Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини

Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, тож у 18 ст. у ній посилився процес централізації державного управління. Прагматична санкція 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, визначивши їх складовими і невід`ємними частинами Австрійської монархії. Однак, до середини 19 ст. у ній виділились 3 групи країв: німецькі – Австрія, Штирія, Крайна, Трієст та ін., слов`янські – Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною, угорські – Угорщина, Закарпаття, Хорватія та ін. На чолі Австрійської імперії стояв спадковий монарх з династії Габсбургів, який зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу; він вважався єдиним джерелом права – видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії; дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, яка, кілька разів змінюючи назву, проіснувала до 1848 р. Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об`єднав українські і польські землі під офіційними назвами Східна і Західна Галичина в 1 адміністративний Коронний край з центром у Львові. У 1772 р. Східна Галичина увійшла до складу “Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”. У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, що був главою уряду, яка діяла до 1776 р., а потім була відновлена у 1797-1802 рр. Австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 1775 р. створив Галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією, який скликався за потреби. Його головним призначенням було подання прохань (постулатів) імператору, а у 1782 р. його фактично було реорганізовано у дорадчий орган при губернаторі. Сейм складався з представників 3 станів: 1. магнати - князі, графи і барони, та архиєпископи і інфулати (мали звання єпископа, але не управляли єпархією); а також рицарство, тобто усі інші дворяни; 2. духовенство; 3. міські депутати – по 2 представники від найбільших міст (а фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав на 6 р. свій виконавчий орган - постійний Становий комітет з 7 членів – по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів і 1 представник міського стану. Революція 1848 р. ліквідувала ці декоративні установи.Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. У 1772-1849 рр. у Галичині змінилось 14 губернаторів; усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього – польського магната В.Залеського, та після революції 1848 р. політика онімеччення змінилась полонізацією.Територія Галицького коронного краю спершу була поділена на 6 циркулів у межах колишніх польських воєводств, які поділялись на 18 дистриктів, поділ на які у 1782 р. було ліквідовано, а натомість поділено територію на 18 циркулів–округів, а у 1786-1849 рр. до складу Галицького краю як 19-ий циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялась на комітати. Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адміністративні і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб: староста, 3-4 комісари, секретар, 2 діловоди, 1-3 практикантів і 3 кур`єри; старостів і комісарів призначав імператор, а всіх решта – староста. Чиновницький апарат на місцях утворювали негаличани – так, наприкінці 18 ст. у Галичині налічувалось 3 тис. службовців, з яких лише 250 були місцевого походження; у 1783 р. з 18 окружних старост був лише 1 українець і 1 поляк, а решта за походженням були німцями, чехами і поляками. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат.mandatum – доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Формально вони були державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. Їхня влада мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині 18 ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліційні функції, здійснювали судочинство у першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно були скасовані в Австрії у 1867 р. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована лише у 1856 р. за умов переходу Австрії на шлях конституціоналізму, та попри те, державна влада збереглась за земельною аристократією. Після 1772 р. австрійський уряд обмежив права багатьох міст Західної України, а більшість невеликих міст перевів у ранг сіл, а їх мешканців перетворив на кріпаків. У 1786 р. було ліквідоване магдебурзьке право у Львові. На території багатьох західноукраїнських міст створювались юридики – дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству, а підпорядковані окремим відомствам Внаслідок військових і політичних подій австрійський уряд встановлював в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини у 1774-1785 рр. управлялась військовою владою. Військовий стан уводився на окремих територіях і у першій третині 19 ст. Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат (а територіально-економічними – домінії, які об`єднували землі міст і сіл, належачих феодалу, церкві чи державі, і до складу яких входила система “клічів”, що складались з кількох фільварків). Існувало 4 жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, які очолювали жупани, призначені угорським королем з вищої аристократії. У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, які здійснювали політичне управління, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підлягали наджупану і Міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялись на комітати; до складу комітатського управління входило 30-40 чол. – окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін., і очолював його жупан комітату – журат. Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом, а після урбаріальної реформи 1764-1772 рр. обирався на 1 р. Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були представництва, які наприкінці 18 ст. практично припинили існування, а натомість були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, до якого входили переважно заможні верстви населення.Органи поліції мали завданням охорону безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У 1785 р. у Львові і адміністративних центрах усіх інших коронних країв було створено дирекції поліції, а у циркулах організовано комісаріати поліції. У 1793 р. у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувались дирекції поліції і органи цензури. З 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Поліцією стало відати Міністерство внутрішніх справ. Діяли поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгівельна тощо; тобто вона контролювала усі сфери життя країни.Спершу у Галицькому краї продовжували діяти колишні польські суди, які були ліквідовані у 1783 р. і з 1784 р. почав діяти шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. – у Станиславові і Тарнуві (тепер – територія Польщі). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції, спершу вони розглядали цивільні і кримінальні справи шляхти, та у 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спершу в усіх 19 циркулах, а пізніше – у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові і Чернівцях) компетенцію шляхетських судів було обмежено розглядом лише цивільних справ шляхти, і вони проіснували у Галичині і Буковині до 1855 р. Другою інстанцією для шляхетських і кримінальних судів у Галицькому краї був Апеляційний суд у Львові. Вищою третьою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький, чеський і деякий час галицький, а з 1814 р. об`єднаний чесько-галицький сенати-департаменти. У містах правосуддя здійснювали магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду; а також у містах діяли окремі спеціалізовані суди: єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові (при губернаторі), вексельні, військові. Селяни судились домініальними судами (а фактично мандаторами), яким патент 1772 р. заборонив виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора; їх рішення у Закарпатті могли бути оскаржені у комітатському суді. Йосиф ІІ встановив вимогу щодо поміщика скласти спеціальні іспити на право здійснення судочинства, а в разі їх нескладення мав на власні гроші утримувати суддю – юстиціарія чи мандатора. У 1781 р. в західноукраїнських землях було утворено інститут адвокатури, для управління якою у Львові, Станіславові і Чернівцях були створені палати (колегії) адвокатів. Наприкінці 18 ст. сільські громади отримали право обирати своїх захисників на суді – пленопотентів.

