План
1. Віденський конгрес «Священний союз»
2. Франція: друга реставрація. Революція 1830 р.
3. Англія
4. Німецький союз
5. Австрійська імперія
6. Італія
7. США у першій половині ХІХ ст.
Література:
1. Зак Л. Монархи против народа. М. 1966
2. Ефимов Очерки истории США М.1958
3. История дипломатии М. 1959
4. История ХІХ в. под. ред. Лависа и Рамбо т.3-4 М.1938
5. Пристер Краткая история Австрии. М.1952.
1 пит. На початку 1814 р. анти французька коаліція укладає угоду з Францією за якою остання залишається в кордонах 1792 р. Крім Ніцци і Савойї. У березні цього ж року союзники домовляються про зустріч у Відні для облаштування післявоєнного устрою Європи. Союзні держави: Англія, Австрія, Росія та Пруссія вважали, що саме їм належить прерогатива в цьому питанні. Навесні 1814 р. особливо активними стають дії російської дипломатії, яка прагнула встановлення гегемонії на континенті. Олександр І мав домовленості з англійським та прусським королями щодо Віденського конгресу. Низка проблем, які треба було узгодити стосувалися польських земель і Саксонії. Ще в 1813 р. герцогство Варшавське звільнили російські війська. Позиція Олександра І зводилася до наступного: оскільки Саксонія була союзником Франції, то велике герцогство Варшавське мало відійти до Росії, а Саксонія до Пруссії. Англія виступала проти того, що Росія захопила Австрійську і Прусську Польщу. Австрія в свою чергу не хотіла посилення Пруссії. Погляди Австрії спрямовувалися на її колишні володіння і на володіння на Балканах. Літо 1814 р. пройшло в переговорах між союзниками. Наприкінці вересня 1814 р. до Відня прибули 216 делегатів від більшості європейських держав. Були створені комітети зі спірних питань, яким належало розробити й прийняти рішення, які б задовольняли головних учасників анти французької коаліції. 8 листопада російські війська залишили Саксонію, а 10 листопада сюди увійшли Прусські. У лютому 1815 р. король Саксонії відмовляється від великого герцогства Варшавського і частину свого королівства передає Пруссії. Австрія отримала Східні округи Галичини, Ломбардію, територію Венеціанської республіки, Трієст, ряд володінь на Балканах і повернула частину Тіроля.
Пруссія відмовилась від тієї частини Польщі, яка у 1804 р. складала велике герцогство Варшавське, крім Познані, а також оволоділа частиною швецької помаранії, містами по Рейну (Бонн, Кельн). Велике герцогство Варшавське ставало царством Польським у складі Російської імперії. Цілу низку невеликих італійських держав було перетасовано. В ході роботи Віденського конгресу держави пішли на взаємні поступки і компроміси. Цього вимагав і розгляд німецьких справ. Росія й Англія побоювалися створення єдиної німецької держави. Натомість утворився союз. Проте дане об’єднання було слабким. На Віденському конгресі вирішувалися питання, що стосувалися і скандинавських країн. Норвегія перейшла від Данії до Швеції, Фінляндія до Росії.
Віденський конгрес затвердив панування феодальної реакції в Європі і закріпив нове співвідношення сил на міжнародній арені. Всі міжнародні договори були зведені у один трактат «Заключний акт від 9 червня 1815 р».
Великі держави були зацікавлені в підтримці їх власних інтересів. Міжнародна система створена Віденським конгресом і укладеними восени 1815 р. договорами встановлювала гегемонію великих держав Європи. Своєрідну пентархію до якої увійшли як 4 переможниці: Велика Британія, Росія, Австрія, Пруссія так і переможена Франція.
В основу Віденської системи був покладений принцип «рівності сил», водночас великі держави прагнули законсервувати сформований у Європі після розгрому Наполеона порядок і не допустити змін.
26 вересня 1815 р. російський імператор Олександр І, Австрійський імператор Франц І та Прусський король Фрідріх Вільгельм ІІІ підписали акт священного союзу. Основною метою учасників акту проголошувалось збереження кордонів європейських країн встановлених Віденським конгресом, а також боротьба проти всіх революційних течій. По суті це спеціальний договір про союз європейських монархів проти революції для підтримки абсолютизму, церкви та основ феодальної реакції.
19 листопада 1815 р. до «Священного союзу» приєдналася Франція, а пізніше й інші європейські країни.
Велика Британія формально не увійшла до складу «Священного союзу» навіть виступала проти окремих його положень. Англія координувала свою зовнішню політику з його завданнями і брала участь у роботі конгресів. У вересні 1818 р. союзники вирішили скликати дипломатичний конгрес для обговорення можливості зняття з Франції союзницької опіки. Олександр І запропонував скликати на цей конгрес представників усіх європейських країн. Дана пропозиція влаштовувала і Францію, яка розраховувала звільнившись від окупації об’єднати навколо себе малі держави і роз’єднати союзників. Але німецькі і британські представники наполягали на запрошенні лише 4 країн переможниць і Франції.
