Грецькі міста-держави у Північному причорнор’ї

Північне Причорномор’я приваблювало до себе багатьох мандрівників та шукачів долі. Десь у VIII столітті до нашої ери береги Чорного моря почали засвоювати греки. Вони теж стикнулися з тією ж проблемою, що ї більшість народів в період виходу з архаїчної стадії свого розвитку. Зростаючій рівень життя спричинив швидкий зріст кількості населення, яке було важко прогодувати на старій територій. Інтенсивних засобів ведення господарства ще не було, тобто більшу кількість населення можна було утримувати тільки у випадку використовування більшої території. На Балканах землі бракувало, тому греки мали вирушити у подорож, шукаючи нових осель. Спочатку греки засвоїли береги Середземного моря – грецькі міста-колонії з’явилися майже в усіх місцях, придатних для торгівлі. Вдалий початок справи надихнув греків вирушити на засвоєння більш невідомих берегів, а саме берегів Чорного моря. Греки не вміли плавати у відкритому морі, тому пересувались вздовж берегів, зупинялись на ніч, виносили судна на сушу, а зранку продовжували подорож. Там, де знаходилось зручне місце, намагались збудувати поселення. Не завжди це вдавалося – місцеві сусіди не завжди раділи появленню нових мешканців. Але якщо траплялася нагода довести “місцевим”, що греки гарні торговці та їх сусідство може бути корисним, поселення мало надію на довге життя.

Спочатку Чорне море зустріло греків не дуже гостинно. Вони навіть назвали море Понтом Авксінським – Морем Негостинним. Але згодом все виявилось не таким вже поганим. Місця для поселень знаходились, спільну мову з місцевими дикунами вдавалося знайти. Тоді й назва моря якось сама собою змінилася на Понт Евксінський – Море Гостинне.

Перше поселення греків на берегах Понту з’явилося на острові Зміїному. У наші часи археологи знайшли на острові залишки святилища, присвяченого Ахіллу Понтарху, захиснику морських мандрівників.

Процес грецької колонізації тільки здалека здається простим та природнім. Насправді створити колонію було дуже важко. І не тільки вороже місцеве населення чи природні умови складали труднощі на шляху першовідкривачів. Часто-густо проблеми виникали навіть з власним містом колонізаторів, їх вітчизною.

Зазвичай процес утворення колонії відбувався таким чином. Місто приймало рішення про необхідність створення колонії. Ініціатором міг були якійсь магнат, приватна особа, чи місцевий уряд. Коли питання про фінансування експедиції вирішувалось (гроші міг надити й уряд, й приватна особа), обирали голову експедиції – ойкіста. Підчас пошуків місця для колонії та її будівництва ойкіст отримував майже абсолютну владу над своїми людьми. Спочатку майбутні колоністи створювали на обраній теріторії навіть не поселення, а торгову факторію. Якщо справи йшли добре, засновували поселення, а потім і місто.

Практика створення колоній показала, що відразу, ще до початку експедиції, треба вирішувати питання про відносини з метрополією, тобто з тією державою, що планує створити колонію. Справа у тому, що збудувати за зміцнити колонію не завжди вдавалося. Тоді колоністи поверталися додому. Але вдома їх вже не чикали. Їх земельні ділянки переходили до інших осіб, яки також не були винні у тому, що колоністи повернулися, і не хотіли віддавати свою нову землю. Крім того, поставало питання про громадянство – колоністи вже не були громадянами своєї держави. Тому у більшості грецьких міст дійшли згоди про те, що три роки колоністи зберігають старе громадянство. На протязі цього періоду вони мають право повернутися и не втрачають своїх прав. Але після цього вони можуть повернутися тільки на правах іноземців. Колоністам також важливо було охоронити власні права у випадку вдалого відтворення колонії. На їх долю спадало найважче – засвоєння нової території, організація державного життя, налагодження контактів та торгівлі з місцевим населенням. Ті, хто все це подолав, воліли закріпити за собою особливі права у колонії. Це насправді було важливе, тому що будь-яка успішна колонія миттєво приваблювала цілі юрби торговців та всілякого люду, що шукає кращої долі. У такий ситуації піонери колонії мали шанс залишитись десь на других ролях, якщо не потурбуються про закріплення особливих прав заздалегідь. Про такий розподіл громадянських прав та обов’язків йшлося у договорах про утворення колонії. Колоністи зберігали громадянські права метрополії на протязі трьох років, але у колоніях тільки її засновники отримували усю повноту громадянський прав та влади. Існують звістки про договір між колоністами та метрополією про саме такий розподіл прав. Це так звана “Клятва засновників” міста Кирени, яки влаштовували стосунки з метрополією – Ферою. Можливо, цей документ використовувався як зразок для інших держав.

