Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком

Українське Державне Правління (УДП) — головний виконавчий орган відновленої Української Держави, проголошеної Революційним Проводом ОУН на чолі з Степаном Бандерою у Львові 30 червня 1941. 22 червня 1941 р. з початком війни Німеччини проти СРСР РП ОУН відряджає в Україну спеціальну групу на чолі з Я. Стецьком у складі 100 осіб-фахівців з адміністрації та права (Я. Старух, Л. Ребет, Д. Яців, І. Равлик, В. Кук, В. Охримович та інші). Вранці 30 червня 1941 р. до Львова ввійшов перший відділ Дружин Українських Націоналістів під командуванням сотника Р. Шухевича. Водночас до Львова надійшли відомості про скоре прибуття до міста також і відділів націоналістичних постанців на чолі з крайовим провідником ОУН І.Климівим-Легендою. О 20:00 30 червня 1941 р. у приміщенні Товариства «Просвіти» (м.Львів, пл. Ринок, буд. 10) відбулися Національні збори, на яких Я. Стецько зачитав Акт відновлення Української Держави.Після проголошення Акту Я. Стецько був обраний Національними зборами головою виконавчого органу (власне Українського Державного Правління) відновленої Української Держави і уповноважений сформувати особовий склад УДП. Незабаром на башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція, яка була заздалегіть захоплена представниками РП ОУН на чолі з Зеноном Тарнавським та Юліяном Савицьким та переіменована у Радіовисильню ім.полк.Є.Коновальця, одразу ж по проголошенні Акту видала в ефір інформацію про відновлення Української Держави і утворення УДП на чолі з Я. Стецьком. У провінційних містечках Галичини і Волині розпочалися спонтанні збори українців, на яких представники РП ОУН проголошували відновлення української державності. У Бережанах і Бродах в таких зборах прийняло участь 20 000 осіб, у Сокалі – 10 000, у Станіславові, Радехові, Самборі – по кілька тисяч. 1 липня 1941 р. делегація від Національних зборів відвідала Собор Св.Юра з проханням до митрополита Української Греко-Католицької Церкви А.Шептицького ухвалити Акт. Митрополит радо погодився і видав «Пастирський лист до Українського народу», в якому схвалював рішення Національних зборів. 10 липня 1941 р. аналогічне за змістом «Архипастирське послання» видав владика Луцький (пізніше - митрополит) Української Автокефальної Православної Церкви Полікарп (Сікорський). 5 липня 1941 р. Я. Стецько оголосив персональний склад УДП, до якого війшли:

• Я. Стецько— голова та керівник ресорту соціальних реформ
• д-р М. Паньчишин — перший заступник голови і міністр здоров'я, заступники – д-р Р.Ясінчук та д-р О.Барвінський
• Л. Ребет — другий заступник голови
• ген.В. Петрів — міністр оборони, заступники – сот.Р.Шухевич та пор.О.Гасин)
• д-р В. Лисий — міністр внутрішніх справ, заступник – д-р К.Паньківський
• М. Лебедь — міністр державної безпеки
• В. Стахів — міністр закордонних справ, заступник – д-р О.Марітчак
• Ю. Федусевич — міністр справедливості (судове міністерство), заступник – д-р Б.Дзерович
• інж.Ю.Павликовський – міністр народного господарства, державні секретарі – Д.Яців та Р.Ільницький
• інж.Є. Храпливий — міністр сільського господарства
• інж. І. Ольховий — міністр фінансів
• інж.А. Пясецький — міністр лісництва
• д-р В. Радзикевич — міністр освіти і віровизнання
• О. Гай-Головко — міністр інформація та пропаганда, державні секретарі – О.Позичанюк, Я.Старух
• І. Климіів-Леґенда — міністр політичної координації
• Н. Мороз — міністр пошти і телеграфу
• д-р М. Росляк — начальник державної канцелярії

