Перерахуйте фази менструального циклу та вкажіть морфологічні особливості структурної перебудови ендометрію

Циклічні зміни, що відбуваються у внутрішньому (функціональному) шарі ендометрію, проявом яких є щомісячні мат кові кровотечі – менструації, отримали назву менструального циклу.

Розрізняють такі фази цього циклу: десквамації, регенерації, проліферації, фаза відносного спокою і фаза секреції або пременструальна

У фазі десквамації, або менструальній (перша – третя доба циклу) відбувається відторгнення функціонального шару ендометрію.

У фазі регенерації відбувається регенерації функціонального шару ендометрію- оновлення епітеліальної плас тинки слизової оболонки, за рахунок продукції естрогенів

У фазі проліферації товщина ендометрію збільшується у два–три рази і досягає 2–3 мм.

Фаза відносного спокою.У цей період ендометрій повністю відновлений, але ще не піддається дії прогестерону. Яєчник продовжує про дукувати естрогени. У кінці цієї фази в яєчнику відбувається овуляція.

За рахунок фази секреції ендометрій потовщується у два рази порівняно з попередньою фазою, але не за рахунок розмноження клітин, як у постменструальній фазі, а в результаті набряку, нагромадження секре ту в залозах і збільшенню об'єму клітин строми

 

100.Дайте характеристику молочної залози за будовою та типом виведення секрету. Назвіть та опишіть її морфо-функціональну одиницю.

Молочні залози - складні альвеолярні розгалужені залози, які за своїм походженням є видозміненими потовими за лозами шкіри.

Структурно-функціональною одиницею молочної залози є альвеола. Альвеоли грудної залози побудовані з клітин кубічної форми - лактоцитів, що виділяють секрет за апокриновим типом. На апікальній поверхні лактоцитів є мікроворсинки, цитоплазма містить добре розвинуті гранулярну й гладку ендоплазматичну сітку, елементи комплексу Гольджі, мікротрубочки та мікрофіламенти. Ці клітини розміщені в альвеолах в один ряд, контактують між собою з утворенням десмосом. Назовні від лактоцитів розміщений несуцільний шар зірчастих міоепітеліоцитів.

 

101. Структурна організація елементарної біологічної мембрани.

Мембрани є місцем розмежування вмісту клітин від зовнішнього середовища і поділу внутрішнього простору клітин на відсіки, або компартменти. Компартменталізація зіграла важливу роль як в добіологічній, так і в біологічній еволюції. Існування живого як відкритої системи неможливе без контакту із зовнішнім середовищем. У зв'язку з цим мембрани не тільки розмежовують, а й здійснюють регуляцію взаємозв'язків клітин і зовнішнього середовища, взаємозв'язків між окремими клітинами і компартментами клітин. Такі взаємозв'язки базуються на обміні речовиною, енергією та інформацією.

Тепер твердо встановлено, що біологічні мембрани - це складні надмолекулярні структури, побудовані з ліпідів, білків, вуглеводів і неорганічних іонів. До складу мембран входить і вода.

 

102.Структурна організація та функції плазмолеми.

До складу плазмолеми входять: зовнішня пластинка —

глікокалікс, внутрішня пластинка — підмембранна, або кортикальна зона і

проміжна пластинка — власне біологічна мембрана, для описання властивостей

якої служить рідинно-мозаїчна модель.

До основних функцій плазмолеми слід віднести:

1. Розмежувальна (бар’єрна) – відокремлює цитоплазму від зовнішнього

середовища та інших клітин.

2. Рецепторна функція – пов’язана з наявністю на поверхні клітинної

мембрани рецепторів, які забезпечують можливість специфічних реакцій з

різними агентами.

3. Транспортна функція – це і пасивний і активний транспорт. Транспорт

метаболітів, у тому числі забезпечення асиметрії концентрації іонів натрію і

калію в клітині і за її межами.

4. Примембранний метаболізм – примембранне травлення пов’язане з

наявністю у глікокаліксі мембран ферментних систем.

5. Забезпечення взаєморозпізнавання і взаємодії клітин з утворенням

міжклітинних, контактів різного ступеня складності.

6. Формування характерної структури клітинної поверхні.

 

103.Неклітинні структури: види та морфологічна характеристика.

Крім клітин існують неклітинні форми організації живої матерії. Серед них розрізняють

ядерні та без’ядерні типи. Приклади: еритроцит, тромбоцит, міжклітинна

речовина (без’ядерні), симпласти, синтиції – неклітинні форми ядерного типу

(багатоядерні структури).Ядерні неклітинні структури містять ядра і виникають шляхом злиття клітин або внаслідок їхнього незавершеного поділу. Без'ядерні — продукт діяльності певних видів

клітин. До ядерних неклітинних структур належать симпласти та синцитії.Симпласт — неклітинна структура, яка є масою нерозчленованої на

клітини цитоплазми з великою кількістю ядер. Симпластичну будову мають

скелетні м'язові волокна, а також симпластотрофобласт, який є зовнішнім

шаром зародкової частини плаценти.

Синцитій, або сукліття (клітинна сітка, сітчастий симпласт) — це група

клітин, що сполучені в єдине ціле цитоплазматичними містками. Така

тимчасова структура виникає під час розвитку чоловічих і жіночих статевих

клітин, коли поділ клітинного тіла не завершується.

До без'ядерних неклітинних структур належать волокна та основна

(аморфна) речовина сполучної тканини, які продукуються одним з типів

клітин — фібробластами, а також еритроцити, тромбоцити.

 

104.Визначення "клітина", її структурні компоненти.

Клітина – це елементарна жива система, яка є основою будови, розвитку,

функціонування, пристосування, відтворення та відновлення цілого організму.

Клітини, що мають ядро, називаються еукаріотичними (ту ж назву носять

організми, які побудовані з таких клітин), а клітини, що не мають морфологічно

відокремленого ядра, називаються прокаріотичними (як і організми, що з них

побудовані). До прокаріотів належать лише бактерії та синьо-зелені водорості.

Будь-яка еукаріотична клітина має три основних структурних

компонента – це клітинна оболонка, ядро і цитоплазма.

 

105. Ядро клітини, його основні структурні компоненти.

Ядро (nucleus) — важлива складова частина клітини. Разом з

цитоплазмою утворює єдину інтегровану систему, яка знаходиться у стані

динамічної рівноваги. Клітина не може довго існувати без ядра (швидко гине

при його видаленні — енуклеації), але і ядро теж без цитоплазми не здатне до

самостійного життя.

В інтерфазному ядрі розрізняють такі складові компоненти: ядерна

оболонка, каріоплазма, хроматин і ядерце. Це на фіксованому і забарвленому

препараті, так як у живій клітині аналогом хроматину є хромосоми.

Ядерна оболонка – каріолема – нуклеолема складається з двох –

зовнішньої і внутрішньої мембран, між якими розташований перинуклеарний

простір 20-60 нм. Ядерна оболонка не суцільна, має перфорації – ядерні пори.

Хроматин — це основна структура інтерфазного ядра, яка зумовлює;

специфічний для кожного типу клітин хроматиновий малюнок ядра.

Ядерце — це не самостійна організована структура, а похідне хромосом,

які містять так звані ядерцеві організатори, що здебільшого розташовані у зонах

вторинних перетяжок.

Каріоплазма — це рідка частина ядра, в якій містяться ядерні структури,

аналог гіалоплазми у цитоплазматичній частині клітини.

 

Клітина – це елементарна жива система, яка є основою будови, розвитку,

функціонування, пристосування, відтворення та відновлення цілого організму.

Клітини, що мають ядро, називаються еукаріотичними (ту ж назву носять

організми, які побудовані з таких клітин), а клітини, що не мають морфологічно

відокремленого ядра, називаються прокаріотичними (як і організми, що з них

побудовані). До прокаріотів належать лише бактерії та синьо-зелені водорості.

106. Цитоплазма – це обов’язковий компонент клітини. Вона розміщена між плазмолемою і каріолемою.

Структурними компонентами цитоплазми є гіалоплазма, органели і включення.

Главные мембранные цитоплазматические органеллы: митохондрии, ЭПС (гранулярная и гладкая), аппарат Гольджи, лизосомы. Главные немембранные органеллы: свободные рибосомы и полисомы, микротрубочки, центриоли, реснички, жгутики и филаменты (микрофиламенты, промежуточные филаменты).

