Мені здається, цій свідомості варто зблиснути

Привіти в космос

 

В безконечній зоряній пустоші раптово

Трапляється маленький, просто мікроскопічний

Зблиск свідомості – моєї чи вашої, мурахи чи якої-небудь

Пташки, а потім – коли закінчується життя, він гасне, і

Продовжується безконечне ніщо.

Мені здається, цій свідомості варто зблиснути.

Станіслав Лем

З живого журналу Кульбаби, середина вересня

http://space-dandelion.livejournal.com/

Доступ до запису: особистий (тільки для автора)

 

Сонячні зайці. По-дорослому мовчазні, по-дитячому метушливі супутники нашого несказаного. Грайливі, діловиті непосиди, які скрашують мої будні своїми хуліганськими витівками. На м’яких лапах, крадучись закутками цієї піднебесної зали, трикутної та похмурої у своїх формах, вони нечутно розносять повітрям, впоєним хмільним літнім теплом, кристалічно чисту і ясну як наші перші п’ять радість.

Я бачу пил на сонці: дрібні частки перетертого в наймізерніше навколишнього світу. Рівні смуги, геометрія небесних тонкощів і магія, непідвладна жодній з відомих наук. Не стане нікого і нічого живого, а ця магія триватиме, живіша всього живого. Зникнуть всі питання разом з відповідями на них, а пил струменітиме простором, багатогранно виблискуючи на сонці.

 

Я маю підозри на шизофренію в собі.

Я маю давні підозри на шизофренію, закладену в підсвідоме роду жіночого.

 

Цьогоріч, як ніколи до цього, я звикла до сонячних днів і навіть не уявляю, що робитиму, коли прийде друга половина осені і сонця поменшає. Коли майже не стане оцих ірреальних небесних шпарин, через які завжди можна втекти подалі від щупалець вседістаючого міста. Від облич людей, які завжди оцінюють, сканують, роздягають. При цьому, навіть не звертаючи увагу на проміння з тих шпарин. На небо, зрештою, боячись витратити зайву хвилину на якусь нібито пустопорожню дитячу банальність. Боячись скотитися в крайній асоціальний маргінес. Боячись проміняти болотяний мир на війну в житніх полях та гостроверхих горах.

Я, очевидно, з привітами. Привіти мої летять у відкритий космос без жодної надії на взаємність, на хоча б випадкову відповідь-звісточку. І нічого. Хто його зна, може за декілька тисяч років вони втраплять до рук представників якоїсь високорозвинутої цивілізації і ще за пару тисяч років опісля людство врешті дізнається, що воно далеко не таке неповторне, як вчать нас праотці і церква. Але поки людство навколо мене, уособлене жителями Химерного, в більшості своїй прискіпливо спостерігає за новинами центральних телеканалів, і то так, наче очікує на благу вість і якийсь знак, потипу, все, можна, вперед – і почне жити. Не почне.

 

Я маю підозри на параною в собі.

Я маю давні підозри на параною, закладену в підсвідоме роду жіночого.

 

А так, залягаєш по обіді з побитим маминим дзеркальцем біля привідкритого віконця і вхопивши за хвіст перший ліпший промінь, стріляєш прудкими, сліпучими зайцями в обличчя людям на зупинці, яка розбитою від років та нічних п’яних компаній розхлябаною металевою конструкцією розкинулася через дорогу. Вночі тут постійно бухають, навіть в холодні пори року, і зупинка із просто зупинки перетворилася на справжній блокпост відчайдушних самураїв з чорними від горілки обличчями, котрі пантрують за тим, аби у Химерному нічого не виходило за рамки усталених норм та звичаїв. Бережуть місто від вселенських сил зла.

Інколи, споглядаючи за тим острівком побитого металу, складається надміру правдоподібне відчуття, що люди стоять у розкритій пащеці химерного, болотяно-зеленавого монстра, який бозна-звідки приповз і оселився на одній з крайніх вулиць міста, щоб слідкувати звідти за моїм вікном. І що колись та пащека таки закриється, глумливо пережовуючи залишки чиїхось життів, склотари та одягу. А потім почне рухатися і в моєму напрямку, голосно ляскаючи металевими щелепами.

Часом, коли ніч опускається нижче звичного, втомлене місто спить, а люди давно поховалися по своїх затишних ліжках та прілих піжамах, я чую дивний скрегіт з боку зупинки. Так, наче хтось важко стогне, щось намагається зробити, але чи то сил не вистачає, чи то ще якась біда, вперто не може рушити з місця… Сумуючи в голові все знане і незнане, насмілююсь пропустити, що паралельно життю людському у світі цьому речі бездушні живуть своїм потаємним життям. І ми можемо тільки відчувати зблиски того руху, не більше, часом сприймаючи зафіксоване в якості речей паранормальних.