30 вересня конгрес відкрився в західно-німецькому місті Аахені. Його робота тривала до 21 листопада. Головними дійовими особами на ньому були: від Росії Олександр І, від Австрії канцлер Меттерніх, від Англії Каслрі, від Пруссії канцлер Карл Август Гарденберг, від Франції герцог Рішельє.
У ході конгресу між Росією і Францією 9 жовтня була укладена конвенція за якою окупаційні війська союзників мали залишити територію Франції не пізніше 30 листопада 1818 р.
Сума репарацій, яку Франція зобов’язувалась після цього виплатити вимірювалась в розмірі 265 млн. франків.
Герцог Рішельє наполягав на тому, щоб четвертний союз перетворити в союз 5 держав. Проте, за наполяганням англійських представників 1 листопада була підписана нова конвенція яка декларувала збереження четвертного союзу. Лише після цього 4 листопада союзники запропонували Франції приєднатися до 4-х держав. Після Аахенського конгресу в Німеччині, Італії і на Піренейському півострові прокотилася хвиля виступів проти архаїчної системи управління, ще більшого розмаху вони набули в Іспанії та Неаполітанському королівстві. Під тиском виступів монархи змушені були піти на запровадження у своїх володіннях нових конституцій.
У жовтні-грудні 1820 р. за ініціативою Меттерніха в Троппау в Сілезії (сучасна Чехія) скликається другий конгрес союзу. Він був пов'язаний з революційним повстанням в Неаполі. В липні 1820 р. це повстання загрожувало австрійському пануванню в Ломбардії та Венеції. Меттерніх наполягав на використанні австрійських військ для придушення революції. 9 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали відповідний протокол і доповнення до нього у якому проголошувався принцип збройного втручання у внутрішні справи будь-якої держави у разі революції навіть без запрошення їх урядів. Велика Британія і Франція відмовилися визнати принципи втручання у такій не обмеженій формі, але дали зрозуміти, що не будуть перешкоджати планам союзників. За наполяганням Олександра І до протоколу було включено положення про збереження недоторканості Неаполітанського королівства. У січні 1821 р. учасники конгресу переїхали до Лайбаха (сучасна Любдяна Словенія), для переговорів з італійськими монархами, де продовжили роботу до березня 1821 р. Олександр І, Франц І, представники Пруссії, Британії, італійських держав та папи римського обговорювали заходи для придушення революційних виступів у Неаполітанському королівстві, Іспанії, Греції. На прохання короля обох Сицилій Фердинанда І – підтриманого Меттерніхом, учасники конгресу незважаючи на супротив Франції та Великої Британії прийняли рішення направити до Неаполя, П’ємонта австрійські війська, котрі у березні-квітні відновили там абсолютистський устрій, а також ліквідували демократичні уряди. 2 травня 1821 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали декларацію, яка підтверджувала принципи «священного союзу» насамперед принцип втручання у справи інших держав.
Після придушення Неаполітанської революції найбільше турбували пентархію революційні події в Іспанії.
Останній 4-й конгрес «Священного союзу» проходив у Вероні з 20 жовтня по 14 грудня 1822 р. На цьому конгресі в першу чергу обговорювалися умови за яких Австрія, Франція, Пруссія, Росія зобов’язувалися виступити проти Іспанії, а також обговорювалися проблеми пов’язані з повстаннями у Греції і причини Російсько-Турецького конфлікту. Побоювання перед революційними виступами змусили Росію, Австрію і Пруссію натиснути на Францію, щоб та від імені «Священного союзу» виступила проти революційної Іспанії, а також поширила інтервенцію на іспанські колонії в Латинській Америці, але дане рішення зустріло протидію з боку Британії, яка побоювалась появи французького конкурента на ринках Латинської Америки. У зв’язку з цим Британія звернулась до США з пропозицією координувати дії. Результатом став виступ США з доктриною Монро. Представники Росії, Австрії, Пруссії прийняли рішення про спільний виступ проти революційної Іспанії весною 1823 р. Французький експедиційний корпус увійшов на територію Іспанії у травні, оволодів Мадридом, революція була придушена. Інтервенція в Іспанію стала останнім успіхом скоординованих зусиль «Священного союзу» в середині якого все виразніше почали проявлятися відмінності в підходах щодо вирішення проблем.
Не дивлячись на всі суперечності й протиріччя позитивом стало те, що рішення Віденського конгресу і підписання трактату «Священного союзу» - це перша проба сил по створенню в Європі колективної безпеки (системи яка отримала назву Меттерніхівської чий вплив на європейські політичні процеси був беззаперечний.)
