В цій ситуації простяглася з-за кордону рятівнича рука Проводу ОУН, того Проводу, про який дотепер ще не було згадки, а який самим фактом свого існування відограв важливу моральну, хоч силою умов не безпосередню, керівну ролю.
Бо поза формальним, здебільша, призначанням голів КЕ ОУН з-посеред людей, яких і так само життя висунуло на чоло організаційного життя, і схвалюванням загальної лінії політики цих екзекутив Провід ОУН за кордоном не встрявав, бо не міг встрявати, в деталі роботи організації. Краєві кола ОУН самі вирішували, зрештою як і пізніше, в добу першої і другої окупації західньоукраїнських земель большевиками, основні питання своєї політики. Так вони встановили напрямні для тактики визвольної політики, оформили своє неґативне ставлення до явних партій та їхньої роботи і інших справ визвольної концепції.
Вплив Проводу ОУН за кордоном виявлявся в чому іншому. Насамперед існував великий особистий авторитет полк. Є. Коновальця. Він, як командир корпусу Січових Стрільців, а далі як шеф підпільної УВО, користувався великою пошаною, бо був людиною неперебійної боротьби за визволення, і це деякою мірою рівноважило фактичну неспроможність йото і його оточення керувати в повному значенні цього слова роботою організації на батьківщині.
Великий був також вплив в ідейній площині перших публікацій Проводу ОУН, особливо «Розбудови Нації». Основоположними для всього ідейного прямування були з природи речі постанови І Конгресу ОУН, а далі ідеологічні статті д-ра Ю. Вассияна та інших. Дотепно була написана, пригадую собі, брошура Володимира Мартинця п. н. «Політика реальна чи визвольна?», аргументація якої, до речі, цілковито стосувалася б тепер політики УНРади супроти АКВБ…
Але вплив Проводу ОУН на роботу організації на батьківщині в загальному, як згадано, не набагато виходив поза цей моральний і ідейний зв'язок. Організації в краю вистачало знати, що за кордоном знаходиться група людей, в яких вона має своє опертя і які працюють за кордоном по лінії зовнішньо-політичних зв'язків. Тривожна вістка ворожої преси про подорожі полк. Коновальця до тої чи тої країни або його приявність на маневрах німецької армії давали людям упевнення, що їхня дрібна робота на рідних землях має повне пов'язання з світовою політикою і що вона не така безнадійна, як політики старшого покоління її представляють.
Отож праця КЕ ОУН і Проводу ОУН за кордоном ішла скоординовано, але в цілком інших площинах, і тому, може, аж до війни між цими, фактично незалежними центрами, не було поважнішого тертя. Щойно після смерти полк. Є. Коновальця спроби його оточення насилу втримати в своїх руках керму організації допровадили до розбиття ОУН на дві, далеко не однакові частини: одну, що базувалася на кадрах на батьківщині, і другу, що великою мірою спиралася на еміґрантах, частково давніх «увістах» і тільки в невеликій частині на активних підпільниках на рідних землях.
Цей трагічний, досі дуже шкідливий, розкол єдиної до того часу ОУН стався — і це дуже характеристичне — на еміграції, тобто в час, коли краєві провідні кола ОУН зустрілися в більшій своїй масі з перебуваючими дотепер за кордоном членами проводу і коли терен та сфера діяльности обох цих провідних груп (бо окремими групами вони дотепер по суті були) покрилися. Суперництво і брак взаємного довір'я довели до конфронтації номінального зверхнього закордонного керівництва емігрантського проводу з фактичним керівництвом кадрами в краю. Ця конфронтація випала на некористь емігрантів.
В цей спосіб вийшли наяв щілини, які зарисовувалися вже не раз перед тим і позначки яких утворилися вже при постанні організації.
Створена бо двадцять п'ять років тому організація оформилася на еміграції і вже своїм початком увійшла в суперечність сама з собою. Покликана до ведення визвольної боротьби на батьківщині, ОУН сперлася, якщо мова про її провідний елемент, на емігрантів, які з віддалі не могли на довшу мету керувати революційною роботою в Україні, і це стало згодом причиною затяжної кризи, сліди якої виявляються на різні способи дотепер.
З-посеред кільканадцяти учасників першого основуючого Конгресу ОУН у 1929 р. було тільки троє представників з України. На решту складалися емігранти, серед яких — як пізніше виявилося — знаходився зовсім ненадійний елемент, (як, наприкл., Леонид Костарів і Петро Кожевників — большевицькі агенти) і з-посеред яких, головно з уваги на їх постійне перебування на еміграції, мало хто, за вийнятком одиниць, відограв визначнішу ролю в ОУН.
Одначе ці проблеми заважили поважніше на житті організації щойно значно пізніше, починаючи від 1940 р. До того часу кризи і неполадки в проводі ОУН за кордоном, в наслідок яких полк. Є. Коновалець перебрав керму всіх справ безпосередньо у свої руки (це заявив він авторові цих рядків у 1935 р.), не мали ніякого впливу на життя організації на рідних землях.
Вона, як згадано, по суті цілком автономно вела політику і боротьбу, отримуючи кожночасно апробату свого номінального закордонного Проводу. В краю серед студентської молоді, що витиснула була з провідних постів «увістів», витворилося окреме провідне середовище, а в ньому — ієрархія впливу окремих людей.
Найпомітнішою постаттю серед них був, безперечно, Степан Охримович, вихованець стрийської гімназії, великий ідеаліст і людина з високим уже тоді громадським стажем. Він кінчив якраз філософічний факультет і мав, попри інтерес до наукової роботи, великі дані відограти визначну ролю в цьому поколінні західньоукраїнської молоді. На жаль, передчасна смерть цієї шляхетної людини (1931 р.), викликана знущаннями в слідчій тюрмі (його тримали довгий час у льоху з водою по кісточки, що спричинило скомпліковану перестуду), позбавила ОУН його доброчинного впливу на розвиток подій в ній, які, якщо б він жив, уклалися б, мабуть, дещо інакше.
Його наступником щодо значення став його ж особистий приятель, Іван Ґабрусевич, що своїм важким, хоч логічним, стилем говорення викликав спеціяльну пошану у своїх молодших товаришів. Він одначе (може, передчасно) виїхав за кордон на те, щоб скріпити, як казалося тоді, впливи краєвого середовища ОУН у закордонному проводі. Цього завдання він, на жаль, не виконав. З одного боку, оточення полк. Коновальця не давало йому змоги до цього, з другого боку, затаєна хвороба, що остаточно таки подолала його в нацистському концентраційному таборі, спаралізувала його сили так, що він уже не зміг відограти помітнішої ролі в ОУН.
Не вдалося відограти її як слід типованому Ґабрусевичем перед його виїздом за кордон на голову КЕ ОУН д-ру Б. Кордюкові, який теж виїхав незабаром слідом за Ґабрусевичем за кордон і зміг там зайнятися тільки студіями та науковою роботою. Заарештований ґестапом у 1941 р. у Львові і звільнений після розгрому Німеччини з надірваним здоров'ям, він тільки через кілька років по закінченні війни зміг видатніше зайнятися політичними справами.
З великими перервами відограв свою ролю в організації Степан Бандера. Заарештований 1934 р., він більше ніколи не повертався на Україну і поза коротким періодом 1940 і 1941 років не мав безпосереднього стосунку до організаційного апарату, перебуваючи то в тюрмі чи концентраційному таборі, то на еміграції. Одначе в наслідок цілого ряду умов його ім'я (головно після розколу в ОУН в 1940 р., що створив два відлами ОУН, популярно названі від імен осіб, які ці відлами очолили, «бандерівцями» та «мельниківцями») сильніше пов'язалося з історією організації, багато сильніше, ніж його вклад праці міг це оправдати. Ст. Бандера — також вихованець стрийської гімназії і шкільний товариш Ст. Охримовича — був керівником референтури пропаганди в КЕ, коли І. Ґабрусевич, виїжджаючи за кордон, брав під увагу його особу як можливого кандидата на голову КЕ. Одначе звільнення з тюрми Б. Кордюка, який мав тоді більший організаційний стаж, відсунуло кандидатуру Ст. Бандери на задній плян. Щойно після виїзду Б. Кордюка за кордон, що наступив після короткого головування його в КЕ ОУН, керівництво ОУН в Західній Україні перебрав Ст. Бандера.
