Початок політичного етапу визвольного руху

5. Створення та діяльність національних партій.

На початку ХХ ст. на Наддніпрянщині з’являються перші українські політичні партії.

Утворення українських політичних партій на початку XX ст. в межах Наддніпрянщини

Поступово розпадаючись через внутрішні протиріччя, Революційна українська партія (РУП) стала основою для появи інших українських політичних партій

1900 р. у Харкові виникла Революцій­на українська партія (РУП). Її засновни­ками були Д. Антонович, М. Русов, Б. Каменський, М. Міхновський, Л. Мацієвич, Б. Мартос, Б. Матюшенко. Програму під на­звою «Самостійна Україна» для неї написав М. Міхновський, який проголосив україн­ське самостійництво на засадах радикалізму, безкомпромісність, рішучість, прагнення по­ліпшити долю народу політичними засобами, боротьбою проти царизму. Нагадавши пунк­ти Переяславських статей, він зробив висно­вок, що це був договір двох держав, які, за­лишаючись «цілком незалежні одна від дру­гої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з'єднатися для досягнення певних міжнарод­них цілей». Російські ж монархи порушили умови цього договору. Тому для подальшого розвитку України потрібна власна держава.

Членами РУП були переважно студент­ська молодь та учні середніх навчальних за­кладів. Поширюючи серед українства лис­тівки та прокламації, партія дотримувалася мирних форм партія дотримувалася політичної діяльності. В умовах розгортання революцій­ного руху від РУП в 1902 р. відкололася група активістів, які на чолі з М. Міхновським заснували Українську народну партію (УНП), яка ви­ступала за повну національну незалежність України. Проте ця партія так і не стала масовою загальноукраїнською організацією. Центром її ді­яльності був Харків. М. Міхновський не погоджувався співробітничати із загальноросійськими партіями, а стверджував, що визволення України – справа тільки українського народу.

Міхновський Микола (1873-1924)

Громадський діяч. Народився в с. Турівка на Київ­щині. Навчався на юридичному факультеті Київ­ського університету. Був одним з ініціаторів утво­рення «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському національному русі. Був одним з організаторів та лідерів створеної в 1901—1902 рр. Української народної партії, написав для неї програму, в якій обстоював ідею самостій­ності української держави. Після Лютневої револю­ції 1917 р. - ініціатор створення українського на­ціонального війська. За Гетьманату зблизився з Українською демократично-хліборобською парті­єю, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму.

У 1903 р. київська громада РУП винесла на обговорення «Нарис про­грами» партії, в якому вимагала повної автономії України у «внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючих її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, яко законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною ін­ституцією країни». У партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення. Серед її членів існува­ли також розбіжності в баченні майбутніх відносин з Росією. Це врешті- решт призвело до того, що в січні 1905 р. частина діячів партії на чолі з М. Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку. Вона ввійшла до складу Російської соціал-демократичної робітничої пар­тії (РСДРП). У статуті новоствореної організації зазначалося: «Спілка» займається організацією пролетаріату, що говорить українською мовою, у місцевостях, де немає комітетів РСДРП, її громади являються само­стійними організаціями».

У грудні 1905 р. відбувся другий з'їзд РУП, на якому її переймену­вали в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідерами партії стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, М. Ткаченко. УСДРП заявила про намір захищати лише інтереси українських робіт­ників, наперед звузивши свою соціальну базу.

У Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. поряд із соціалістич­ними та націонал-революційними виникли партії ліберального спря­мування. 1904 р. утворилася Українська демократична партія (УДП), якою керували О. Лотоцький, В. Чеховський, Є. Чикаленко. Паралель­но С. Єфремов, Б. Грінченко, М. Левицький організували Українську ра­дикальну партію (УРП). Наприкінці 1905 р. вони об'єдналися в єдину Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка виступала за надання автономії Україні в складі перетвореної на конституційну мо­нархію Росії.

Майже всі політичні українські партії виступали за автономію Укра­їни в складі майбутньої федеративної Росії. В Україні також поширився вплив російських, єврейських, польських партій, що висували конкрет­ні вимоги.

6. Неукраїнські партії й рухи.

Окрім суто українських партій в Україні функціонували осередки ін­ших політичних організацій, насамперед загальноросійських, які пред­ставляли два табори - лівих і правих. Із числа лівих партій діяли анар­хісти (здебільшого в Одесі й Катеринославі), більшовики на чолі з В. Леніним, які відмовлялися від співробітництва з ліберальною буржуа­зією, та меншовики, котрі відстоювали організацію робітників на зразок німецької соціал-демократичної партії. Подібною до двох останніх партій була єврейська партія «Бунд» («Всеобщий еврейский рабочий союз»). 1906 р. ці три політичні сили формально об'єдналися в Соціал-демократичну партію, яка стала популярною серед робітників.

Партія соціалістів-революціонерів, лідером якої був В. Чернов, у сво­їй діяльності часто вдавалася до терору. 1905 р. її учасники заснували Всеросійський селянський союз, метою якого було передання землі тим, хто на ній працює.

До правих політичних сил належали Конституційно-демократична партія, «Союз 17-го октября», чорносотенні організації. Конституційно- демократична партія (кадети) була однією з найчисленніших, до її чле­нів належали вчені, викладачі, адвокати. В Україні ця партія була по­пулярною серед інтелігенції. Серед її впливових учасників значили­ся І. Лучицький, В. Науменко, Д. Григорович-Барський, П. Смирнов, М. Василенко та інші. Друкованим органом українського осередку партії була київська газета «Свобода и право».

Література:

Історія України. Підручник для 10 класу. Київ «Генеза»2010. с. 9-21.

^[1] Синдикат - союз виробників для спільного збуту вироблених товарів.