2 пит. За мирною угодою 1815 р. на Францію накладалася контрибуція – 700 млн. франків, вона втрачала ряд територій і протягом п’яти років мала утримувати на своїй території окупаційні війська. Ще 4 червня 1814 р. прийнята конституційна хартія – це своєрідний компроміс між старою дворянською знаттю і буржуазією. Хартія 1814 р. закріплювала відміну станових привілеїв аристократії, вводила загальне оподаткування, гарантувала ряд особистих прав і свобод громадян Франції. Хартія перетворювала країну в конституційну монархію (двопалатний парламент – верхня перів, призначав король і палата депутатів, виборна на основі високого цензу: вік не менше 30 років, дохід не менше 300 франків). У битві при Ватерлоо 18 червня французькій армії було завдано остаточної поразки. 22 червня Наполеон написав акт зречення на користь Людовіка ХVІІІ. Прийшовши до влади він розпустив палату представників Наполеона і призначив нові вибори на серпень 1815 р. Результати виборів: майже 2/3 ультрароялісти, головним чином вихідці з провінційного дворянства, тому 5 вересня Людовік ХVІІІ розпускає і цю палату. До числа важливих ліберальних реформ цього періоду відноситься виборчий закон від 5 лютого 1817 р., який надавав політичні права лише власникам. У виборах могли брати участь лише особи, які сплачували щорічний прямий податок – 300 франків, а щоб бути обраними не менше 100 франків. Вибори були не прямими тому, що відбувалися у виборчих колегіях. Згідно цього закону виборчими правами могли скористатися близько 100 тис. осіб. У жовтні 1818 р. закінчилась окупація франції союзниками. Перед Францією постала проблема розбудови власної армії. Провели військову реформу. Закон 1818 р. заклав демократичні принципи її комплектування і діяв до 1868 р. У відповідності із законом армія наповнювалась змішаним чином, через вербування добровольців і рекрутський набір. У ліберальному дусі було вирішено також питання про свободу друку. Всі справи щодо злочинів преси належали до компетенції суду присяжних. Відмінялася цензура для рукописів і газет.
Політична нестабільність режиму реставрації і його слабкість перед дворянською реакцією проявилася на початку 1820 р. після вбивства ремісником Лувелем племінника Людовіка ХVІІІ герцога Беррійського. Ліберальний уряд Деказа був відправлений у відставку. На зміну йому приходить уряд Рішел’є. Його кабінет у 1820-21 рр. ліквідував майже всі ліберальні реформи попередніх років, запровадив надзвичайний закон, яким призупиняли права і свободи громадян, відновили цензуру. Головним заходом уряду стала підготовка нового виборчого закону, який отримав назву «закон про другий голос» так як вибори відбувалися у двох виборчих колегіях, окружних і департаментських. У перших брали участь всі громадяни, які володіли майновим цензом (300 франків), а потім ¼ найбільш багатих платників податків голосували в департаментських колегіях. Таким чином багаті власники голосували двічі і мали перевагу перед рештою виборців.
У 1824 р. у Франції приходить до влади граф д’ Артуа (Карл Х) його прихід відразу загострив соціальну напругу в середині країни. У 1825 р. було прийнято закон про святотацтво, який закріпив особливе становище католицької церкви як державної релігії, зазіхаючи при цьому на світський характер правосуддя. Закон про «мільярд для мігрантів» 1825 р. зміцнював юридичні права нових власників, захищаючи їх від посягань попередніх власників, які повернулися з еміграції. У 1826 р. було внесено законопроект про майорат, який переслідував мету створити сприятливі умови для відродження вотчин і запобігання їх дробленню.
Франція залишалася аграрною країною. На 1817 р. національний доход – 8,7 млрд. франків 5 з яких давало сільське господарство. Лише 0,6 % власників володіли 42% землі. Розмір середнього селянського господарства 3-12 Га. Більшість поміщиків давала землю селянам за ½ врожаю. У 20-х роках відбувся прогрес у промисловості з1815 р. по 1829 р. створено 98 акціонерних товариств. Бавовняно-паперова праця в цей час переходить до машинної праці. Швидко йшла механізація прядильного виробництва. Використання бавовни за період з 1815 по 1830 рр. зросло в три рази. Зростала якість і об’єм виробленої продукції. Застосування пару у французькій промисловості було ще рідким явищем, проте, у 1830 р. було 625 парових машин. Після закінчення наполеонівських війн Франція відгородилася від інших країн Європи різними високими протекціоністськими тарифами. Великих збитків французькій промисловості завдавало вперте небажання встановити дипломатичні стосунки з країнами Латинської Америки. Не дивлячись на це обсяги зовнішньої торгівлі зросли в двічі і досягли у 1829 р. 1 млрд. 225 млн. франків.
У 1829 р. у Франції відбулася зміна уряду. Його головою обрали Полін’яка. Наступного року – чергові вибори, де перемогу отримує опозиція. 26 липня 1830 р. виходячи з королівських указів у яких йшлося про обмеження видавництва газет і журналів, про розпуск палати депутатів і призначення нових виборів. 27 липня у Парижі спалахнуло повстання. Полін’як пішов у відставку, а 30 липня 1830 р. розпущена палата депутатів оголосила тимчасовим намісником Франції Луї Філіпа Орлеанського. 2 серпня 1830 р. Карл Х зрікся престолу і залишив Францію. 9 серпня Луї Філіп Орлеанський склав присягу на вірність конституційній хартії, після чого його проголосили королем Франції під іменем Луї Філіп.
Новий уряд був змушений піти на перетворення:
1. Розширилися права депутатів.
2. Зменшено майновий ценз.
3. Церкві заборонено володіти землею
4. Скасовувалася цензура
5. Відновлювалась національна гвардія
Революційні події мали великий резонанс в країнах Європи. Липнева монархія закріпила перемогу буржуазії над дворянством.