ЭПС:

• Гранулярная – замкнутые мембраны, которые образуют на сечениях уплощённые мешки, цистерны или же имеют вид трубочек. Отличительной чертой этих мембран является то, что они со стороны гиалоплазмы покрыты рибосомами. Роль - процесс сегрегации, обособление этих синтезированных белков гиалоплазмы клетки; является местом образования как самих мембран вакуолярной системы, так и плазматической мембраны; на рибосомах происходит синтез интегральных белков, которые встраиваются в толщу мембраны.

• Гладкая – мембраны, образующие мелкие вакуоли и трубки, канальцы, которые могут ветвиться, сливаться друг с другом. Деятельность её связана с метаболизмом липидов и некоторых внутриклеточных полисахаридов. Сильно развита в клетках, секретирующих стероиды. Функция депонирования ионов кальция в поперечнополосатых мышцах.

Аппарат Гольджи: в диктиосоме расположены плоские мембранные мешки, или цистерны, между которыми располагаются тонкие прослойки гиалоплазмы. Кроме цистерн наблюдается множество вакуолей, которые встречаются в периферических участках зоны пластинчатого комплекса. Мембранные элементы комплекса участвуют в сегрегации и накоплении продуктов, синтезированных в цитоплазматической сети, участвуют в их химических перестройках, созревании, в цистернах происходит синтез полисахаридов, происходит процесс выведения готовых секретов за пределы клетки.

Лизосомы: разнообразный класс вакуолей, ограниченных одиночной мембраной. Характерный признак – гидролитические ферменты (гидролазы), расщепляющие различные биополимеры. Первичные лизосомы – мелкие мембранные пузырьки, заполненные бесструктурным веществом, содержащим активную кислую фосфатазу, маркерный для лизосом фермент. Вторичная лизосома (вакуоль) – первичные лизосомы + фагоцитарные или пиноцитозные вакуоли. Аутофагосомы – относятся к вторичным лизосомам, но с тем отличием, что в составе вакуолей встречаются фрагменты или целые цитоплазматические структуры. Роль – участие в процессах внутриклеточного расщепления как экзогенных, так и эндогенных биологических макромолекул.

 

Митохондрии: ограничены двумя мембранами. Внешняя отделяет их от гиалоплазмы (ровные контуры и замкнута – мембранный мешок). Внутренняя ограничивает собственно внутреннее содержимое митохондрий, её матрикс. Характерная черта внутренних мембран митохондрий – наличие крист. Функция – окисление органических соединений и использование освобождающейся при распаде этих соединений энергии для синтеза АТФ.

Микротрубочки: белковые структуры, не имеющие мембранного строения, в цитоплазме могут образовывать временные сложные образования, например веретено клеточного деления. Микротрубочки, выделенные из разных источников, имеют сходный состав и содержат белки – тубулины. Функция – принимают участие в создании ряда временных или постоянных структур – внутриклеточный каркас или цитоскелет, веретено клеточного деления, реснички и жгутики, центриоли.

Включения: необязательные компоненты. Возникают и исчезают в зависимости от метаболического состояния клеток. Различают трофические, секреторные, экскреторные, пигментные. К включениям относятся капельки нейтральных жиров, которые могут накапливаться в гиалоплазме. В случае недостатка субстратов для жизнедеятельности клетки эти капельки могут реабсорбироваться. Другим видом включений резервного характера является гликоген, полисахарид, откладывающийся также в гиалоплазме.

107. Розрізняють чоловічі і жіночі статеві клітини, які несуть генетичну інформацію по батьківській і материнській лініях. У статевих клітинах у людини присутні 22 аутосоми і 1 статева хромосома, яка позначається як X або Y – у чоловіків і X – у жінок. При злитті чоловічої та жіночої статевих клітин в процесі запліднення утворюється диплоидная клітина – зигота, яка дає початок усім клітинам нового організму. В ембріогенезі людини статеві клітини вперше виявляються в желточной ентодермі, тобто внегонаднимі, а потім мігрують у закладку статевих залоз.

Чоловічі статеві клітини хребетних — сперматозоїди — зазвичай дуже малі й рухливі. Типові сперматозоїди мають головку, шийку і хвіст. Головка майже цілком складається з ядра, вкритого тонким шаром цитоплазми. Спереду на головці є гострий твердий горбик (акросома), який сприяє проникненню сперматозоїда в яйцеклітину. До складу шийки входить цитоплазма, в якій є центріоль (складова частина клітинного центру), мітохондрії та АТФ як джерело енергії для забезпечення руху сперматозоїда. Хвіст сперматозоїда складається з тонких волокон, вкритих цитоплазматичним циліндром, — це орган руху. Загальна довжина сперматозоона у ссавців і людини становить 5 060 мкм. Кількість сперматозоїдів дуже велика (у ссавців їх упродовж життя дозріває сотні мільйонів).

Жіночі статеві клітини хребетних (яйцеклітини) нерухливі та, як правило, більші від сперматозоїдів. Зазвичай вони мають кулясту або овальну форму й різну будову оболонок. Характерною рисою яйцеклітини є наявність у ній запасних поживних речовин у виді жовтка, необхідних для розвитку нового організму, наявність особливого поверхневого, чи кортикального (cortex — кора), шару цитоплазми і спеціальних оболонок, що вкривають яйцеклітину. Яйцеклітина може мати до трьох оболонок. Розрізняють первинну, вторинну і третинну оболонки. Функції оболонок яйцеклітин багатогранні. У яйцеклітин, що знаходяться на стадії росту, вони відіграють роль мембрани, через яку здійснюється обмін речовин. Оболонки яйцеклітин у багатьох тварин перешкоджають поліспермії під час запліднення, беруть участь у диханні й харчуванні за-родка, у постачанні його солями Кальцію, захищають зародок від несприятливого впливу зовнішнього середовища.

 

108. Біологічне значення запліднення полягає у тому, що внаслідок злиття клітин з різною спадковістю при статевому розмноженні утворюється більш життєздатне потомство, ніж при нестатевому розмноженні. Заплідення відбувається в результаті активного руху сперматозоїда до яйцеклітини, завдяки речовинам, що виділяються гаметами. При злитті чоловічої та жіночої статевих клітин, що мають одинарний набір хромосом, відновлюється диплоїдний набір хромосом, характерний для соматичних клітин організму.

Перша фаза — дистантна взаємодія — забезпечується хемотаксисом — сукупністю специфічних факторів, які підвищують імовірність зіткнення статевих клітин. Важливу роль у цьому відіграють гормони — хімічні речовини, які виробляються статевими клітинами. Встановлено, що яйцеклітини виділяють пептиди, які сприяють залученню сперматозоїдів. Відразу після еякуляції сперматозоїди не здатні проникнути в яйцеклітину доти, поки не відбудеться капацитація — набуття сперматозоїдами запліднювальної здатності під дією секрету жіночих статевих шляхів, що триває 7 год. У процесі капацитації з плазмолеми сперматозоїда в ділянці акросоми віддаляються глікопротеїни, які сприяють акросомальній реакції. У механізмі капацитації велике значення належить гормональним факторам, насамперед прогестерону (гормон жовтого тіла), що активізує секрецію залозистих клітин яйцепроводів. Під час капацитації відбувається зв’язування холестерину цитолеми спермія альбумінами жіночих статевих шляхів та оголення рецепторів статевих клітин. З. відбувається в ампулярній частині маткової труби.