Угоди на зразок вказаної ставали джерелом формування олігархічних режимів у грецьких колоніях. У великій кількості колоній сформувалися навіть різноманітні варіанти деспотій. Навіть якщо до тиранії не доходило, слідів демократії у перши століття існування колоній годі й шукати. І тільки тривалий період спокійного життя давав можливість повернутися до демократії. У колоніях перехід до класичної грецької демократії відбувався повільніше, ніж у континентальній Греції. Подолання олігархій та встановлення демократичних режимів хвилеподібно прокотилось по грецьких колоніях біля IV ст. до н.е.

Спочатку дуже міцні стосунки з метрополією зазвичай згодом розчинювалися та зникали. Метрополіям, звісно, було корисно утримувати колонії у залежності, але це було важко й навіть неможливо. Колонії ставали незалежними.

У Північному Причорномор’ї майже усі колонії було виведено з Мілету, потужного торгового міста. На наший території сотні грецьких міст. Серед них були і великі, і маленькі. Навіть Одеса стоїть на залишках великого грецького міста, велика частина якого зараз, нажаль, знаходиться на морському дні. А та частина, що залишилася, знаходиться десь під оперним театром та Приморським бульваром. Тому археологічні дослідження цього міста неможливо провести. Якщо ми від’їдемо від Одеси на сотню кілометрів, ми зустрінемо ще декілька міст. Одне було на місці сучасного Білгорода-Днестровського, це було велике місто Тіра. Сама земля там складається з залишків міст та поселень, що століттями будувалися на цьому місці. Треба тільки нахилитись, щоб знайти свідоцтва минулих епох. Навпроти Тіри, на іншому боці лиману височив трохи меншій Ніконій.

Тільки перелік грецьких міст у Причорномор’ї зайняв би цілу пару, тому ми не маємо можливості зупинятися на характеристиках їх усіх. Ми торкнемося тільки найважливіших – розглянемо три грецьких держави, яки відтворили три різні варіанти державотворення. Це Ольвія, Херсонес та Боспорське царство.

ОЛЬВІЯ

Доцільно почати з Ольвії як найкласичного грецького полісу у Північному Причорномор’ї. Майбутні будівники Ольвії, побоюючись не дуже гостинних скіфів, не відразу наважились збудували поселення на узбережжі. Спочатку вони створили поселення на острові Березань. Це було безпечно та недалеко від берегу. Греки з Березані приїжджали до берега з товаром, зустрічалися зі скіфами та поверталися на острів з золотом чи іншим товаром, якій могли відправити до Греції. Згодом, здається, греки зі скіфами домовились про можливість створення поселення на континенті. Наприкінці VII – на початку VI ст. до н.е. було створено поселення, яке згодом перетворилося на Ольвію – чудове грецьке місто, назва якого означає “Щаслива”. Ольвія мала дуже вдале розташування. Якщо подивитись на план міста, ми побачимо трикутник. З двох боків Ольвія мала природній захист – з одного боку море, з другого – глибока балка. Тобто справжні укріплення треба було будувати тільки з одного боку. Ольвія була розташована біля злиття двох могутніх транспортних артерій – Дніпра та Бугу, що було подарунком для торгівельної держави. Місто мало дві тераси – верхню та нижню. Нагорі був діловий центр міста, а знизу розташовувались житлові будівлі. Дуже вдалим було те, що всередині міста находились джерела питної води – завдяки цьому місто було здатне витримати довгу осаду. За міськими стінами знаходилася хора – сільськогосподарські ділянки ольвіополитів. Але в цілому ольвійська територія була невелика. Власними силами греки ледве могли себе нагодувати, але вирощувати зерно на продаж вони, звісно, не могли. За всю історію Ольвії, яка була багатим та гарним містом, вона не розширила свою територію. Мабуть, це було наслідком якийсь первісної угоди зі скіфами, яки дозволили грекам оселитись на континенті, але відвели чітко означену територію. Так чи інакше, але насправді Ольвія ніколи не намагалася розширити свою територію і будувала свою економіку виключно на торгівлі.

