Як поставав провідницький авторитет

Не зважаючи на буйні перерости молодечо-бадьорої «теорії перманентної революції», а, може, саме якраз завдяки цим переростам, на ній і на переживаннях причетних до її творення студентів виросли особисті позиції певних людей, що перебували тоді на передових постах у краю.

А були це поголовно молоді люди, з-поміж яких найстарші рахували собі ледве по двадцять і кілька років; були між ними й такі, що ще не пережили й двадцятого року життя. Влиття УВО, в якій були численніше заступлені старші річники — комбатанти української армії з часів української державности, не позначилося напливом людей із цього середовища на провідні місця в організації. Наявне напочатку тертя між двома групами, між старшою, військовою, і молодшою, студентською, вигладилося на початку 30-их років з тим, що чисельно менша і політичне слабша група старих «увістів» відійшла в тінь. Один тільки пізніший генерал Т. Чупринка-Р. Шухевич — коли не рахувати людей, які опинилися в групі давнього «увіста», полк. А. Мельника — зайняв згодом визначне становище в ОУН.

Отож ці молоді студенти взялися самотужки творити визвольну концепцію, взоруючись на прикладах інших революційних рухів, насамперед ірляндського, а далі — польського і російського. Вони кували, як тоді казалося, «стратегію і тактику» визвольної боротьби і, самозрозуміло, самі росли з ростом та успіхами цієї концепції. А ці успіхи, хоч і не такі, як мріялося, все таки були. Надзвичайність усієї справи, віра в неї і в себе, окрилені думки і задушевні бажання надали тон цьому своєрідному зривові молоді, яка рішилася зробити все скоріше, краще і успішніше, ніж попереднє покоління.

Головним поштовхом поступування було бажання чину, і то по змозі великого, героїчного чину, і це, повне особистої посвяти, горіння витворювало почуття спільної приналежности до кола втаємничених, витворювало атмосферу таємної, переслідуваної релігійної громади і породжувало дружбу, яка перетривала не одну пробу життя. Разом з цим довший час збереглася і вся специфічна атмосфера «Академічного Дому», з її позитивними та неґативними сторонами.

Наставлення творити великі речі відсувало на задній плян «дрібні справи», до рівня яких були здеградовані також, як уже згадано, систематичні студії. Це, очевидно, не означало, що тодішні провідні люди не доцінювали студій і знання. Одначе вони (а було серед тодішньої студентської молоді доволі здібних людей) зосереджували свою увагу на студіюванні книжок, які відповідали їхнім зацікавленням. Предметом студій стала насамперед політична література, соціологія, психологія. В цій літературі пов'язана з ОУН молодь шукала безпосередніх аргументів для свого поступування. Звідти черпала вона потрібне в політичній роботі знання і в цьому підході вона була подібна до середньовічних альхеміків, які, замість систематично засвоювати закони природи, силкувалися знайти відразу таємницю творення золота. Не дивно, що у висліді накопичуваілися невпорядковані і непередумані знання з різних ділянок (з історії, соціології, політики, психології і т. д.), взором яких могли б послужити опублікована циклостильним способом у Кракові 1941 р. груба брошура здібної і дуже ідейної, але не підготованої відповідно людини під характеристичним заголовком: «Ідея і чин України».

Не дивно, що складні питання нашого визволення були ясно і розумно поставлені тільки там, де йшлося про болючі питання дня, про відсіч ворогові, про заперечення системи поневолення і т. д. Конструктивна сторона визвольної програми, поза ясно поставленим питанням державної самостійности і соборности, була, коли не рахувати загальних програмових постанов, слабо опрацьована. Деякі зусилля були зроблені в напрямі ідеологічного обґрунтування українського націоналізму, але, крім кількох статтей д-ра Ю. Вассияна в «Розбудові Нації», ці зусилля ефекту не дали.

Парадоксальним для всього націоналістичного руху в Західній Україні було те, що про основне питання цього руху, про ідею нації написав солідну, науково обґрунтовану і тільки в кінцевому розділі непотрібно доктринерську книжку старий соціяліст і приятель молоді, проф. В. Старосольський («Теорія нації», 1922, Відень). Серед націоналістів у той час не було поза, може, єдиним Вассияном не тільки кваліфікованої до такої праці людини, але взагалі зрозуміння потреби написати щось основоположне і солідне. Дійшло до того, що в 1939 р. появилися дві малі брошурки про націю О. І. Бочковського («Народження нації», «Життя нації») у видавництві «Каменярі». ОУН не спромоглася на щось подібне. Теж «Націократія» М. Сціборського не виповнила, на жаль, прогалин.