В такі миті я закриваю очі так міцно, що відчуваю як починають боліти мої повіки і жену, жену, жену, жену ту мару ген за лінію лісу, де губиться все, що не знаходить собі місця матеріального в світі. Спльовую все зайве, що накопичується в області душі і прошу в космосу дати мені сили максимально довго триматися чистою. Не вестися на страхи світу дорослого, на новини, прогнози погоди, діагнози містечкових лікарів, рекламу в тролейбусах та соціологічні опитування. Не вестися на пропаганду скінченності.

 

Мої прудконогі сонячні зайці. Хтось спокійно від них відмахується, хтось кривиться прикриваючи долонями очі, хтось відверто дратується і щось кричить в мій бік… Слів я не розбираю. Та й зайці спритні, треба віддати їм належне, - їх просто так не піймаєш, не схопиш за вуха, не надаєш по дупі. Та і я… сміюся так, що в травні яблуні поруч розквітають, а паркові фонтани починають бити живими ключами. Тоді мені здається, що я і Дніпро можу в інший бік розвернути і Атлантиду з дна океанського на поверхню підняти. Але очі навпроти. В моменти піднесення вони здатні через інакшість поруч розіпнути тебе з твоїм світлом не згірше римських легіонерів.

Якщо ж розібратися, чому їм злитися? На кого?.. На зайців-пустунів, чи можливо на мене? Ні, хіба на самих себе. Таких серйозних, заклопотаних, дорослих і ритмічно ідентичних. Таких незадоволених іншими і водночас достоту задоволених собою чудовими. Знайте, хто вирішив собі, що він вже прийшов до пункту призначення, що він стався собою прекрасним і небо в нього за пазухою і зорі в дірявих кишенях, вважайте, що перед вами мрець. І хай вас не вводить в оману його білосніжна усмішка, пара дітей та позірне благодійництво. Будьте обережні, прошу вас і себе прошу.

 

Часом до моєї зали вривається легкий вітерець. Не знаю, через які отвори він сюди втрапляє, через привідкрите вікно, чи можливо через ляду під ногами, чи взагалі крізь дах, який сам того не бажаючи впускає пілігрима до помешкання, але він тут частий гість. Я помічаю його присутність, коли бачу як неквапно розгойдується над головою ловець снів. Коли відчуваю в повітрі раптово з’явлений солонавий запах моря чи свіжість гірських полонин, чи взагалі розпечене дихання пустельних пісків.

Так я вивчаю світ посередництвом мандрівних вітрів.

Буває, прокинуся посеред ночі, бачу як ловець плавно хилитається туди сюди і вже не зрозуміти: то зло заплуталося в павутині під дахом, чи то просто вітер, який поночі шукав якогось прихистку і вирішив заночувати в мене. Ховаюся під ковдрою і чекаю… я не бачу, але відчуваю як танцює наді мною ловець, як майже нечутно і безпричинно поскрипують старі дерев’яні дошки, на яких лежить мій матрац і як ззовні таємничо перешіптується між собою гілля…

 

Якусь невелику кількість років тому, в одному старенькому кафе, яке колись було студентською їдалкою і котре навік пропахло чебуреками і куривом, я випадково зустріла двох подорожніх перуанців. Вони вперто не могли розібратися з меню: то з розпачу сміялися, то істерично нервували, при цьому багато жестикулювали і помітно дратували офіціантку, яка ніяк не могла зрозуміти їх ламаної англійської і темпераментних манер. Моїх шкільних знань вистачило для того, щоб вже за 20 хвилин мандрівники захопливо плямкаючи і майже хтиво жмурячи очі, поглинали місцеві наїдки, запиваючи все величезними порціями узвару.

Вони виявилися музикантами. Мандрували від країни до країни, від міста до міста. Від самих Анд до північних окраїн планети. Центральними майданами, вулицями і придорожніми тавернами, де їх радо приймала випадкова публіка, віддячуючи якими не якими грошами, їжею та крівлею на ніч. Грали на своїх чудернацьких як для цих місць інструментах у не менш чудернацьких різнобарвних костюмах, нагадуючи більше екзотичних папуг ніж митців; продавали за дріб’язок диски із громіздкої потертої валізи в рослинних орнаментах і далі віялися світом.

За обідом, в коротких паузах між їжею, мандрівники розповіли мені, що належать до індіанської народності кечуа. Нащадки гордих інків, кечуа віками розселялися всім південноамериканським континентом, асимілюючи одних і асимілюючись з іншими, прийшлими та деякими тутешніми. Хтось приріс до землі, когось вирвало обставинами і понесло через океани та моря, до нових берегів та історій.