Перед З. відбувається взаємодія та зближення гамет (дистантна взаємодія), зумовлене хемотаксисом. Друга фаза З. — контактна взаємодія, під час якої сперматозоїди обертають яйцеклітину. Численні сперматозоїди наближаються до яйцеклітини та вступають у контакт із її оболонкою. Яйцеклітина починає робити обертальні рухи навколо своєї осі зі швидкістю 4 оберти за хвилину. Ці рухи зумовлені биттям джгутиків сперматозоїдів та продовжуються близько 12 год. У процесі взаємодії чоловічої та жіночої статевих клітин у сперматозоїдах відбувається акросомальна реакція. Вона полягає в злитті зовнішньої мембрани акросоми з передніми 2/3 плазмолеми сперматозоїда. Потім у ділянці злиття мембрани розриваються, і ферменти акросоми виходять у навколишнє середовище. Ініціація другої фази З. відбувається під впливом сульфатованих полісахаридів блискучої зони, що викликають надходження кальцію і натрію в голівку чоловічої гамети, заміщення ними іонів калію і водню та розриву мембрани акросоми. Прикріплення сперматозоїда до яйцеклітини відбувається під впливом вуглеводної групи фракції глікопротеїнів прозорої зони яйцеклітини. Рецептори сперматозоїда для прозорої зони — фермент глікозилтрансфераза, який знаходиться на поверхні акросоми голівки, що «розпізнає» цукор N-ацетилглюкозамін — рецептор жіночої статевої клітини. Плазматичні мембрани в місці контакту статевих клітин зливаються й відбувається плазмогамія — об’єднання цитоплазм обох гамет. Сперматозоїди при контакті з яйцеклітиною можуть зв’язувати десятки тисяч молекул глікопротеїду Zp3. При цьому запускається акросомальна реакція. Ця реакція характеризується підвищенням проникності плазмолеми спермія до іонів Са2+, її деполяризацією, що сприяє злиттю плазмолеми з передньою мембраною акросоми. Блискуча зона виявляється в безпосередньому контакті з акросомальними ферментами. Ферменти руйнують блискучу зону, спермій проходить крізь неї та входить у перивітеліновий простір, розташований між блискучою зоною та плазмолемою яйцеклітини. Через кілька секунд змінюються властивості плазмолеми яйцеклітини, починається кортикальна реакція, а через кілька хвилин змінюються властивості блискучої зони — Zp

У третій фазі в ооплазму проникають голівка і проміжна частина хвостового відділу. Після входження сперматозоїда в яйцеклітину на периферії ооплазми відбувається її ущільнення (зонна реакція) та утворюється оболонка З. Кортикальна реакція — злиття плазмолеми яйцеклітини з мембранами кортикальних гранул, унаслідок чого вміст із гранул виходить у перивітеліновий простір і впливає на молекули глікопротеїдів блискучої зони. Внаслідок цієї зонної реакції молекули Zp3 модифікуються та втрачають здатність бути рецепторами сперматозоїдів. Утворюється оболонка З. товщиною 50 нм, яка перешкоджає поліспермії — проникненню інших сперміїв. Механізм кортикальної реакції включає надходження іонів натрію крізь ділянку мембрани сперматозоїда. Внаслідок цього негативний мембранний потенціал клітини стає слабкопозитивним. Надходження іонів натрію зумовлює вивільнення іонів кальцію із внутрішньоклітинних депо та збільшення його вмісту в гіалоплазмі яйцеклітини. Після цього починається екзоцитоз кортикальних гранул. З них вивільняються протеолітичні ферменти, які розривають зв’язки між блискучою зоною та плазмолемою яйцеклітини, а також між сперматозоїдами та прозорою зоною. Крім того, виділяється глікопротеїд, що зв’язує воду та залучає її в простір між плазмолемою і блискучою зоною. Унаслідок цього формується перивітеліновий простір. Нарешті, виділяється фактор, що сприяє затвердінню прозорої зони й утворенню з неї оболонки З. Завдяки механізмам запобігання поліспермії тільки одне гаплоїдне ядро сперматозоїда одержує можливість злитися з одним гаплоїдним ядром яйцеклітини, що приводить до відновлення характерного для всіх клітин диплоїдного набору. Проникнення сперматозоїда в яйцеклітину через кілька хвилин значно підсилює процеси внутрішньоклітинного обміну, що пов’язано з активізацією її ферментативних систем. Взаємодія сперматозоїдів з яйцеклітиною може бути заблокована за допомогою антитіл до речовин, що входять у прозору зону. На цій основі розробляють засоби імунологічної контрацепції. Після зближення жіночого та чоловічого пронуклеусів, що продовжується у ссавців приблизно 12 год, утворюється зигота — одноклітинний зародок. Уже на стадії зиготи виявляються презумптивні зони як джерела розвитку відповідних ділянок бластули, з котрих надалі формуються зародкові листки. У людини в процесі овуляції з яєчника звичайно виділяється одна яйцеклітина. Тому після З. утворюється одна зигота, з якої розвивається, як правило, один плід. Рідко у процесі дроблення зиготи на ранніх стадіях відбувається відокремлення бластомерів. У цих випадках кожний з них дає початок окремому організму — народжуються монозиготні (однояйцеві) близнюки, генетично цілком ідентичні. Іноді при овуляції з яєчника виділяються дві і більше яйцеклітини, кожна з яких може бути запліднена. У таких випадках з кожної зиготи формується плід, що має генетичні розбіжності з іншими плодами. Це дизиготні (різнояйцеві) близнюки, що нерідко є різностатевими. Використання контрацептивних препаратів запобігає З., зумовлюючи ановуляторний менструально-оваріальний цикл (естроген-гестогенні препарати для систематичного застосування) чи пригнічення життєдіяльності сперматозоїдів (посткоїтальні препарати). Лікування безпліддя, навпаки, спрямоване на стимуляцію гаметогенезу, овуляції, З., а також подальше виношування вагітності.

109. Гаструляція — період ембріогенезу, коли виникають три зародкові листки: ектодерма,ентодерма і мезодерма.В основі гаструляції лежить складний процес хімічних і морфогенетичних перетворень, який супроводжується розмноженням, ростом, керованим переміщенням і диференціацією клітин.

За часом гаструляція поділяється на дві фази: ранню і пізню.

В ранній фазі відбувається утворення зовнішнього (ектодерми)і внутрішнього (ентодерми) зародкових листків.

Пізня фаза полягає у формуванні мезодерми (середнього зародкового листка). В кінці гаструляції відбувається утворення осьових зачатківорганів: нервової трубки, хордомезодермального зачатка і кишкової трубки.

Гаструляція здійснюється такими способами: іміграції, інвагінації, епіболії та делямінації.

Іміграція полягає в активному виселенні частини бластомерів у бластоцель. Розрізняють уні-та мультиполярну іміграцію. За уніполярної іміграції виселення бластомерів відбувається лише з однієї певної ділянки бластодерми. За мультиполярної іміграції виселення бластомерів відбувається з усієї поверхні бластодерми. Бластомери, які виселились в бластоцель утворюють первинний внутрішній листок (ентодерму), а бластомери, які залишились на місці формують первинний зовнішній листок — ектодерму. Такий спосіб творення гаструли характерний для рептилій, птахів.

Інвагінація полягає у вп'ячуванні бластодерми вегетативного полюсу в напрямку до анімального. Внаслідок цього зародок із одношарового стає двохшаровим: має первинну ектодерму і ентодерму. Внаслідок інвагінації вегетативного полюсу до анімального бластоцель витискується і зберігається лише у вигляді щілини. Утворюється нова порожнина — гастроцель або порожнина первинної кишки. Гастроцель відкривається первинним ротом або бластопором. Краї бластопора називаються губами. Дорсальна губа, яка відповідає спинній стороні зародка, вентральна або черевна і ті, що лежать між ними, називаються боковими губами бластопора. Такий спосіб гаструляції характерний для ланцетника, голкошкірих та нижчих хордових.

 

Епіболія — обростання дрібними бластомерами анімального полюсу великих бластомерів вегетативного, які переповнені жовтком. Такий спосіб гаструляції характерний для амфібій.

Делямінація — тангенціальне розщеплення поверхневого шару бластомерів на два: первинного зовнішнього (ектодерму) і первинного внутрішнього (ентодерму). Такий спосіб гаструляції властивий птахам та вищим хребетним.

 

110. Гістогене́з (від грец. histos — тканина + грец. genesis — утворення, розвиток) — сукупність процесів, що приводять до утворення і відновлення тканин в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу). Гістогенез відбувається паралельно з органогенезом і системогенезом, але процес їхнього росту і становлення функцій продовжується у плодовому і постнатальному періодах.

 

111.Прові́зорні о́ргани — тимчасові органи у зародків та личинок тваринних організмів, які зникають у процесі їхнього розвитку. Одна з форм ценогенезу, або ембріоадаптації. виконує трофічну, депонуючу, дихальну, екскреторну (для плода), ендокринну (продукує хоріональний гонадотропін, прогестерон, плацентарний лактоген, естрогени та ін.), захисну (включаючи імунний захист) функції.

112.Плацента (лат. placenta, грец. plakus — корж, син. дитяче місце) — орган, що утворюється під час вагітності й забезпечує зв’язок між організмом матері і плодом.Через плаценту з крові матері до плоду проходять амінокислоти, глюкоза, ліпіди, електроліти, вітаміни, гормони, імуноглобуліни, вода, оксиген, а з ембріона у кров матері виділяються продукти метаболізму та вуглекислий газ. Кров матері та плод в нормі ніколи не змішуються завдяки наявності гематоплацентарного бар’єра. Однією з найважливіших функцій цього бар’єра є забезпечення імунологічного гомеостазу в системі мати — плід.

