Феодальні держави Західної Європи. Держава франків

 

Сучасна західноєвропейська цивілізація не лише визначала розвиток людського супільства протягом останньої тисячі років, але й дала поштовх становленню державно-правових систем США, Австралії, Канади, країн Південної Америки тощо. Народи, що їх просвічені греки і римляни презир­ливо називали «варварами» (оскільки їхня бідна мова нагадувала цивілізо­ваним рабовласникам якесь суцільне «бар-бар»), зуміли не лише силою зброї перемогти колись непереможну Західну Римську імперію, а й створити власні колоніальні імперії по усьому світу. Вироблені цими народами у процесі тривалого внутрішнього розвитку норми демократії сьогодні домінують у державно-правовому устрої більшості країн світу.

Що дозволило перемогти непереможну Римську імперію? Як вдалося вистояти у боротьбі з новим могутнім ворогом - арабами?

Проте й варварські держави мали не лише сильні, але й слабкі сторо­ни, свої власні дошкульні проблеми. Свідченням цього може служити роз­пад імперії Карла Великого уже у 843 р.

Заслуговує на увагу і право т. зв. варварських правд. Які переваги і недоліки композицій - системи грошового відкупу за вчинений злочин? Чим пояснити тривале збереження ордалій (у Німеччині судові поєдинки практикувалися навіть у ХІІ-ХІІІ ст.)?

Середніми віками в Європі учені називають період від падіння Західної Римської імперії (476 р.) до падіння Східної Римської імперії чи Візантії (1453 p.). Це - час існування особливого суспільного ладу, який прийшов на зміну рабовласницькому. Феодальне суспільство так само, як і рабовласницьке, було класовим, воно базувалося на експлуатації людини людиною. Відмінність полягає в тому, що за феодалізму трудящі були вже не рабами, а лише особисто залежними від своїх панів, чи, в гіршо­му випадку, кріпаками представників пануючого класу, який називався класом феодалів. Феодалізм як суспільний лад був неминучою і необхід­ною стадією в історії розвитку людства, але порівняно із рабовласницьким ладом він виступає більш прогресивним явищем, хоча характеризується ще слабким суспільним поділом праці.

 

Держава франків

Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом (481-511) на початку VI ст. зайняли майже усю територію колишньої Римської провінції Галлії. На кінець VIII ст. во­ни підпорядкували собі германські племена аллеманів, тюрінгів, сак­сів, баварів, лангобардів.

Про германців розповідали ще Юлій Цезар, який зустрічався з ними в середині І ст. до н. е., та історик Таціт, який вивчав їх побут і звичаї наприкінці II ст. н. є. За часів Цезаря це були переважно скотарі, мис­ливці і рибалки, без розвинутого землеробства. Земля оброблялася спільно великими родовими групами, а продукти згодом розподі­лялися між собою. Ще через 150 років землеробство стало основним заняттям. Землю почали ділити між т. зв. великими сім'ями, які вклю­чали в себе три покоління родичів. Землі було багато, і довгий час її браку не відчувалося. Виникає ремесло і ринки збуту. Незначні спра­ви роду і племені вирішуються старійшинами. Для найважливіших справ скликаються народні збори. У германців такі збори припадали на «щасливі дні» - при повному чи новому місяці. Проходили озброє­ними, згоду чи незгоду висловлювали, потрясаючи зброєю. Усі доро­слі общинники були одночасно воїнами, наявність зброї була ознакою вільного, повноправного члена племені. Знатні і багаті часто збирали навколо себе дружину і, за висловом Таціта, «віддавали перевагу здо­бути собі кров'ю те, що іншим діставалося потом». Звісно, така дру­жина добиралася без огляду на приналежність дружинників до того чи іншого роду.

Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в

IV ст. н. є. на Дніпрі. В 375 р. був розбитий союз гунами, які прийшли з монгольських степів. Перша варварська держава вестготів (західних германців) утворилася в Пд.-Західній Франції і в Іспанії в 419 р.

V 493 р. остготи під проводом короля Теодоріха (475-526) завоювали Італію, а в 568 р. Італія стала жертвою вторгнення нового германського племені лангобардів. Ці завоювання прискорили процес феодаліза­ції суспільства, а разом з ним - і виникнення держави. Серед завойов-ників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче приймали до своєї дру­жини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, ла­тинської мови. Середовище дружинників поповнювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків. Членів своєї дру­жини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіції).

Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старій­шин була замінена постійним оточенням короля, народні збори наза­вжди втратили своє колишнє значення. Місце народного ополчення зайняло військо, що складалося з служилих людей. Коли франки за­хоплювали нові території, король наділяв у першу чергу своїх дру­жинників, які часто отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя власна, доморощена знать.

Уже в VI ст. основна маса орних земель стає у франків вільно від­чужуваною власністю, «аллодом». Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів суспільства. Платою за отримане покровительство і захист ставала свобода. Бідняк отримував від покровителя ділянку землі на умовах безтермінового спадкового тримання. Іноді до неї додавалася худоба, реманент чи гроші. Натомість він був зобов'язаний сплатити за землю і відробляти своєю працею (панщина) чи продуктами тієї праці (оброк). Ці ж умо­ви поширювалися на нащадків залежного общинника. Часто франки ставали залежними через неможливість несення військової повиннос­ті. Перші три місяці відбування служби воїн мусив харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння від служби у війську каралося штрафом у 20 биків. Розв'язуючи війну, король чи герцог тим самим підштовхував збід­нілих общинників до розорення і перетворення на залежних людей.

Однак покровительства часто шукали і заможні члени суспільства. Земля передавалася «добровільним» актом (він мав назву комменда-ція) новому власникові (графу чи монастирю) і поверталася попе­редньому уже в якості тримання, із зобов'язанням виконувати по­винності. У більшості таких випадків, крім підтримки і захисту, три­мач до своєї ділянки отримував ще й додатковий наділ. Ділянка у спадковому триманні називалася «прекарій». Повинності селян спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлю­валися особливими договорами, залежно від того, яким чином набу-вався прекарій, був він попередньою власністю тримача чи звичайним пожалуванням.

За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Розпочалося з безнадійних боржників або повністю безземельних, які були готові взяти прекарій на будь-яких умовах. Згодом, коли цей процес розви­нувся, уже у VIII—IX ст. королі забороняють перехід від одного фео­дала до іншого, вільні люди, з остраху на покарання, зобов'язуються знайти собі пана (сеньйора). Утверджується правило: «нема землі без сеньйора», людину без «покровителя» можна пограбувати, убити тощо.

Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь. Для затверджен­ня цих захоплених ними прав феодали добивалися від короля особли­вої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони фактично за­хопили самі. Така грамота називалася імунітетною грамотою, а нова влада власника такої грамоти - імуніста - називалася імунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини означає «вийняття», «вилучення» в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під юрисдикції короля чи його чиновника - графа. Власник такої грамоти віднині са­мочинно здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.

Важливе значення для характеру феодальних відносин мала ре­форма Карпа Мартелла (688-741). У сфері її дії після утворення ім­перії Каролінгів опинилася не лише Франція, а й Італія та Німеччи­на. Саме ця реформа дозволила франкам узяти під свій контроль чис­ленні германські племена - після неї держава франків була міцнішою за сусідів, а феодальний розвиток суспільства випереджував оточення. Карл Мартелл (Молот) був майордомом, тобто своєрідним прем'єр-міністром при кількох франкських королях у першій половині VIII ст. Він походив з багатого та знатного роду Арульфінгів, його батько та­кож був майордомом. У 732 р. франкське військо ледве розбило ара­бів у битві при Пуатьє. Саме в цій битві проявилася слабкість армії франків, сформованої на основі народного ополчення. Араби мали значну перевагу в кінноті. Оскільки повне оснащення кіннотника (пан­цир, зброя, металічні лати для коня тощо) вартували стільки ж, як 45 корів, то у франкському війську вершників було обмаль. Влада Мартелла була настільки значною, що сучасники називали його «прин-цепсом». Він скористався цією владою для створення якісно нового війська. У церкви і монастирів було відібрано частину земель і розда­но воїнам у вигляді бенефіціїв. Далі йшлося за ієрархією: король роз­дав бенефіції герцогам і графам, ті - баронам, барони - рицарям.

Бенефіцій - це землекористування на умовах несення військової служби та деяких інших повинностей. Власник бенефіція мусив на першу вимогу свого сюзерена (війна, придушення повстань) з'являти­ся для несення військової служби важкоозброєного кіннотника. Увесь обладунок вершник-шевальє мав придбати за власний рахунок - до­ходи з бенефіція. Таким чином, король чи інший феодал ставав сень­йором, а його бенефіціарій - васалом (від кельтського «qwas», що означає «людина»). Урочистий обряд посвячення у васали називався оммаж (від латинського «homo»), тоді ж у королівському лексиконі з'являється вираз «мої люди». Наділені землею барони ставали васа­лами герцогів, рицарі - васалами баронів. Сформувалася феодальна драбина сюзеренітету - васалітет. В разі смерті васала його бенефіцій і обов'язки переходили до старшого сина (майорат), у разі відсутності синів - до зятя або іншого власника чоловічої статі, який міг викону­вати військовий обов'язок. За відсутності такого спадкоємця-воїна бенефіцій передавався новому власнику.