Його організаційний сприт і реалістичний підхід до справ, що особливо корисно виділявся на тлі загального молодечого романтизму середовища ОУН, спричинили те, що (хоч він порівняно короткий час очолював організацію в Західний Україні і не вклав у її роботу нічого особливо питоменного та основоположного) серед оточення «Академічного Дому» він зумів здобути тривкіше місце. Він попросту став символом піднесення цього середовища, а посередньо всієї молоді того часу, і цю позицію не змогли захитати ні пізніший великий провал апарату, за який він формально відповідав, ні довгі роки його неприявности в роботі ОУН.
Ніхто ніколи не ставив питання відповідальности Ст. Бандери за заламання середовища КЕ і розкриття поліцією всього апарату ОУН в Західній Україні в 1934 році. Важко приписати йому суб'єктивну вину за не зовсім відповідний добір людей на окремі провідні становища, бо ці люди були, як і він сам, уже витиповані на ці становища всім середовищем, головно згаданими попередніми керівними постатями в ОУН на батьківщині. Також не відповідає суб'єктивно Ст. Бандера за недостатню конспірацію, бо цей недолік був загальним явищем і він виникав з браку належного досвіду, за який довелося дорого платити. Може, найбільшу відповідальність несе Ст. Бандера за форсування масових пропаґандивних виступів ОУН і за велике перетяження організаційної мережі, що далеко не всюди була достатньо сильною, щоб завжди подолати ставлені перед нею завдання. Це форсування великою мірою спричинилося до пізнішого цілковитого розкриття апарату і малощо не до тотального знищення організації. Одначе, як згадано, Ст. Бандера суверенно не керував настроями середовища «Академічного Дому». Він був радше його ставлеником і речником.
Як там не було б, а з виарештуванням усього середовища «Академічного Дому» в Західній Україні не було ні однієї людини, що мала б силу, право і обов'язок з власної ініціятиви наладнати та втримати зв'язки з існуючими ще клітинами та членами ОУН. Наступна (після арешту КЕ ОУН під головуванням Ст. Бандери) КЕ попала разом з усім середовищем «АД» до тюрми. Львів, краєвий центр ОУН, зостався цілком без провідного членства.
В той час з-за кордону нелегально приїхала Анна Чемеринська (хоч за нею також уже від довшого часу шукала поліція) з дорученням від полк. Є. Коновальця знайти між особами, які ще були на волі, людину, що була б авторизована взяти керму організації. Випадково вона натрапила серед молодших членів ОУН, які заціліли у Львові, на одного, також вихованця стрийської гімназії (він попав згодом до тюрми на Волині, де був польською військовою контррозвідкою скатований і, мавши кишки, спалені терпентиною, якою його заливали, помер у 1940 році в Сяноку), якому від імени полк. Коновальця вона доручила ловити зв'язки до організаційних клітин. Водночас Чемеринська звернулася до стрийської Окружної Екзекутиви ОУН, серед якої вона мала знайомих, щоб хтось із неї перейняв тимчасове керівництво КЕ і виїхав до полк. Коновальця порозумітися щодо дальшої роботи ОУН на батьківщині. Недовго перед тим вийшов із тюрми автор цих спогадів і, як голові ОЕ, йому припало завдання взяти відповідальність за дальшу долю ОУН в Західній Україні.
Отже, цікавим збігом обставин ланцюг стриян на керівних постах ОУН, рахуючи від Ст. Охримовича і Ст. Бандери, продовжився на ще одну ланку, а за нею прийшли дві дальші: Мирослав Тураш і Ю. Тимчій (Лопатинський), які загинули, виконуючи обов'язки голів КЕ ОУН в Західній Україні.
Наступ і відсіч
Ворог перейшов до рішучого наступу, щоб дощенту знищити ОУН в Україні. Попри фізичне винищування в Березі Картуській і тюрмах (в які саджали, п'ятикратно загострюючи виміри судових кар у порівнянні з 1930–1933 рр.), ворожа адміністрація вжила заходів, щоб цілком заламати зосталих на волі членів та симпатиків ОУН і підірвати довір'я народу до організації. З другого боку, вона завзялася, йдучи слідами всіх поліцій у світі, захопити в свої руки керму зацілілих від розгрому клітин при допомозі підставлених нею людей-провокаторів з-посеред перекуплених симпатиків ОУН.
Щоб зламати зацілілих в організаційних низах людей і знищити вплив ОУН серед населення, ворожі кола постаралися широко розповсюдити перекладені українською мовою свідчення, складені організаційним референтом КЕ ОУН перед ворожою поліцією. Ці свідчення були помножені циклостильним способом і вони були розповсюджувані у великій кількості серед громадянства. Наскільки можна було ствердити, ці зізнання (чи були вони автентичні і повні, годі сказати) поширювали партійні апарати залеґалізованих перед ворожою адміністрацією українських партій. Робили це вони, виходячи з хибних заложень, що, відвертаючи молодь від революційної роботи або, як вони казали, від «самоспалення», вони чинять корисне і патріотичне діло. Тим часом об'єктивно, не зважаючи на свої добрі наміри, вони помагали польській владі нищити рух спротиву насильницьким і антидемократичним методам експлуатації та поневолюванню західньої вітки українського народу, який природним порядком речей прагнув до свободи і незалежности.
Ще більше рафінованою була спроба поліції захопити зв'язки до незнищених клітин організації при допомозі провокаторів. Польській адміністрації здавалося, що в порожнечі, яку створив розгром львівського центру, можна буде впустити свої «втички» в ОУН на найвищому ступені і звідти мати повну контролю над тим, що діється в середовищі організації.
На щастя, у висліді рисковної і небезпечної інтервенції А. Чемеринської, виконаної з доручення полк. Є. Коновальця, відносно скоро у Львові утворилася під проводом згаданого вище молодого студента клітина, яка була авторизована наладнати зв'язки з зацілілими фрагментами організації. Незабаром ця клітина зіткнулася в своїй дії з фактом, що незалежно від неї ще якісь особи шукають зв'язків до незнищених гуртків членів ОУН у Львові і на провінції, покликаючись при цьому на доручення полк. Є. Коновальця.
Було безсумнівним, що це діють якщо не провокатори, то авантюристи-самозванці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були вжиті заходи, щоб усунути цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) ґрунт до підривної роботи. Їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо згадані авантюристи також отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ припинити будь-яку підпільну роботу. Одначе він, хоч знав або повинен був знати, що значить не виконати такий наказ, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, йдучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу.
Автор цих рядків загально знав про небезпеку, яка висіла над організацією, і доручив ужити всіх заходів, щоб уникнути конфліктів, коли вони не є абсолютно конечні. Одначе в обличчі цілого ряду даних про провокативну роботу на тлі безспірно злочинного самозванства, згадана авторизована клітина центрального зв'язку була нагло примушена взяти на себе повну відповідальність за впорядкування справи і цілим рядом пересторог, які до адресатів цілком певно дійшли, а в кінцевій стадії навіть розмовою віч-на-віч виконала своє завдання з якнайбільшою сумлінністю.