Торгівля зі скіфами була надзвичайно корисною для обох сторін. Скіфи мали хліб та рабів – саме те, чого бракувало грекам на континенті. А греки могли привезти предмети розкоші, вишукані коштовності, дорогий посуд, парадну зброю, вино та багато іншого, що самі скіфи ще навчилися робити. Торгівельні каравани ніколи не йшли пустими – в обидва кінці везли вкрай необхідний товар. Згодом ольвіополіти створили власне виробництво та розширили торгівлю. Тобто за рахунок торгівлі Ольвія швидко перетворилася на багате й гарне місто.

Зі всіх грецьких держав на берегах Чорного моря, які ми збираємось розглядати на наших заняттях, Ольвія найбільш нагадувала свою метрополію – тут збереглося у найбільш чистому вигляді класичне грецьке державне правління. Десь у п’ятому столітті до нашої ери Ольвія була республікою з вираженим принципом народоправства. Найвищими посадовцями були архонти, яких обирали щорік. Діяли народні збори як законодавчий орган. Крім того, обиралася ціла низка виборчих державних посадовців різного рівня – магістратів. Магістрати обиралися для найрізноманітніших справ. Дехто відповідав за збереження спокою та безпеки на вулицях міста. Дехто слідкував за порядком торгової діяльності. Більшість магістратів обиралися для забезпечення роботи ринка – найважливішої частини Ольвії, її серця. Від чіткості торговельної діяльності залежав добробут та процвітання міста.

Відомо, що певний період над Ольвією було встановлено скіфський протекторат. Відомі імена скіфських царів, що тримали протекторат – Емінак, Скіл. Ці імена було викарбовано на ольвійських монетах – але з іншого боку монети ніколи не зникали символи ольвійської державності. Це сова. Тобто скіфи тримали протекторат, але не змінювали власного державного устрою міста.

Ольвія як торгівельна держава була залежна від міжнародної політики. Її власний політичний розвиток змінювався залежно від міжнародної політичної ситуації. У V ст. до н.е. Ольвія вступила до Афінського морського союзу, що спричинило поворот до тиранічного режиму. Умови входження у Афінський морський союз (Архе) були не важкими для розвиненого торгівельного міста. Треба було сплачувати форос (у розмірі 1–2 талантів – не дуже великій тягар для такої держави). Згідно умовам вступу до Архе на територію Ольвії розповсюджувались закони афінської держави. Слід було чітко виконати умови Афін щодо уніфікації мір та вагівниць. Але членство у Архе надавало Ольвії надзвичайні переваги. Держава отримувала майже неосяжні ринки збуту – Афіни здатні були закуповувати стільки хліба, скільки Ольвія була здатна запропонувати. Це був період розквіту причорноморської держави.

У IV ст. до н.е. у Ольвії, як і у інших союзних Афінам державах зароджується поняття політичної свободи. Умови створення другого Афінського морського союзу дозволяли кожній союзній державі зберігати власний політичний устрій, не утримувати на своїй території афінського гарнізону, не приймати правителя, якого пропонують Афіни, та не сплачувати податі. Афіни надавали своїм союзникам гарантії територіальної цілісності – жоден афінянин не мав права купувати чи орендувати землю на територіях афінських союзників.