Коли ми прощалися, один із чоловіків, Нано, прямо посеред вулиці розкрив їхню величезну валізу і діловито покопавшись в ній, вийняв звідти невідому мені, дивної форми і призначення, річ: в руках індіанець тримав невелику круглу рамку з сіткою, до якої знизу кріпилися декілька середнього розміру пір’їн та різнобарвні намистинки, - диковинка мені відразу сподобалася своєю іншоземністю та теплом, яке йшло від пір’я.

Нано ж розповів, що то талісман з верхньої півночі і бажано його тримати десь поруч свого ліжка: коли щось лихе намислить собі в темну пору ночі виробити якусь каверзу, ловець то все в силі зупинити і утримати… Ми остаточно розпрощалися, я забрала подарунок і індіанці разом з своєю гігантською валізою попленталися в інші світи.

Ловець довгий час пилився в ящиках між давно прочитаними книжками, зношеним одягом та колекцією в різних місцях збираних старих чорно-білих фото. Допоки я не поселилася тут і він не отримав своє законне місце над моїм ліжком. Матрацом. Наді мною.

 

Сьогодні пішов дощ. Раптово. Посеред дня. Навіть не зауважила, як спохмурніло і через моє єдине віконце сірим в залу проникла напівтемрява. Я сиділа на підлозі в кутку, читала, аж раптом надворі гримнуло так сильно, що я стрепенулася і Пруст випав з рук. Зіщулившись, я вперлася грудьми в коліна, натягнула на них сукенку і почула перші рясні удари по черепиці.

 

Я жінка. Далека до зрілості і повноти того внутрішнього космосу, який народжує в собі нові світи, але жінка… Боязка, забобонна і обережна.

 

Зірвалася. Ноги затерпли, і я ледь не розтягнулася по підлозі від колючого болю. Згори щедро потекло. Металевий тазик, який стояв в іншому кутку, блискавично опинився посеред зали. По днищу задріботіла цівка небесної води. Я сіла поруч. Мікроскопічні бризки від ударів води, які летіли навсебіч з тазика, змочили приємним моє обличчя.

Роззирнулась. В наступну мить зловила себе на думці, що якогось ранку можу прокинутися русалкою в товщі дощових вод, які перетворять мою піднебесну трикутну залу на гротескний акваріум, в якому плаватиме пір’я, книги, старі пожовклі від років і рук чорно-білі фото та мої заквітчані сукенки. Я б хотіла в такий ранок прокинутися у своїй улюбленій, волошковій.

На вулиці дико гриміло і в ці секунди я була набагато ближча до небес за всіх живих, мертвих і ненароджених у Химерному. Блискало і яскравими спалахами світом котилась первородна стихія життя. Гілля ламалося, зелений болотяний монстр на зупинці через дорогу гнівно ревів, шугаючи навколишній світ змахами своїх металевих лусок-листів, які не могли втихомиритися від божевільних поривів вітру.

У мене зовсім потемніло. Та світла я не вмикала. Нехай. Ще в якусь з наступних митей я несміливо задалася питанням, де опинюся, якщо ці стіни раптово зірвуться з насиджених місць і в горловині торнадо полишать цю вулицю… Що за світи мене чекають по той бік? Що за люди, вітри і сонце?.. Я буду як перуанські музиканти чи як Дороті, котру засмоктав смерч?..

 

Закрила очі. Провела обережним поглядом навколо. Все як завжди, з того часу як я поселилася на горищі цього старого будинку на окраїні. За мізер і вроджену невибагливість. Знизу жив батько з сином на ймення Адам і бачила я їх дуже рідко, а з початку вересня перестала зустрічати взагалі. Відносно молодий і не по літах похмурий власник будинку сказав, що тут, знизу, більше не житиме ніхто, - там живе пам'ять. Проте, за всім в будинку і навколо нього слідкували: чисто, тепло і педантично упорядковано, як мені здалося.

Кожного разу, входячи на подвір’я, я мусила обходити дім майже повністю. В причілку до горища була приставлена стара іржава драбина, по якій я діставалася додому. І неважливо, що робилося навколо – періщила перша травнева гроза, плавила асфальти серпнева спека, в обличчя кидалася відчаєм жовтнева сльота чи припікав крижаним січневий мороз-тріскун. Драбина, метал, замок, горище, скрип дверей і я вдома … Тут я почувала себе підсвідомо безпечно.

А ще на горищі було тепло. Причому, як не дивно, завжди. Пахло деревом та чимось справді домашнім, що більше нагадувало мамині сухарики ніж будь що інше. Сплю я на матраці. Читаю в кутку. Пишу за маленьким журнальним столиком, сидячи на підлозі. На ньому і їм. Поруч, на підлозі, невелика лампа та переноска, шнур якої тягнеться через просвердлену в ляді дірку. В туалет ходжу на вулицю, відтак навчилася робити це по можливості мінімально. На вулиці і душ приймаю, в тепліші пори року. В холодніші вигадую невигадне в себе, нагорі, щоб пахнути жіночно незалежно від пори року та життєвих настроїв.