Проте вся справа була і осталась дуже болючою. Але лад на західньоукраїнських землях був збережений. Перед керівництвом постало завдання якоюсь мірою відновити організаційний апарат у Західній Україні. За допомогою давніх організаційних знайомств та студентських контактів удалося порівняно скоро нав'язати зв'язок до окремих округ. А було їх усіх десять: Коломийська, Тернопільська, Станиславівська, Бережанська, Сокальська, Львівська, Стрийська, Перемиська, Луцька і Рівенська.
Одначе цей апарат був спершу слабий, як у централі, так і на провінції, бо, з одного боку, багато людей було виарештувано, а, з другого, багато з зацілілих були застрашені провалом централі, знеохочені і зневірені. Вони відмовлялися, бодай тимчасово, від активної участи в організаційній роботі, мовляв, вони розконспіровані і їхня участь у ній зашкодить і організації, і їм особисто.
Ці аргументи були великою мірою правдиві. Тільки в тому самому становищі знаходилися майже всі члени ОУН, і при такому ставленні справи всіх членів організації вся підпільна діяльність була б завмерла. На щастя, не всі ухилялися від дальшого виконання своїх обов'язків, і в усіх округах (і далі вниз) удалося збудувати зв'язки екзекутив або бодай встановити уповноважених, які мали втримувати існуючі і нав'язувати загублені організаційні зв'язки.
В парі з цим важко було влити в людей віру, що організація не зліквідована. З цією метою в 1935 р. були розкинені листівки під час Зеленосвяткових урочистостей, що зробило на маси приявних велике враження. Ці листівки були розповсюджені всупереч побажанням полк. Є. Коновальця, який у приватному листі до полк. А. Мельника, що безпосередньо мав можливість контакту до централі організаційних зв'язків, дав інструкцію припинити всякі публічні виступи. Полк. А. Мельник відчитав відповідні уступи з цього листа представникам центрального організаційного апарату, одначе вони все ж таки рішилися на цей Зеленосвятковий виступ, бо йшлося про знак життя організації, яку ворог і чимала частина громадянства вважали зліквідованою.
Другим важливим досягненням у той час треба вважати поставлення тижневика, який мав виконувати — очевидно, наскільки це в явній пресі було можливе — ролю речника політичних позицій визвольного руху. Тоді вдалося перенести провінційний тижневик, що під назвою «Рідний Ґрунт» почав появлятися в Коломиї, до Львова і, полишивши номінальну власність у руках його основника, ввести в редакцію своїх людей. Поява його стала для багатьох видимим знаком існування підпільної сили, оскільки тон коментарів і загальний напрямок статей показував, що газета знаходиться під впливом націоналістів.
Значення цього тижневика було тим більше, що в загальному пляні паралізування впливу організації на кивок згори чужа і своя преса перестали писати про будь-які прояви діяльности ОУН, бо дотеперішні пресові замітки про це посередньо робили велику пропаганду на користь ОУН.
Використовуючи весь дотеперішній, головно останній, дорого окуплений досвід, встановлено загальні напрямні організаційної роботи. Щоб унеможливити концентрацію детальних відомостей про організаційну мережу в руках однієї людини і щоб вилучити небезпеку катастрофи у випадку зради всіх людей цією людиною, як це сталося недавно, організаційний реферат поділено на чотири інспекторати, при чому кожному інспекторові приділено керівництво кількома округами. Цей захід був корисний теж з уваги на те, що «Академічний Дім» і притаманна попередньому періодові ставка на студентські зв'язки не існували. Управу «Академічного Дому» перебрали католицькі кола і вони запровадили в ньому бурсацький режим, який виключав будь-яку конспіраційну діяльність у його стінах. Зрештою і без того — з огляду на цілковите розкриття ролі «А.Д.» в діяльності організації — поворот до використання його і перебуваючих у його мурах студентів як централі ОУН був неможливий.
Спеціяльний натиск на розбудову центрального організаційного апарату був диктований також мотивами більше стратегічного характеру. Бо показалося, що — інакше, як автори ідеї т. зв. перманентної революції собі уявляли — без існування організаційної мережі самі ідеї визвольної боротьби, хоч вони були, без сумніву, відомі, не здатні організувати народ до боротьби. Рішальне значення цієї мережі накладало обов'язок будувати і вишколювати її з найбільшою дбайливістю, бо від цієї мережі залежала дальша доля визвольної боротьби. Обов'язком згаданих організаційних інспекторів саме і було зайнятися разом з інструкторами юнацтва, що працювали тільки на відтинку молоді, вихованням і вишколом організаційних кадрів.
В парі з інтенсифікацією праці над членами організації проведено засаду індивідуалізування зовнішньополітичних виступів організації. Ішлося про те, що, наприкл., масове і загальне дзвонення, вивішування прапорів, розкидання летючок і т. д. хоч і викликали загальне піднесення патріотичних настроїв, але не закріплювали тривкіше впливів ОУН. Тільки побудована на базі цього піднесення мережа забезпечувала контролю терену організацією і тільки підпільна мережа була джерелом сили ОУН на довшу мету.
З огляду на це переведення ефектовних акцій було доцільне тільки на ще неопанованих, вірніше, слабо опанованих просторах і було стосоване головно на Волині, де в цей час впливи ОУН особливо поширилися. Туди йшла в більшій кількості підпільна література, розмножувана у Львові, там роблено пропаґандивні виступи в стилі тих, які були практиковані на початку тридцятих років у Галичині.
На теренах, де вже існувала організаційна мережа і де ідеї ОУН були відомі, масові виступи не могли вже дати більших наслідків, ніж ті, які вже були досягнені. Зрештою після 1934 р. керівництво організаційних клітин знаходилося всюди в руках більше чи менше здеконспірованих людей, які при будь-яких проявах своєї активности, а зокрема з появою летючок, мандрували до тюрми або до Берези Картузької. З огляду на це доводилося економити людьми і вести роботу так, щоб не допустити до цілковитого винищення існуючої організаційної мережі.
Як головне завдання, поставлено було цій мережі підготову до збройного виступу на випадок війни. Розрахунок на скинення чужого панування, що мало відбутися в кінцевій стадії «перманентної революції», не виправдався, бо масові політично-революційні виступи автоматично завмерли з надщербленням підпільного апарату. Було ясним, що їх наново може зорганізувати і перевести тільки відновлена мережа. Вирішено було готуватися не до пропаґандивних розрухів, а до збройної акції, що в обличчі тодішнього становища в світі ставала щораз актуальнішою.
Плян приблизно такої діяльности ОУН у Західній Україні був з'ясований полк. Коновальцеві в 1935 р., і він його схвалив.
Проте і такий плян було важко виконати. Головний резервуар людей, на яких у початках можна було спертися, становили насамперед львівська клітина центрального зв'язку, а далі дотеперішні співробітники автора цих рядків в ОЕ. Згодом до співпраці втягнено людей з Бережанщини і Тернопільщини. На жаль, перша клітина центрального зв'язку була незабаром поліцією зліквідована. Члени її попали в тюрму на Волині, куди в той час ішла найбільша експансія організації, їх заарештовано у зв'язку із спробою пачкувати підпільну літературу на совєтський бік, що спершу вдавалося робити. Одначе справа впала в руки польської контррозвідки. Цей факт коштував заарештованим дуже багато.
До волинської тюрми також попав заарештований у Львові давніший співробітник автора в ОЕ, який якраз перебрав був частину організаційного реферату в свої руки. Приблизно впродовж одного року забрали туди і його наступника (бережанця), так що щойно третій склад людей, перекинених до Львова (серед них були мґр. Тураш і Тимчій), втримався на позиціях працівників організаційної референтури до вибуху війни.
Очевидно, постійне нововлаштування людей у Львові, відшукування перерваних зв'язків і т. д. доводилося робити не без труднощів та перебоїв. Одначе мережа густішала поволі і систематично, організаційна справність росла, хоч утрати, які принесли арешти на Волині, були великі.