Провідне місце в промисловому виробництві посідала легка промисловість – текстильна її галузь. В цей період зміцнюється фабрична організація промисловості. Відбувається становлення нового класу, фабричного пролетаріату. На 1814 р. припадає початок залізничного будівництва в країні. У сільському господарстві відбулося дроблення великої земельної власності. Зросло число землевласників. Селяни беручи кредити дедалі більше потрапляли в боргову кабалу. На 1848 р. їх борги становили 8 млрд. франків. Тяжкими були й умови праці робітників, про що свідчила висока тривалість робочого дня (13-15 годин), використання жіночої і дитячої праці. Продовжував діяти закон 1791 р. за яким робітникам заборонялося об’єднуватися в будь-які організації. У 1831-1834 рр. відбулися виступи робітників у Ліоні. Починаючи з 1840-х років стає характерним страйковий рух робітників за свої права. Помітною є криза верхів, яка доповнювалася тим, що в 1845-1846 рр. Вся Західна Європа пережила неврожай. Популярними у Франції стають республіканські ідеї.
3 пит. За період з 1815 по 1850-ті рр. світове торгово-промислове панування Англії посилилось. За рівнем промислового виробництва і торговим обігом Англія залишила багато країн позаду. В результаті промислової революції зникає дрібне ремесло і виникають нові індустріальні регіони. Значних розмірів досяг видобуток кам’яного вугілля в шахтах Південного Уельсу. Швидкими темпами розвивалось суднобудування. Лондон перетворюється у фінансовий центр світового рівня. Розвиток промислового виробництва, зростання міст, зменшення населення зайнятого в сільському господарстві призвели до зростання попиту на сільськогосподарські продукти. Дрібна оренда землі витіснялася великим капіталістичним фермерством. Зростання продуктивних сил сприяло збільшенню населення країни, яке на 815 р. складало 20 млн. чоловік.
Після закінчення наполеонівських війн економіка переживала занепад, різко зменшився експорт товарів. Прийняття «Хлібних законів» забороняло ввіз хліба до Англії, якщо ціна за нього буде меншою 80 шилінгів за кватер (286 л).
При владі перебували торі і віги. В серпні 1819 р. біля Манчестера відбувся мітинг прихильників парламентської реформи, на якому парламент приймає 6 законів «для затикання ротів». 1) На проведення зборів, мітингів у яких беруть участь більше 50 осіб має бути дозвіл мирового судді; 2) Мітинги могли проводити лише місцеві жителі. 3) Заборонялося проголошувати антиурядові гасла.
У 1824 р. скасовувалися всі обмеження, які забороняли профспілкову діяльність. Вибори 1830 р. принесли перемогу вігам, які отримали додатково 130 місць в палаті громад і незабаром кабінет (уряд) очолив Ч. Грей. Весною 1831 р. уряд подає до парламенту проект реформи:
Більшість гнилих містечок ліквідовувались.
Частина найдрібніших округів мала надсилати одного депутата замість 2.
Великі промислові міста отримали право парламентського представництва.
Виборчі права надавали фермерам, які мали річний прибуток із землі 50 фунтів стерлінгів.
Всім власникам і орендаторам будинків, які мали прибуток більше 10 фунтів стерлінгів на рік. Кількість виборців зросла до 670 тис. В червні 1832 р. проект парламентської реформи схвалено.
В першій половині 30-х років ХІХ ст. в Англії тривав бурхливий розвиток промислового виробництва. Англія продовжувала займати перше місце за рівнем розвитку промисловості. На 1840 р. її частка в світовому промисловому виробництві становила – 45 %.
Провідною галуззю промисловості залишалася текстильна, легка промисловість все ще домінувала у виробництві. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість і нові види транспорту. Ще в 1813-1814 рр. Стефенсон сконструював свій перший локомотив, а в 1830 р. закінчено будівництво першої залізниці Манчестер-Ліверпуль.
У 40-х роках всі великі міста Англії були з’єднані залізницями. На 1850 р. їх протяжність становила 10 тис. км.
Контрастним у цих умовах залишалося становище робітничого класу. Робочий день (15-18). Жахливими були і умови проживання працівників. У 1836 р. була створена асоціація робітників, яку очолив Ловетт. Її створення стало відповіддю на прийнятий парламентом закон про бідних (1834). Асоціація виробила документ (народна хартія 1836 р). вимоги робітників зводилися до 6 пунктів.
1. Рівне представництво
2. Загальне виборче право для чоловіків з 21 р
3. Річний термін повноважень парламенту
4. Відміна майнового цензу
5. Таємне голосування
6. Оплата праці депутатів
У 1838 р. Чартисти прийняли першу петицію про права, яка містила 6 вимог висунутих лондонською асоціацією робітників. Дану петицію було відхилено парламентом. У 1842 р. Англію охопила криза перевиробництва. У текстильній, суднобудівельній, металургійній та інших галузях виробництва вона викликала падіння цін та експорту.
У1842 р. чартисти внесли до парламенту другу петицію, її основу складали 6 вимог першої, але на відміну від першої, друга містила різкий протест проти соціальної нерівності, мізерної оплати праці робітників. Петиція вимагала відміни закону про бідних, скасування унії між Ірландією та Англією. Дану петицію уряд також відхилив. У 1848 р. було вироблено третій проект петиції, який знову був відхилений парламентом.
