали­ми шлюбами членів королівської родини, купівлею земель у розо­рених графів і т. ін. Одночасно королівська влада рішуче бореться з феодальною роздробленістю. Наведення порядку розпочинається з королівського домену, де у найбільш непокірних графів силою від­бирають їх володіння.

Філіпп-Август провів ряд назрілих реформ. Він, зокрема, ввів по­душний податок. Сеньйоральна юстиція була замінена судом королів­ської курії, тобто судочинство переходило від феодалів до королівсь­ких чиновників. За рахунок податкових надходжень створюється на­ймана армія, в цілому більш слухняна і професійна, ніж рицарське ополчення. Були заборонені приватні війни між феодалами, скасовані судові поєдинки. Важливе значення мала адміністративна реформа, за якою володіння короля поділялися на приблизно рівні округи - ба­льяжі на півночі і сенешальства на півдні. На чолі округів стояли ко­ролівські чиновники (бальї), у чию компетенцію входили суд, збір податків, керівництво місцевими збройними силами. Ця реформа по­збавляла феодальну знать її звичних імунітетів, колишні напівгосуда-рі з часом перетворювалися на звичайних землевласників, позбавле­них адміністративних чи судових повноважень. Зрозуміло, що це не влаштовувало феодальних магнатів. Вони намагалися відстоювати вла­сні інтереси. Двічі - у 1214 та 1241-1242 pp. дворянські коаліції погро­жували самим основам династичного правління Капетінгів.

У цій боротьбі великі феодали користувалися підтримкою церкви, чиї вищі ешелони традиційно формувалися з вихідців з дворянства. До­водилося королям зважати і на надмірні апетити вищих чиновників. Так, ще у 1128 р. французький канцлер і архієпископ Паризький Сте­фан де Санліс направив до папи послів зі скаргами на неблагочинні дії короля Людовіка Товстого, зокрема щодо захоплення церковного майна. Папа Гонорій звелів архієпископу піддати короля анафемі і накласти інтердикт (тобто тимчасову заборону виконання усіх релігійних обря­дів) на Французьке королівство. Конфлікт вдалося зам'яти шляхом ви­плати папському престолу значних грошових сум.

Особливо зміцнив королівську владу Людовік IX «Святий» (1226— 1270), якому приписують вислів: «У Франції є лише один король». У 1260 р. він заборонив у королівському домені приватні війни і су­дові поєдинки. Продовжуючи політику, розпочату Філіппом-Августом, Людовік IX провів три важливі реформи: судову, військову і монетну.

Судова реформа передбачала створення верховної судової палати, котру почали називати «парламентом». Членами парламенту ставали головним чином професійні юристи - легісти, люди незнатного похо­дження. У виняткове відання парламенту передавалися найтяжчі карні справи - убивства, підпали, розбій, фальшивомонетництво. Допуска­лися апеляції на рішення нижчих судів до суду парламенту. Тим са­мим у кордонах Французького королівства королівська юстиція була поставлена на вищий рівень порівняно з юстицією сеньйоральною там, де остання ще зберігалася. Сеньйоральній юстиції були полишені другорядні карні і цивільні справи, її рішення могли бути переглянуті парламентом після апеляції невдоволеної сторони. Вирішення судо­вих конфліктів між феодалами приносило королівській казні значні судові мита.

Військова реформа фактично заборонила приватні війни і суттєво зміцнила королівську армію. По-перше, встановлювалися т. зв. 40 днів короля. Після початку сварки протягом 40 днів феодалам забороняло­ся з'ясовувати стосунки за допомогою зброї. За цей час конфлікт мав бути урегульований королівським судом. По-друге, рицарям дозволя­лося відкуповуватися від служби в королівському ополченні. Тим са­мим можливості розбудови найманої армії значно зросли. Саме на неї королівська влада не жалкувала часу і коштів. Людовік IX почав на­віть практикувати продаж грамот вільності містам з метою вишукати додаткові кошти на апарат управління та найману армію.

Грошова реформа полягала у введенні єдиної, спільної для усієї країни монети. До цього в кожній сеньйорії була своя вагова і грошо­ва системи, що стояло на перепоні розвитку товарно-грошових відно­син в країні і економіки в цілому. Герцоги і навіть графи карбували свої грошові одиниці з білонних сплавів, виставляючи високі номіна­ли цих грошових одиниць. Тому їхати з такими грошима у володіння іншого сеньйора було ризиковано - там їх приймали не за номіналом, а за вмістом цінного металу. Королівська казна почала карбувати ви­сокоякісну золоту монету, яка швидко витіснила неповноцінні гроші попередньої доби. Виграш полягав не лише в прибутках від карбуван­ня (золото в монеті завжди цінується вище, ніж така ж маса у зливку). Головна вигода полягала у іншому - різко пожвавилися торговельні контакти між колись ізольованими частинами королівства, оскільки нову грошову одиницю радо приймали на усій території країни. Зміц­ніла економічна єдність країни, що сприяло утвердженню політичної єдності та поклало початок формуванню французької буржуазної на­ції. Для порівняння, в Німеччині введення єдиної монети - «імперсь­кого пфеніга» - відбулося аж у 1495 р. Таке відставання у часі стало однією з причин збереження феодальної роздробленості у цій країні і Затримки формування єдиної централізованої держави.