При всій пережитій трагедії досвід з Волинню показав, яким правильним було заложення, що форсування пропаґандивних виступів доведе, особливо в умовах масового здеконспірування, до такої катастрофи, яку пережила ОУН у 1934 р. Волинські «всипи» досягли також і автора цих рядків; але, мабуть, тому, що ворожа адміністрація не мала підтвердження їх з іншого боку і одночасно сподівалася простежити дальші зв'язки, його заарештовано щойно в березні 1939 р. і справу передано відомому слідчому судді для надзвичайних справ — Валіґурському. Цей арешт не мав грізних наслідків для організації, бо, не зважаючи на пильне слідження поліції, їй не вдалося нічого конкретного виявити: зустрічі з членами з правила відбувалися тільки вночі, на відлюдних місцях, після кількагодинної мандрівки по різних дільницях Львова. Зрештою під час арешту автора керма організацією спочивала вже в руках сл. п. Тураша…
Не зважаючи на дошкульні втрати, праця на Волині була дуже ефективна. Курйозумом для польської політики, яка, як відомо, зберігала т. зв. сокальський кордон, тобто давній царський, не пускаючи на Волинь українського друкованого слова, було те, що саме туди продіставалася націоналістична преса. На Волині, що під господарським поглядом знаходилася в кращому становищі, ніж перенаселена Галичина, був великий голод на українське друковане слово. Склалося так, що в той час у Львові почав виходити тижневик «Нове Село», в редакцію якого випадково ввійшло двоє членів організації. Цей тижневик став «волинською» газетою і в великій кількості поширювався на Волині, частково при допомозі організації, системою таємного кольпортажу.
Наслідки праці на Волині ми бачили під час війни. На Волині бо постали перші відділи УПА, там насамперед появилися повстанські «республіки», і Волинь склала велику данину жертв у визвольній боротьбі того часу.
Проблеми і дії
На другій половині тридцятих років виникли або були керівництвом поставлені цілком нові проблеми. Насамперед слід згадати про великі страйкові заворушення, які стрясли Львовом у 1936 р. В той час усі вулиці Львова були розкопані, бо перед побудовою нових кам'яних їздень відновлювано каналову систему міста. Роботи тягнулися місяцями; вони були найважчі і найменше платні, і стягнули масу безробітного сільського пролетаріяту з підльвівських місцевостей, головним чином українців. Ці люди, здані у великому чужому місці на себе самих, зорганізувалися після кількох місяців спільної праці і оголосили страйк, домагаючися кращої винагороди, їхні домагання не були виконані. Дійшло до демонстрацій, під час яких поліція вжила зброї, забивши одного українця на прізвище Козак. Каналові робітники зорганізували маніфестаційний похорон, під час якого мала група комуністів ухопила домовину з покійним і з комуністичними окликами подалася в бік поліційного кордону, завданням якого було спрямувати похоронний похід прямо на кладовище. В наслідок цього поліція ще раз почала стріляти, поклавши трупом цим разом уже кілька осіб.
Вся преса була повна сенсаційних вісток про комуністичні розрухи. Сучасна большевицька пропаганда ще й тепер, бажаючи вказати на ніби існувале стремління західніх українців приєднатися до УССР, на першому місці називає ці розрухи, вписуючи їх на свій рахунок.
Тим часом правда, як опісля виявили організаційні звіти, була така, що цей страйк і початкові розрухи були стихійні і викликані насамперед соціяльними моментами: робітникам фактично йшлося про підвишку винагороди за важку працю. В цій справі політичне тло грало тільки посередню ролю. А було воно національне, українське.
Як було згадано, пригнітаючу кількість каналових роботників становили українці з периферій Львова, яких зіпхнено до виконання найгірше платних і найважчих робіт. Сталося це великою мірою в наслідок шовіністичної політики польської адміністрації, яка не допускала українців до краще платних робіт, засуджуючи їх на долю найчорнішого пролетаріяту.
Фактом є, що страйковий комітет складався із свідомих українців, між якими знаходився навіть один загублений член організації. Ці люди боролися за елементарні підстави свого існування так, як могли і вміли, без допомоги будь-яких українських політичних кіл, бо до них вони доступу не мали. Це використала непричетна до справи комуністична клітина, що в кульмінаційний момент страйку виступила в силі кількох людей і надала веденій на соціяльному тлі, по суті українській акції комуністичного забарвлення, що здезорієнтована преса і підтвердила.
Весь цей страйк, яким робітники кінець-кінцем не здобули ніяких поступок, розкрив глибоку рану нашого суспільства. У Львові не було ніякої установи чи людини, які б поцікавилися справою цих українських робітників і допомогли їм у їхній недолі. Хоч у Львові існувало українське робітниче товариство «Сила», проте воно не проявляло живішої діяльности. Треба було на цьому відтинку перевести рішучі заходи, і, хоч справами легального життя мали амбіцію займатися залегалізовані перед владою політичні партії, діяльність «Сили» пожвавлено щойно заходами ОУН і до праці серед робітників приділено двох членів організації. Між іншим, перекинено сюди одного інструктора юнацтва з Дрогобиччини, який пішов до чорної праці як звичайний робітник, заробляючи місячно 50 зл. Це «робітниче алостольство» дало згодом також дуже гарні висліди.
Попри питання робітничого пролетаріяту, який поза Львовом не був особливо численний (наприкл., робітники в Бориславському басейні, яких зрештою чимраз більше витискали спроваджувані польською адміністрацією робітники з корінних польських земель, були насправді малоземельними селянами навколишніх сіл, що остаточно ще не зірвали зв'язку з землею), — стояла руба ще справа сільського пролетаріяту, якого доля була подекуди ще гірша від долі робітничого. Винагорода, яку отримували сільські робітники, що працювали в поміщиків, які силою історичних умов були поголовно польської національности, була смішно низька. Особливо слабо були винагороджувані сезонові робітники, спроваджувані на час жнив з хронічно голодуючих гір.
Хоч як було важко зорганізувати цей пливкий і соціяльно слабо вироблений елемент, все таки пробні страйки, зорганізовані на просторі Бережанської округи в 1936 р., дали добрі початкові наслідки. Пропорція снопів — робітники отримували винагороду в натурі, котрийсь там з черги зжатий сніп — пересунулася в наслідок рішучих вимог страйкуючих у гарячий час жнив на користь робітників.
На жаль, рільні страйки не досягли масового розповсюдження. Головна перешкода була в тому, що знавець відносин на Поділлі, що особисто реферував ці справи, був незабаром заарештований, і серед труднощів у наладнанні організаційного апарату ця цікава і в той же час з національного і соціяльного погляду болюча справа не була організацією доведена до кінця.
Як було згадано, від 1935 р. ОУН у Західній Україні перейшла, загально беручи, від тактики голосної масової пропаганди (коли не рахувати Волині) до праці над вихованням організаційної мережі і до підготови зав'язків повстанських збройних відділів. Однієї акції організація одначе не переставала робити. Крім акції проти державних монополів (тютюну і алькоголю), про що вже згадано, були ще неперебійно ведені культ поляглих і сипання символічних могил на честь борців за українську державу.
Культ поляглих героїв дуже закоренився в Західній Україні, і він мав особливо сильну мобілізуючу силу. Святкові походи на Маківку, Лисоню, зеленосвяткові походи на кладовища, церковні відправи на могилах вояків українських армій відбувалися при участі тисяч людей. Як зразок вияву такого культу слід вважати маніфестаційний похорон ген. УГА Тарнавського у Львові. Цей похорон з погляду організації і масовости був на ділі політичною маніфестацією українців у столиці Західньої України.