Внаслідок австрійської революції у березні 1848 р. австрійський уряд 25 квітня видав першу Австрійську конституцію (Піллерсдорфа) 1848 р., яка проголосила Австрію конституційною монархією і закріпила деякі демократичні права і свободи громадян; однак вже 16 травня вона припинила свою дію. Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Г.Яхимовичем; її обмежену програму підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини і об`єднатись з Галичиною у складі Австрійської монархії. Натомість, представники Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край з власним сеймом – ця вимога була задоволена у 1849 р., що посилило роздроблення західноукраїнських земель.Австрійський монарх Франц-Йосиф І дарував імперії 4 березня 1849 р. нову одкройовану (накинуту зверху – главою держави, а не представницьким органом), антидемократичну Конституцію, яка створювала централізовану владу, в якій уся влада зосереджувалась в імператора і його міністрів та урізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду. За Березневою конституцією 1849 р. передбачалось отримання усіма 14 коронними краями власних крайових конституцій. Галицькому краю і відокремленому Буковинському краю Крайові конституції були надані цісарськими патентами 29 вересня 1850 р. Крайова конституція Галицького краю поділила його на 3 округи: Краківський – суто польський, Львівський – змішаний польсько-український, і Станіславський – суто український; цей поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у краї. Начальником Галицької крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені Сеймовими куріями президенти округів. Крайове управління Буковини очолював крайовий президент. Для уведення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини за розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 1850 р. 3 округи Галичини і територію Буковини було розділено на повіти, які у деяких місцевостях називались староствами: у Львівському окрузі – 19, Краківському – 26, Станіславівському – 18, на Буковині – 6. Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.Австрійська конституція 1849 р. і Крайові конституції Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли, а цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх, і Австрія знову перетворилась на самодержавну монархію. За Конституційною угодою 1867 р. була утворена конституційна дуалістична (лат.dualis – двоїста, двоєдина) Австро-Угорська держава: Транслейтанія – Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія – Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною (ці назви виникли, внаслідок розділення Австро-Угорщини на 2 частини рікою Лейтою). Щоправда, жодна з панівних націй не утворювали більшості: австрійські німці в Австрії становили лише 36%, а угорці в Угорщині – 45% населення; з 50 млн. населення Австро-Угорщини слов`яни становили близько 30 млн.Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був австрійський імператор, який водночас вважався угорським королем, особа якого проголошувалась священною і недоторканою; він також видавав санкцію на прийнятий обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь апарат управління в Австрії і Угорщині складався і діяв незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії, крім 3 спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і 2-палатний парламент: Австрія – Рейхсрат, що складався з верхньої палати панів і нижньої палати депутатів, Угорщина – Сейм, що складався з верхньої палати магнатів і нижньої палати депутатів. Водночас з Угодою 1867 р. Рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. австрійську Конституцію, яка діяла в Австрії, у т.ч. у західноукраїнських землях, до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р.; а в Угорщині була відновлена угорська Конституція 1848 р. Для обговорення загальнодержавних австро-угорських справ була створена окрема представницька установа – Делегації з 60 представників від австрійського і 60 – від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат), притому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1 тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликались імператором почергово у Відні і Будапешті; якщо Делегації не доходили згоди, кожна з них могла запропонувати скликати спільне засідання, на якому спірні питання вже не обговорювались, а відразу виносились на голосування і вирішувались більшістю голосів.Попри формальну конституційність Австро-Угорської держави, не передбачалось загальне виборче право. Верхня палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки духовенства; кількість її членів становила 150-170 осіб, з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система виборів обмежила коло виборців, притому українське населення, яке становило 13% населення Австрії, у 1879 р. посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897 р. – 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запроваджене загальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 р.Австрійський уряд як вищий орган державного управління утворювала Рада міністрів на чолі з прем`єр-міністром, якого призначав імператор. У період між сесіями парламенту Конституція надавала уряду право видавати закони. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Крім міністрів, які відали окремими галузями управління, були ще міністри “без портфеля”, які не керували жодною галуззю управління, а повинні були наглядати за інтересами певного краю, зокрема у 1871 р. було створене Міністерство для Галичини, до складу якого призначались лише польські магнати Галицького краю, а у 1879 р. було створене Міністерство для Чехії.Уряду підлягала крайова влада, а їй – місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник (у Галичині – намісник, у Буковині – крайовий президент), призначений імператором і підлеглий йому і уряду. Крайовим начальникам підпорядковувались поліція (зокрема, політична – управління жандармерії), крайові і повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, готували списки виборців, призначали більшість чиновників, боролись з усілякими небажаними для уряду проявами тощо. Хоча австрійська Конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, однак панівне становище поряд з австрійськими правлячими колами у Східній Галичині займали польські шляхтичі, у Північній Буковині – румунські бояри, у Закарпатті – угорські феодали і капіталісти. Так, з 17 галицьких намісників 11 були польськими магнатами, серед яких особливим шовіністом був граф А.Потоцький, убитий у 1908 р. студентом Львівського університету Мирославом Січинським. Галицьке намісництво поділялось на департаменти, в яких служила майже виключно польська шляхта; а у 1869 р. польська мова була уведена як офіційна в управлінні і судах, і під впливом польської шляхти у школах було запроваджено навчання замість української польською мовою; відтак, за даними 1900 р., читати і писати українською мовою у Східній Галичині вміли лише 7% чоловіків і 4% жінок. Наміснику Галичини і крайовому президенту Буковини підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Вони діяли одноособово і до їх відання належало адміністративне управління в економічній сфері, у галузі народної освіти, охорони здоров`я, поліції, а головним завданням їх було придушення щонайменшого невдоволення австрійським пануванням – у їх розпорядженні перебувала жандармерія, а за потреби вони могли використовувати і військові частини, розташовані на території повіту. У селах аналогічні функції виконували війти, а у містах – бургомістри, яких призначали повітові старости. Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялась на 71 жупу (область) і комітати. На початку 20 ст. закарпатські землі складались з 4 жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської і Мармарошської. Влада у жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населенням, збирали податки та інші платежі; іноді у жупах скликались магнатсько-шляхетські збори. У комітатах влада належала начальникам комітатських управлінь, підлеглим жупній адміністрації. Низову адміністративну одиницю становили села, які здійснювали самоврядування через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління, очолювані старостами, що підпорядковувались безпосередньо начальникам комітатських управлінь.У середині 19 ст. відбулось остаточне відокремлення суду від адміністрації, відміна станового суду, проголошення усіх суддів незалежними; вже у 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. Верховна судова влада, тобто право помилування, пом`якшення покарання і звільнення від судового переслідування, належала імператору, причому усі судді призначались ним довічно і усі суди діяли від його імені, що зумовлювалось прагненням скасувати домініальний суд, який діяв від імені окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди і перетворити усі суди на державні. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку 20 ст. їх було скорочено до 190) і організовано повітові одноособові і колегіальні у складі 3 суддів (невдовзі ліквідовані) суди, крайові (згодом перейменовані на окружні) суди і Вищий крайовий суд у Львові, який поширював свою юрисдикцію і на Буковину, а найвищою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. При окружних судах для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалось покарання у розмірі не менше 5 р. тюремного ув`язнення, створювались суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ – мирові суди. Присяжні засідателі і мирові судді призначались за віковим, майновим і освітнім цензом. Для військовослужбовців існували окремі військові суди 3-х інстанцій – військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. Спори між підприємцями і робітниками та самими робітниками розглядав створений у 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.При проведенні судових реформ було засновано державну прокуратуру для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі у розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством і місцями ув`язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор, що перебував при Верховному судовому і касаційному трибуналі у Відні, і підпорядковувався безпосередньо міністру юстиції. При Вищих крайових судах передбачалось заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах – державного прокурора. Крім урядових органів адміністративного управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування – крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави чи недоцільності. Намісник мав право розпустити повітові, міські і сільські ради, щоправда, вони могли оскаржити це перед міністерством, однак, подача скарги не припиняла виконання рішення про їх розпуск. У Львові і Чернівцях у 1861 р. для посилення впливу на Галичину і Буковину Франц-Йосиі І створив крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення: 1. до складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти – митрополити, єпископи і ректори університетів; 2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії – великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Більшість депутатів Галицького сейму були поляками, а Буковинського – румунами. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданнях крайовий маршалок (Галицьким - 1 з представників польських магнатів, а Буковинським – 1 з румунських магнатів) чи його заступник (Галицьким - львівський уніатський митрополит, а Буковинським – буковинський православний митрополит), які призначались імператором. Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх державних податків, притому ці додатки часто перевищували основну податкову суму. У сфері місцевого самоврядування сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу – крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Рішення сейму, хоч вони мали другорядний характер, затверджував імператор.На підставі державного закону про місцеве самоврядування 1862 р. було прийнято галицький крайовий закон про громади 1866 р., за яким було створено повітові громади (гмини), які територіально збігались з адіміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором.За Міськими статутами, наданими в Австрії 33 містам, у т.ч. Львову у 1870 р., Кракову і Чернівцям, органами міського самоврядування були міська рада і магітсрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини. На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права, однак внаслідок багатонаціонального характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Проте, ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цивільного права різних австрійських провінцій – для ліквідації партикуляризму у праві й 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цивільного кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила.Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті 18 ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у Галичині, а відтак їх чинність поширювалась і на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині; відповідно, припинило дію старе польське феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1812 р. уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини: вступ – загальні положення про цивільний закон, 1 – про особові права, 2 – речові права, 3 – спільні положення про особові і речові права. Його джерелами були: пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим нормами капіталістичного права магнатсько-шляхетським зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він продовжував діяти на території Галичини і після її включення до складу Польщі – аж до прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р. Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р. в Австрії був затверджений Кодекс вексельного права з 53 статей, який регулював питання кредиту. Його чинність у 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювались звичаєвим правом. Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу розпочалась робота над складанням Цивільного процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу – від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825 р. був розроблений новий проект Австрійського цивільного процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та пізніше були уведені в дію його окремі розділи – адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду Австро-Угорщини. Робота над кодифікацією кримінального права почалась у 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з 2 частин: процесуального і матеріального права; і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права. У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв. Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала зразки процесуальних документів і форми боанків для судової статистики, а відтак, була своєрідним Процесуальним кодексом. У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримінального права, та у цілому був феодальним кодексом. Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну кару; уперше в історії австрійського кримінального права він поділив злочинні дії на кримінальні злочини, які розглядали суди, і тяжкі поліційні проступки, які розглядали адміністративні органи. На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1797 р. Кримінальний кодекс, підготований австрійським юристом Й.Зонненфельсом, який у 1803 р. із незначними змінами був був уведений у дію у всій Австрії (Францішкана). Він складався з 2 розділів – матеріального і процесуального права. Він встановив смертну кару за деякі злочини, щоправда, імператор у порядку помилування збедільшого замінював смертні вироки позбавленням волі. У 1852 р. цей кодекс був переглянутий і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до введення там Польського кримінального кодексу 1932 р. Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини – про злочини і проступки. За вчинення злочину він передбачав смертну кару через повішення або тюремне ув`язнення на різні строки, а за проступки – грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в Австрії у 1867 р., заборону проживати у даній місцевості тощо; притому, повністю звільнялись від кримінальної відповідальності лише діти, віком до 10 р.; кодекс передбачав також застосування його статей за аналогією. Цей кодекс був доповнений у 1855 р. Військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами, та поза тим залишався застарілим.У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відобразився дуалістичний характер держави – Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, у т.ч. у Галичині і Буковині, а в Угорщині було видано Угорське кримінальне положення про злочини і проступки 1879 р., чинність якого поширювалась і на Закарпаття. Натомість, цивільне право в Угорщині не було кодифіковане, а складений наприкінці 19 ст. проект Цивільного кодексу не був затверджений. Процесуальна частина Кримінального кодексу 1803 р. діяла до 1853 р., коли було прийнято окремий Закон про кримінальне судочинство, який запровадив частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. У 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам судочинства, тому у 1869 р. був доповнений Законом про суди присяжних, а у 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який із незначними змінами проіснував аж до розпаду Австро-Угорщини. Він встановив усність і гласність процесу, допустив участь громадськості, тобто суду присяжних, у розгляді тяжких злочинів, закріпив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був уведений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс, а поза тим, військові суди розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р. Права осіб стосуються особистих властивостей і взаємин та сімейних відносин. Кожна людина має природжені права, тому вважається особою, а відтак рабство чи кріпацьке становище не допускаються. Повне користування цивільними правами набувається шляхом громадянства, яке надається дітям австрійського громадянина через народження. Особи, що не досягли зрілості, душевнохворі та ті, які з інших причин неспроможні самостійно здійснювати свої права, перебувають під особливим захистом законів. До них належать: діти віком до 7 р., малолітні віком до 14 р. і неповнолітні віком до 24 р.; навіжені, божевільні і слабоумні, які не здатні усвідомлювати наслідки своїх вчинків; оголошені судом марнотратними, внаслідок чого їм заборонено подальше управління своїм майном; а також відсутні і общини (громади). Ненароджені діти з моменту їхнього зачаття мають право на захист законів – щодо наданих їм прижиттєвих прав вони вважаються народженими, але мертвонароджена дитина щодо надаваних їй прижиттєвих прав визнається такою, що взагалі не була зачата, притому у разі сумнівів щодо новонародженого презюмується народження живої дитини, а народження мертвої дитини повинно доводитись. Безвісно зниклий визнається мертвим за таких обставин: 1. якщо з часу його народження минуло 80 р. і місце його перебування невідоме упродовж останніх 10 р.; 2. якщо про нього не отримано жодних відомостей упродовж 30 р.; 3. якщо він був тяжко поранений на війні або перебував на кораблі у час його аварії, чи в іншій крайній життєвій небезпеці і відтоді упродовж 3 р. безвісно відсутній.