В одному з кутків хмарочосами-стопками стоять книги. Дароване, крадене, знайдене. І дерев’яна шкатулка з псевдопетриківським розписом, яка дісталася мені ще від мами: там старе побите люстерце, червоні коралі, мамині кліпси, золотий ланцюжок та декілька фото з часів цільного життя. Кристалічно чистого і ясного як наші перші п’ять. А ще маленький жмут сушених квітів, перев’язаних червоною ниткою.

В іншій частині горища велика стара скриня, яка тут стояла ще до моєї появи. Там я бережу свій одяг, маски і все необхідне для ритуалів виходу у відкритий світ. Під ногами в східному крилі горища квадрат ляди, замкнутої знизу.

Трикутна піднебесна зала з одним невеликим віконцем та замкнутим світом знизу, на який я намагаюся не звертати увагу, хоча на всі сто певна: окрім пам’яті, в тих кімнатах живе ще хтось. Чи щось. Воно в більшості тихе і обережне. Але не настільки, щоб я не відчувала спиною від підлоги ледь вловимих вібрацій знизу. Шепітливих порипувань паркету і голосів. Чи голосу, одного, аледуже різного … Одним словом, всього того, що не здатні зафіксувати наші очі та вуха, але добре фіксує серце.

Одного разу я намагалася запитати у власника дому про цей рух та голос, але той несподівано розсердившись, порадив не верзти нісенітниць, не молоти дурного і взагалі… не заморочуватися тим, чим мені, з позицій чужої жінки в їхньому домі, не варто заморочуватися. В їхньому домі. І більше нічого. Путнього.

Хіба, наостанок, чоловік додав, що поки я молода, мушу пильно дивитися за тим, з ким зв’язуюся, щоб з часом не виявилося, що людина поруч тебе видавала себе за когось цілком іншого. Але, все життя видаючи себе за когось іншого, я пропустила його слова повз. І нічого.

 

До всього вище описаного я звикла дуже швидко.

 

Я ж жінка. Далека до зрілості і повноти того внутрішнього космосу, який народжує в собі нові світи, але жінка… Витривала, стійка і майже цілеспрямована.

 

Дощ фактично припинився. Десь здалеку ще долинали тужливі відголоси громовиць і час від часу тьмяно засвічувалися через скло спалахи поодиноких блискавок. Я встала на весь зріст, скинула з себе плаття, яке ледь прикривало моє космічне і зовсім нага, не лякаючись, що хтось побачить мене таку, беззахисну та відкриту, підійшла до скрині. Одягнула поверх безпосередності сливову сукенку, розчесала без дзеркала волосся, звично торкнулася його долонями і мочками пальців, щоб побачити, чи все там належним чином лежить, взулася в босоніжки і попрямувала до виходу. Крок вгору. Відчиняю дверцята… в саме небо, - десь далеко, на заході, вже світлішає. Вперед. По росі і калюжах.

 

Я не знаю, де починається мій шлях, а де він закінчується. В яку з тих митей, які мені довелося пережити, я зрозуміла що я це я і іншим часовим інтерпретаціям мого Я тут ніколи більше не знайдеться місця? Не знаю. І не хочу знати.

Є сьогодні і зараз. За декілька кілометрів від мого теперішнього місця проживання. Прокурений зал комп’ютерного клубу. Я тут біла ворона в кодлі темного і низького. Бічним зором вловлюю ці погляди і будую навколо частокіл байдужості. Дистанціююся. Зливаюся з інтер’єрами.

Дописую цей пост у своєму щоденнику і повертатимусь додому. Сюди я приїжджаю дуже рідко. Походити місцями, де виростала. Містечко невелике, люди в більшості мовчазні, одне одного знають, але річка… Стрічкою плететься між дрімучі ліси, серед квадратних клаптів землі з городиною та старої архітектури впереміш з силікатом спальних районів, і туманячи мій погляд, забирає в примарні далі минулого. Це все нагадує мені про моє дитинство і дивні, майже казкові часи, коли безтурботність легко плавилася в щастя. Коли сповнений дикої тваринної любові мамин погляд дорівнював сенсу життя, а на татових плечах, куди я любила забиратися, трималося ціле небо. І я… така розніжено просвітлена, сама як шпаринка в небеса.

І нічого, направду… зовсім нічого (!), не видавалося чимось важливішим за той мамин погляд і ті всесильні татові руки. Нічого.