Практично відразу починається боротьба бенефіціаріїв за невідчу-ження своїх маєтків, що призводить до феодальної роздробленості. Через переважно натуральний вираз господарства торговельні відно­сини мають епізодичний характер, відсутні і національні зв'язки. Вза­галі формування нації, тобто усталених груп людей з розвинутими політичними, економічними, етнічними, релігійними та іншими зв'яз­ками,- це ознака більш зрілого ступеня розвитку, властивого для епо­хи капіталізму. Зусилля королів та майордомів щодо створення вели­ких державних утворень, як правило після їх смерті, зводяться нані­вець. Так, після смерті короля Хлодвіга його нащадки ділять державу на 4 частини: Австрію, Нейстрію, Бургундію, Аквітанію (кін. VII ст.). Створена Карлом Великим у 800 р. величезна імперія у 843 р. була розділена між його трьома онуками: Людовік Німецький отримав схід­ну частину, Карл Лисий - західну (сучасна Франція), центральний коридор та Північна Італія опинилися в руках Лотаря.

Розпад великих державних утворень після смерті їх засновників супроводжувався боротьбою між нащадками. У цій боротьбі претен­денти на свою частку спадщини спиралися на васалів. Останні, в свою чергу, добивалися імунних грамот і невідчуження бенефіціїв. З часом маєтки перетворювались у феодальну власність, а назви посад (граф, віконт) - у спадковий титул. Цій тенденції децентралізації намагалася протистояти сильна королівська влада.

Уже засновник династії Меровінгів Хлодвіг (V ст.) зробив значний внесок у зміцнення влади центру. Якщо на початку своєї діяльності він був повністю залежний від народних зборів (просив їх згоди на оголошення війни вестготам, на прийняття християнства тощо), то за роки подальшого правління вирішувалися завдання ліквідації племін­ного сепаратизму, створення нових загальнодержавних форм управ­ління. Державу було розбито на територіальні округи і підпорядкова­но королівським чиновникам і суддям. Найближчим оточенням коро­ля стала Рада, до якої входили вищі світські чиновники і єпископи. Перший сановник мав назву майордома, юридичним радником короля був палацовий граф, управителем канцелярії - референдарій, коман­дуючим кіннотою -маршал. Сталого розмежування обов'язків не бу­ло. Як правило, розширені засідання Ради із запрошенням представ­ників знаті відбувалися навесні і восени, решту часу Рада була постійно діючим органом при королі.

На місцях управління округами здійснювали графи і герцоги. Крім адміністративних і судових функцій, у їх обов'язки входив збір подат­ків, частина яких призначалася для державної скарбниці. За 200 років правління нащадків Хлодвіга, Меровінгів повністю було завершено переростання органів воєнної демократії в апарат управління, призна­чений обслуговувати інтереси феодалів. Уже Хлотар II (VI ст.) прого­лосив, що посади графів будуть заміщатися лише представниками знаті, переважно місцевої.

Останні королі з династії Меровінгів дістали прізвисько лінивих. Управління поступово зосередилося в руках королівських майордомів. Зрештою, у 753 р. нащадок Карла Мартелла Піпін Короткий з ди­настії Каролінгів (751-768) здійснив державний переворот і став ко­ролем франків. Син Піпіна Карл Великий (768-814) зумів підкорити своїй владі саксів, значну частину території майбутньої Австрії, швейцарські провінції, північний схід Іспанії. У 800 р. папа Лев III у Римі урочисто проголосив Карла імператором, а володіння Карла Ве­ликого почали називатися імперією.