Так склалося поняття незалежності від зовнішньої сили – елевтерія. У IV ст. елевтерія стає синонімом автономії. Різниця між цими поняттями полягає у тому, що елевтерія це відсутність чужоземного диктату, а автономія – самоврядування. Елевтерія пасивна, а автономія активна.

Зміни у розумінні власної свободи відбито у напису на статуї тирановбивця, яку було створено на початку IV ст. до н.е. Десь з цього періоду по грецьких колоніях приймаються закони проти тиранії. Відомий закон Іліона проти тиранії, прийнятий у III ст. до н.е. Цей закон каже: “...Хто вб’є тирана, чи голову олігархії, чи того, хто намагається скинути демократію, якщо він повноправний громадянин, хай отримає від міста того ж дня чи наступного дня талант срібла, а народ повинен створити йому бронзову статую”. Крім того, він отримає до кінця життя безкоштовне харчування та дві драхми на день. Підчас публічних свят йому відводяться почесні місця. Відомо, що такою винагородою був відмічений невідомий тирановбивця у Ольвії.

Насправді, у дуже скрутні для міста часи ольвіополіти зберігали свій устрій та завдяки йому зберігали свою свободу. Так було підчас дуже тяжкого для міста випробування у четвертому столітті до нашої ери. Це був час, коли великий завойовник Олександр Македонський створював свою імперію. У Північне Причорномор’я сам Олександр не прийшов, але вислав армію на чолі з видатним воєначальником Зопіріоном. Македонські війська тримали Ольвію у облозі цілий рік, але не досягли успіху і змушені були піти. Що ж відбувалося у місті цей рік? Як вони витримали? Тільки завдяки чіткої організації життя та оборони. Маємо звістки про те, що деяка частина населення вимагала відкрити брами, але місто дуже жорстко відреагувало на це – зрадників було страчено, їх розстріляли з луків. Для збільшення кількості захисників ольвіополіти вирішили звільнити рабів та надати їм статус громадян Ольвії. Уявить собі, які міцні сили влилися у лави захисників міста: раби, які отримали не тільки свободу, але й громадянство здатні були на неможливе – отже у разі поразки вони знову опинилися б на невільницькому ринку. Але найголовніше відбувалося вже після зняття облоги – уявить собі суто торгове місто, яке на протязі року тільки споживало свої запаси та не вело торгівлі. У місті з’їли навіть пацюків. Але зняття облоги не дало полегшення – щоб отримати гроші чи харчі, треба було мати товар, але його не було. Щоб отримати товар, треба було мати гроші, але звідки їм було взятись? Власної землі було замало, але й та земля не могла дати врожаю миттєво. Крім того, за час облоги велика кількість мешканців міста опинилися у борговій кабалі. А віддавати було нічим. Здавалось, виходу немає. Але саме тут спрацював механізм полісного самозахисту. Було прийняте рішення про погашення боргів з державної казни та завдяки пожертві одного з найбагатших ольвіополитів. А потім знову ж таки на власний кошт цей ольвийський олігарх відрядив експедицію до континентальної Греції, щоб відновити торгівельну діяльність. Критично налаштовані історики полюбляють казати, що він зробив це тільки для власної користі – мовляв, більшість боржників залежало саме від нього, а відрядження експедиції було необхідно саме йому, щоб ще більше збагатитись та закріпити за собою владу. Скільки клопоту заради простого збагачення! Боржників викупай, експедиції на власний кошт відряджай! Але він міг би покинути Ольвію та пошукати долі у інших місцях. Хай не мав би громадянства у новій оселі, але ж було багато таких само багатіїв, яки поколіннями жили у великих полісах, не маючи проблем. Він цього не зробив. Він був ольвійським патріотом та зробив все, що від нього залежало, щоб відродити рідне місто.

Звільнення від облоги Зопіріона підштовхнуло розвиток ольвійської демократії. Місто відбудовувалось та поверталося до нормального життя.