Тут, як і там, все давно змішалося: часи, епохи, покоління… історія в камені, сьогодення в пластмасі, джунглі засмічених приміських посадок, квазігармонійні сірі скло-бетонні забудови пізніших днів, непрацюючі труби невеликих фабрик, биті в ніщо дороги та криві в різної величини розламах тротуари; а ще - однотипні обличчя старших і сконфужені обличчя молодших, які всім своїм несказаним кричать, що очікували карнавалу, а втрапили на поминальний обід.

Це не заважає мені в короткі хвилини приїзду сюди самотньо і майже гордо постояти якийсь час над крутим урвиськом, куди майже не приходить місцевий люд, давно припинивши цінувати те, чим безапеляційно володів. З чим звикся і до чого приріс. Висота, свіжість, відсторонення… Від себе, від плинності матеріального, від трикутника горища, від руху знизу. Вдихнути. Затамувати. Видихнути. Усміхнутися. Розвернутися і стримуючи усмішку, яка народжується в кутиках губ, піти… Не лишаючи слідів, споминів і зайвих рубців. Я б все життя йшла, якби могла. І навіть потім, якби дали.

 

Сьогодні, легко заблукавши дворами і арками, я стикнулася з невеликим стихійним натовпом. Обличчя зосереджені, навіть напружені. Очі звернуті чітко вгору. Дивно: чи не вперше за стільки часу я спостерігаю як люди вдивляються в небеса, відірвавши погляди від асфальту під ногами, від четвергових газет та тарілок з макаронами. Так злагоджено, щиро і з неприхованим пізнавальним інтересом. І я усміхаюся. У відповідь тим людям. Знову, майже мимовільно. Вони того, певна, навіть не помічають, глибоко перейняті чимось своїм. Таки небо, таки шпарини…

Я йду, лишаючи за спиною міщан. Лишаючи позаду запах запилюженого містечка, в якому люди, щоб хоч якось лишати в собі відчуття людяності, десятиліттями живуть в стані хронічної безнадії. Саме безвихідь змушує їх рухатися далі. Жити. Доводити собі і світу, що сенс є, що машина життя працює як і колись. Що вони живі, кінець кінцем.

Коли я виходила з арки, третім оком бічним зором вловила іскристий згусток емоцій за спиною, чийсь радісний дикунський крик згори, щось схоже на глухий удар і тріск дерева. В обличчя в ту ж мить війнуло приємною прохолодою, - раптовий порив вітру промчав повз, елегантно ковзнувши моїм волоссям та на долі секунди зупинившись під сукенкою, лагідно облизавши живіт та груди. І я забула про людей в дворі, крики і тріск дерева.

Я знала, хто я і де маю бути. Сьогодні. Як мінімум.

З живого журналу Кульбаби, середина жовтня

http://space-dandelion.livejournal.com/

Доступ до запису: особистий (тільки для автора)

Такий дивний, і ніби тут, зі мною, і ніби десь в інших світах, а в цей так, ненароком заскочив на короткочасні гостини чи по справах. Я ніколи не думала, що вмію аж так ідеалізувати, але ідеалізуючи, ніколи й припустити не могла, що здатна до матеріалізації бажаного.

То була моя друга зустріч з ним. Перша була настільки мимольотна і вітряна, у всіх можливих сенсах цих слів, що коли я побачила Марка вдруге, не повірила своїм очам. Я рідко спілкуюся з людьми, а ще рідше з незнайомцями, але цього разу не втрималася моя жіноча цікавість і я заговорила першою… та мова була збито-хаотичною, викличною і дещо нахабною, але мені та дурість видалась чимось вкрай солодким і досі неторканим.

 

Спіть мої параної, шизофренії, монстри та вібрації з-під ляди. Засинайте.

 

Я відчувала як потіють мої долоні в кишенях куртки, як внутрішні стінки мого я починають вкриватися диким виноградом, як зрештою солодшає в роті від його плодів, а тіло починає бити в легких і частих конвульсіях. Пізніше Марк розказував, що сам не міг від тих дрижаків нікуди подітися і в останні дні перед своїм від’їздом туди, коли ми вирішили, що більше бачитися нам не варто, часто вмикаючи «Мертві Квіти», він ще не раз переживав те сполохане биття свого тіла, раз за разом хворобливо переживаючи кожну нашу зустріч.

 

В небесах над Химерним у вечір нашої зустрічі звучала музика. Я завжди віддавала перевагу тиші і своїм думкам, я ніколи не глушила біль чи самотність доладно складеними в єдине звуками та словами, плекаючи у собі відвертість і здатність називати все своїми іменами. Але та музика пробирала мене до дна, як холодний морський вітер пробирає тіла зайшлих мандрівників на своїх зимових берегах. Музика розливалася мною бісівським хмільним вином і я хотіла стати тією музикою, тим вином, я хотіла перетікати з світу в світ, з небес на землю, з тіла в тіло, з життя в життя, з ноти в ноту, врешті. Я хотіла танцювати, хоча ніколи до цього не танцювала. Я хотіла бути чорним, знаючи, що рухаюся до свого білого і то рух взаємний. А музика все звучала і звучала, змушуючи світ і людей на вулицях застигати в найнеймовірніших позах та ситуаціях. В ті миті я глибоко всередину заховала свій терновий вінок, втерла роздертий лоб від потічків крові і одягнула маску мудрої левиці, яка, втім, мені в той вечір абсолютно не знадобилася. До самого сну в голові звучала музика.