113.Тканина — це сукупність клітин, подібних за походженням, будовою і пристосовані до виконання однієї або кількох функцій. Між клітинами в деяких тканинах знаходиться міжклітинна речовина, яка не має клітинної будови.В організмі тварин та людини розрізняють 4 типи тканин:

-сполучна тканина (Сполучна́ ткани́на — тканина живого організму, яка виконує опорну, захисну і трофічну функції. Складається з декількох видів клітин; переважно з фібробластів, волокон і основної тканинної речовини. Міжклітинна речовина добре виражена.)

-м'язова тканина (Клітини м'язової тканини називають міоцитами.Завдяки міофібрилам м'язова клітина здатна скорочуватися під впливом нервових імпульсів)

-нервова тканина (З нервової тканини складається головний і спинний мозок, що утворюють центральну нервову систему, й черепно-мозкові та спинномозкові нерви, що утворюють периферичну нервову систему, а також мотонейрони. Нервова тканина забезпечує обмін сигналами між різними структурами організму, а також зв'язок організму з навколишнім середовищем.)

-епітеліальна тканина. (Епітеліальні тканини утворені шарами клітин, що вистилають поверхні органів (наприклад, поверхню шкіри, дихальних шляхів, репродуктивної системи, внутрішню поверхню травної системи). Епітеліальна тканина служить для захисту організму від мікроорганізмів, механічних пошкоджень, втрати рідини тощо.)

Здебільшого рослинні тканини поділяють на шість груп.

1.Меристематичні (твірні).

2.Покривні.

3.Основні (паренхіматичні).

4.Механічні.

5.Провідні.

6.Видільні.

114.Епітеліальні тканини утворені шарами клітин, що вистилають поверхні органів (наприклад, поверхню шкіри, дихальних шляхів, репродуктивної системи, внутрішню поверхню травної системи). Клітини епітелію щільно прилягають одна до одної, забезпечуючи таким чином наявність бар'єру між зовнішнім середовищем та органом. Крім захисної функції, епітеліальна тканина може виконувати також видільну та поглинаючу. Епітеліальна тканина служить для захисту організму від мікроорганізмів, механічних пошкоджень, втрати рідини тощо.

115.Регенерація (від лат. regeneratio — відродження) — процес відновлення організмом втрачених або пошкоджених структур. Здатність відновлювати цілісність організму є фундаментальною властивістю живих істот.

Фізіологічна регенерація-Відбувається протягом усього життя організму і характеризується оновленням клітин слизових, серозних оболонок, внутрішніх органів, різних тканин, залежно від зміни умов їх існування в процесі виконання тих або інших функцій

Репаративна регенерація-Буває у двох формах. У першому випадку некроз, що є наслідком патологічного процесу, поступово заміщується тканиною, ідентичною тій, що загинула, і місце пошкодження зникає безслідно. В інших випадках нормалізація порушених функцій забезпечується за рахунок гіперплазії клітин (та внутрішньоклітинних структур) не в місці пошкодження, а в навколишніх тканинах. Сама ж ділянка некрозу поступово заповнюється сполучною тканиною, яка в подальшому трансформується в

рубець. Така форма називається неповною регенерацією, або субституцією.

Патологічна регенерація-Патологічна регенерація це така, що перебігає не так, як у звичайних умовах. Виникає при спотворенні ходу регенераторного процесу. Це спостерігається при порушенні харчування (білкова, вітамінна недостатність), нервової регуляції, гормональних розладах, пригніченні імунних реакцій і характеризується сповільненням або спотворенням регенерації.

116. Одношаровий плоский (покривний) епітелій (ендотелій і мезотелий). Ендотелій вистилає зсередини кровоносні, лімфатичні судини, порожнини серця. Ендотеліальні клітини плоскі, бідні органелами і утворюють ендотеліальний пласт. Добре розвинена обмінна функція. Вони створюють умови для кровотоку. При порушенні епітелію утворюються тромби. Ендотелій розвивається з мезенхіми. Другий різновид - мезотелий - розвивається з мезодерми. Вистилає всі серозні оболонки. Складається з плоских полігональної форми клітин, пов'язаних між собою нерівними краями. Клітини мають одне, рідше два сплощені ядра. На апікальній поверхні є короткі мікроворсинки. Вони мають всмоктувальної, видільної та розмежувальної функціями. Мезотелий забезпечує вільне ковзання внутрішніх органів відносно один одного. Мезотелий виділяє на свою поверхню слизовий секрет. Мезотелий запобігає утворенню сполучнотканинних спайок. Досить добре регенерують за допомогою мітозу.

Одношаровий кубічний епітелій розвивається з ентодерми і мезодерми. На апекальной поверхні є мікроворсинки, що збільшують робочу поверхню, а в базальної частини цитолемма утворює глибокі складки, між якими в цитоплазмі розташовуються мітохондрії, тому базальна частина клітин виглядає покресленої. Вистилає дрібні вивідні протоки підшлункової залози, жовчні протоки і ниркові канальці.

 

Одношаровий циліндричний епітелій зустрічається в органах середнього відділу травного каналу, травних залозах, нирках, статевих залозах і статевих шляхах. При цьому будова і функція визначається його локалізацією. Розвивається з ентодерми і мезодерми. Слизову шлунка вистилає одношаровий залозистий епітелій. Він виробляє і виділяє слизовий секрет, який поширюється по поверхні епітелію і захищає слизову оболонку від пошкодження. Цитолемма базальної частини також має невеликі складки. Епітелій має високу регенерацією, яка залежить від середовища, з якою контактує епітелій (у шлунку 1,5 доби, в кишечнику 2-2,5 доби), у дітей регенерація йде швидше.

Ниркові канальці і слизова оболонка кишечника вистелена каемчатим епітелієм. У каемчатом епітелії кишечнику переважають каемчатие клітини - ентероцити. На їх верхівці розташовуються численні мікроворсинки. У цій зоні відбувається пристінкових травлення та інтенсивне всмоктування продуктів харчування. Слизові келихоподібних клітини виробляють на поверхню епітелію слиз, а між клітинами розташовуються дрібні ендокринні клітини. Вони виділяють гормони, які забезпечують місцеву регуляцію.

Одношаровий багаторядний війчастий епітелій. Він вистилає повітроносні шляхи і має ектодермальне походження. У ньому клітини різної висоти, і ядра розташовуються на різних рівнях. Клітини розташовуються пластом. Під базальної мембраною лежить пухка сполучна тканина з кровоносними судинами, а в епітеліальному пласті переважають високодиференційовані війчасті клітини. У них вузьке підставу, широка верхівка. На верхівці розташовуються миготливі війки. Вони повністю занурені у слиз. Між війчастими клітинами знаходяться келихоподібних - це одноклітинні слизові залози. Вони виробляють слизовий секрет на поверхню епітелію.

117. Багатошаровий плоский (покривний)незроговілий епітелій. Він розвивається з ектодерми, вистилає рогівку, передній відділ травного каналу і ділянка анального відділу травного каналу, піхву. Клітини розташовуються в декілька шарів. На базальній мембрані лежить шар базальних або циліндричних клітин. Частина з них - стовбурові клітини. Вони проліферують, відокремлюються від базальної мембрани, перетворюються в клітки полігональної форми з виростами, шипами і сукупність цих клітин формує шар шипуватий клітин, розташованих у кілька поверхів. Вони поступово стають більш щільними і утворюють поверхневий шар плоских, які з поверхні відторгаються в зовнішнє середовище.

Багатошаровий плоский зроговілий епітелій - епідерміс, він вистилає шкірні покриви. У товстій шкірі (долонні поверхні), яка постійно відчуває навантаження, епідерміс містить 5 шарів:

1 - базальний шар - містить стовбурові клітини, диференційовані циліндричні і пігментні клітини (пігментоціти).

2 - шипуватий шар - клітини полігональної форми, в них містяться тонофібрили.

3 - зернистий шар - клітини набувають ромбоподібну форму, тонофібрили розпадаються і всередині цих клітин у вигляді зерен утворюються білок кератогиалин, з цього починається процес зроговіння.

4 - блискучий шар - вузький шар, в ньому клітини стають плоскими, вони поступово втрачають внутрішньоклітинну структуру, і кератогиалин перетворюється на елеідін.