А) Речове право Речі – це все, що слугує людині для використання. Речі, що перебувають на території держави, становлять державне і приватне майно. Приватне майно належить окремим чи юридичним особам, товариствам чи цілим общинам (громадам). Безгосподарні речі – які надані усім членам держави для привласнення. Загальне (публічне) надбання – речі, надані усім членам держави лише для користування: шляхи, річки, приморські гавані і морські береги. Державне майно – те, що призначене для покриття державних потреб: монетна, поштова та інші регалії, казенні маєтки, рудники, соляні копальні, податки і мита. Общинне надбання становлять речі, які слугують кожному члену певної общини для користування; а общинне майно становлять речі, доходи з яких призначені для покриття общинних витрат. Речі поділяються за властивостями на тілесні і безтілесні, рухомі і нерухомі, споживні і неспоживні, оцінювані і неоцінювані. Тілесні речі – які сприймаються органами чуттів, а решта – безтілесні: право полювати, рибалити та усі інші права. Рухомі речі – які без їх пошкодження здатні до пересування на місцевості, а решта – нерухомі. До нерухомих належать також рухомі речі, які за законом чи з волі власника становлять приналежність нерухомої речі, тобто перебувають у постійному зв`язку з нею: 1. приріст речі, поки він не відокремлений від неї - трава, дерева, плоди і усі придатні до використання речі, вирощені на поверхні землі, залишаються нерухомим майном, поки не відокремлені від землі; риба у ставку і дич у лісі лише тоді стають рухомими речима, коли риба зловлена, а дич спіймана чи вбита; 2. придаткові речі, без яких головна річ не може використовуватись чи які закон або власник призначив для постійного використання при головній речі – зерновий хліб, дрова, корм для худоби та інші вже зібрані речі, а також уся худоба і усі приналежні до нерухомого маєтку знаряддя й інструменти, оскільки вони необхідні для подальшого ведення господарства; а також те, що збудовано на землі назавжди – будинки та інші будівлі з повітряним простором над ними по відвісній лінії, усе, що прикріплено до землі, стіни чи прибито цвяхами (пивоварні і горілчані котли, вироблені у стіні шафи), та речі, призначені для постійного використання чогось цілого (канати, ланцюги, пожежні інструменти і т.п.). Права вважаються рухомими речима, якщо вони не пов`язані з володінням нерухомою річчю чи не оголошені за законом нерухомістю; причому боргові зобов`язання не перетворюються у нерухоме майно внаслідок забезпечення їх нерухомістю.Споживні речі – які без їх зруйнування чи знищення не приносять необхідної користі; неспоживні речі – які внаслідок їх зруйнування чи знищення втарають свою користь. Оцінювані речі – вартість яких може бути визначена шляхом порівняння з іншими, перебуваючими в обігу речима; до них належать також особисті послуги, фізична і розумова праця. Неоцінювані речі – вартість яких не може бути визначена шляхом порівняння з іншими, перебуваючими в обігу речима. Речові права – права, які належать особі на якусь річ незалежно від інших осіб. До речових прав належать: право володіння, власності, застави, сервітута, спадкування. Право володіння. Утримувач (держатель) – особа, що має річ під своєю владою чи під своєю охороною; володілець – держатель, який спрямовує свою волю на утримання речі за собою, як своєї. Усі тілесні і безтілесні речі, які є предметом правового обігу, можуть бути предметом оволодіння. Добросовісний володілець – який на вірогідних підставах вважає річ, перебуваючу у його володінні, своєю; недобросовісний володілець – який знає чи за наявними обставинами повинен припускати, що перебуваюча у його володінні річ належить іншій особі.Право власності. Власність особи – усе, що їй належить, усі її тілесні і безтілесні речі. Право власності – це влада розпоряджати природою і вигодами якоїсь речі на власний розсуд і усувати від цього будь-кого іншого. Предмет права власності становлять усі речі. Власність може бути набута на правовій підставі і законним способом. Способом набуття власності є привласнення безгосподарних речей, шляхом якого особа оволодіває безгосподарною річчю з наміром чинити з нею як зі своєю власною, притому правовою підставою такого привласнення є свобода оволодівати безгосподарними речима. Особа, яка врятувала чужу рухому річ від неминучої втрати чи загублення, вправі вимагати від власника, вимагаючого повернення речі, відшкодування понесених витрат і відповідної винагороди не більше 10%. Способом набуття власності є також приріст – тобто, усе, що походить від речі чи знову до неї приєднується, якщо воно не передане власнику іншою особою; приріст здійснюється природно, штучно чи спільно природою і штучно. Також власність набувається шляхом передачі речі законним способом одним власником іншому. Також власність набувалась шляхом набувної давності. Позовна давність – це втрата певного права, яке упродовж передбаченого законом строку не було здійснене. Набуте за давністю право – те, яке, будучи погашене давністю, водночас на підставі законного володіння переходить до іншої особи; спосіб набуття такого права – це набувна давність.