 

Якоїсь миті, після того як я заговорила до Марка, ми проходили повз «Бумеранг». Звідти звучали ті хлопці з гітарами, що я їх часто могла спостерігати на заправці неподалік свого теперішнього помешкання. Вони завжди там багато сміялися, лаялися, пили спиртне і справляли враження непідробно щасливих людей. Тоді я ще не знала, хто вони, що грають, як звуться, чого хочуть і що музика їхня буде сумним саунд-треком наших з Марком декількох тижнів. На більше ми просто не спромоглися. Найперше не спромоглася я. Бо Марк готовий був Землю зупинити, в той час як я тих зупинок не потребувала. Слова з пісні вже тоді навічно закарбувалися в мене в голові.

 

віддати не можу ні серця ні часу

ти з’їла усі мої я

коли замість себе тебе в собі бачу

це я і не я, ти моя й не моя…

 

І не було в тих словах нічого такого, що робило б з пісні щось дійсно життєво значиме, але були вони добрим, віщим і вчасним знаком того, яке майбутнє нас з Марком чекало за найближчим рогом. Хоча, тоді я ще того не відчувала і на знаки жодної уваги не звертала. Ні на життєві, ні на дорожні, ні на будь-які інші.

Проте, будучи відвертою, мушу зізнатися - так, мені хотілося дременути звідти чи не відразу, влетіти в перше таксі, дістатися окраїни, кусаючи лікті і перші паростки любові на губах, сидячи в напівпітьмі на задньому сидінні авто, по слизькій після дощу драбині залізти до себе на горище, забарикадуватися краденими книжками, знайденими чорно-білими фото, спогадами і страхами від світу білого і від нього, такого темного і солодкого водночас. Але я не дременула. Природа наша, жіноча, садо-мазохістична і невиправна: ми свідомо наступаємо на всі потенційні граблі, в очікуванні на болючий удар. І тільки одиниці спроможні в останній момент розвернути ті граблі і уникнути удару, прирікши на нього людину навпроти. В наш перший вечір я ще не знала, що здатна на таке. Я й досі лишалася маминою дочкою і татусевою принцесою з безнадійними привітами в космос.

 

- Я ще ніколи не цілувалася, можеш собі уявити? Я ні на що не натякаю… не подумай.

- Можу. – Марк був стриманий і хотілося вхопити його за поли куртки і трясти, трясти, трясти довго і ретельно, щоб витрясти назовні хоча б крихти душі, захованої за зовнішньою суворістю та сумними очима. Натомість з волосся його часом на тротуар опадало пожовкле вербове листя, і так і не долітаючи до бруківки, тануло в повітрі.

- Думала, що я живу в собі, а ти з себе не вилазиш взагалі… як бачу.

- Та ні, робота в мене така: надто багато гри на публіку, для себе і життя повсякденного рідко що лишається. Хоча ні там, ні там я не фальшую. Та і не личить отак з першої зустрічі викладати все і зразу. Про що потім говорити будемо? – Марк поглянув на мене і усміхнувся. Я відчула як солодким соком потік виноград всередині мене і тілом пройшовся легким поколюванням лоскітливий струм.

- А ким ти працюєш? – Я спробувала взяти себе до рук, але руки далі не знаходили собі місця в кишенях і я не знала, що робити з тим своїм дитячим хвилюванням.

- В основному сторожую мерців на кладовищі, щоб не вешталися містом коли не треба; у вільний час опановую серфінг, часом у цирках приїжджих прибиральником підпрацьовую. Мені багато від життя не треба в плані матеріальному.

- Ніколи ще не гуляла з цвинтарними сторожами…

- Ніколи ще не гуляв з такими красунями, як ти, які б при цьому не мали досвіду в поцілунках. – Ми почали сміятися і Марк, не дивлячись собі під ноги, добрий десяток метрів не міг відвести погляду від мого обличчя. Чоловік як чоловік і водночас більше ніж чоловік коли по відчуттях мій чоловік. Вже пізніше я дізналася, що лице моє тоді вкрилося густим і яскравим ластовинням і невинність моя частково втратила свій статус невинності, розкривши мене там, де я відкриватися зовсім не бажала. Хіба…

- А я збираю чорно-білі фотографії.