Тоді як у церковно-обрядових походах брало участь усе українське громадянство, підпілля плекало цей культ, організуючи сипання символічних могил. Майже не було села, де не було б такої могили з хрестом. Поліція довго вела боротьбу проти цього, руйнуючи могили і усуваючи поставлені хрести, чим ображала, попри національні, і релігійні почування. Не диво, що акція сипання могил знаходила живу підтримку всього українського населення, і вона була, поруч з протиалькогольною, однією з акцій, заініційованих ОУН, і йшла справді неперебійно. Руйновані поліцією могили за ніч відновлювано, ставлено нові хрести. Спроби влади усунути могилу алярмували все село, що збігалося на місце блюзнірства. Бували випадки, коли в могили клали зімпровізовані бомби, вибухи яких карали блюзнірів.
В середині тридцятих років виринув важкий конфлікт між організацією в Україні і проводом за кордоном, і ця проблема в різних варіянтах актуальна ще до нинішнього часу.
Перший привід до конфлікту дало переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувшися з побачення з ним, три особливо таємні деталі зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тєшин, були польській поліції відомі. Через місто Тєшин переходив польсько-чеський кордон, і це дуже полегшувало, як тепер кордон секторів у Берліні, нелегальний перехід з однієї держави до другої. Ці умови організація використала, як і умови, які давав Данціґ, для втримування зв'язку, і певні дрібні, але важливі таємниці цього зв'язку, відомі тільки кільком членам організації, знала, як переслухання виявило, також польська поліція. Тому що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння у зраді впало на нього.
Хоч в атмосфері загального заламання центру організації в краю і її зв'язків легко могли постати підозріння, що хтось зрадив або виконує ролю провокатора, проте для засади цю справу треба було потрактувати серйозно. Неясностей одначе було безліч. Вони походили не тільки з того, що дехто з провідних членів, охоплений атмосферою загального провалу, склав широкі свідчення перед поліцією про діяльність організації, і не тільки в наслідок того, що поліція систематичним слідженням краківської групи членів ОУН, зайнятих між іншим зв'язком через Тешин, знала багато про їхню діяльність, але і з того, що весь архів ОУН, який був у Празі, чеська поліція видала ще перед замахом на Перацького польській владі. Зрозуміло, що заарештовані провідні члени не могли зорієнтуватися, що поліція знає із зізнань, що з свого слідження, що з згаданого архіву, а що у наслідок провокативної діяльности здогадного зрадника.
Треба взагалі дивуватися, що в цьому хаосі виникло так мало підозрінь. Випадок хотів, щоб єдине підозріння впало на. Я. Барановського, брат якого, на жаль, дійсно відограв ролю провокатора в кінцеву добу існування УВО.
Автор цих спогадів переказав зміст і причину підозріння за кордоном першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неоднократне випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою Я. Барановського, і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському. Заперечуючи якнайрішучіше можливість зради з боку Я. Барановського, А. Чемеринська вказала на відомі мені зрештою безпосередньо персональні джерела недовір'я Ст. Бандери до особи Я. Барановського, які, коли вони були, нехай і малою мірою, дійсно мотивом підозріння, показували б, до якої драматичної безодні можуть довести неопановані людські пристрасті.
Справа Я. Барановського була кілька разів з'ясована полк. Коновальцеві, насамперед мною, а далі покійним 3. Коссаком і Я. Стецьком. В усіх випадках полк. Коновалець заявив, що підозріння безпідставне і що він має повне довір'я до Я. Барановського, який є його головною підпорою в оперативних справах.
Що це підозріння не було переконливе, показав зрештою факт, що в 1940 р., коли всі в'язні зустрілись і коли можна було розібратися в усіх неясностях, підозріння супроти Я. Барановського було доведене не аргументами з 1936 р., а таємними записками польської поліції, що ніби були знайдені в польських архівах після упадку польської держави.
Знаючи всю історію закидів проти Барановського, автор цих рядків не мав сумніву, що ці поліційні нотатки були зфабриковані оточенням Ст. Бандери в ході внутрішньої боротьби, яка в 1940 р. йшла на еміграції і в наслідок якої ОУН розбилася на два відлами. Це переконання знайшло несподіване підтвердження на початку 1947 р. Недавно перед тим, з кінцем 1946 р., автор цих рядків гостро запротестував, як генеральний суддя ЗЧ ОУН, перед усім тодішнім проводом ЗЧ ОУН проти того, що середовище АБН, за яке відповідав Я. Стецько, і редакція організаційного органу «Визвольна Політика», що його редагував І. Вовчук, у своїх публікаціях представляли Ст. Бандеру як творця УПА, хоч відомо, що Ст. Бандера перебував під час війни в концентраційному таборі. Така поведінка не тільки компромітувала наш визвольний рух, але була неморальною супроти дійсних творців і командирів УПА.
У відповідь на цю критику з боку оточення Ст. Бандери пішла нагінка на підписаного, мовляв, критика Ст. Бандери — це розкладова робота, не відомо, в чийому інтересі вона ведеться, хто за цим стоїть і т. д., з виразними нотками про енкаведівську провокацію. В цей час, на початку 1947 р., до автора цих спогадів зголосився один член штабу Ст. Бандери з краківських часів і заявив, що коли така нагінка буде продовжуватися, тоді він публічно буде свідчити, як були препаровані «докази» зради Я. Барановського.
Цими кількома словами правди про цю сумну справу вона напевно не вияснена до кінця. Хоч Я. Барановський, може, і мав прогріхи супроти ОУН (насамперед, разом з усім оточенням полк. Коновальця, а потому полк. Мельника, він прагнув за всяку ціну до того, щоб втриматися при «владі»), але певно не ті, які йому закидали.
Прокляттям ОУН було вже тоді, як і тепер, боротьба за керівні пости, за впливи, за людей. Сліди цієї боротьби сягають до початків ОУН. Як було вже згадано, між керівними колами ОУН у краю і закордонним проводом взаємини були формального характеру і сфери впливу були фактично досить чітко розмежовані. Показником цього був факт, що представники краєвого проводу (Ґабрусевич, Кордюк), опинившись за кордоном, не потрапили до складу центрального апарату, а опинилися на позиціях підрядних. Тим часом психологічне відчуження між краєвою і емігрантською частиною ОУН поступало з кожним роком далі, і тільки особистий авторитет полк. Коновальця запобігав назріваючій внутрішній кризі. В той час, як на еміграції давали провід люди старшого покоління, старшини української армії і давні члени УВО, в краю до голосу приходили представники молоді, що несли на собі не тільки весь тягар безпосередньої боротьби, а і самостійно ставили політичну проблематику свого терену.
Це відчуження і майже недовір'я (яке з погляду стихійно назріваючої боротьби за владу було, може, і зрозуміле) виявилося між іншим у справі плянованого викрадення Ст. Бандери з тюрми.
Засуджений на досмертну тюрму і перевезений в глибину польської території, Бандера отримав несподівано можливість утечі. Від членів організації, які перебували разом із ним у тюрмі і після відбуття свого присуду вийшли на волю, стало відомо, що серед тюремної сторожі знайшлася людина, яка запропонувала С. Бандері допомогу при втечі з умовою, що його родина отримає певну суму грошей (щось 20 чи 30 т. золотих) і що він сам подасться разом із Ст. Бандерою за кордон.
Цю справу звільнені з тюрми члени організації трактували як цілком певну і настоювали на тому, щоб якнайскоріше підготовити справу втечі. Цю справу я негайно зреферував за кордоном, насамперед Барановському, який виконував функції зв'язкового до полк. Коновальця, а опісля йому самому. Ішлося насамперед про гроші для родини тюремника. Ніхто не казав, що грошей нема або що не треба цієї втечі організувати. Одначе великого переконання щодо справи не було. Барановський з свого боку сугерував навіть думку, що вся справа з утечею режисерована польською владаю на те, щоб Бандеру при нагоді втечі вбити. Цю можливість, звичайно, треба було брати на увагу, але коли б польська влада мала дійсно такі пляни, то вона могла б їх здійснити і без цієї режисерії втечі — так, як це вона зробила перед тим із сотн. Головінським, просто вбивши при нагоді якогось транспорту і оголосивши, що Бандера втікав. Я пропонував, щоб полишити рішення самому Бандері, бо риск несе насамперед він сам.