Позовна і набувна давність стосуються всіх приватних осіб, які здатні самостійно здійснювати свої права; щодо осіб, перебуваючих під опікою чи піклуванням, щодо церков, общин та інших юридичних осіб, щодо управителів громадським майном та безвісти відсутніх давність застосовується з певними обмеженнями. Речі, які можуть набуватися будь-яким способом, можуть набуватись і внаслідок набувної давності; це не стосується речей, якими неможливо володіти за їх властивостями чи в силу закону, а також речей, які не відчужуються. Відповідно, права, що належать лише главі держави (право встановлювати мита, чеканити монету, накладати податки тощо), не можуть набуватися і погашатися давністю; інші права, що належать не виключно лише главі держави (право на ліси, полювання, рибальство тощо), можуть набуватися й іншими громадянами за давністю. Взаємні права подружжя, батьків і дітей не є предметом набувної давності. Право людини на власні дії і на свою власність (право купівлі товару в одному й тому ж місці, користування своїми луками і водами тощо) не підлягає давності, крім випадків, коли за законом нездійснення цих прав упродовж певного часу призводить до їх втрати; якщо ж особа забороняла чи перешкоджала іншій у користуванні цими правами, то вона отримує право на таку заборону чи обмеження з часу, коли інша особа підкорилась їй, і за наявності законних підстав особа отримує позовну і набувну давність на ці права. Набувна давність передбачає дієздатність особи чи предмета, а також реальне, законне, добросовісне, правильне (тобто не внаслідок примусового, оманливого чи таємного заволодіння) і тривале володіння річчю чи правом, яке набувається за давністю. Набувною давністю вважається володіння на підставі права власності (дарування, купівля, міна, позика тощо). Закладені, віддані у ссуду, на зберігання чи володіння з правом користування речі не вважаються набутими за давністю їх утримання. Право власності на рухому річ набувається за давністю 3-річного законного володіння; право власності на нерухому річ, володіння якою підтверджують документи та реєстраційні записи, набувається за давністю 3-річного законного володіння, а володіння якою підтверджують судові акти – за 30-річною набувною давністю. Сервітути та інші особливі права, здійснювані на чужій землі, набуваються за давністю, як і право давності: за реєстраційними записами – через 3 роки, а за відсутності письмового підтвердження – через 30 років. Набувна давність щодо державного майна за підтверджуючими документами становить 6 років, а за відсутності письмових документів – 40 років. В разі перебування власника за межами провінції, в якій знаходиться річ, час його відсутності обчислюється для отримання права набувної і позовної давності удвічі скорочено, тобто один рік відсутності володільця вважається 6 місяцями давності володіння річчю; але тимчасова відсутність володільця не більше як 1 рік не скорочує строку давності володіння; притому сукупний строк відсутності володільця не повинен перевищувати 30 років. Особа, яка набула рухому річ від неправильного чи недобросовісного володільця або з невідомого джерела, набуває право власності на неї після спливу подвійного строку давності. Оскільки набувна давність містить у собі й позовну, відповідно вони тривають одночасно, але для позовної давності досить лише некористування певним правом іншою особою упродовж 30 років, незалежно від наявності підтверджуючих документів у реального володільця. Зобов’язання, що випливають з сімейного права та особистих майнових прав, а також з права вільно розпоряджати своєю власністю, не підлягають позовній давності. Володіння ввірителем закладом, а також право боржника викупити свій заклад не підлягають давності. Позовна давність щодо заповідального розпорядження, дарування, оплатного договору, розподілу спільного майна, а також щодо договорів, укладених під страхом чи внаслідок помилки, становить 3 роки. Позовна давність за правом сервітута – 3 роки. Позовна давність за зобов’язанням відшкодування шкоди – 3 роки з часу, коли потерпілому стало відомо про заподіяну шкоду, та 30 років, якщо потерпілому не було відомо про шкоду або вона була заподіяна внаслідок злочину. Позовна давність щодо особистої образи словом, листом чи жестами – 1 рік, а дією – 3 роки. Між подружжям на час шлюбу та між неповнолітніми дітьми і їх батьками чи опікунами набувна і позовна давність не обчислюється. На час перебування особи на державній чи військовій службі, а також в час повного зупинення здійснення правосуддя (наприклад, в час чуми чи війни) набувна і позовна давність не починається, а раніше розпочата – зупиняється. Набувна і позовна давність переривається, якщо володілець речі чи права визнав власником речі чи права іншу особу, а також якщо до володільця пред’явлено позов і триває судовий процес; якщо ж такий позов за судовим рішенням не підлягає задоволенню, то давність вважається неперерваною. Право застави – це надаване ввірителю речове право отримати з якоїсь речі вигоди, якщо зобов`язання не буде виконане у певний строк. Річ, на яку ввірителю належить це право, - застава. Заставою може бути будь-яка річ, що перебуває в обігу, притому рухома річ – це ручний заклад, а нерухома – іпотека чи поземельна застава.