- Свої? – Марк дивився попереду себе і я відчувала як закохуюся в його присмерковий профіль, в цей суворий ніс, вольове підборіддя вкрите бородою, погляд, який і тут і зовсім не тут, у спокій його кроків та надійність плечей.

- Ні. Переважно чужі. З старих альбомів та газет.

- Для чого? – Марк помітно здивувався і я дещо знітилась. Зіткнення двох світів так чи інакше призводили до співдотику часом абсолютно недотичних кутів. І якісь з них могли надто гостро порнути чиєсь ніжне піднебіння своїми непізнаними гранями чи занадто неоковирними ребрами.

- Шукаю людей серед людей.

- На фото? – Марк поглянув на годинник і спокійно заховав руку в кишені куртки.

- І на них теж. Дехто вважає це нісенітницею, чортівнею, забуваючи в якому місті живе, але… з часом старі фотографії починають омолоджуватися… Точніше не сам фотопапір, а обличчя на них. Чим далі тьмяніють від років люди, тим виразнішими стають їхні старі, пожовклі, переламані місцями світлини. Я дивлюся в очі, від яких мене відділяє півстоліття, і вже за мить опиняюся там, по той бік зображення, в світі, де мене ще немає, де тільки будуються роздоріжжя варіацій, які призведуть до моєї появи на світ. Там я люблю поблукати невидимкою серед вулиць та людей… В якийсь момент люди на фото дістаються своїх наймолодших років і цей рух зупиняється. Перед тобою сама що не є людина – відкрита до нових світів, вершин, готова до падінь і поразок, але людина. Ще не зіпсута всіма спокусами, які спроможні зробити з нас вже не просто людей, а богів… Принаймні, нам завжди так хочеться думати у прагненні стати ліпшими.

- Я чув від когось про старі фото та ці чудасії з ними, але ніколи не брав до віри…

- Ти в дива віриш взагалі? – Я виглядала старшокласницею, закоханою у вчителя історії.

- Як і всі люди – тільки в ті, з якими доводилося стикатися особисто. Це як Індія, припустімо… І ніби знаєш, що є така країна, і знайомі там бували, і в ящику бачив, але не повіриш доти, доки сам там не побуваєш.

- А я бувала там, і неодноразово… Причому не покидаючи кордонів Химерного.

- Ого… - Марк падав у мене так же безповоротно, як падала в нього я.

- Та, були під моїм дашком у мене і делійські, і мумбайські вітри… Приносили солодкаві суміші пахощів з їхніх вулиць та полів – фрукти, тварини, нечистоти, спеції, ароматизовані палички в дрібних торгівців та дешева парфумерія. У нас повітря зовсім інше, холодне по природі своїй, навіть якщо розпечене 35-градусною спекою. А там тепле-тепле, так що вмиватися ним можна.

- Добрі вітри до тебе в гості забігають…

- До тебе, судячи з усього, теж ще ті… Раз займаєшся в цих широтах серфінгом.

- Мій серфінг специфічний. Колись, коли я постарію і остаточно зійду з розуму, в мене буде хороша ідея для створення своєї секти і всіх супутніх кайфів, характерних для маніпуляцій одних людей над іншими. Церква Міського Урбано-Серфінгу. Оце забава буде… - Марк запнувся. – Жартую, звісно.

- Мені чомусь видається, ти не постарієш.

- І мені чомусь так видається… А тим чим займаєшся, окрім колекціонування фото?

- Сонячними зайчиками в людей стріляю. – Мені здалося, йому вистачило тієї відповіді.

 

Ми могли б гуляти не одну вічність під небесами рідного міста. Сміятися з себе, перехожих, пити гарячий чай заїдаючи його шоколадом, співати щось дурне і недоречне, згадувати приємне і не дуже, сповідатися одне одному в усіх смертних і безсмертних гріхах, розкласти по поличках все пам’ятне і непам’ятне дитинство, викликати на двобій всіх монстрів минулого і майбутнього, сваритися з пенсіонерами, ганяти голубів, втікати від міліціонерів та цілуватися в темних закутках кав’ярень з атмосферою, підсолодженою ароматом глибокої осені. Могли, але не робили цього. Бо так не цікаво. Щастя вторинне, первинний біль, який і народжує всі подальші передумови відчуття задоволення від того, що відбувається з тобою.

 

Той вечір завершувався якимись бездотиковими обіймами. Слова лишилися за спиною і ми просто дивилися одне на одного, так, наче намагалися надивитися на сто життів вперед. І Марк навіть не торкався мене, хоча мені вперше в житті закортіло, щоб чиїсь гарячі губи наблизилися до моїх, щоб виноград всередині мене став вином і я заіскрилась щастям… чистим, довершеним людським щастям.