Зовнішня і колоніальна політика
У 1813 р. англійський парламент відмінив монополію Ост-Індської кампанії на торгівлю з Індією. Потік англійських товарів призвів до розорення місцевих ремісників.
У 1838-42 рр. війна за Афганістан, 1849 р. захоплення Пенджабу. З 30-х років Англія проникає до Китаю. У 1840-42 рр. відбувається перша опіумна війна, її приводом став законний наказ китайських властей знищити 20 тис. ящиків опіуму. Війна закінчилася підписанням Нанкінського договору за яким Китай зобов’язувався відкрити для торгівлі з Англією п’ять портів. До того ж китайці передали англійцям Гонконг і сплатили контрибуцію.
У 20-30 рр. відбувається масова еміграція з Англії до Австралії, захопили Нову Зеландію і розширили свої володіння в Канаді. У другій чверті ХІХ ст. Англія встановила свій економічний і політичний вплив у Латинській Америці.
4 пит. Нові кордони німецьких земель були визначені Віденським конгресом 1815 р. До Пруссії приєдналася Північна Саксонія (Південна залишилася самостійною), Вестфалія, Помаранія, Рейнська область. Баварія також отримала ряд територій. Фактично конгрес підтвердив наполеонівський переділ німецьких земель пов'язаний з утворенням середніх держав. На Півдні Німеччини зберігалася велика кількість малих держав. Німецькі патріоти після перемоги над Наполеоном сподівались на утворення єдиної держави, проте цього не сталося. На Віденському конгресі утворився Німецький союз (39 держав), включаючи Австрію. Проте дане об’єднання було досить слабким через те, що не мало загального уряду, законодавчої системи, власних збройних сил. Але було утворено єдиний орган – союзне зібрання Бундестаг, який складався із представників німецьких держав. Реальної ваги зібрання не мало. Кожна держава володіла суверенітетом, мала уряд, грошову систему, армію, митні тарифи, не дивлячись на всю свою недосконалість німецький союз на тривалий час став одним із факторів європейської стабільності – інститутом для вирішення протиріч всередині самих німецьких держав. Згідно рішення конгресу територія Пруссії поділялася на дві частини – 6 Східних і дві Західні провінції. Східна частина Бранденбург, Померанія, Сілезія, Західна і Східна Пруссія, Саксонія і Познань. На Заході знаходилася Рейнська провінція, Вестфалія.
На початку ХІХ ст. Німеччина була аграрною країною. ¾ населення проживало у селі. Міст у країні було чимало але всі вони були мало чисельні. Найбільшим містом був Берлін (100 тис.) в більшості міст чисельність населення становила від 4 до 5 тис. чол.
Селяни були особисто вільними, але всюди крім західних земель, в яких розвиток капіталізму відбувався найбільш швидше, вони сплачували поміщикам значні суми у вигляді платежів, мит і десятин. З початку ХІХ ст. у Пруссії посилилося юнкерство, якому вдалося добитися пільг в аграрному законодавстві. За декларацією 1816 р. викуп селян здійснювався за бажанням першої із сторін, не був обов’язковим. Дана декларація стала головним документом, що регулював відносини селян з поміщиками й діяла до 1850 р. Положення про викуп 1821 р. вирішило проблему селян (власників і спадкових орендарів). У цьому ж році встановлювався і розмір викупу. Повинності належало викупляти одразу шляхом внесення грошової суми рівної 25 кратній вартості щорічних феодальних рент. За період з 1816 по 1848рр. лише 25 % селянських господарств змогли скористатися цим правом.
У 1818 р. було прийнято закон про митні тарифи – внутрішні митні кордони Пруссії ліквідовувались, що сприяло зростанню торгівлі і формуванню внутрішнього ринку в країні.
У 1814 р. відбулася реформа армії. Військова повинність стала загальною. Армія була розділена на діючу, запас і ополчення. Встановлено трирічний термін військової служби. Ця система дозволяла набирати в разі війни близько 500 тис. осіб, тоді як до цього на державному фінансуванні перебувало 130 тис.
Щодо промислового виробництва, то воно зосереджувалось на мануфактурних підприємствах і ремісничих цехах. За темпами свого промислового розвитку у Німеччині можна виділити три передові райони:
1. Саксонське королівство
2. Сілезія
3. Рейнська провінція Вестфалія.
У 30-х роках ХІХ ст. в Німеччині починається промислова революція. Цьому сприяло знищення залежності, обезземелення селян, розорення ремісників, все це давало робочу силу. Нові транспортні можливості також сприяли промисловому прогресу. Перша в Німеччині залізниця Нюрнберг – Фюрт (1835 р.). Слідом за нею відкриті лінії Берлін – Потсдам. З 1840 р. розпочинається будівництво великих залізничних магістралей, які зв’язували периферію і великі міста. На 1848 р. Німеччина володіла 5 500 залізничними коліями. Це було в двічі більше ніж у Франції.