5 - роговий шар - містить рогові лусочки, які повністю втратили будова клітин, містять білок кератин. При механічному навантаженні і при погіршенні кровопостачання процес зроговіння посилюється.

У тонкій шкірі, яка не відчуває навантаження, відсутня зернистий і блискучий шар.

Багатошаровий кубічний і циліндричний епітелії зустрічаються вкрай рідко - в області кон'юктиви очі і області стику прямої кишки між одношаровим і багатошаровим епітелієм.

118. Волокниста сполучна тка­нина залежно від вмісту волок­нистих структур є пухкою і щіль­ною. Пухка містить порівняно більше клітин і аморфної речови­ни, а щільна багатша на волок­нисті структури. Щільну сполуч­ну тканину залежно від розташу­вання волокнистих структур по­діляють на оформлену та неоформлену: в оформленій волок­на розташовані паралельно, а в неоформленій ідуть у різних напрямках, утворюючи сітку.

Серед усіх згаданих у класи­фікації різновидів сполучної тканини найбільш поширеною є така, що містить усі види елементів, є пухка волокниста сполучна тканина. Вона містить­ся майже у всіх внутрішніх орга­нах, утворює їхні оболонки, за­повнює проміжки між органами, підстилає епітелій, супровод­жує судини та нерви. Вона виконує всі функції, які властиві тканинам внутрішнього середо­вища, а саме: трофічну, захисну, опорно-механічну. Крім того, пухка сполучна тканина виконує також замісну функцію (при по­шкодженні заміщає, заповнює собою дефект в органах).

119. Пухка сполучна тканина (textus connectivus laxus) побудо­вана з клітин і міжклітинної речовини. Остання, у свою чергу, включає волокнисті структури (колагенові, еластич­ні і ретикулярні волокна) й основну міжклітинну речовину. До клітин­них елементів пухкої сполучної тканини належать: фібробласти, макрофаги, плазмоцити, тканинні базофіли, адипоцити, пігментоцити, адвентиційні кліти­ни, а також лейкоцити, які мігрують з крові. Фібробласти — це клітини-продуценти міжклітинної речовини. Саме вони синтезують як волокнисті структури, так і основні компоненти аморфної речовини. У певному розумінні фібробласти будують сполучну тканину. Макрофаги відіграють важли­ву роль як у природному, так і в набутому імунітеті організму. Участь макрофагів у природно­му імунітеті проявляється у їхній здатності до фагоцитозу і в син­тезі низки активних речовин — фагоцитину, лізоциму, інтерфе­рону, пірогену, компонентів сис­теми комплементу та інших, які с основними факторами при­родного імунітету, їхня роль у набутому імунітеті полягаг, в пе­редачі антигену імунокомпетентним клітинам (лімфоцитам) після його переробки з кор­пускулярної форми в молекуляр­ну (участь у кооперативній триклітинній системі імунної відпо­віді разом з Т- і В-лімфоцита­ми). Крім того, макрофаги секретують медіатори-монокіни, які сприяють специфічній реакції на антигени, і цитолітичнї фак­тори, які вибірково руйнують пухлинні клітини. Плазмоцити забезпечують гумораль­ний імунітет, тобто вироб­лення специфічних білків-антитіл, реагуючи на проникнення в організм антигену, який ними буде знешкоджуватись. Похо­дять плазматичні клітини зі стовбурової кровотворної клі­тини, а саме з В-лімфоцитів. Тканинні ба­зофіли часто локалізуються за ходом кровоносних судин мікроциркуляторного русла, утво­рюючи периваскулярні піхви. Велика кількість цих клітин зустрічається у стінці органів шлунково-кишкового тракту, в матці, молочній залозі, тимусі, мигдаликах. Адипоцити (жирові клітини).Раніше вони називались ліпоцитами. Ці клітини здатні накопичувати у своїй цитоплазмі резервний жир, який мас зна­чення у трофіці, енергоутворенні та метаболізмі води. Пігментоцити сполучної тканини, як правило, не продукують меланін, а лише фагоцитують його (про що свід­чить від'ємна ДОФА-реакція).

120. Міжклітинна речовина — продукт синтетичної діяльності і секреції клітин. Основна (аморфна) речовина, в яку занурені клітини і волокна сполучної тканини, – це гель певної в’язкості та хімічного складу. Вона складається з води, білків, ліпідів, полісахаридів, мінеральних речовин. Вміст і склад основної речовини неоднаковий у різних видах сполучної тканини. В утворенні основної речовини провідну роль відіграють фібробласти. Волокнисті структури міжклітинної речовини представлені колагеновими, еластичними та ретикулярними волокнами. Колагенові волокна мають вигляд хвилястих, спірально покручених тяжів. Вони не розгалужуються, можуть утворювати пучки і не анастомозують між собою. В основі цих волокон лежить білок колаген, який надає колагеновим волокнам міцності, тому вони забезпечують механічні властивості сполучної тканини. Вони побудовані із фібрилярних білків колагену і еластину, а вуглеводно-білкові комплекси, протеоглі­кани, утворюють основну міжклітинну речовину. Вуглеводними компонентами протеогліканів є глікозаміноглікани. Основні низько молекулярні компоненти сполучної тканини – вода й іони натрію. Вміст волокнистих структур, основної речовини й води неоднаковий у різних видах сполучної тканини. В середньому частка основної міжклітинної речовини в організмі складає 20 % маси тіла, а вся сполучна тканина – близько 50 % маси тіла. З віком у сполучній тканині зменшується вміст води і глікозаміно­гліканів, а зростає вміст колагену; одно­час­но змінюються фі­зико-хімічні властивості ­волокон. Макромолекули, із яких побудовані волокнисті структури, і основна речовина сполучної тканини, синтезуєються в клітинах (фіб­робластах, хондробластах тощо). Після виходу із клітин в міжклітинний простір окремі макромолекули внаслі­док міжмолекулярної взаємодії утворюють складніші структури (комплекси про­теогліканів, волокна, агрегати протео­гліканів, глікопротеїнів і волокнистих елементів). Розпад макромолекул відбувається під дією ферментів лізосом (протеїназ, глікозидаз, сульфатаз). Швидкість оновлення для глікозаміногліканів складає декілька днів чи тижнів, а для колагену – декілька місяців.

 

121. сполучні тканини із спецефічними властивостями різновиди, особливості будови та функціональне значення. До неї входять: жирова, ретикулярна та слизова тканини Ретикулярна тканина утворює строму кровотворних органів, в яких вона добре розвинена. В комплексі з макрофагами забезпечує специфічне мікрооточення для проліферації, диференціації та міграції клітинних елементів. Ретикулярна тканина входить до складу слизових оболонок, в меншій мірі — печінки. Вона утворена із ретикулярних клітин зірчастої форми і волокон, які формують сітку (від лат. геїісиішп -сітка). В комір-ках сітки міститься тканинна рідина, лімфоцити, макрофаги, плазмоци-ти та інші клітини. За походженням вона є похідним мезенхіми. Ядро ретикулярних клітин округле, характеризується помірним вмістом хроматину; цитоплазма містить малочисельні мітохондрії та комплекс Гольджі на різних рівнях розвитку, інші органели. Ретикулінові волокна знаходяться у глибоких інвагінаціях плазмолеми ретикулярних клітин. Слизова сполучна тканина спостерігається лише в пупковому ка-натику плода. Клітинні елементи представлені тут у вигляді мукоци-тів - клітин типу фібробластів. Головна особливість цієї тканини - це відсутність волокнистих структур. Жирова тканина – різновид сполучної тканини. Складається вона з жирових клітин – адипоцитів. В організмі людини жирова тканина виконує безліч функцій. Серед них: забезпечення енергією, теплоізоляція, захист органів від механічних пошкоджень (жирова подушка), ендокринна функція. Існує два різновиди жирової тканини: бура і біла. Вони відрізняються не тільки кольором (біла має білий або злегка жовтуватий колір, а бура – бурий або коричневий), Бура жирова́ ткани́на або бурий жир (лат. textus adiposus fuscus) — спеціалізований тип жирової тканини, у якій окиснення жирів відбувається для отримання тепла, Аципоцити бурої жирової тканини менші за розміром (20—40 мкм у діаметрі), ніж у білій, а також відрізняються полігональною, а не круглою формою. Тригліцериди у клітинах бурого жиру запасаються у формі кількох невеликих крапель[3], ядро займає центральне положення[4]. Також ця тканина має суттєво більшу кількість мітохондрій, ніж білий жир, і краще кровопостачання. Комбінація великої кількісті зеленуватих цитохромів, що містяться у мітохондріях, та червоного гемоглобіну крові і надають бурій жировій тканині її забарвлення Біла жирова тканина утворена крупними ліпоцитами до 120 мкм, цитоплазма яких заповнює одна велика жирова краплина. Ядро та органели під оболонкою.