Але як і кожна вічність, як і кожен вечір чи книга, осінь чи людина, епоха чи історія, все добігає свого такого по відчуттях нелогічного завершення.

- Я безсмертний. Я ще нікому про це не розповідав…

- Я відчула. Справді.

- Це так ніби ти і є, і ніби тебе ніколи і не було, бо ти був завжди…

- Складно зрозуміти.

- Складно знайти слова для речей, про які люди ще не навчились говорити.

- Ми ж зустрінемося ще? – Я і смілива і зовсім несмілива. Як жінка і жінка і жінка…

- Так. Я тебе запрошу на наше перше справжнє побачення, але треба трохи почекати.

-?..

- Дощу. Треба почекати дощу. З тобою я ходитиму на побачення тільки в дощ.

- Добре. – Мене це влаштовувало – зручно буде ховати свої сльози у випадку чого.

 

Він поцілував мене на прощання в шию. Легке почервоніння у формі квітки польового маку не зійшло зі шкіри й досі. У нас були ще побачення, ми до нитки мокли під осінніми дощами і грілися в зустрічних кафе. На раз третій чи четвертий, коли мої руки вже знали на дотик мочки його вух, я поглянула на себе в дзеркало і не побачила там себе. Тільки Марк – його думки, слова, рефлексії, музичні смаки і міміка. Його запах, певність, відчуженість, колючість та драйв. Там був Марк – його жорстке волосся та любов до серфінгу, з якого можна зробити релігію. І коли за декілька хвилин він опинився перед моїми очима у тілі своєму звичному і кожен раз незвичному, я побачила тільки Марка. Де була я? Куди впала і якого дна сягнула? Які почвари вкрали мене і тримали на ланцюгах теміні?.. Марк, Марк, Марк… - співало віття дерев, птаство в парку, бубнів дощ та завивав вітер на вулицях.

І я тікала, не лишаючи слідів, номерів телефонів, кредиток, сторінок в соцмережах. Тікала так, що асфальти ламалися під ногами і небо тріщало по швах у своїх намаганнях зупинити той переляканий біг. І Марк щось кричав услід, але я глушила ті слова музикою, яка не переставала звучати в моїй голові.

 

віддати не можу ні серця ні часу

ти з’їла усі мої я

коли замість себе тебе в собі бачу

це я і не я, ти моя й не моя…

 

Тікала до своїх зайців, фото, рідного матрацу під ногами, ловця під дашком, скрині з масками та металевих монстрів через дорогу навпроти. Віддайте мені моє Я, верніть все на місце. Я жінка. Далека до зрілості і повноти того внутрішнього космосу, який народжує в собі нові світи, але жінка… Боязка, забобонна і обережна.

 

Не знаю чи вестиму далі цей щоденник. Нічого путнього з цього не вийшло. Ніякі виплюснуті назовні слова не забирають гіркоти життєвої. Тільки ще раз змушують переживати той біль. Останні дні в бур’янах відчаю почали проростати волошки надії. Такі недоречні для жовтня, але такі потрібні для мене саме зараз. Я певна, що ми ще зустрінемося, коли маємо зустрітися. Що Марк крикне, а я почую. Що я впаду, а він зловить. Але чи зможу я стати для нього безсмертною настільки, наскільки став для мене безсмертним він?.. Не знаю. В чоловіках і близько немає тієї параної та шизофренії, яка живе в підсвідомому роду жіночого. Крапка.

Жіночий голос знизу знову не дає заснути.

Я дістаю касетний плеєр, вмикаю його, одягаю навушники і слухаю.

Так глушу я зараз біль чи все таки слухаю музику?

Слухаю, глушу, глушу, слухаю.

все або нічого в кров адреналін

наше місто нас запам’ятає молодими

новий день прийде і заховає біль у тінь

океан твоїх очей і як не бути з ними

як не пам’ятати твоїх поглядів чудних

як зробити вигляд що закінчилась історія

це ж не просто так я влип до сонця твого звик

вмерли всі слова пішли іржею всі теорії

 

До цього я не чула як співають квіти. Після останнього з наших вечорів, темної ночі, на своєму затишному горищі, яке з–під лоба зиркало на мене своїми осудливими очима, я полюбила музику. Я зрозуміла, що вона по суті своїй і природі несе, з яких джерел витікає і до яких океанів прямує. Як сліпить і водночас лікує.

 

Я одягнула найчорнішу зі своїх суконь, ідеально причесала волосся і лягла.

Чекала на смерть, а прийшов світанок.

Музика померла. Мені потрібно було починати новий день.

А за ним і нове життя.

 

М-а-а-а-а-а-р-р-р-рк!.. – я чула як шепотіло віття дерев по той бік даху. Я змінила в плеєрі батарейки, перевернула касету і музика зазвучала знову.

 

Далі буде…