Кінець-кінцем гроші мали бути переслані, але цілими роками їх не пересилали, незважаючи на пригадки. Перед вибухом самої війни були зроблені, як я чув (1939 р. керму ОУН у Західній Україні я передав мґр. М. Турашеві), гарячкові заходи, щоби справу прискорити, через Данціґ їздили кур'єри за кур'єрами, але плян не був здійснений до самої війни.
Мені було ясно, що оточення полк. Мельника, який від 1938 р. формально керував Проводом на еміграції, не бажало прибуття Ст. Бандери за кордон. Там перебував уже викликаний ще полк. Коновальцем Я. Стецько (щоб підготовляти конгрес ОУН), і прибуття Ст. Бандери, безперечно, скріпило б тиск «краєвиків» на емігрантський Провід.
Наскільки цей Провід заїло боронився перед приходом нових людей з краю, показує теж факт відмови «азилю» з його боку для мене. Як уже було згадано, під час арештів організаційного центру у Львові, в наслідок вимушеної тортурами зради організаційних таємниць, поліція вже в 1937 р. отримала на Волині натяки на мою причетність до керівництва ОУН. Про це заарештовані на Волині попередили мене за посередництвом адвоката. Від цього часу поліція пильно слідкувала за мною, бажаючи знайти насамперед підтвердження вимушених зізнань, а далі вислідити евентуальні нитки зв'язку до інших провідних людей.
Становище було досить складне. В перші роки після виарештування провідного активу взагалі не було мови про якусь зміну, бо не було ким заміняти. Хто не сидів у тюрмі або в Березі Картузькій, той залишився в глибокій провінції і не рухався. До провідної роботи мало хто лишався. Згодом люди почали виходити з тюрми та концентраційного табору, але спроби їх активізувати не були прості.
Організація потребувала насамперед членів, придатних до організаційно-виховної роботи, людей, здатних будувати організаційний апарат і керувати ним на високому і середньому ступені. З-поміж звільнених з тюрми членів не всі надавалися до практичної роботи. Дехто просто відмовлявся від дальшої активности в організації, прикриваючись потребою відпочинку та розконспірованістю і, отримавши платну роботу в якійнебудь редакції чи установі, «статечнів». Щойно після війни, вийшовши на еміграцію, вони зактивізувалися як націоналісти. Були й такі, що без давнішого середовища Академічного Дому, в якому вони як націоналісти діяли, не були в силі знайти для себе місце.
З усіма цими людьми треба було переговорити і перевірити їхній психічний і політичний стан. Це вимагало багато енергії та зусиль і було досить ризикованим підприйняттям. Доводилося довго ключити вулицями і полями, йдучи на таку стрічу, поки тайні агенти поліції, що йшли назирцем по два-три, не губили сліду. Впродовж однієї розмови треба було людину притягнути до роботи і, оцінюючи її дотеперішню позицію, вирішити про її дальше організаційне призначення.
В перші роки справа йшла труднувато. Людина насамперед цікавилася персональним складом керівного апарату, узалежнюючи від цього свою причетність до дії, або просто не бачила перспектив для підпільної роботи і своєї участи в ній. Остання категорія людей бодай ставила справу ясно і одверто. Натомість перші ставили її в площину, неможливу до прийняття, в площину, яка навіть могла викликати підозру. В обох випадках треба було відмовлятися від співпраці.
Важко було також (поминувши деякі вийнятки) із учасниками давнішого середовища Академічного Дому, які почували себе добре тільки в «штабовій» роботі, тобто в атмосфері головокружних і сп'яняючих дискусій про «стратегію і тактику революції», яку вони будуть плянувати, а «організаційні низи» будуть виконувати. Вони кінець-кінцем знайшли деяке пристановище біля створеної, мабуть, у 1938 р. студентської харчівні, коло якої почало автоматично відновлятися студентсько-націоналістичне середовище в стилі тридцятих років.
Це середовище (самозрозуміле, пов'язане з усією організацією) особливо ожило в наслідок загального піднесення, яке викликали події в Закарпатській Україні.
Одначе керівництво організації, в склад якого ввійшли люди організаційної практики, не було автентичне з цим середовищем, і коли опісля, напередодні війни, в березні 1939 р. все це середовище було поліцією виарештуване, краєвий провід ОУН, до складу якого я вже не входив, назагал цими арештами не був охоплений.
Як було згадано, центр організаційного апарату складався з людей практики. До нього не ввійшли навіть видатні люди, як, наприкл., пок. Коссак, який радо брав участь у нарадах загальнополітичного характеру, переговорював з відомими йому людьми в справі їхнього приступлення до праці в ОУН, їздив за кордон на зустріч з полк. Коновальцем тощо, одначе до керування якоюсь конкретною ділянкою, де треба було зустрічатися з більшою кількістю людей, не зважувався. У висліді керма апарату опинилась у людей, що мали організаційний досвід у низовій роботі і відважилися взяти на себе відповідальність та риск.
Кінець-кінцем щойно в 1938 р. вдалося створити надійне, досвідчене керівництво, і тоді я поставив перед представниками закордонного центру справу свого відходу від відповідальности. А було це вже після смерти полк. Є. Коновальця, в жовтні 1938 р., і на зустріч у Данціґ прибули Я. Барановський та О. Сеник. Останній поводився як зверхник, тоді як Барановський вдоволявся ролею щось на зразок адьютанта. Я поставив як перше питання справу наступства після полк. Коновальця, пропонуючи, щоб цю справу вирішила спеціяльна конференція, в якій у відповідній пропорції була б представлена ОУН в Україні.
Як другу справу, поставив я питання свого відходу з поста, вказуючи, з одного боку, на те, що я кожного дня можу бути заарештований, а, з другого боку, на те, що апарат уже настільки справний, що може без мене обійтися.
Відповідь на обидва питання дав Сеник. Він насамперед сказав, що справа наступника по полк. Коновальцеві вже полагоджена і відповідно до волі, вірніше, заповіту полк. Коновальця, провід ОУН перебрав полк. Андрій Мельник. (З уривків розмови між Я. Барановським і Сеником я набрав враження, що полк. Мельник саме в цей час переїздив з Галичини через Данціґ за кордон). Пропозицію якоїсь спеціяльної конференції в справі головування в ОУН Сеник назвав проявом бунту і запевнив, що кожна спроба бунту буде здавлена залізною рукою.
Із способу, в який ця заява була складена, я не мав ніякого сумніву, що вона не була порожньою погрозою, і мене охопив страх за організацію. Це було щось зовсім несподіване і в своїх наслідках необраховане. Залізною рукою втримуватися при кермі організації, побудованої на добровільній, ідейній відданості членів — це було таким абсурдом, що я побачив перед ОУН безодню. Від того часу я не раз спостерігав цю «залізну руку», і кожний раз її поява віщувала нещастя, незалежно від того, хто проти кого цією «рукою» користувався.
Після такого поставлення справи Сеником у питанні обрання голови ОУН я прийняв як цілком самозрозумілу його заяву в своїй справі: Сеник сказав, що я маю лишатися до кінця на своєму посту, що ми в краю маємо завдання саме боротися, і на фронті нема місця на втечу від небезпеки, інакше всі повтікали б. Якщо я буду ув'язнений, то поділю долю багатьох, що були ув'язнені передо мною і будуть ув'язнені після мене.