Право сервітута – коли власник зобов`язаний на користь іншої особи щось терпіти (зазнавати певних незручностей) чи чогось не робити (зазнавати певних обмежень) щодо своєї речі. Право сервітуту щодо володіння нерухомим маєтком – поземельний сервітут, усі решта – особисті сервітути. Поземельні сервітути передбачають 2 володільців землі, з яких одному як зобов`язаному належить зобов`язаний маєток, а іншому, який має право, - панівний маєток. Залежно від сільськогосподарського чи іншого використання панівного маєтку розрізняють сільські і будинкові сервітути. До будинкових сервітутів належать: 1. право користуватись чужою будівлею як опорою для своїх забудов; 2. укріплювати у чужій стіні балки чи канати; 3. зробити у чужій стіні вікно – незалежно чи для освітлення, чи для краєвиду; 4. будувати дах чи балкон над повітряним простором сусіда; 5. проводити дим через трубу сусіда; 6. спускати воду з даху на чужу землю; 7. видивати чи відводити рідини на землю сусіда. Внаслідок цих та подібних будинкових сервітутів володілець будинку отримує право робити що-небудь на землі свого сусіда, а той зобов`язаний терпіти це. Внаслідок інших будинкових сервітутів володілець зобов`язаний не робити чогось такого, що він зазвичай вправі робити: 8. не збільшувати висоти свого будинку; 9. не зменшувати висоти свого будинку; 10. не позбавляти панівного будинку світла і повітря; 11. не позбавляти панівного будинку краєвиду; 12. не відводити стік води з даху свого будинку від землі сусіда, якому стік може бути корисним для зрошення його саду чи для наповнення його водосховища тощо. До сільських сервітутів належать: 1. право переходу, перегону худобу чи проїзду чужою землею; 2. право черпати воду, напоювати худобу, відводити і підводити воду; 3. право сторожувати і випасати худобу; 4. право рубати ліс, збирати обсохлі гілки і хмиз, збирати жолуді, згрібати листя; 5. право полювати, рибалити, ловити птицю; 6. право дробити каміння, копати пісок, гасити вапно. Особисті сервітути: необхідне особисте користування річчю, володіння з правом використання, проживання. Право спадкування. Спадкове майно (спадок) – сукупність прав і зобов`язань померлого, які не мають суто особистого характеру. Право спадкування – виключне право вступити у володіння усім спадковим майном чи його певною частиною. Право спадкування настає лише по смерті спадкодавця; якщо майбутній спадкоємець помре раніше спадкодавця, то він не може передати своїм спадоємцям право спадкування, ще не набуте ним. Спадкування за законом повністю чи частково відбувається, якщо померлий не залишив дійсного заповідального розпорядження чи розпорядився не щодо усього свого майна, або якщо наділив не у належному розмірі тих осіб, яким за законом був зобов`язаний залишити спадкову частку, або ж якщо призначені спадкоємці не можуть чи не бажають прийняти спадок. Спадкоємцями за законом є ті, хто перебуває зі спадкодавцем у найближчій ліній спорідненості за законним походженням.