Але вже з половини третього століття до н.е. почалася довга смуга кризи та занепаду міста. Великий степ ставав дуже небезпечним сусідом греків. Скіфів змінили сармати, що спричинило кризу – треба було створювати нові торгівельні стосунки, що було важко. Легше було поїхати, ніж героїчними зусиллями рятувати місто. Водночас (і це згодом виявилося найголовнішім) континентальна Греція вже була не в змозі підтримувати торгівельні зв’язки з колишніми колоніями. За часи Олександра Македонського грецькі міста позбавились незалежності та якоюсь мірою занепали. А у першому столітті до нашої ери Рим приєднав до себе Єгипет, якій повністю задовольнив потреби Середземномор’я у хлібі. Таким чином, потреба у важких експедиціях до Північного Причорномор’я зникла. Разом з нею почали зникати і грецькі міста на далекому Понті.

Декілька слів про ольвійське законодавство. На відміну від афінського, ольвійське право не було систематизоване. Більшість законів VI–III ст. до н.е. приймалося у вигляді так званих псефісм, що були запропоновані приватними особами на базі діючого законодавства. Серед таких законів можемо назвати закон Канота про гроші та пропозиція Каллініка про відміну богрів. У III ст. до н.е. право внесення проектів почесних декретів, законів та постанов (тобто найважливіших документів) перейшла від приватних осіб до колегії магістратів. У римський час приватних осіб взагалі було позбавлено права законодавчої ініціативи.

Повноправним та дієздатним громадянином ольвіополіт ставав по досягненні вісімнадцятирічного віку. З двадцяти років, після закінчення служби у званні ефеба, громадянин міг присвятити себе політичної діяльності. Ольвійське громадянство отримувалось шляхом філіації (права крові) та натуралізації. Питання про його надання вирішували Народні Збори. Іноземці отримували громадянство за досягнення чи у екстраординарних випадках. Жінки та рабі не мали громадянських прав. Крім того, боржники, що не можуть сплатити борг, мали скорочену правоздатність та дієздатність.

Громадянсько-правові відносини (насамперед, майнові) досягли високого розвитку. У Ольвії розрізняли три форми власності: приватну, колективну, державну.

Найбільшого розвитку досягло зобов’язальне право, а саме громадянсько-правові угоди. Відомо про угоди у вигляді договорів найму, займу, купівлі-продажу, позики. Відомо по існування позик під відсотки. Маємо також звістки про існування у Ольвії кредиту у вигляді безвідсоткової позики.

Особливого розвитку набувають угоди, що забезпечують виконання договору позики: застава, задаток, поручництво. Застава практикувалася також у формі іпотеки.

Правовій регламентації підлягали й фінансові питання. Податки були непрямі. Перехід до прямих податків призводив до соціальної напруги. Державний бюджет поповнювався за рахунок мита на іноземні товари.

Про кримінальне право Ольвії нам небагато відомо. Злочинами вважали посягання на демократію, крадіжка, пограбування, глузування зі святині, вбивство. За державну зраду забивали каміння та розстрілювали з луку. Розповсюдженим покаранням було вигнання з вітчизни, страта, штраф, конфіскація майна. Для звільнених рабів існувало особливе покарання – повернення до рабського стану.

Розвинені торгівельні зв’язки сприяли розвитку міжнародно-правових норм. Особливої ольвійською формою реалізації міжнародно-правових норм був інститут проксенії. Право проксенії Народні збори дарували тім іноземцям, які відзначились якимось особливими послугами рідному місту. Одночасно їм могли подарувати і громадянські права.

Все сказане демонструє, що Ольвія була класичним грецьким полісом, що пройшов таку саме еволюцію, як і інші грецькі держави. Державний устрій та право мало чим відрізняється від устрою великих полісів континентальної Греції. Як і більшість колоній, Ольвія занепала підчас зникнення джерел міжнародної торгівлі.