Щоправда, існувала брошура Дм. Донцова, якого вважали ідеологом націоналізму, п. н. «Націоналізм», видана 1926 р., тобто в час, коли націоналістичний рух, як такий, ще був неоформлений і діяла ще УВО. Брошура ця одначе була написана в публіцистичному стилі і, поза критикою просвітянства в нашій літературі та політиці, вносила мало конструктивного до питання теоретичного обґрунтування націоналізму. Зате деякі твердження Донцова, наприклад, твердження, що націоналізм є аморальний, були просто шкідливі, оскільки Дм. Донцов поставив таке твердження в абсолютній площині, коли тим часом, крім злочинного, шовіністичного націоналізму, існує високо етичний націоналізм, який базується на любові до свого народу та батьківщини і прагне тільки до збереження їхнього існування.

Зрештою «Націоналізм» Донцова, як і «Теорію нації» Старосольського (яка, на жаль, у кінцевій частині переповнена ненауковими міркуваннями про «заникання нації» в майбутньому), небагато націоналістів простудіювало. Донцов впливав на тодішню молодь головним чином своїми статтями в редагованому ним «Літературно-науковому віснику», а опісля у «Віснику». І треба визнати, що його статті сприймалися здебільшого в цілому і безкритично, не зважаючи на те (а, може, саме тому), що цей темпераментний публіцист часто переяскравлював справу, малюючи все тільки чорними фарбами. Його противники були такі слабі в порівнянні з його блискучим тоді пером, що навіть безумовно справедливі закиди на адресу Донцова, як от широко ним уже тоді практиковане несумлінне цитування чужих думок, не були в силі надщербити його авторитет. «Вісник» Донцова був читаний націоналістичною молоддю, так би мовити, «від дошки до дошки» і він мав великий, добрий і лихий, вплив на формування її політичного обличчя.

Проте Донцов ніколи не був пов'язаний організаційно з ОУН. На початку тридцятих років, десь 1932 р., як мені відомо, Донцову була зроблена пропозиція працювати публіцистично за порівняно високу винагороду (300 зл.) в рамках організації, але він відмовився від цього.

В остаточному висліді провідні кола ОУН мусіли в засаді розв'язувати всякі питання таємними інструкціями та короткими статтями, головно в підпільній, а частково в явній пресі; в останній, очевидно, тоді, коли вдавалося через різних підставлених осіб здобути дозвіл на видавання газети і поки ці газети не були знищені, що впродовж десяти літ мало місце чотири рази («Український Голос», «Наш Клич», «Рідний Ґрунт», «Голос Нації»).

Ці питання торкалися частково актуальних справ, частково засадничих, і вони були розв'язані назагал збірним зусиллям причетних людей. Треба з притиском сказати, що серед тодішніх провідних людей ні один не може записати на свій рахунок якоїсь основоположної праці з ділянки політики чи публіцистики, які послужили б опісля дороговказом для ОУН. Менше чи більше вдалі статті окремих осіб і головно дискусії в колі провідних членів організації в «Академічному Домі» — такий був головний вклад у політичну думку організації.

Під час цих дискусій падали різні думки, пропозиції, проекти, деколи тільки їх фрагменти. Вони породжували контрпроекти, викликали застереження інших; одним словом, нагромаджувався певний сирий матеріял думок для вирішення тієї чи іншої справи. Опираючись на цей матеріял, вужче коло КЕ ОУН видавало свої остаточні рішення, напрямні і директиви, розваживши всі заслухані аргументи.

Ця суміш колективної підготовчої праці з наступним авторитетним вирішенням справи в оперті на це спільне зусилля є дуже цікаве явище. В ньому спостерігаємо два елементи, які опісля поклали свою, добру і фатальну, печать на ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертвенних людей і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними на рахунок своєї виключної заслуги.

На початку тридцятих років нікому й не снилося, що згадана колективна система творчої праці товаришів і друзів дасть колись несподівані наслідки, що дружню співпрацю витисне персональна гра і виявлені в цій грі вирахованість та сприт. Ідейне горіння надавало всім поривам, хоч і не завжди зрілим, чару шляхетности, в якому особиста жертва і відданість справі творили головний тон.