Франкська держава цього періоду може служити прикладом орга­нізації варварської держави. Столиці цієї держави у сучасному розу­мінні не існувало. Вона знаходилася там, де перебував король і його дружина. Король пересувався по франкській державі від одного свого маєтку до іншого, бо саме там знаходилися запаси продовольства та інших необхідних засобів для задоволення потреб двору і армії. Зби­ралися ці продукти та товари у вигляді податку з місцевого населення. Після спустошення запасів одного замку король з оточенням пере­їздив до іншого. Не мала варварська держава і чітко окреслених кордонів. Фактичними кордонами її були межі, куди простягалася влада короля і його дружини, що збирали данину і податки. Реформа Кар­ла Мартелла започаткувала чисельне збільшення і зміцнення паную­чого класу - воїнів-землевласників. Саме ця обставина дозволила Карлу вести енергійну зовнішню політику. З часу проголошення імперії до її складу входили сучасна Франція, північна частина Іспа­нії, північна Італія та значна частина західної Німеччини. Реально -це було тимчасове з'єднання під владою звитяжного завойовника, без скільки-небудь міцного внутрішнього економічно-політичного зв'язку.

Розпад імперії Карла Великого пояснювався не лише тим, що в ній були об'єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які після його смерті відійшли від імперії і стали самостійно існувати у формі племінних герцогств, як і до завоювання їх Карлом. Причини такого розпаду криються у самій природі феодалізму. Карл Великий спробу­вав було організувати ефективну систему управління, не пов'язану з місцевою знаттю. На чолі округів призначалися графи, які командува­ли місцевим ополченням, у більш обширних областях - герцоги. Ра­ніше ці посади належали племінним вождям і передавалися у спад­щину. Імператор активно втручався у справи церкви (зокрема, у кон­флікт між Римом і Візантією з богословських питань), йому належала ініціатива у призначенні на посади єпископів та архиєпископів на під­владних територіях. Усі ці зусилля в кінцевому підсумку виявлялися марними. Оскільки міцні економічні зв'язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства ставав неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перс­пективі - і повної незалежності від центру.

На початку XI ст. у всій Європі завершився процес феодалізації, тобто уся чи майже уся земля опинилася в руках пануючого класу феодалів, а усі трудящі села і міста потрапили у більш чи менш сувору форму залеж­ності від панів. Найважчою формою залежності став кріпосний стан тру­дящих, який полягав у спадковій прикріпленості до певного представ­ника панівного стану. Такий кріпак був спадково прикріплений до землі і зобов'язувався спадково служити своєму сеньйору. Численні повинності (панщина і оброк) називаються феодальною рентою. Фео­дальний власник отримує її за право користування землею, яку він передає селянам, чи, як їх стали називати, «тримачам».

Королі були надто слабкими, щоб протистояти посиленню місцевої знаті, оскільки єдиною можливістю винагороди дружинників і слуг в умовах натурального господарства було пожалування землі з правом збирати податки і данину. Великий землевласник у межах своєї вотчини ставав для населення фактичним государем, тобто виконуючим публічно-правові функції.

Король на цей час продовжує «існувати», але фактична влада на місцях належить феодалам. Найбільші з них, які отримали свої феоди від короля, вважають себе рівними йому - перами (досл. «рівними»), хоча й називаються його слугами - васалами. Дрібні феодали, що одержали свої наділи не від короля, а від перів, виступають вже їхні­ми васалами і зобов'язані служити своїм сеньйорам і т. д. Увесь панів­ний клас побудовано у вигляді ієрархічної драбини: на вищій сходин­ці - король, нижче - великі феодали (герцоги, графи, абати великих монастирів), далі - барони, на найнижчій сходинці - прості рицарі. Увесь панівний клас зверху донизу був пов'язаний солідарністю своїх експлуататорських інтересів. Імперія Карла Великого після його смерті з відносно централізованої держави розпалася на численні вот­чини, власники яких перебували у васальній залежності один від од­ного і у кінцевому підсумку - від короля. На останнього мало зважа­ли, оскільки кожний феодал знав лише свого безпосереднього сеньйо­ра і виконував лише його вимоги. У франкській державі, де феодальні порядки знайшли найбільш яскраве втілення, панував принцип: «Ва­сал мого васала - не мій васал».

Показово, що не лише васал мав обов'язки щодо свого сеньйора, але й сеньйор, звісно, значно вужчі,- щодо свого васала. Останні зво­дилися до підтримки і покровительства. В разі, якщо сеньйор ігнору­вав ці обов'язки, грубо порушуючи права васала, той, принаймні тео­ретично, мав «право» на опір і навіть повстання. На практиці цим «правом» користувалися вже тоді, коли васал знаходив собі могутні­шого покровителя або у разі помітного ослаблення сеньйора (військо­ва поразка, опала, вимирання роду тощо).