Б) Особисто-майнові права Особисто-майнові права – права на якусь річ, які виникають лише стосовно певних осіб на підставі закону чи з прийнятих ними на себе зобов`язань. Особисто-майнові права, за якими одна особа зобов`язана щось вчинити на користь іншої, грунтуються або безпосередньо на законі, або на договорі, або на заподіяній шкоді.

Божевільні і діти віком до 7 р. не можуть вступати у зобов`язальні відносини, а неповнолітні та повнолітні, які не можуть самостійно вступати у зобов`язання (обмежені у дієздатності), можуть укладати договори зі згоди батька або представника (опікуна чи піклувальника) та суду. Підстави недійсності договору – укладення його внаслідок помилки, під страхом, оманою, а також якщо предмет договору буде вилучений з обігу до його передачі стороні договору. Договір укладається усно чи письмово, судовим чи позасудовим порядком, при свідках чи без. Договори виконуються у час, місці і способом, визначеними сторонами.

Види договорів. Договір дарування – за яким особі надається річ безоплатно; притому договір вважається укладеним з моменту передачі речі (при усному укладенні договору) або з моменту укладення письмового договору про передачу речі.Договір поклажі – за яким особа приймає на зберігання чужу річ; причому договір вважається укладеним з моменту передачі речі (а не з моменту усної домовленості). Поклажоутримувач не набуває ні права власності, ні володіння, ні користування, а лише утримує (держить) річ із зобов`язанням оберігати її від шкоди та повернути по спливу домовленого строку у тому стані, в якому прийняв її, причому з усіма приростами. Поклажодатель зобов`язаний відшкодувати поклажоутримувачу заподіяну з його (поклажодателя) вини шкоду і витрати, здійснені для збереження речі чи для збільшення постійних доходів від неї. Взаємні вимоги сторін договору щодо рухомої речі можуть бути заявлені шляхом позову лише упродовж 30 днів з моменту її повернення.

Договір ссуди – за яким особі передається неспоживна річ лише для безоплатного використання на певний строк; притому договір вважається укладеним з моменту передачі речі. Без згоди ссудоутримувача ссудодатель не вправі витребувати передчасного повернення йому речі, аналогічно ссудоутримувач без згоди ссудодателя не вправі передчасно повертати йому річ.

Договір позики. Предметом грошової позики можуть бути монети, паперові гроші, публічні відсоткові папери. У разі зміни вартості позичених грошей боржник повинен повернути позику рівноцінно тій вартості, яку він позичав. При позиці інших споживних речей (крім грошей) позикодавець може обумовити повернення їх у тій же кількості, того ж роду і якості, на що не вплине підвищення чи зниження цін у час дії договору. Дозволено нараховувати 6% річних на позику без застави і 5% річних на позику із заставою. Відсотки стягуються при поверненні позики, а якщо договір укладено на кілька років, то щорічно, причому не більш як за півроку наперед. Заборонено нараховувати відсотки на відсотки, однак відсотки, що наросли за 2 і більше років, можуть за домовленістю сторін бути виокремлені у новий борг. Відсотки з грошових позик сплачуються тим же родом грошей, що й сам капітал.