Офіційною тимчасовою резиденцією УДП визначено приміщення колишнього палати праці за адресою: м.Львів, пл.Смольки, буд. 4.Затверджено печатку офіційну печатку УДП. 30 червня 1941 р. одразу ж після засідання Національних зборів було утворено міське управління у Львові під керівництвом Ю.Полянського. 1 липня 1941 р. було утворене Львівське обласне управління на чолі з д-ром О.Марітчаком. Заступником О.Марітчака став Я.Спольський, керівництво відділом внутрішньої адміністрації обійняв д-р М.Росляк. За кілька днів почали функціонувати повітові управління по всій області.Протягом першої половини липня 1941 р. було утворене Станіславівське обласне управління у складі 8 відділів. На чолі його став інж. І.Сем’янчук, а його заступником призначено д-ра Б.Рибчука.Завдяки роботі 3 Похідних груп (Північної, Середньої та Південної) у складі 7000 спеціально навчаних спеціалістів, бойовиків та агітаторів осередки УДП з’явилися у 11 з 24 областей колишньої УРСР. Так обласні управіння постали у Львові, Станіславові, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Рівному, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Вінниці, та навіть у Кіровограді та Дніпропетровську. Повітові управління постали у кількох районах Київської області.Було прийнято рішення до здобуття Києва вважати столицею Львів. УДП опублікувало кілька заяв і вислало меморіал до німецького уряду, відбуло в неповному складі кілька нарад. Міністерством Державної Безпеки УДП за узгідненням з крайовим провідником ОУН на ЗУЗ було утворено українську державну міліцію з членів (старшинські кадри) та симпатиків (рядові) ОУН. Найбільш чисельною була станиця української державної міліції був курінь у Сокалі, що налічував 700 осіб. 90% особового складу української державної міліції після виявлення ворожогоставлення німецького командування до УДП стали вояками УПА.Міністерство Оборони УДП було організовано 2 військові школи:старшинська школа у Великих Мостах під керівництвом сот.Д.Грицая-Перебийноса підстаршинська школа у Поморянах під керівництвом пор.О.Карачевського-Свободи Про своє підпорядкування Міністерству Оборони УДП заявили обидва командири відділів Дружин Українських Націоналістів – сот.Р.Шухевич та майор Є.Побігущий. Міністерство Закордонних Справ УДП проводило в Берліні заходи, спрямовані на визнання УДП Німеччиною, та розсилало відповідні документи до інших країн, посольства яких розташовувалися у Берліні. Є відомості і про спроби контактів з нейтральними державами та, навіть, Західними Союзниками (через Швейцарію). Крім того, зусиллями УДП було відновлено роботу Українського Червоного Хреста, випрацьовано державну схему шкільництва та нормалізовано рух залізниці. 6 липня 1941 р. з ініціативи УДП було проведено збори чільних представників українського організованого життя, на які прибули 100 громадських діячів. На цих зборах було обрано Раду Сеньйорів у складі 13 осіб як дорадчий орган при УДП. Президентом Ради Сеньйорів обрано д-ра К.Левицького, його заступником – митрополита д-ра Й.Сліпого. Почесним головою запрошено митрополита А.Шептицького. 5 липня 1941 р. терміновій нараді у А.Гітлера шеф політичної поліції Г.Гіммлер отримав завдання розібратися з ситуацією щодо УДП. Згодом Гестапо був заарештований С.Бандера.11-12 липня 1941 р. айнзацгруппою СС на чолі з проф.Баєром з Головного Штабу Г.Гіммлера та А.Кольфом були заарештовані Я.Стецько, В.Стахів, Д.Яців, Л.Ребет, С.Ленкавський, І.Габрусевич.Коли УДП перестало діяти, Рада Сеньйорів перебрала на себе роль тимчасової української репрезентації; згодом перетворилася на Українську Національну Раду у Львові. 17 липня 1941 р. Дружини Українських Націоналістів отримали наказ відійти з фронту біля Вінниці, були роззброєні і під охороною відіслані до Німеччини. Того ж дня за наказом А.Гітлера був утворений Рейхскомісаріат Україна на чолі з Е.Кохом. Але місцеві органи влади, підпорядковані УДП, в деяких місцевостях продовжували діяти аж до вересня 1941 р. 11 серпня 1941 р. представниками рехсміністерства у справах східних територій були викликані на розмову С.Бандера, Я.Стецько, Р.Ярий та В.Стахів, яким було поставлено ультиматум щодо негайного відкликання Акту відновлення Української Держави. 14 серпня 1941 р. рейсхміністр у справах східних територій А.Розенберг отримав від С.Бандери офіційну відмову у виконанні ультиматуму. У вересні 1941 р. на І конференції ОУН(б) з огляду на вищезазначені події було вирішено вважати Німеччину як ворога на рівні з СРСР.