122 КРОВ І ЛІМФАЯК ТКАНИНА,СТРУКТУРНІ КОМПОНЕНТИ

Кров є рухливою тканинною системою, яка складається з рідкої міжклітинної речовини (плазми) і клітин (формених елементів). Серед формених елементів крові виділяють еритроцити, лейкоцити й тромбоцити (кров'яні пластинки). Плазма становить 55-60 % об'єму крові, а формені елементи – 40–45 %. Основну масу клітин крові становлять еритроцити. Співвідношення між еритроцитами й плазмою крові називається гематокритним числом і має діагностичне значення. У нормі гематокрит становить 40–45 %.Загальна кількість крові в організмі людини дорівнює 4–6 л (близько 5–9 % від маси тіла). Лімфа (від лат. lympha — чиста вода, волога) — прозора рідина, за своєю структурою схожа на плазму крові, проте не містить еритроцитів, і тромбоцитів, але містить багато видів лімфоцитів, близько п'яти тисяч, та макрофагів (білі кров'яні тільця, що беруть участь в хімічному поглинанні чужорідних мікроорганізмів).

Функції лімфи — повернення білків, води і солей із тканин у кров. В організмі людини міститься 1-2 літри лімфи. Лімфатична система бере участь у створенні імунітету, захищає організм від хвороботворних мікробів. Лімфатичними судинами при зневодненні та загальному зниженні захисних сил імунітету можливе поширення паразитів: найпростіших, бактерій, вірусів, грибків та ін., що називають лімфогенним шляхом розповсюдження інфекції, інвазії або метастазування пухлин.

 

123 ГЕМОГРАМА ЗДОРОВОЇ ЛЮДИНИ

Показник Значення

Гематокрит (співвідношення формені елементи: плазма) 45%: 55%

Кількість еритроцитів 4 – 5 × 1012 в 1 л

Кількість ретикулоцитів 2 – 10 на 1 тис еритроцитів

Кількість лейкоцитів 4 – 9 × 109 в 1 л

Кількість тромбоцитів 180 – 320 × 109 в 1 л

Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) 6 – 12 мм/год

Гемоглобін 120 – 160 г/л

 

124 ЛЕЙКОЦИТАРНА ФОРМУЛА ЗДОРОВОЇ ЛЮДИНИ

Лейкоцитарна формула - процентне співвідношення в крові окремих видів лейкоцитів. Лейкоцитарні формули складають на підставі підрахунку забарвленому сухому мазку крові по можливості більшого числа лейкоцитів, але не менше 200. Вона дозволяє оцінювати функціональний стан різних кровотворних тканин, які постачають кров окремі види лейкоцитів. Лейкоцитарна формула піддається значним коливанням і у здорових людей. Практично найчастіше користуються Л. ф. крові людини, запропонованої Шилінгом

Норма лейкоцитів у формулі крові, (%)

Нейтрофіли паличкоядерні 1-6

Нейтрофіли сегментоядерні 47-72

Еозинофіли 0,5-5

Базофіли 0-1

Лімфоцити 19-37

Моноцити 3-11

 

125 МОРФОФУНКЦІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕРИТРОЦИТІВ

Еритроци́ти — або червонокрівці — у ссавців і людини є нерухомими, високодиференційованими клітинами, які у процесі розвитку втратили ядро та всі цитоплазматичні органели і пристосовані до виконання практично єдиної функції — дихальної, що здійснюється завдяки наявності в них дихального пігменту гемоглобіну. Тобто еритроцити, це невеликі без'ядерні клітини крові червоного кольору, функція яких — транспорткисню і частково вуглекислого газу. Загальна кількість еритроцитів у крові однієї людини становить близько 25×1012/л. Загальний об'єм еритроцитів у людини — 2 літри. Під часаналізів крові вміст всіх формених елементів подається на одиницю об'єму — 1 літр, що позначають Позначають еритроцити скороченням латинськими літерами Er. Кількість еритроцитів дорівнює у чоловіків від 3,9×1012 до 6,0×1012/л; у жінок — від 3,7×1012 до 5,5×1012/л. Більшу концентрацію еритроцитів спостерігають у крові новонароджених дітей — від 6,0×1012 до 9,0×1012/л, а також у старих людей — до 6,0×1012/л. Число еритроцитів у здорових людей може коливатися залежно від фізичного навантаження, перебування в умовах розрідженої атмосфери, дії гормонів, тощо. Зокрема, жіночі статеві гормони гальмують розвиток еритроцитів, унаслідок чого вміст червонокрівців у крові жінок менший, ніж у чоловіків. Підвищення кількості еритроцитів в одиниці об'єму крові називають еритроцитозом або поліцитемією, а зниження — еритроцитопенією./л.

 

126.Кров*яні пластинки -Тромбоци́ти — кров'яні пластинки, без'ядерні клітини крові діаметром 2 – 4 мкм, що мають неправильну округлу форму й утворюються в червоному кістковому мозку змегакаріоцитів.

При пошкодженні стінки судини тромбоцити нагромаджуються в місці травми і руйнуються, виділяючи при цьому в плазму особливий фермент. Під його впливом розчинний білок фібриноген, що знаходиться у плазмі, перетворюється на нерозчинну форму — фібрин, що утворює густу волокнисту мережу ниток, у якій застрягаютьеритроцити, лейкоцити і тромбоцити, формуючи кров’яний згусток — тромб. За рахунок видалення плазми, що залишилася, тромб ущільнюється, закупорює судину, і кровотеча припиняється. Через якийсь час тромб розсмоктується і прохідність судини відновлюється. Плазма крові без фібриногену називається сироваткою крові.

Тривалість життя тромбоцитів становить 7 – 10 днів. Фізіологічні коливання кількості тромбоцитів у крові протягом доби – приблизно 10%. У жінок під час менструації кількість тромбоцитів може зменшуватись на 25 – 50%. Тромбоцити виконують ангіотрофічну, адгезивно-агрегаційну функції, беруть участь у процесах згортання та фібринолізу, забезпечують ретракцію кров’яного згустку. Вони здатні переносити у своїй мембрані циркулюючі імунні комплекси, підтримувати спазм судин.

Вміст тромбоцитів у крові в нормі: новонароджені 1 – 10 днів – старше 10 днів та дорослі

 

127-Нейтрофіли - найбільша група лейкоцитів (50 - 75%). Тривалість їх життя близько 15 днів. У їх життя виділяються три періоди:

1. Життя в кістковому мозку (мітотична і постмітотіческіх фази); це особливий резерв, чисельно переважаючий кількість циркулюючих нейтрофілів у 90 разів. По «вимогу» організму вони викидаються в кров.

2. Життя в крові (міграційна фаза); в ній циркулює не іще 1% наявних в організмі нейтрофілів.

3. Життя в тканинах (тканинна фаза) - тут зосереджена основна маса цих клітин.

Основна функція нейтрофілів полягає в захисті організму від інфекції, від усього чужорідного і того, що віджило свій вік. Цей процес включає хемотаксис, фагоцитоз і знищення мікроорганізмів ("прикордонники").

 

Нейтрофіли є найбільш потужними з усіх лейкоцитів ферментообразователямі. Вони:

- секретують в навколишнє середовище лізосомні катіонні білки і гістони; продукують інтерферон, здійснюючи тим самим противірусну дію;

- синтезують фермент ацил-оксіацілгідролазу, що руйнує ліпід А - компонент ендотоксинів грамнегативної мікрофлори;

- учавствуют в процесах гемостазу, входять до складу білого тромбу, виділяють прекалікреїн і фактор активації тромбоцитів, сприяють включенню останніх у цей процес;

- транспортують вітамін В12, пов'язують білок; його концентрація в сироватці підвищується при мієлолейкозах і знижується при нейтропенії;

- виробляють нейтрофільний Кейлон, ингибирующий їх власну проліферацію, тому їх загибель у вогнищі запалення в певній мірі стимулює і підвищення їхньої продукції в кістковому мозку;

- є найважливішими микрофагами, очищають вогнище запалення, від мікробів і продуктів розпаду;

- виходять у великій кількості з кісткового мозку в периферичну кров під впливом медіаторів запалення

Для більшості інфекцій, особливо кокових, характерний нейтрофільний лейкоцитоз (нейтрофілія).