Розвиток залізничного будівництва сприяв у свою чергу металургійній промисловості. Найбільш швидкими темпами вирізнялась область середнього Рейну, оскільки зростанню промисловості сприяли порівняно раннє звільнення населення від феодальних порядків і наявність корисних копалин, покладів вугілля і руди в долинах річок Саар і Рур.
В іншому передовому районі країни – Саксонії, капіталістичні форми промисловості здавна розвивались у гірничій справі. Континентальна блокада 1806 р. дала поштовх розвитку текстильної галузі. У 1814 р. в Саксонії вже було до 283 тис. механічних веретен. А в 1850 р. – 500 тис. Після створення митного союзу(1834р.) відбулося об’єднання 18 держав з 23 млн. жителів.
Досить показовим для промислового розвитку в Німеччині став швидкий ріст Берліну. На кінець 40-х рр.. ХІХ ст. це місто було одним з найбільших торгівельних центрів країни і найбільшим залізничним вузлом. 1/3 всієї машинобудівної промисловості знаходилася в Берліні. Зі 100 тис. його жителів близько 70 тис. буди найманими працівниками, котрі були зайняті не лише на капіталістичних мануфактурах, а й на заводах і фабриках. На машинобудівельному заводі Борзіга випущено лише у 1847 р. – 67 паровозів. Сілезія в промисловому відношенні дещо поступалася двом іншим регіонам країни. Не дивлячись на досягнуті успіхи рівень промислового виробництва Німеччини включно до 1849 р. відставав не лише від Англійського але і від Французького.
5 пит. На Віденському конгресі Меттерніху вдалося добитися приєднання до Австрії Ломбардо-Венеціанської області забезпечивши тим самим панування Габсбургів у Північній Італії. За Австрією закріпилися домінуючі позиції серед держав німецького союзу. Габсбурзька монархія залишалася конгломератом чужих один одному народів, девізом австрійського імператора Франца І були слова: «не чіпати того, що знаходиться в спокої». До спадкових володінь Габсбурзького дому входило 10 провінцій.
У верхній і нижній Австрії, Тіролі, Штірії і Карінтії переважали австрійці. У південних провінціях Австрії більшість населення складали словенці і хорвати. В Істрії, Далмації та на Півдні Тіроля – багато італійців. Чехія, Моравія і Австрійська Сілезія була заселена чехами. В містах і районах, які прилягали до Німеччини, особливо в судейських горах – німці. В землях Угорської корони св. Стефана панівною нацією були угорці (мадяри). У північно-західній частині Угорського королівства, яка межувала з Моравією більшість населення складали словаки. На півдні Хорватія і Славонія – хорвати, а у Банаті – серби. У Трансільванії Сербії – румуни, Закарпатті – русини.
На кінець 40-х рр. ХІХ ст. в Австрійській імперії проживало 34 млн. чол. Із них 16 млн. – слов’яни. Угорців,італійців, румун та ін. – 11 млн. і близько 7 млн. австрійці та німці.
На момент закінчення наполеонівських війн господарство Австрії зберігало аграрний характер. Ще на 1846 р. більше ¾ населення було зайнято у сільському господарстві. Селяни як і в Пруссії були особисто вільними, однак поміщики зберігали за собою право на збирання повинностей і оброків,володіючи найкращою частиною земель їм належала й значна частина поліцейської і судової влади. Значною була й панщина в Австрійській імперії 3-4 дні на тиждень.
У східній частині імперії поміщики часто розширювали своє господарство зганяючи селян з їх наділів. На 1846 р. в Угорщині, Хорватії та Славонії на 620 тис. забезпечених землею селянських сімей було 912 тис. безземельних.
На початку 40-х рр. економічний розвиток Австрійської імперії прискорюється, зокрема активно розвивається в цей час текстильна промисловість. В Австрії вже налічувалось 172 прядильних фабрики на початку революції 1848 р. їх кількість досягла 209. Збільшилось ввезення бавовни із-за кордону. Серед інших галузей легкої промисловості швидко розвивалося виробництво паперу. Перша паперова фабрика була заснована неподалік Праги близько 1826 р. відносна відсталість промислового розвитку Австрії позначилась перш за все на більш повільному ніж в інших європейських країнах запровадженні парових двигунів. У 1846 р. в усій імперії було лише кілька сотень парових машин. Хоча в імперії не відчувалося нестачі в кам’яному вугіллі і залізній руді, важка промисловість розвивалась досить повільно. До 1848 р. більшість машин завозилась до Австрії із-за кордону. Вугільні шахти і металургійні заводи були дрібними і відсталими в технологічному оснащенні підприємствами. Але не дивлячись на це видобуток заліза зростав з кожним десятиліттям. В 40-х рр. в Австрії видобували щорічно в тричі більше ніж у 20-ті рр. Економічний розвиток Австрії стримувала митна політика. Зокрема, встановлення високих митних тарифів на ввезення закордонної продукції. Така політика сприяла поширенню контрабанди – значна кількість товару ввозилась не легально. Австрійська імперія не увійшла до складу митного союзу побоюючись конкуренції з боку міцної німецької промисловості і це суттєво послабило зв’язки Австрії з Німеччиною. Особливо шкідливою була заборонна політика для Угорщини і Словаччини, які перетворювалися у сировинні придатки Австрійської імперії. Більше ½ промислової продукції західних областей збувалося саме в Угорщині і Словаччині, що не сприяло становленню власної індустрії.