Діяльність Людовіка IX не обмежувалася лише покоями королівсь­кого замку. Розпочаті ще раніше Альбігойські війни (1209-1229) про­ти єретичного руху у Південній Франції саме за його правління були остаточно завершені. В Лангедоці, Тулузі, Монпельє, Нарбонні, Німі, Безьє були винищені тисячі єретиків-альбігойців. У 1273 р. король подарував папі Венсенське графство на знак вдячності за допомогу у придушенні єретиків-сепаратистів. Усього ж володіння папи у Фран­ції на середину XIV ст. досягали 3,5 тис. кв. кілометрів.

Людовік IX був канонізований папою незадовго після своєї смерті. Тим самим папство відзначило королівську щедрість щодо римського престолу. Але саме за Людовіка IX вищі посади в управлінському апараті держави та судовій системі були непомітно і поступово пере­дані від кліриків (представників церкви) до легістів. Король особливо дбав про підготовку високопрофесійних юристів, справедливо вбача­ючи в них надійну опору монархічної влади. Духівник короля Роберт Сорбонн навіть заснував у Парижі спеціальний навчальний заклад, де провідну роль відігравав юридичний факультет. Людовік IX почав втручатися у призначення на вакантні церковні посади, тим самим ставлячи церкву під державний контроль. Справи кліриків, крім суто релігійних, почали розглядатися виключно королівським судом (ра­ніше церква користувалася судовим імунітетом). Грошові надходжен­ня з Франції до папської казни значно зросли, але вплив Ватикану на французькі справи відчутно ослаб. З боку короля це була добре про­думана політика.

На кінець XIII ст. королівська влада у Франції зміцніла, королівсь­кий домен займав більшу частину її території. Разом з тим зберігалися самостійні герцогства і графства. Не склалася і єдина система права. На півдні майнові суперечки вирішувалися на основі норм римського права, на півночі - звичаєвого. Феодалізм наклав свій відбиток на за­стосування багатьох норм приватного права. За великими магнатами визнавалася повна необмежена власність на землю, нижчі тримачі вважалися залежними з різного роду повинностями стосовно своїх сеньйорів. Феодальне право обмежувало громадянську правоздатність -земля могла бути власністю виключно дворянина (або церкви), але дворянинові заборонялося займатися лихварством, торгівлею, фізич­ною працею.

До початку XIV ст. зберігалися судові поєдинки - ордалії. За цер­ковними правилами дозволялося проводити ордалії вином і хлібом, вважалося, що винний обов'язково вдавиться освяченою їжею. В си­стемі покарань композиція (викуп за вчинений злочин) щезла. Сам зло­чин почав розглядатися як порушення королівського миру, покаран­ня злочинця стало правом і обов'язком держави. Якщо за «Салічною правдою» для порушення справи завжди вимагалася скарга і позов скривдженого, то відтепер держава чинить суд, незалежно від того, є скарга чи ні. Перелік злочинів і покарань XIII ст. частково знаходимо у збірці відомого легіста Ф. Бомануара (1247-1295) «Кутюми Бовезі».

Покарання за злочини поділяються на: смертну кару, тривале ув'язнення з конфіскацією майна, конфіскацію майна «без смертної кари, без каліцтва і без тюремного ув'язнення», штраф. Так, підпал будинку тягне за собою повішання і конфіскацію майна (ст. 831), та ж відповідальність - за крадіжку (ст. 832). Єресь, атеїзм караються спа­ленням на вогнищі з конфіскацією майна (ст. 833). До речі, першу у Європі відьму спалили саме у Франції наприкінці XIII ст. Нещасну звинуватили у розпусті з дияволом.

Стаття 1043 виводить короля з-під юрисдикції будь-якого суду, він непідсудний в силу свого суспільного становища- «і нема над ним нікого настільки великого, щоб він міг прийти в його двір (чинити суд) при правопорушеннях чи по скаргах на неправильне рішення і по усіх справах, що стосуються короля». Не підлягає сумніву антипап-ська спрямованість цього положення (у той час церква претендувала на найвищу судову владу, включаючи й суд над імператорами та ко­ролями).

 





Дата добавления: 2016-07-29; просмотров: 316 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.