Розрізняють такі різновиди нейтрофільного лейкоцитозу.

1. Без ядерного зсуву - збільшення в крові кількості зрілих сегментоядерних нейтрофілів на тлі загального лейкоцитозу.

2. З гіпорегенератівная ядерним зсувом вліво (простий)

3. З регенеративним ядерним зсувом вліво

4. З гіперрегератівним ядерним зсувом вліво, характеризується появою мієлоцитів

5. З дегенеративним ядерним зсувом вліво - наростання числа паличкоядерних нейтрофілів без супутнього збільшення юних форм

6. З регенеративно-дегенеративним зсувом вліво - наростання числа паличкоядерних гранулоцитів, метамиелоцитов, мієлоцитів з ознаками дегенерації

7. Ядерний зсув нейтрофілів вправо - поява в крові великої кількості полісегментірованних (понад 5 сегментів в ядрі) нейтрофілів на тлі зменшення або зникнення молодих клітин

128.Базофіли-На частку базофілів доводиться 0-1% в лейкоцитарній формулі. Вони, як і еозинофіли, виконують дезінтоксикаційну функцію. Первинні гранули базофілів великі, оточені мембраною, ідентичною плазматичної мембрані. Мембрана гранул, як і плазматична мембрана базофілів має високу активність фосфоліпаз і ліпооксігенази, тому базофіли є важливим джерелом лейкотрієнів (лейкотриен В4 продукується тільки базофилами). Гранули базофілів містять пероксидазу, гепарин та інші кислі сульфатованих глікозаміноглікани; гістамін, калікреїн, фактор хемотаксису еозинофілів, фактор активації тромбоцитів. Гепарин базофілів перешкоджає згортанню крові у вогнищі запалення, а гістамін розширює капіляри, сприяючи розсмоктуванню і загоєнню.

Базофілія може бути відносною і абсолютною. Відносна базофилия - збільшення в крові відносного вмісту базофілів (більше 1% всіх білих клітин). Абсолютна базофилия - стан, при якому в крові виявляється більше 0,15. 109 / л базофілів.

Базофілія буває при анафілактичних, алергічних реакціях, при аутоімунних захворюваннях (неспецифічний виразковий коліт, колагенози), деяких гельмінтозах (анкілостомідоз); ряді аутоімунних ендокринопатій (мікседема, тиреоїдит, цукровий діабет першого типу), мієлопроліферативних хворобах (еритремія, тромбоцитемия, мієлоїдна метаплазія, хронічний мієлолейкоз), гемофілії, проліферативної фазі гострого запалення, вірусних захворюваннях (вітрянка, грип), хронічних інфекціях (туберкульоз), дефіциті заліза в організмі, при раку.

Вона може бути і у здорових жінок в період лактації і на початку менструації, і в осіб, які перенесли спленектомію. Відсутність базофілів в периферичної крові (абазофілія) - пересічне явище, не відхилення від норми.

129-Кількість еозинофілів відповідно до лейкоцитарної формулою становить 2-5%. Вони функціонують головним чином в тканинах; їх співвідношення в крові і чисельність в тканинах 1: 100.

Процес продукування еозинофілів і їх виходу в кров стимулюються цитокінами ІЛ-5 і ІЛ-3. Гранули еозинофілів людини містять:

- миелопероксидазу (надає токсичну дію на паразитів);

- катіонні білки, зокрема, еозинофільний катіонний білок (не володіє бактерицидною активністю, але сприяє скороченню гладких м'язів); є основним білком еозинофілів, надає паразітоцідного дію;

-глюкоронідазу; кислу?-гліцерофосфатазу;

- протизапальні медіатори (знижують інтенсивність гіпереріческого запалення і алергії); фосфатази (руйнують фактор активації тромбоцитів); гістаміназу (інактивує гістамін); арилсульфатазу (руйнує лейкотрієни) і ін

Еозинофіли здатні до хемотаксису і фагоцитозу. Їх фагоцитарна активність проявляється у ставленні імунних комплексів і паразитів, вони грають захисну роль в протигельмінтних імунітеті. Еозинофільна пероксидаза надає цитотоксичну дію на гельмінтів.

Крім того, еозинофіли викидають плазміноген, тим самим, беручи участь у процесі фібринолізу.

Збільшення в крові відносного вмісту еозинофілів (вище 5%) або абсолютна їх зміст більше 0,45. 109 / л - еозинофілія. Значний еозинофільний лейкоцитоз (вище 15 - 20%, абсолютне число вище 1,5. 109 / л) називається великий еозинофілією.

Еозінофілія розвивається при:

- алергічних процесах (бронхіальна астма, сінна лихоманка, полінози, атонічний дерматит, набряк Квінке, кропив'янка, лікарський анафілактичний синдром);

- паразитарних та глистових захворюваннях (трихінельоз, аскаридоз, ехінококоз, дифиллоботриоз, цистицеркоз, лямбліоз, короста, філяріатози);

- інфекціях - період реконвалесценції - «рожева зоря одужання» (скарлатина, хвороба котячих подряпин, безліхорадочний форми туберкульозу, тонзилогенна інфекція);

- иммунопатологических захворюваннях (грибковий алергічний альвеоліт, бронхолегеневий аспергільоз, отруєння лізолом та інші астмаподобние синдроми, що розвиваються у відповідь на пеніцилін, сульфаніламіди та інші медикаменти, бульозна пухирчатка, ревматоїдний артрит);

- імунодефіцитних станах (ізольований дефіцит IgA, пневмоцистна пневмонія, кокцидіомікоз);

- ендокринопатіях (первинний гіпокортицизм, хвороба Аддісона, пангіпопітуіторізм);

- хронічних шкірних хворобах (псоріаз, іхтіоз, різнокольоровий лишай, рецидивуючий гранулематозний дерматит);

- лейкозах та інших неоплазм

- ізольованою сімейної еозинофілії і спадковому мастоцитоз.

Стан, при якому знижується відносний вміст еозинофілів в крові (нижче 2%) або їх абсолютне число менш ніж 0,09. 109 / л - еозинопенія. Повна відсутність еозинофілів називається анеозинофілією. Еозінопенія і анеозінофілія буває при агранулоцитозе (на тлі нейтропенії), при сепсисі, на початку розвитку гострих інфекційних захворювань. Зниження числа еозинофілів при наростаючому лейкоцитозі вказує на загострення процесу, анеозінофілія з лимфопенией є несприятливою ознакою.

130-Лімфоцити - головні клітини імунної системи. Вони координують і здійснюють імунну відповідь за рахунок продукування запальних цитокінів та антигенспецифических зв'язують рецепторів, відповідають за формування специфічного імунітету, здійснюють функцію імунного нагляду в організмі, забезпечують захист від усього чужорідного, зберігаючи генетичне сталість внутрішнього середовища. Лімфоцити - нефагоцітірующіе лейкоцити, не мають ферментативно-рецепторного апарату фагоцитозу, що використовується для диференціювання лімфоїдних і мієлоїдних клітин-попередниць.

Розрізняють В-, Т-і NK - лімфоцити. У периферичної крові є збірна група (нульові - ні Т-, ні В-лімфоцити), що не мають ознак Т-і В-лімфоцитів (незрілі лімфоцити, які ще не коммітірованних у В-або Т-лінію).

В-лімфоцити диференціюються в кістковому мозку, є попередниками плазмоцитів - антітелопродуцентов. Вони відповідають за біосинтез антитіл. Популяція В-лімфоцитів порівняно недовговічна. Ці клітини живуть не більше 10 днів (якщо не активуються).

В-лімфоцити, що не зазнали впливу антигену і утворюються в кістковому мозку імунологічно незрілі.

Т-лімфоцити, утворюються зі стовбурових клітин кісткового мозку, диференціюються в тимусі в результаті чого формуються зрілі функціонально повноцінні Т-клітини, що здійснюють клітинний імунітет. Важливе значення в стимуляції їх росту і дозрівання мають цитокіни ІЛ-2; ІЛ-3; ІЛ-4.

Т-лімфоцити - довгоживучі клітини. Їх індивідуальне існування може тривати до 20 років і більше.