 

ХЕРСОНЕС

Херсонес було створено пізніше за інші грецькі колонії у Північному Причорномор’ї – у другій половині V ст. до н.е. Він існував на місці сучасного Севастополя.

На відміну від Ольвії з її обмеженою територією та спрямованістю на торгівельні стосунки з місцевим населенням, Херсонес створив міцну та самостійну територіальну державу. Поліс мав достатньо велику територію, щоб не тільки прогодувати своє населення, але й виростити частину врожаю на продаж. Херсонес мав чудові умови для розвитку садівництва та виноградарства. Місто було забезпечене власним хлібом. Найважливішою галуззю економіки була торгівля з континентальною Грецією, але на відміну від Ольвії, Херсонес віз товари власного виробництва. Тобто посередницькою торгівлею вони не займалися. Звідси вивозили вино, хліб, продукти садівництва, сіль та рибу. Археологами було відкрито величезні ванни для засолу риби, ця риба була дешевою та користувалася попитом. Херсонесі також готували вишукані рибні соуси, які вже коштували дуже дорого, та цінувалися як рідкісна страва. А фрукти, які вирощували у Херсонесі, годі було й шукати на континенті. З Греції сюди везли предмети розкоші.

Тобто сільськогосподарське виробництво було основою херсонеської економіки. Земля була у приватній та державній власності. Державна земля роздавалася ділянками у оренду. Це поповнювало державний бюджет.

Економічних стосунків зі скіфами та місцевими таврійськими племенами у херсонесців не існувало. Скоріш за все, стосунки були досить ворожими. Греки увесь час були насторожі – ворог був навкруги. Якщо Ольвії вдалося налагодити стосунки зі скіфами за рахунок розширення території, то Херсонес пішов іншим шляхом, створивши військову державу. Мабуть, саме це обумовило істотну замкненість херсонеської держави. Громадяни намагалися зберегти незмінний грецький облік міста.

Про політичний устрій Херсонесу ми знаємо з декількох написів та славетної присяги херсонесців. Верховна влада належала Народним зборам. Його виконавчими органами Рада, суд, виборчі деміурги та архонти. Херсонеська республіка підтримувала постійні стосунки з метрополією – Гераклєєю Понтийською. Це теж значно відрізняє Херсонес від інших грецьких колоній.

Присяга херсонесців, яку я вже згадала як важливе джерело з історії цієї держави, датується кінцем IV – початком III століття до н.е. Це не звичайна присяга, що приймали грецькі юнаки по досягненні повноліття та вступу до лав громадян. Це надзвичайна клятва, що проголошується у час, коли ворог на порозі. У тексті присяги відчувається страх за цілісність грецькою демократії.

Громадянин повинен був поклястися, що від не зрадить Херсонесу, Керкінітіди, Прекрасної Гавані та інших укріплених пунктів, а також іншої території, що належить місту. Він не замисліть звалити демократичний режим, не прийматиме участі у будь-якому заколоті проти херсонеської громади. Також він має повідомити владі, якщо він дізнається про заколот, що готується. Перелік дій, які має здійснити чи не здійсняти громадянин, дуже конкретний, тому маємо усі підстави вважати, що він (перелік) був підказаний конкретною політичною практикою. Напевно, Херсонес не був надто стабільною державою. У ворожому оточенні він був постійно у надзвичайному стані.

Ситуація стала ще більш серйозною після створення скіфської держави у Криму. Тобто у Херсонесу виник міцний супротивник, боротись проти якого самотужки було важко. Греки почали шукати союзників. Є звістки про те, що Херсонес укладав угоду зі фракійським царем Фарнаком щодо створення військового союзу. Але можна сказати, що у II ст. до н.е. закінчилося самостійне існування Херсонеса. Періодично він звільнявся та відновлював незалежне існування, але це були тільки епізоди. Протистояння скіфам закінчилося підкоренням римлянам. У римські часи Херсонес навіть досяг економічного розквіту за рахунок того, що римляни потребували харчів для своїх гарнізонів. Херсонесці надавали їм дешеву рибу та хліб. Це було корисно для обох сторін – римлянам не потрібно було тягнути продукти здалека, а херсонесці отримали неосяжні ринки збуту. Згодом у Криму почала панувати Візантія. А потім місто знелюдніло та зникло.