Мені було ясно, що Сеникові насамперед ішлося про те, щоб я не перейшов за кордон. Одначе далі перебувати на «посту» я таки не міг, і коли наприкінці 1938 р., тобто незабаром після розмови з Сеником, мґр. Тураш під час однієї наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, бувши виявлений перед поліцією три роки тому, досі не заарештований і що дехто побоюється, чи не криється за цим якась провокація, наприклад, Барановського, здогадно ладного охороняти мене від арешту на те, щоб при моїй допомозі мати ключ до крайових справ, — я зважився передати керму в руки Тураша, до організаційного досвіду якого я мав повне довір'я, спостерігаючи його працю кілька років.
Так тінь назріваючого конфлікту між краєм і закордоном ходила за нами, хоч ніхто не припускав, що першою, посередньою чи безпосередньою його жертвою стане саме дуже дисциплінований Тураш, за яким менше, ніж за рік, і слід пропаде.
Коли я, бувши в наслідок умов поставлений підозрами в прикре становище, зважився спокійно чекати на ув'язнення, що на весні 1939 р. таки наступило, і перебував у тюрмі до розвалу Польщі, хоч мав нагоду разом з кількома членами організації втекти, — Тураш кинувся у вир конфлікту між краєм і закордоном, що, хто знає, чи не поглинув його. Вліті 1939 р. він виїхав — як мені опісля оповідали — нелегально за кордон (при допомозі зфальшованої туристичної перепустки) на побачення з полк. Мельником, перед яким він мав ще раз поставити вимогу усунути з проводу Барановського і Сеника. Перед виїздом Тураш склав код, яким мав написати з-за кордону на одну адресу в Данціґ про наслідок розмови. Після якогось часу дійсно прийшов до Данціґу лист, закодований умовленим способом, із вісткою, що все в порядку.
Але лист не був написаний рукою Тураша. Він же сам не повернувся в Галичину, хоч мав це зробити негайно. Не було його теж, як після упадку Польщі виявилося, за кордоном. Люди, з якими Тураш зустрічався, заявили, що він поїхав у бік польського кордону в Карпатах; вони думали, що Тураш пішов у край. Виходило б тоді, що поляки схопили його на кордоні і, як підозрілого розвідника, з вибухом війни розстріляли, не повідомивши ні словом рідню.
Ця можливість була б правдоподібна, тільки… Тураш не повернувся по свої польські документи, необхідні для його повороту. Відповідальні за кордоном за його долю особи сказали на запит у цій справі, що Тураш так спішився з поворотом у край, що не мав часу вступити по свої документи, що були заховані в іншому місці. Це знову виглядає не дуже правдоподібно, бо це була б крайня легкодушність з боку Тураша. Не повертаючись по документи, він міг виграти одну добу часу, найбільше. Чи треба було йому задля цього ризикувати і йти без всяких документів? Над усією справою висить серпанок таємниці, на яку падає посередня чи — не хотілось би думати — безпосередня тінь згаданої «залізної руки».
Напередодні війни
Напередодні війни вирішилася проблема правильности політики українського підпілля і помилковости дії леґальних партій.
Як було з'ясовано, розходження між цими двома таборами лежало по суті в тому, що ОУН твердила, що в польській державі не можливо вести боротьбу демократичними методами і що на політику заперечення національно-державних прав сімох мільйонів українців з боку польського уряду слід відповісти тотальним запереченням польського володіння західньоукраїнськими землями.
В практиці протиставність цих двох таборів була велика — не з уваги на основні ідейні та політичні розходження, а з уваги на тактику: легальні партії не зважувалися не те що на революційну, але ні на яку гостру боротьбу, тоді як підпілля бачило в боротьбі єдині можливості успіху на довшу мету. З уваги на таке поставлення справи організація старалася головним чином про широкі можливості впливу на загал і з цього погляду вона багато перевищувала всі леґальні партії, що були зорганізовані слабо і не вели (поза принагідними, головним чином передвиборчими вічами) масової політичної діяльности.
З цього погляду організація зударилася несподівано тільки з церковними колами, які виступили з пляном масової організації молоді, побудованої на конфесійному принципі. Заснуванню цієї організації мала передувати маніфестація у Львові під гаслом: «Українська молодь Христові», і перед ОУН виникло питання, як до цього поставитися. Відбувся ряд розмов між представниками націоналістичного світу і колами св. Юра. Організація поставилася до свята негативно. Причиною цього було, як офіційно зформульовано, те, що на маніфестацію мав бути запрошений папський нунцій у Варшаві, а тоді з уряду мусів бути присутній, як представник польської держави, львівський воєвода. Таким чином дефіляда молоді у Львові перед прапором Христа мимоволі перетворилася б у чолобитню перед чужою владою, і це було політичною причиною негативного наставлення ОУН до згаданого свята.
Одначе не можна виключити, що тодішнє крайове керівництво організації керувалося по суті теж іншими мотивами, може, не здаючи навіть собі з цього справи. Ішлося про те, що масова українська католицька маніфестація мала бути скапіталізована на рахунок нової організації молоді, що мала постати. Тому було зрозумілим побоювання в проводі ОУН, як ця організація поставиться до визвольного руху і чи не буде вона конкурувати з ОУН у боротьбі за впливи на молодь.
У маніфестації, на якій, до речі, папського нунція не було, взяло участь коло 50 т. молоді, замість 200 т., які, як сподівалися, на цю маніфестацію прибули б, якби націоналістичне середовище дало їй свою підтримку. А створена після цієї маніфестації виховна організація «Орли», що її очолив полк. А. Мельник, виявилася корисною установою, хоч у її проводі були також особи, неприхильно наставлені до націоналістичного руху. В багатьох місцевостях, де не було ніяких організацій молоді культурно-виховного характеру або де вони були владою розв'язані, ця організація згуртувала молодь і дала їй можливості культурно-спортової діяльности.
Значить, ця проба сил ОУН не була конче потрібна, хоч треба підкреслити, що цей малий зудар постав не з якихось справді засадничих причин, а тільки з тактичного розрахунку. ОУН у своїх заложеннях взагалі не ставилася вороже до національно-політичних груп і установ, трактуючи їх як запільні ланки національного фронту, що його творить з українського боку підпілля, а з другого боку ворожий державний апарат і шовіністичне польське суспільство. По середині цього фронту, духово віддані ідеї визволення, як такій, але практично наставлені на розмови з ворогом, стояли всі леґальні партії і проводи господарських та культурних установ, ставлячи добро цих установ на перший плян.
Так найповажніша галицька партія — УНДО зважилася на співпрацю з польським урядом, який брав чимраз гостріший тоталітарний курс, і уклала з ним 1935 р. домовлення про «нормалізацію» українсько-польських взаємин.
Суть цієї «нормалізації» полягала в тому, що УНДО зобов'язалося припинити принципову опозицію проти уряду і опісля вірно голосувало за урядовий бюджет, а уряд з свого боку обіцяв провести відповідну кількість послів і сенаторів з рядів цієї партії до польського парляменту у виборах, які цілком були під контролею уряду. Ця «нормалізаційна» політика не принесла ніякої зміни відносин. 1938 р. польська влада провела на Волині ще одну масову терористичну «пацифікацію» українського населення, на Холмщині відібрано від вірян і знищено багато православних церков, а протести українських парляментарисгів були цілком безуспішні: польська політика переслідування і винищування українського народу не припинилася.