Уряд запровадив збільшення митних тарифів на ввезення металу і металевих виробів. Металеві вироби в Австрії коштували у п’ять разів дорожче ніж в Англії. Австрійський уряд не заохочував у цей період і будівництво залізниць. На 1850 р. їх протяжність становила 1,5 тис. км. Хоча перша залізниця була побудована ще в 1831 р.
6 пит. Віденський конгрес закріпив перемогуфедально-абсолютистської і клерикальної реакції в Італії. Країна залишалася роздробленою. Панування Франції змінилося австрійським. Ломбард-Венеціанська область увійшла до складу Австрійської імперії. Герцогство Тосканське і герцогство Парми і Модени з князівством Лука опинились під владою залежних від Австрії монархів. Всюди на Апенінському півострові відновлювалися станові привілеї дворянства і духовенства. Державна служба, високі посади в армії, суді стали монополією привілейованих прошарків населення. Вплив церкви ще більше зріс, встановлювалась церковна юрисдикція, єзуїтам повертались втрачені привілеї. В найбільш тяжкому становищі опинилася Ломбардо-Венеціанська область. Все це негативно позначилося на економічному житті країни. Високі митні бар’єри розділяли різні держави Апенінського півострова, кожна з яких володіла своїм законодавством, грошовою одиницею, особливими одиницями мір і ваги, а багато чисельні внутрішні митниці гальмували розвиток торгівлі. Вкрай тяжкими стали наслідки для Ломбардії, найбільш розвинутої в економічному плані частини Італії. Габсбурзька монархія утискала тут промисловість, відмежовуючи Ломбардію і Венецію, як від італійських так і від зовнішніх ринків, перетворюючи їх в сировинний придаток. Австрійська влада обмежувала розвиток шовкоткацького виробництва, змушуючи підприємців вивозити більшість шовку у вигляді сирцю. Податкові надходження з Ломбардії становили ¼ загальноімперських.
Поземельний податок в цій області був більший ніж в інших частинах імперії і рівнявся ½ прибутків від землі. Високими залишалися і непрямі податки: на сіль і тютюн.
Фактично з часу Віденського конгресу і до кінця 1820 р. Італія була в стані глибокої економічної кризи. У 1820-21 рр. вона пережила чергову революцію в своїй історії. Найраніше вона розпочалася в Неаполітанському королівстві. 2 червня 1820 р. повстав гарнізон м. Пола. Незабаром його приклад наслідували гарнізони інших міст. У березні 1821 р. 16 тисячна австрійська армія увійшла на територію Неаполітанського королівства, 13 вересня австрійські війська увійшли до Неаполя. В ході цих подій влада Фердинанда Борбонського була відновлена.
1830-40-ві рр. характеризувалися економічним зростанням Північної Італії. Більш швидким став розвиток капіталізму у промисловості та і сільському господарстві. Капіталістичний розвиток протікав не рівномірно, охопивши Ломбардію і П’ємонт. Відбулося зростання промислової продукції. Збільшення числа підприємств, концентрація виробництва, застосування машин, свідчило про початок промислового перевороту в Північній Італії. Він перш за все проявився в текстильній індустрії, яка була головною галуззю італійської промисловості. Характерною рисою розвитку промисловості в цей час стало використання машин. У 1840 р. в Міланській провінції налічувалося 35 паперо-прядильних фабрик. Перша механічна майстерня в Мілані 1825 р. виробляла верстати не лише для майстерень Ломбардії але й для підприємств інших частин держави. Все більше застосовувалися парові двигуни в італійській промисловості.
В другій половині 1840 р. почали створюватися перші великі машинобудівні заводи і металургійні комбінати, а в 1830 р. побудовано першу залізницю Неаполь-Портічі, а в 1840 р. Мілан-Венеція. У 1843 р. Ліворно-Піза.
Вкрай тяжкими були умови праці робітників на промислових підприємствах, широко застосовувалася жіноча й дитяча праця в Ломбардії особливо. Тут в різних галузях промисловості працювало до 38 тис. дітей віком від 5 до 12 років. Тривалість робочого дня дітей теж була високою – 12-16 годин на добу. Ріст промисловості, збільшення попиту на сільськогосподарську сировину, змушували найбільш підприємливу частину землевласників у П’ємонті і Ломбардії перебудовувати свої помістя на капіталістичних засадах. У великих господарствах капіталістичного типу застосовувалися нові інтенсивні засоби землеробства. Заводились великі рисові плантації (з штучним поливанням). Особливе місце в економічному житті П’ємонту і Ломбардії посідало шовківництво. Капіталістичний розвиток вимагав утворення самостійної національної держави, проте, її утворення було не можливим без звільнення від гніту Австрійської імперії і ліквідації світської влади Папи. У 1830-40-х рр. відбувається загострення протиріч в усіх італійських державах, що ознаменувалось зростанням національно-визвольного руху, який набув нових форм. У 1846-47 рр. незадоволення феодально-абсолютистськими порядками і прагнення звільнити Італію від Австрійської імперії охопили широкі суспільні прошарки, від ліберального дворянства до революційного плебейства. Неврожаї 1845-46 рр. та європейська промислово-торгівельна криза обрушили на країну нові біди. Італія стояла на порозі революції.