Договір купівлі – за яким річ надається іншій особі за певну суму грошей; притому право власності на річ набувається лише з моменту її передачі. Купівельна ціна сплачується готівковими грішми. Якщо річ відчужується частково за гроші, а частково за іншу річ, то договір вважається купівлею чи міною залежно від того, більше чи менше сплачено грошей порівняно з ціною відданої речі (при сумі грошей рівній ціні речі договір вважається купівлею). Для визначення ціни відчужуваної речі може слугувати ціна, визначена при попередньому її відчуженні, або середня ринкова ціна; якщо ж на товари існує такса, то продавець не вправі завищувати ціну речі. Продавець зобов`язаний зберігати річ до моменту її передачі покупцю, а покупець зобов`язаний прийняти річ негайно чи у домовленй час, сплативши купівельну ціну готівковими грішми. Якщо продавець передає річ покупцю без сплати ним купівельної ціни, річ вважається проданою у кредит, притому право власності на неї негайно переходить до покупця. Особливі умови договору купівлі: збереження за продавцем права викупу проданої речі, право зворотнього продажу речі покупцем продавцю, право переважної купівлі продавцем проданої речі, продаж речі під умовою випробування, право продавця вибору кращого покупця, право продавця доручення продажу.Викуп продавцем проданої речі – взаємоповернення купленої речі у тому ж стані та сплаченої суми; притому взаємовигоди від грошей і речі взаємопокриваються, а втрати і збитки відшкодовуються. Право викупу стосується лише нерухомих речей і належить продавцю пожиттєво. Аналогічні вимоги стосуються права покупця зворотнього продажу речі продавцю. Право переважної купівлі проданої речі – належить продавцю щодо рухомих речей упродовж 24 годин, а нерухомих – 30 днів з моменту висловлення такої пропозиції покупцем, а при продажу судом з публічних торгів - попередній продавець запрошується до участі, але з правом викупу речі за суму, пропоновану на торгах. Право переважної купівлі не поширюється на інші види відчуження, тобто без попередньої домовленості між продавцем і покупцем. Третя особа, яка придбала річ, на яку належало право переважної купівлі, вважається добросовісним або недобросовісним володільцем. Купівля речі з правом випробування – річ не переходить у власність до покупця до сплати її ціни, притому упродовж строку випробування покупець вважається ссудоприймачем, а якщо строк випробування у договорі купівлі не вказано, то для рухомих речей він становить 3 дні, а для нерухомих – 1 рік. Право вибору кращого покупця – належить продавцю, якщо річ ще не передана, а лише домовлено з одним покупцем про її продаж; якщо річ вже передана, то договір купівлі припиняється при появі кращого покупця у вказані у договорі строки, а якщо строк не вказано, то у строк, встановлений для купівлі з випробуванням (для рухомих речей 3 дні, для нерухомих – 1 рік). При припининенні договору купівлі в разі появи кращого покупця вигоди від речі і грошей взаємопокриваються, притому щодо покращення чи погіршення стану речі перший покупець вважається добросовісним володільцем. Право доручення продавцем здійснення продажу речі третьою особою – у вказані строки третя особа зобов’язана надати продавцю купівельну ціну або повернути річ; притому у цей строк продавець є власником речі, і уповноважена особа відшкодовує йому збитки або навпаки отримує від нього відшкодування витрат. Якщо річ нерухома чи не визначена її ціна або строк сплати, то уповноважена особа вважається повіреним. Оплатний договір особистих послуг (найм послуг) – коли наймач зобов’язується надати послуги чи здійснити роботи (зокрема, виготовити якийсь твір) за певну винагороду. Якщо винагорода не передбачена ні договором, ні законом, то встановлюється судом. Наймодавець може відмовитись від договору при суттєвих недоліках твору, які роблять його непридатним до використання чи прямо суперечать домовленому; якщо ж прийме цей твір, то може вимагати виправлення чи відшкодування шкоди, зокрема не сплатити певну частину винагороди. Наймодавець може не прийняти не виконаний у строк твір або вимагати відшкодування. Наймач отримує відшкодування в разі прострочення наймодавцем надання йому можливостей для виконання замовленого. Винагорода сплачується після виконання робіт, якщо ж робота здійснюється почастинно чи построково або протребує додаткових затрат, то наймач може вимагати сплати частини винагороди попередньо та відшкодування затрат. Якщо наданий для проведення робіт матеріал чи вже готовий твір випадково загине (повністю або частково), то відповідальність несе власник матеріалу чи твору; якщо ж наймодавець надав непридатний матеріал, а наймач не застеріг його і твір вийшов невдалий, то відповідальність несе наймач. Якщо матеріал надає наймач, то вважається, що це договір купівлі. Наймач не може бути достроково звільнений чи сам відмовитись від виконання. У виняткових випадках наймач може передоручити виконання, але особисто відповідає за третю особу. Умови договору особистих послуг поширюються також на найм адвокатів, лікарів, управителів, провізорів, художників, постачальників та інших осіб, що надають послуги за винагороду. До цього типу договорів належить також договір про видання твору, за яким автор надає іншій особі право відтворення твору через друк і право його збуту; притому видавець сплачує винагороду відразу по наданні твору. Якщо кількість екземплярів твору обумовлена, то на нові видання необхідна згода автора. Автор, що бажає здійснити перевидання зі змінами, вправі вимагати від видавця вилучення з продажу попереднього видання за умови відшкодування йому всіх непроданих екземплярів. Права автора на перевидання не переходять до його спадкоємців. Якщо замовник твору видавець, то йому належить повне право видання, а автор має право лище на обумовлену винагороду. Умови цього договору стосуються і музичних творів, географічних карт і топографічних креслень. Цей договір може передбачати і надання не винагороди, а певних речей чи виконання певних дій. Річ надана для вчинення неможливого чи недозволеного не підлягає поверненню. Договір про спільність майна (тобто договір товаристськості, договір співтовариства, договір про спільну сумісну діяльність) – це співтовариство з метою спільного набуття, коли двоє чи більше осіб об’єднують свою працю чи також свої речі (майно) для досягнення спільної вигоди. Види товариства залежать від передачі у спільність лише окремої речі чи суми або цілого роду речей (всіх товарів, плодів, земель чи навіть всього майна учасників товариства). Якщо договір передбачає передачу всього майна, то мається на увазі дійсне (наявне на час укладення договору) майно, якщо ж договір передбачає передачу і майбутнього майна, то це стосується лише набутого, а не успадкованого майна, крім випадків, прямо передбачених у договорі. Майно повинно бути визначено і описано у договорі, інакше договір щодо передачі у спільність майна вважається недійсним. Спільність всього дійсного і майбутнього майна встановлюється здебільшого у договорах між подружжям. Все, що призначене для ведення спільних справ, становить майно чи капітал товариства, решта, що перебуває у володінні кожного члена товариства, вважається їх окремим майном. Якщо частки учасників товариства внесені грішми, споживними речима чи неспоживними, але оцінними, то не лише отриманий від них прибуток, а й сам капітал вважаються спільною власністю. Учасники товариства, які вносять у спільну справу не грошовий чи речовий внесок, а власну працю, мають право лише на прибуток, але не на капітал товариства. За загальним правилом частки учасників повинні бути рівними, але незалежно від розміру їх внесків, вони зобов’язані однаково сприяти спільній вигоді. Учасники не вправі передоручати сприяння спільній вигоді товариства третій особі чи самостійно приймати когось у товариство або вести сторонню справу, невигідну для товариства. Якщо внаслідок зміни обставин досягнення спільної мети товариства стало неможливим без збільшення розмірів внесків учасників товариства, то незгідний з тим учасник вправі або зобов’язаний вийти з товариства. Якщо ведення справ доручено одному чи кільком учасникам, то вони вважаються повіреними, представництво товариства перед третіми особами теж може бути надане одному чи кільком учасникам. Кожен учасник відповідає за шкоду, заподіяну ним товариству. Прибуток товариства становить майно, що залишається після вирахування усіх витрат і збитків, а капітал товариства залишається власністю окремих учасників товариства, крім випадків, коли вартість робіт була приєднана до капіталу і все вважалося спільним майном. Прибуток розподіляється пропорційно до внесків капіталу чи цінності проведених учасниками робіт. Незаконними вважаються домовленості між учасниками про увільнення когось з учасників від відповідальності за збитки, заподіяні товариству або, навпаки, надання йому більших відсотків з прибутку. До завершення справи учасники не вправі вимагати остаточного розрахунку і розподілу прибутків чи збитків. Якщо ж спільна справа триває кілька років, то учасники вправі щорічно вимагати (якщо це не шкодить спільній справі) звіту і розподілу прибутків. Товариство припиняється, коли спільна справа завершена чи не може бути продовжена, коли увесь спільний капітал втрачено, коли завершився строк співпраці товариства, якщо помер один із двох учасників товариства або якщо вийшов головний учасник товариства, а також якщо хтось з учасників запропонував припинити безстроковий договір товариства. Учасник може бути виключений з товариства достроково, якщо не виконує істотних умов договору, якщо він визнаний недієздатним, якщо оголошений судом марнотратним, якщо став фінансово неспроможним або якщо вчинив злочин, внаслідок чого втратив довіру партнерів. Спадкоємці учасників товариства не успадковують їх зобов’язання за договором співтовариства, крім випадків прямо передбачених у самому договорі товаристськості.