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — орган політичного керівництва революційною боротьбою, який оголосив себе «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі» (Тимчасовий устрій УГВР), утворений в Україні наприкінці Другої світової війни з ініціативи УПА й революційного ОУН (ОУН(б)). Метою організаторів було створення ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля проти німців і більшовиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР. У січні 1944 року з мандату командування УПА Л. Шанковський очолив ініціативну комісію, яка встановила зв'язки з окремими представниками колишніх партій та непартійними діячами. Представники ОУН полковника А. Мельника не погодилися увійти до планованого керівного органу. Установчі збори УГВР відбулися 11 — 15 липня 1944 року біля села Недільна на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, інші 5 осіб погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з північно-західних земель та Наддніпрянщини. В Україні згодом кооптовано 4 члени (до 1950). На зборах, якими керував Р. Волошин, схвалено тимчасовий устрій, платформу та універсал УГВР до українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: президент К. Осьмак з Києва (помер у Владімірській тюрмі), віце-президент В. Мудрий, о. І. Гриньох та І. Вовчук, генеральний секретаріат (голова Р. Шухевич — Т. Чупринка), генеральний суд і генерального контрольного. В Україні під радянською окупацією УГВР керувала через УПА збройною боротьбою та вела через ОУН політичну пропаганду дію проти радянської влади. Офіційними виданнями були «Вісник УГВР» (1944 — 1945 рр.), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948 — 1951 рр.); видано також 1 випуск часопису «Самостійність» (1946 р.). Бюро інформації очолював кооптований член УГВР, публіцист П. Полтава. УГВР підтримувала Українську Греко-Католицьку Церкву проти насильної ліквідації та вела пропаганду серед червоноармійців у Західній Україні. У 1946 році проведено бойкот радянських виборів. У жовтні 1949 році УГВР, УПА й ОУН видали «Звернення Воюючої України до всієї української еміграції» з закликом активізувати визвольну справу за кордоном. По смерті Р. Шухевича (1950) генеральний секретаріат очолив Ю. Коваль (справжнє прізвище В. Кук), який, однак, у середині 1950-их pоків потрапив до рук радянських органів. Більшість членів УГВР в Україні загинула або була заарештована. Тоді ж практично УГВР в Україні перестала існувати. Уже в кінці 1944 року за кордон виїхала частина членів УГВР і тут оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), головою якого став І. Гриньох. Зовнішні зв'язки та інформацію провадив генеральний секретар закордонних справ М. Лебедь, який у році встановив зв'язки з альянтами в Італії. Ще на початку 1944 року представники визвольного підпілля, що діяли від імені ініціативної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгіднень (взаємний ненапад на спільній території дій) з польським підпіллям (АК) та урядовими і військовими представниками Румунії й Угорщини. Уже в еміграції вислано низку меморіалів, серед інших на Мирову конференцію в Парижі (спільно З представником екзильного уряду УНР), велася інтенсивна інформативна діяльність (Українська Пресова Служба), організовано допомогу рейдуючим на заході відділам УПА та підтримувалися контакти з підпіллям в Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. До 1948 року Закордонні Частини ОУН (С. Бандери) підтримували ЗП УГ ВР, але незабаром виникли між ними розходження — ідеологічні, тактичні й особисті; лише нова фракція, що в 1954 році розійшлася зі С. Бандерою — ОУН за кордоном, співпрацює з ЗП УГВР. Спроби стати базою для ширшої консолідації через приєднання до ЗП УГВР інших організацій і партій не мали успіху. З утворенням Української Національної Ради ЗП УГВР заявило, що не має претензій очолювати українське політичне життя в еміграції, а лише є представником революційного руху в Україні і по цій лінії веде свою діяльність за кордоном. Тут з кооптованих нових членів утворено Раду референтів та представлено в різних державах делегатів ЗП УГВР. З середини 1960-их років відбуваються неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких кооптовано нових членів та обираються керівні органи ЗП УГВР, що вже перестало бути умандатованою установою. Разом з кооптованими ЗП УГВР має тепер (1980 р.) понад 20 членів, у тому числі 10 членів-засновників. З першого складу членів УГВР в еміграції померли: І. Вовчук, Є. Врецьона, о. О. Малиновський, В. Мудрий, З. Пеленський, І. Сім'янчук і П. Чуйко. У Мюнхені ЗП УГВР почало видавати з 1951 року двотижневу газету «Сучасна Україна» і місячник «Українська Літературна Газета», на базі яких у 1961 році почав видаватися журнал «Сучасність». У Нью-Йорку ЗП УГВР створило в 1952 році дослідно-видавничу установу «Пролог», який видавав короткий час (1957 — 60 рр.) одноіменний журнал англійською мовою, а також місячник «Digest of Soviet Ukrainian Press» (1957 — 77 рр.). Видавництва «Сучасність» і «Пролог» видали разом понад 100 назв книг історичного, політичного і літературно-мистецького змісту. З 1970-их pоків пресове бюро ЗП УГВР публікує систематично матеріали «Самвидаву» та популяризує український дисидентський рух. Головою «Прологу» до 1973 року був М. Лебедь, пізніше — М. Прокоп, заступник голови ЗП УГВР.