7 пит. У 1800 р. населення США становило 5,3 млн. чол. На 1820р. – 9,6 млн., а на 1850 р. – 23,2 млн. чол. З 1800 р. до 1860 р. кожні 10 років населення США зростало на 32-36% за рахунок емігрантів. З 1820 р. по 1850 р. їх прибуло до США 2,5 млн. основними тенденціями соціально-економічного розвитку країни стало швидке зростання капіталізму на Півночі та Заході. В 1815 р. на текстильних фабриках США налічувалося 130 тис. веретен, а в 1860 р. 5 млн. 236 тис. За кількістю механічних веретен США посіли друге місце в світі після Англії. З 1837 р. в США розпочинається перехід металургії на кам’яновугільне паливо. Результатом цього став швидкий ріст виробництва заліза. Районом розвитку важкої промисловості стала Пенсільванія.
У 1840-х рр. розвивалось виробництво жаток, косарок та інших сільськогосподарських машин. Проте, більшість машин завозилася із Англії. В технічному відношенні США поступалися Англії.
У 1830-40-х рр. відбувся розвиток (переворот) і в галузі транспорту. Ще в 1807 р. був випробуваний пароплав Фультона. У 1838 р. розпочалися регулярні рейси парового флоту через Атлантику. У 1825 р. був відкритий канал Еррі, який з’єднав Великі озера через р. Гудзон з Атлантичним океаном. З кінця 1820-х рр. розпочалося будівництво залізниць. На 1850 р. їх протяжність становила близько 9 тис. миль.(1 миля – 1,6 км).
На Північному Заході швидкими темпами розвивалося фермерське господарство. Фермерський шлях розвитку капіталізму ускладнювався процесами пов’язаними зі спекуляцією землею. Розмір земельної ділянки зменшувався до 80 Акрів. У 1841 р. прийнятий закон за яким право на купівлю землі має той, хто перший її зайняв. На Півдні швидко розвивалось плантаційне господарство. Велике значення в економічному житті США мало винайдення у 1793 р. бавовно очисної машини (Уітні). З початку ХІХ ст. бавовник став основною культурою Півдня витіснивши тютюн. Пізніше його частина вивозилася на текстильні фабрики Півночі і Європи. Характерною рисою життя Півдня була проблема рабства. У 1809 р. конгрес приймає закон про заборону ввезення рабів до США. Проте, тривалий час цей ввіз здійснювався контрабандним шляхом (до 15 тис. в рік). У деяких штатах плантатори спеціально «розводили» рабів на продаж. У 1790 р. у США було 790 тис., а на 1860 р. – 488 тис. рабів. У 1819 р. до США був включений новий штат, Алабама, як рабовласницький.
У Північних штатах нараховувалося 5,1 млн. населення і вони були представлені 105 депутатами у палаті представників. На Півдні проживало 4,5 млн. населення – 81 депутат.
У сенаті кількість представників від Півночі і Півдня була однаковою. У 1820 р. були прийняті нові штати: Міссурі, і Мен. Їм надавалося право самостійно вирішувати питання про рабство, але було відомо заздалегідь, що в Міссурі рабство узаконять, а в Мені – ні. Одночасно конгрес постановив що Північніше 36 градуса 30 мінути рабство за винятком штату Міссурі не допускатиметься, це був так званий Міссурійський компроміс.
Характерною рисою зовнішньої політики США стало не лише ухиляння від участі в союзах і війнах європейських держав, але й використання їх у своїх інтересах з метою приєднання нових територій і отримання прибутків від торгівлі з воюючими країнами. Ще наприкінці ХVІІІ ст. США прагнули до посилення своєї присутності і домінування в Північні Америці і до послаблення позицій європейських країн. Розпад іспанської колоніальної імперії був вигідний США, які визнали незалежність Латино Американських країн. На початку 1880-х рр. ХІХ ст. стали поширюватися чутки про поширення священного союзу до Латинської Америки, що стурбувало політичні кола США. У 1823 р. з’являється документ «Доктрина Монро» - її суть. Від цього часу Американський материк не може розглядатися як об’єкт експансії з боку європейських країн. Натомість США визнавали колонії європейських держав. Незабаром після цієї доктрини США вдалися до нових територіальних загарбань. 1840-ві рр. це експансія США по відношенню до своїх сусідів – Мексики, зокрема Техасу. У 1836 р. Техас проголосили самостійною республікою, а в 1845 р. приєднали до США. 40 млн. $ запропоновано американцями за нову Мексику і Каліфорнію, пропозицію відхилено, як наслідок розпочалася війна 1846-48 рр. між США та Мексикою.
За угодою 2 лютого 1848 р. мексиканський уряд був змушений визнати Техас володінням США й передати їм всі землі на Північ від Ріо-Гранде, Нову Мексику, Каліфорнію і Північну Кароліну.
У 1846 р. США остаточно добилися від Великої Британії визнання своїх прав на територію Орегона. Був проведений західний кордон з Канадою. На середину ХІХ ст. політична карта США була сформована.