Ризикові договори – за якими обіцяється і приймається якась очікувана, але невідома вигода; це оплатні або безоплатні договори, залежно від обіцянки відшкодування. До них належать: парі, гра, лотерея; всі договори купівлі та інші договори, предметом яких є очікувані права чи майбутні, ще невідомі речі; пожиттєва рента; громадські пенсійні установи; договори страхування і бодмерейні договори. За цими договорами не допускається спір щодо збитків більше, як на половину ціни.

Парі – якщо щодо невідомої ще обом сторонам події між ними домовлена певна ціна на користь тої сторони, чиє твердження виявиться правильним. Парі визнається недійсним, якщо сторона, що виграла, була впевнена у результаті і приховала це від другої сторони. Сторона, що програла, якій попередньо був відомий результат, вважається дарувальником. Будь-яка гра – це вид парі, до ігор застосовуються ті ж правила, що й до парі. Лотерея між приватними особами, що передбачає парі або гру відбувається за правилами парі чи гри; якщо ж лотерея відбувається для здійснення розподілу чи вибору або для вирішення спору, то застосовуються правила, встановлені для інших договорів. Звичайним договором купівлі вважається обіцяння за певну кількість майбутніх речей відповідної ціни. Ризиковим договором є купівля за певну ціну майбутніх вигод речі гуртом або очікуваної речі. Договір пожиттєвої ренти – коли особі за гроші або за річ, оцінену у грошовій формі, обіцяно певну щорічну виплату упродовж життя певної особи (однієї чи другої сторони договору або третьої особи). Рента виплачується наперед за чверть року.

До ризикових договорів належить також договір, за яким шляхом внесків створюється спільний пенсійний капітал вкладників, їх дружин або сиріт.Договір страхування – коли особа приймає на власний ризик шкоду, якої може зазнати інша особа не з власної вини, і обіцяє за певну ціну надати їй обумовлену винагороду. За цим договором страхувальник відповідає за випадкову шкоду, а застрахований за обіцяну ціну. Предметом договору є товари та інші речі, зокрема будинки і маєтки. Договір визнається недійсним, якщо при його укладенні застрахований вже знав про втрату речі або страхувальник знав про її безпечне становище. Бодмерейний договір – стосується морського страхування.

Шлюбні договори – укладаються у шлюбному союзі щодо майна, а саме: приданого, зустрічного приданого, ранкового дарунку, спільності майна, управління і користування власним майном, порядку спадкування, а також пожиттєвого користування майном померлого подружжя та вдовиного утримання.

Шкода – це будь-які збитки, заподіяні майну, правам чи самій особі. Від шкоди відрізняється неотримання очікуваного прибутку. Шкода спричинюється внаслідок протизаконної дії чи недбалості іншої особи або випадку. Протизаконне пошкодження заподіюється умисно або з необережності. Доведення відсутності вини у заподіянні шкоди покладається на зобов’язану до відшкодування за договором чи законом особу. За протизаконно заподіяну шкоду відповідають усі, хто будь-яким чином сприяв цьому (пособництвом, приховуванням, наказами, погрозами тощо). Притому, якщо шкода заподіяна з необережності і якщо можливо визначити розмір співучасті у ній кожного, то кожен відповідає лише в межах своєї участі; якщо ж шкода заподіяна умисно або якщо неможливо окремо визначити участь кожного у ній, то співучасники відповідають солідарно (всі за одного і один за всіх), а той, хто відшкодує шкоду за всіх, отримує право зворотньої вимоги до решти співучасників; інші умови співвідповідальності за невиконання зобов’язання визначаються договором між сторонами. Якщо у заподіянні шкоди винний і потерпілий, то він відповідає спільно з винним у відповідних частках, а якщо їх неможливо визначити – у рівних частках.

Якщо хтось прийме слугу без рекомендації або тримає як прислугу завідомо небезпечну за своїми душевними чи тілесними якостями особу, або надає притулок злочинцю, відповідатиме перед домовласником і домашніми, а в разі доручення такій небезпечній чи недієздатній особі певної справи - перед третіми особами за заподіяну такою особою шкоду. Якщо шкода заподіяна твариною, відповідає особа, яка нацькувала чи дрочила тварину або неналежно наглядала за нею.Відшкодування заподіяної шкоди полягає у відновленні попереднього стану, а якщо це неможливо – у сплаті вартості; притому пряме відшкодування шкоди – це відшкодування безпосередньо заподіяної шкоди, а повне відшкодування – це відшкодування також неотриманого прибутку і заподіяної образи. При умисному чи недбалому (необережному) заподіянні шкоди потерпілий вправі вимагати повного відшкодування, а в решті випадків – лише прямого відшкодування. Особа, яка заподіяла тілесні ушкодження, відшкодовує витрати на лікування, втрачений, у т.ч. майбутній (в разі подальшої непрацездатності потерпілого), заробіток потерпілого та сплачує на його вимогу грошову компенсацію за фізичні і моральні страждання. Особливе відшкодування належить потерпілому при знівеченні його обличчя. Якщо тілесне ушкодження спричинило смерть потерпілого, винний відшкодовує вдові і дітям все, що вони втратили внаслідок смерті глави сім’ї.Чоловік, що звабив жінку, внаслідок чого народилася дитина, несе усі витрати на пологи та у подальшому зобов’язаний утримувати жінку і дитину. Особа, що позбавила волі іншу внаслідок викрадення, самовільного ув’язнення чи протизаконного арешту, відшкодовує заподіяну шкоду. Якщо внаслідок образи честі особі заподіяно пряму шкоду чи нею втрачені прибутки, потерпілий вправі вимагати відшкодування шкоди (прямого чи повного). Шкода, заподіяна боржником внаслідок прострочення оплати за договором, відшкодовується шляхом сплати відсотків. Сторони договору вправі передбачити в разі невиконання чи неналежного виконання умов договору сплату не відшкодування за заподіяну шкоду, а певної грошової суми або виконання іншого зобов’язання. Обов’язок відшкодування шкоди і неотриманого прибутку, а також сплати домовленої неустойки переходить на спадкоємців зобов’язаного.

Зобов’язання припиняється