Універсал Української Головної Визвольної Ради

Український Народе! Революційним зривом, зброєю Твоїх найкращих синів Ти здвигнув у pp. 1917-1918 на руїнах тогочасних імперіялізмів, що Тебе віками поневолювали, Храм Волі — Українську Державу. Грізні вітри розвівали Твої переможні прапори над усіма народами України. Стогін Славути-Дніпра, рев чорноморських хвиль, шелест степової тирси і таємний шум карпатських та поліських лісів зливалися в одну симфонію з гомоном дзвонів Святософійського Собору, співали радісну пісню Перемоги волі. Віковічні Твої вороги зруйнували цей Твій святий Храм, та Ти, Український Народе, зберіг його в своїй душі, як священну Ідею предків. І на протязі двох десятиріч Ти не дав собі її вирвати, Ти боронив її своєю боротьбою. За Ідею волі Української Землі, за власну неза- лежну державу Ти приніс мільйонові жертви. Знову п'ятий рік шаліє воєнна хуртовина і лавою прокочується крізь українські землі. Здригається Українська Земля під полчищами ворожих військ. Не за Твою волю, Український Народе, ведуть вони цей кривавий та жорстокий змаг, вони несуть тобі руїну, поневолення і смерть. В червні 1941 p. Ти заявив перед світом свою волю жити вільним державним життям у відродженій Україні. На сторожі цієї волі Ти поставив — від карпатських верхів по Дон і Кавказ — збройні кадри своїх синів — українських повстанців.

Український Народе!