 

БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО

Ще одна грецька держава у Північному Причорномор’ї, яку нам доведеться розглянути – це Боспорське царство. На відміну від держав-полісів це була велика територіальна держава, яка склалася на берегах Керченської протоки у вісімдесяті роки V ст. до н.е. Територія Боспорської держави охоплювала Східний Крим.

Правитель цієї держави має дуже дивний титул – його іменують архонтом Боспора і Феодосії, царем синдів, торетів, дандарієв, та інших племен, яки були під владою Боспору. У складі держави знаходились також майже незалежні Пантикапей та Фанагорія. Тобто у титулі об’єднуються несумісні титули – він одночасно є й царем, і архонтом (виборним правителем). Мабуть, спочатку це був союз автономних полісів. Вперте повторення титулу “архонт” – тому підтвердження. Отже греки дуже важко відмовлялися від своєї незалежності. Згодом федерація набувала вигляду цілісної держави, до неї приєднувались нові землі (завойовані чи підкорені дипломатично), і титули залишались тільки номінальними. Унікальність Боспору серед інших грецьких колоній полягає саме у тому, що це єдина держава, яка відмовилась від республіканських принципів та хоча б частково прийняла царську владу.

Боспорські греки значною мірою прийняли не тільки державні установи місцевого населення, а взагалі їх образ життя та культуру. Навіть назва боспорської столиці – Пантікапей – була не грецькою, а запозиченою з якоїсь місцевої мови.

Боспорське царство також мало торгівельні зв’язки з континентальною Грецією. Особливо тісними ці зв’язки стали у часи існування Афінського морського союзу. Афіни взагалі мали Понт Евксінський у центрі своїх економічних інтересів. Про це ми вже казали торкаючись Ольвії. Але, мабуть, саме Боспор сприймався Афінами як головний торгівельний партнер у Північному Причорномор’ї. Щорік з Боспору до Афін відвозилося біля 400 тис. медимнів хліба (це біля мільйону пудів). Завдяки боспорським поставкам у Афінах завжди вистачало хліба, а у голодні роки вони були здатні навіть продавати його сусіднім державам за дуже високу ціну. Існував договір, за умовами якого афінські купці мали право безмитного вивозу хліба у необмежених об’ємах, а боспорські купці у свою чергу могли безмитно вивозити з Афін будь-який товар. Афінський уряд навіть надав боспорським купцям право транспортувати товари у першу чергу. Операція закупівлі боспорського хліба могла здійснюватись у кредит. Ця галузь економіки була настільки важливою для Афін, що вони навіть надсилали своїх емісарів на Боспор для спостерігання за хлібним експортом.

До нашого часу дійшов ухвалений афінськими Народними Зборами декрет на честь синів боспорського царя Левкона. Вони були прикрашені золотими вінками підчас панафінейських свят та отримали право набрати матросів для своїх кораблів. За це боспорські царевичі обіцяли пильно слідкувати за поставками хліба до Афін.

Але на початку III ст. до н.е. у Боспору з’явився серйозний супротивник у справі хлібної торгівлі – це Єгипет. Саме переорієнтування афінської торгівлі спричинило позбавлення Боспору принципів найбільшого сприяння. У III ст. до н.е. цей принцип припиняє своє існування.

Маємо звістки про те, що боспорські купці виборювали свої права ще багато років, навіть не одне століття. У II ст. н.е. боспорські купці навіть створили об’єднання судновласників та купців, що мало ціллю захищати їх інтереси. Об’єднання знаходилось під опікою вищих боспорських урядовців.

Для людини, яка готується вивчати морське право, буде корисно запам’ятати, що перши масштабні операції зі знищення піратів у Чорному морі здійснили саме боспорські правителі. Цар Евмел наприкінці IV ст. до н.е. очистив Понт від піратів, чим значно підняв міжнародний авторитет своєї держави. Схожу акцію вчинив і цар Савромат II (174–211 рр. н.е.).