У висліді «нормалізація» перетворилася напередодні війни на капітуляцію, не зважаючи на добрі наміри української сторони. Ніякої ролі не відограв тоді й табір т. зв. «тежнаціоналістів», тобто група, яка послуговувалася націоналістичною фразеологією, але у практичній роботі стояла на лінії інших легальних партій, з тією різницею, що всіх їх критикувала. В 1938 р. ця група оформилася в партію під назвою «Фронт Національної Єдности» і разом з усіма іншими партіями після вибуху війни перестала існувати. Наскільки вона не мала солідного ґрунту під ногами, показує факт, що вона не віджила вже більше навіть після війни, коли на еміграції наново відродилися всі старі партії і створилися навіть нові.
Між двома полюсами, які визначали стан польсько-українських взаємин, між польською адміністрацією та українським підпіллям виринали і час до часу самостійно діяли, крім легальних партій з «тежнаціоналістами» включно, деякі маленькі відламки націоналістичного фронту.
Сюди треба насамперед зарахувати появу видавництва «Дешева Книжка». Це видавництво, поставлене кількома членами організації в час перебою організаційної справности в наслідок виарештування центру в 1934 р., було побудоване на комерційній базі. Але оскільки воно друкувало брошури політичного змісту, мало марку націоналістичного видавництва і при кольпортажі користувалося членами і симпатиками організації, виринуло питання, як трактувати цю по суті політичну діяльність кількох членів організації. У наслідок розмов, які провадив покійний Зенон Коссак, власники підприємства, можливо, тільки побоюючися втрат, які постали б, коли виявився б їхній зв'язок з ОУН, а імовірно і з власних політичних, може, ще не зовсім ясних для них самих плянів, — не схотіли вбудувати свою роботу в систему організації і відмовилися координувати, інформувати, плянувати і вести її в пляні роботи всієї організації. Отже, коли це видавництво бажало бути приватним не тільки фінансово — що не викликало ніяких застережень, — але й політично, то не лишалося нічого іншого, як поінформувати організаційний апарат про те, що ОУН не несе за згадане видавництво абсолютно ніякої відповідальности. У висліді воно, бувши ізольованим від середовища ОУН, не відограло тієї ролі, яку могло б виконати при іншій настанові. Одначе воно не спричинило й ніякої шкоди.
Натомість безумовно шкідливо відбився на всьому прямуванні націоналістичного табору вплив теж відірваної від ОУН публіцистичної діяльности Д. Донцова, який, хоч завжди стояв осторонь ОУН, вважався проте ідеологом націоналізму. В той час Донцов виступив цілком виразно як пропаґатор тоталітарного націоналізму, випустивши брошурками життєписи представників цього напрямку (Муссоліні, Гітлера та інших) з перекладом «Князя» Макіявеллі включно. На додаток до цього, незадовго до війни появилась у «Віснику», що його редаґував Д. Донцов, дивна стаття з інтерпретацією відомого місця з «Майн Кампф» Гітлера про Україну як німецький колоніяльний простір. В цій статті за криптонімом чи ініціялами схований автор доводив, що в XX сторіччі колонії взагалі не виплачуються, а далі — що Україна має для німців хібащо вартість торговельного партнера, і тільки так треба розуміти зворот Гітлера про колонії Німеччини на Сході Европи.
З якого надхнення Донцов взяв такий курс і таку статтю вмістив, годі сказати. Одначе, що такий курс Донцова мав у дальшому негативний, присипляючий вплив на стиль політики ОУН, це певне. Сугестивний вплив його був незаперечний, хоч і не безпосередній.
Тоді як противники ОУН в українській суспільності і нездекляровані політично середовища напередодні війни тратили ґрунт під ногами, ОУН переживала свій ренесанс. На це склалися дві причини. Насамперед був відновлений організаційний апарат, а далі прийшло піднесення, викликане подіями на Закарпатті. Те, що ця найменша і найпізніше національно пробуджена частина України буде, як здавалося в 1938 р., найближча до здобуття державности, діяло дуже підбадьорююче, і все населення Західньої України палало захопленням.
Піднесення охопило і членів організації, і багатьох із тих, що в 1934 р. зневірилися і відстали від підпільної роботи. Тепер вони масово зголошувалися в ряди організації, сподіваючися дальших корисних для нас змін, учасниками яких кожний тепер хотів бути. Багато з них висловлювало бажання і прохало дозволу перейти на Закарпаття, щоб допомогти в політичній роботі і державному будівництві, покликаючись на те, що вони й так розконспіровані перед поліцією і небагато зможуть зробити на землях під Польщею.
Одначе інструкція з закордонного центру організації забороняла масовий перехід членів на Закарпаття, посилаючись на те, пю Закарпаття забезпечене і без того достатньою кількістю організаційних кадрів, які зрештою можна ще скріпити людьми з Европи, і що не можна оголювати Галичини і Волині, бо тут теж чекає організацію важка проба. Як виявилося згодом, Закарпаття абсолютно не було забезпечене як слід досвідченими і випробуваними людьми, і жменька тих членів, що без дозволу подалися на Закарпаття, виконала там велике завдання. Інша справа, що багато з тих, які пішли на Закарпаття тому, що, будучи розконспірованими, почували себе загроженими, попали там незабаром ще в гіршу небезпеку, і не один із них поляг на Закарпатті головою.
Для підтримки українських прав на Закарпаття і з метою протидіяти виявам проугорських симпатій польського уряду та суспільства, ОУН на західніх Землях зорганізувала вуличні демонстрації. Вперше в історії ОУН такі демонстрації відбулися не тільки у Львові, але і в повітових містах, як Дрогобич, Стрий, здається, Бережани і, мабуть, ще деінде.
Ядро демонстрацій у Львові творили студенти. Кілька сот учасників однієї з цих демонстрацій встигло пройти під вигуки на честь Закарпаття з площі св. Юра, де похід зорганізувався, до Академічної вулиці, біля якої містився чеський чи угорський консулят — мета походу. Щойно там з'явилося змоторизоване поготівля поліції і гумовими палицями стримало і розпорошило похід. Відносно швидка поява цього поготівля заслуговує на особливу увагу, коли пригадати брак будь-якої реакції поліції при частих у ті часи побоях євреїв на вулицях і погромах їхніх склепів, що залюбки робило польське шовіністичне студентство.
Ще більше враження викликали демонстрації в повітових містах. Вони були зорганізовані в ярмаркові дні, головним чином за допомогою селянської молоді. Демонстранти ішли там під повітове староство, і ці походи мали виразне протипольське вістря. В усіх випадках доходило до зудару з відділами поліції, які були завчасу стягнені адміністрацією для протидії. З цього виходить, що поліція була попереджена конфідентами про плановані виступи підпілля.
Зудар демонстраційного походу з поліцією викликав у місті переполох, поліція в погоні за демонстрантами кидалася з палицями на ярмарковий натовп, столи з крамом переверталися, досвідчені в таких випадках євреї закривали склепи.
Пам'ятні були дні цих демонстрацій. Присутні на ярмарку люди широко і дуже прибільшено розповідали про них по селах, теж і сумежних повітів.
Одначе найважчу пробу пройшла ОУН з вибухом другої світової війни. Швидкий марш німецьких військ на території Польщі не дозволив ширше розгорнути дію підпілля; але впродовж трьох тижнів війни все таки вдалося зорганізувати малі партизанські відділи, які збройно виступили в обороні мирного населення, тероризованого спеціяльними «пацифікаційними» відділами польського війська. Дійшло, як мені відомо, до боїв біля Стрия (тоді спалено поляками частину села Дуліби) та біля Миколаєва, де ворог також попалив людські оселі. Можна думати, що до зударів дійшло і в інших місцевостях.
Ці виступи, очевидно, не можуть дорівнювати пізнішим акціям УПА. Час для організації відділів був закороткий, воєнне зрушення замале, а до того багато провідних членів перебувало в тюрмах і в Березі Картузькій. Перед організацією стояло більше завдання, яке вона ще мала здійснити, і властива проба сил наступила з хвилиною німецького походу на Схід.