Гряде доба Національних Визвольних Революцій. Поневолені народи Сходу і Заходу в своїй безперервній революційній боротьбі ждуть хвилини, щоб на руїнах ворожих їм імперіялізмів побудувати вільне життя вільних народів. Український Народ входить у вирішальну стадію своєї визвольної боротьби. Зближається момент, на який ждали сторіччями українські покоління, момент, що в ньому вирішиться наша доля. Сучасне українське покоління може бути горде, що саме йому доведеться в геройській боротьбі завершити будову української держави і здійснити предківський заповіт. Велетенське завдання будови української держави вимагає ще більшого завзяття, ще більшої відданости справі, а перш за все з'єднання всіх самостійних революційних сил під одним політичним проводом. І тому, щоб об'єднати всі національно-визвольні сили Українського Народу, щоб з одного центру керувати нашою визвольною боротьбою, щоб перед зовнішнім світом репрезентувати волю Українського Народу та щоб протиставитись спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостійний український фронт,— створюється Українська Головна Визвольна Рада, яка з сьогоднішнім днем переймає на себе керівництво визвольною боротьбою Українського Народу. В Українській Головній Визвольній Раді зібрані всі представники активно-діючих революційно-визвольних сил сучасної України та передові одиниці з українських політичних середовищ, що в сучасний момент визнали за єдиноправильну вповні незалежну платформу визвольної боротьби Українського Народу за Українську Самостійну Соборну Державу та будуть проводити її в життя. До Української Головної Визвольної Ради можуть входити всі справді самостійні і незалежні сили України, не залежно від їх світоглядово та політично-групового спрямовання, ті, котрі готові боротися за Суверенну Українську Державу. Українська Головна Визвольна Рада є найвищим керівним органом Українського Народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави.

Ми, Українська Головна Визвольна Рада, присягаємо Тобі, Український Народе:

Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях.

Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів Українського Народу.

Боротись будемо за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі.

Будемо боротись за те, щоб усьому Українському Народові забезпечити участь у визначенні майбутнього державного устрою УССД та її конституції. Будемо боротись за справедливий соціяльний лад без гніту і визиску, без большевиків і капіталістів, проти накинених ворогами кріпацьких систем. На вівтарі цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя. Віримо в Твої здорові сили. Український Народе, вони є запорукою нашої перемоги. Вітаємо боротьбу інших поневолених народів за своє визволення. З ними, зокрема з нашими сусідами, бажаємо жити в добросусідських взаєминах та працювати у спільній боротьбі при умові пошанування ними визвольних змагань Українського Народу. Всі національні меншини, що живуть на українських землях, закликаємо включатись в українську визвольну боротьбу, їм забезпечуємо повні громадські права в українській державі.

Український Народе!

Ми свідомі того, що грядуща боротьба буде вимагати від Тебе ще більше завзяття та героїзму, а перш за все непохитної віри в свою правду. Віримо, що не посоромиш землі своєї!Віримо, що будеш гідним спадкоємцем княжих дружинників і козацької слави! Героїчна боротьба твоїх предків за Українську Державу — це для Тебе наказ. Тому кличемо до Тебе:

Єднайсь у своїй боротьбі, кріпись у своїй вірі!

Слава Україні!

Постій, в м. червні 1944 p.

Українська Головна Визвольна Рада

69. Утворення, розвиток та падіння Карпато-Української держави (1938 – 1939)

Карпатська Україна (до 1938: Підкарпатська Україна, Підкарпатська Русь, Підкарпатський край) — офіційна назва автономної республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938—1939 і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939 р.Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення території теперішнього Закарпаття. Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за об'єднання К. У. з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах («Соборі Русинів») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку К. У. з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі.На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. К. У. увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-30-х рр. українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі.Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.26 жовтня 1938 року А.Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано А.Волошина. Рішенням Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту.Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України — Організацію Оборони «Карпатська Січ», велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. Уряд А.Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація. 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані герб (червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха. В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.У гірських районах Карпатської України загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р.. У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію.Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.