Але доля не сприяла подальшому розвиткові цієї держави. Як і усі грецькі торгівельні колонії, Боспорське царство поступово занепало, стомилося виборювати своє право на існування серед нових та нових ворогів та зникло.

 

ГОТИ

Маємо сказати декілька слів про готську державу. Це та тема, яку зазвичай намагаються обійти авторі підручників з історії держави і права України. Це бажання має і реальні підстави – готська державність не залишила серйозного сліду у історії цей території, але були й підстави ідеологічні – за радянських часів визнати існування на цей території германської державності задовго до слов’янської було м’яко кажучи недоцільним зважаючи про досвід Великої вітчизняної війни. Слов’янську та германську державні традиції намагалися не ставити навіть поряд.

У перші століття нашої ери почалися масові пересування германців по всьому кордону Римської імперії. Вони відчували поштовхи демографічного вибуху та шукали нових територій. Підчас пересування в германців складувався режим так званої військової демократії. До влади прийшли військові вожді, що спиралися на підтримку дружинників.

Є звістки про те, що у “скіфські землі” готи вступили за часів короля Філімера. Про це розповідає відомий готський історик Йордан у своєму славетному труді “Гетика”. Цей труд є одним з найважливіших джерел з історії раннього середньовіччя.

Опинившись у Північному Причорномор’ї готи очолили великий багатоетнічний племінний союз. Найбільшої могутності цей союз здобув за часів короля Германаріха. За словами Йордана, він володарював над усіма племенами Скіфії та Германії як своїм майном. У скандинавських джерелах є звістки про столицю готів на Дніпрі. Назва цієї столиці – Данпарстад.

Військові походи готів спричинили занепад міст та селищ Північного Причорномор’я. Зникла монетна чеканка. Археологічні дані свідчать про те, що саме підчас приходу готів мешканці Ольвії, Тіри, інших грецьких міст почали закопувати клади – люди роблять це в умовах постійної небезпеки, коли кожної миті чекаєш на прихід грабіжників, але сподіваєшся, що буде нагода скористатися своїми збереженими грошима. Нажаль, той факт, що клади знайшли археологи, свідчить про те, що надії греків не виправдалися.

Готи здійснювали успішні морські походи, захоплювали римську здобич.

Підчас гунської навали готи змушені були самі знятися зі своїх улюблених територій та вирушити на пошуки нових, більш безпечних місць. Деякий час існували германські державні об’єднання у Криму. Тут вони навіть протистояли візантійському впливу. Візантійський історик Прокопій Кесарійський розповідав про створення якогось державного утворення у кримській гірській області Дорі – це південно-західний гірський Крим. Кримські готи були федератами Візантії. Готи отримували від Візантії щорічні субсидії та частку підкорених імперії земель, а зате мали віддавати своїх воїнів у розпорядження візантійської влади. Значною мірою готи перемішувались з візантійцями та боролись з ними за вплив на цю територію. Цьому переплетінню сприяло також те, що до Криму у великих кількостях бігли візантійські опозиціонери та єретики. Останні навіть створювали тут печерні монастирі. Поступово візантійський вплив послабшав, але це не спричинило остаточного звільнення готів. У XIII–XIV ст. готи опинилися під впливом монголів. Північне Причорномор’я стало частиною Золотої Орди, монгольської держави, що простяглася аж до Монголії. Але й за ординських часів готи не втратили своєї мови, своїх звичаїв. Згадка про готів є навіть у “Слові про полк Ігорів”. Є звістки про те, що германська держава проіснувала у Криму, у Доро, аж до XVI ст.

Як я вже казала, готи не утворили якогось істотного впливу на долю державності тої території, повз яку вони пройшли. Але саме вони є одним з яскравих прикладів створення принципів етнічної строкатості та розмаїття на території сучасної України.