Виділяють такі типи Т-лімфоцитів:

- Т-кілери

- Т-супресори

- NК - лімфоцити (природні кілери) утворюються в кістковому мозку з попередників лімфоїдних клітин; беруть участь в неспецифічної цитотоксичності по відношенню до внутрішньоклітинно розташованим патогенів; проявляють цитотоксичність без попередньої антигенної стимуляції; атакують аномальні клітини (пошкоджені клітини, клітини інфіковані вірусом, ракові клітини); виділяють цитотоксичні гранули, здатні вбивати безпосередньо або за рахунок антителозависимой клітинно-опосередкованої цитотоксичності.

Стан, що характеризується збільшенням кількості лімфоцитів в крові - абсолютного (більше 5000. 109 / л) або відносного (понад 40%) - лімфоцитоз.

Фізіологічний лімфоцитоз спостерігається на 4 - 5-ий день після народження (за кількістю лімфоцити переважають над гранулоцитами - «перший перехрест») і триває до 4-5 років, коли відбувається вирівнювання відносного вмісту лімфоцитів і нейтрофілів на рівні 40 - 45% («другий перехрест»).

131. Моноцити (англ. Monocyte) — великі одноядерні лейкоцити, що належать до агранулоцитів, тобто не містять в цитоплазміазурофільних гранул. Моноцити, як і лімфоцити, мають несегментоване ядро. Але на відміну від лімфоцитів, моноцити мають ядро неправильної форми, в той час як лімфоцити мають округле темне ядро.

Моноцити це найбільші клітини крові. Потрапляючи в тканини, вони перетворюються в макрофагів. Макрофаги — це великі клітини, що активно руйнують бактерії. Макрофаги у великих кількостях накопичуються в осередках запалення. В порівнянні з нейтрофілами моноцити більш активні у відношенні вірусів, ніж бактерій, і не руйнуються під час реакції з чужорідним антигеном, тому в осередках запалення спричиненого вірусами гній не формується. Також моноцити накопичуються у вогнищах хронічного запалення.

Моноцити володіють вираженою здатністю до фагоцитозу, причому є макрофагами, тобто здатні до поглинання досить великих чужорідних частинок і клітин або великої кількості дрібних частинок. При цьому моноцити зазвичай не гинуть після фагоцитуваннячужорідних часток та клітин. Цим вони відрізняються від мікрофагів — нейтрофілів і еозинофілів, що здатні поглинати лише відносно невеликі частинки і як правило гинуть після фагоцитування.

В нормі

моноцити складають від 3% до 11% загальної кількості лейкоцитів крові.

Макрофагічна система - система захисних клітин організму тварин і людини; знаходиться в органах, пов'язаних із системою циркуляції; має здатність фагоцитозу мікроорганізмів та утворення антитіл (імуноглобуліни), напр., пилоабсорбуючі клітини легень.

132. Гомопоез — (Кровотво́рення (лат. haemopoesis),гематопое́з– процес утворення клітин крові із гемопоетичних стовбурових клітин (інша назва – гемоцитобласти). Гемоцитобласти дають початок клітинам-попередникам, які інтенсивно діляться і поступово диференціюються у зрілі форменні елементи крові. На перших етапах кровотворення розгалужується на дві лінії: мієлоїдну (дає початок еритроцитам, мегакаріоцитам, гранулоцитам та моноцитам) та лімфоїдну (дає початок В-лімфоцитам, Т-лімфоцитам та природнім кілерам (NK-клітинам).

Розрізняють три періоди кровотворення: жовтковий, печінковий, кістково-мозковий.

Жовтковий (мезобластіческій, ангіобластіческій) період починається на 2-3 тижні антенатального життя. При цьому в судинах жовткового мішка (інтраваскулярний) утворюються первинні примітивні еритробласти - мегалобласти (мегалобластичний еритропоез), і до кінця періоду з'являються перші елементи нормобластіческого ряду і білої крові (екстраваскулярний).

На 2-му місяці (після 6-го тижня) починається другий період - печінковий. Кровотворення відбувається в печінці і тимусі екстраваскулярний по мегало-, нормо-, мієло-, лімфо-, монобластіческому і мегакаріобластіческому типам.

До початку 4-го місяця мегалобластичний тип кровотворення поступово зникає. Починається третій - кістково-мозковий (мієлоїдний) період.

Кровотворення здійснюється в червоному кістковому мозку, лімфатичних вузлах, тимусі, селезінці, лімфоїдної тканини кишечника екстраваскулярний. Еритроцити утворюються по нормобластіческого, гранулоцити (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли) - по міелобластіческому, лімфоцити - по лімфобластіческому, моноцити - по монобластіческому, тромбоцити - по мегакаріобластіческому типам кровотворення.

 

133. Стовбурові клітини, також відомі як штамові клітини — це первинні клітини, що зустрічаються в усіх багатоклітинних організмах. Ці клітини можуть самовідновлюватися шляхом поділу клітини, а також можутьдиференціюватися в досить велику кількість спеціалізованих типів клітин. Дослідження стовбурових клітин людини розпочалося з відкриття канадських учених Ернеста Мак Кулоха (Ernest A. McCulloch) та Джеймса Тілла (James E. Till) у 1960.

Існують дві досить широкі категорії стовбурових клітин ссавців: ембріональні стовбурові клітини, що походять безпосередньо від бластоцистів, та стовбурові клітини дорослого організму, що знаходяться у зрілих тканинах. Уембріонах стовбурові клітини можуть диференціюватися в усі спеціалізовані ембріональні тканини. Стовбурові клітини дорослого організму діють як репараційна система для тіла, відновлюючи та підтримуючи потрібну кількість спеціалізованих клітин. Кістковий мозок може бути одним із джерел стовбурових клітин. Потенціал стовбурових клітин — це можливість їхнього перетворення на диференційовані типи клітин. Тотипотентні стовбурові клітини отримують унаслідок злиття сперматозоїду з яйцеклітиною. Клітини, що утворюються внаслідок декількох перших поділів заплідненої яйцеклітини теж тотипотентні. Ці клітини можуть перетворитися на ембріональні та екстраембріональні (поза-ембріональні) типи клітин. Плюрипотентні стовбурові клітини походять від тотипотентних клітин і можуть утворити клітини трьох зародкових шарів.

Мультипотентні стовбурові клітини можуть утворювати лише близькі типи клітин (наприклад, гематопоетичні стовбурові клітини утворюють червоні кров'яні тільця, білі кров'яні тільця, тромбоцити тощо).

Уніпотентні стовбурові клітини можуть перетворитися лише на один тип клітин, але мають здатність до самовідтворення, що відрізняє їх від «не стовбурових» клітин.

 

134. Хрящова тканина - це різновид сполучної тканини, що складається з хрящових клітин (хондроцитів) і великої кількості щільного міжклітинної речовини. Виконує функцію опори. Хондроцити мають різноманітну форму і лежать поодиноко або групами всередині хрящових порожнин. Міжклітинний речовина містить хондриновые волокна, близькі за складом до колагеновим волокнам, і основна речовина, багата хондромукоїдом.

В залежності від будови волокнистого компонента міжклітинної речовини виділяють три види хряща: гіаліновий (склоподібний), еластичний (сітчастий) та волокнистий (сполучнотканинний).

Гіаліновий хрящ, з якого у людини утворені хрящі дихальних шляхів, грудних кінців ребер і суглобових поверхонь кісток. У світловому мікроскопі основна речовина його представляється однорідним. Хрящові клітини або изогенні групи їх оточені оксифільною капсулою. В диференційованих ділянках хряща розрізняють прилеглу до капсули базофільну зону і розташовану назовні від неї оксифільну зону; в сукупності ці зони утворюють клітинну територію, або хондринову кулю. Комплекс хондроцитів з хондриновою кулею зазвичай приймають за функціональну одиницю хрящової тканини - хондрон. Основна речовина між хондронами називають интертерриторіальними просторами.

Еластичний хрящ (сітчастий, пружний) відрізняється від гіалінового наявністю в основній речовині розгалужених мереж еластичних волокон. З нього побудовані хрящ вушної раковини, надгортанника, хрящі гортані.

Волокнистий хрящ (сполучнотканинний) розташований в місцях переходу щільної волокнистої сполучної тканини у гіаліновий хрящ і відрізняється від останнього наявністю в основній речовині справжніх колагенових волокон.

135. Кістко́ва ткани́на (лат. textus ossei) — вид твердої сполучної тканини, із якої сформовані кістки скелету.

Розрізняють два основних типи кісткової тк