Романтизм,як світовідчуття та як напрям у мистецтві

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х pp. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в “ієнському гуртку”, що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена крізь призму романтичної іронії. Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальнолюдського об′єктивно “прекрасного” ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси — мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям. У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) — і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі. В. Гюго вважав драму нецікавою, якщо вона, наче просте плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути “дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум′я!”. Література і театр Гюго не приваблював образ ані торгівця — скнари і шахрая, ані буржуа — розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої “Східних поем” і “Манфреда”), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти в Ернста. Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники — герої Персі Біші Шеллі. Вальтер Скотт започаткував історичний роман.Він показав, що історія твориться людьми з живими, палкими серцями. Вальтер Скотт майстерно передав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту. З романтизмом пов′язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де розмивається грань між епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту. У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм — Якобом та Вільгельмом.

Герой у романтиків хворобливо переживав крах старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї. Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті і романи і взято нову головну тему — реальне життя.

У США романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера..

Французькі романтики — насамперед Віктор ГюгоТеоретично обгрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах, змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло. Відома письменниця Жорж Санд— палка прихильниця жіночої рівноправності. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум′яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світові. З піднесенням почуття особистості, характерного для світорозуміння людини нового буржуазного суспільства, пов′язаний культ почуття і уяви, що зумовив злам усіх звичних видів і жанрових норм. Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу побудови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги “місцевого колориту” виявляються у вільному вирішенні мізансцен, у зіткненні протилежностей, показі життєвих реалій. Діячі романтичної літератури і романтичної драми — непримиренні противники классицизму.

У театральному репертуарі виникають нові теми, породжені новими умовами соціального буття. Тема багатства і бідності, наприклад, котра трактується як проблема особистих людських рис: багатство — нагорода за працьовитість, бережливість та доброчесне життя, хоч деякі драматурги намагалися викликати співчуття до чесної бідності і засуджували жорстокість багатіїв.Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної драми належить Альфреду де Мюссе.У романі “Сповідь сина віку” він відобразив настрої покоління, яке вступило в життя. У драматургії Проспера Меріме романтичний бунт замінено гострокритичним і навіть сатиричним зображенням персонажів свого. Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи, але вважати їх героями романтичної драми все-таки не можна — у п′єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж, героям чужі романтична скорбота і розчарування. Та й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.

Живопис. Першимхудожником романтичного напряму був Теодор Жеріко— майстер героїчних сюжетів, монументальних полотен. Найвідомішим представником романтичного живопису став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа. Вже його перша робота “Човен Данте” викликала вогонь критики.Всіх романтиків споріднювало насамперед особливе ставлення до дійсності — прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристрастей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва. В Англії найцікавіші досягнення у живопису на рубежі століть зв′язані з пейзажем. Найяскравішим майстром цього жанру був Джон Констебл ”. Художник одним з перших почав створювати етюди на пленері, завдяки чому в його картинах можна відчути силу вітру, прохолоду затінку, свіжість зелені. Поєднуючи зелень з білим, він умів передати її вологість, на ній наче виблискують краплі роси. Констебл майстерно передавав мінливі ефекти освітлення, нюанси життя кожного предмета.Інший англійський пейзажист цього періоду — типовий романтик Джозеф Тернер. Велетенські яскраві полотна, сповнені світлових ефектів, море, насичене вологою повітря, просування хмар, злет вітрил, розбурхані стихії — головні теми його творів.

Слави іспанське мистецтво після “золотого віку” набуло знов лише з появою Гойї. Гойя з його особливим баченням світу відкрив для іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Нового часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму. Розквіт живописної майстерності Гойї зв′язаний з портретом. Класичний національний тип і водночас глибоко індивідуальний характер, незалежний, гордовитий, запальний, з високим почуттям гідності, тонке, нервове обличчя; спокій і велич; невиразні, без тіні духовності, сірі обличчя королівського сімейства… І, нарешті, знамениті “Махи”, якими Гойя завдав удару академічній школі і змусив пригадати венеціанське Відродження. Після його смерті Іспанія забула свого видатного художника. І тільки молода передова Франція оцінила великого іспанця, інтерес до якого не згасає й досі.

Музика періоду романтизму - це професійний термін в музикознавстві, що описує період в історії Європейської музики, який охоплює умовно 1800-1910 роки. Музика цього періоду розвинулася з форм, жанрів та музичних ідей, що встановилися в ранні періоди, такі як класичний період. Хоча романтизм не завжди має на увазі романтичні відносини, тим не менш, цей сюжет був основним у багатьох роботах з літератури, живопису та музиці, створених в епоху романтизму. Ідеї, структура творів, які встановилися або тільки намітилися в більш ранні періоди, були розвинені при романтизмі. У результаті твори, пов'язані з Романтизму, сприймаються слухачами (як в 19 ст., Так і сьогодні) як більш палкі і емоційно виразні. Композитори-романтики намагалися за допомогою музичних засобів висловити глибину і багатство внутрішнього світу людини. Музика стає більш рельєфною, індивідуальною. Отримують розвиток пісенні жанри, в тому числі балада. Прийнято вважати, що початок становлення романтизму в австро-німецької музики поклав Людвіг ван Бетховен, а у французькій-Луїджі Керубіні ^[1]. Період переходу від класицизму до романтизму вважається предромантіческой періодом - порівняно короткий період в історії музики та мистецтва. Основними представниками романтизму в музиці є: в Австрії - Франц Шуберт і Ференц Ліст, а також пізні романтики - Антон Брукнер і Густав Малер; в Німеччині - Ернест Теодор Гофман, Карл Марія Вебер, Ріхард Вагнер, Фелікс Мендельсон, Роберт Шуман, Людвіг Шпор; в Італії - Нікколо Паганіні, Вінченцо Белліні, ранній Джузеппе Верді, по Франції - Гектор Берліоз, Д. Ф. Обер, Дж. Мейєрбер і представник пізнього романтизму Сезар Франк; в Польщі - Фредерік Шопен. У Росії в руслі романтизму працювали Олександр Аляб'єв, Михайло Глінка, Олександр Даргомижський, Милий Балакирев, Н. А. Римський-Корсаков, Мусоргський, Бородін, Цезар Кюї, П. І. Чайковський. Український романтизм. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. Література/В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотична у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-лірична у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. Харківський осередок.Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» народної усної творчості П. Лукашевича, як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича, О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Київський осередокДругим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. МузикаВ українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.Театр/Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.Російський романтизм/Головні представники Романтизму у Росії: у літературі -». М.Ю. Лермонтов, Ф.И. Тютчев, М. Н. Загоскин - Історичний роман «Юрій Милославський, чи Росіяни в 1612 року» (1829), «Рославлев, чи Росіяни в 1812 року» (1831), " Аскольдового могила " (1833; однойменна опера А. М. Верстовского); А.І. Одоєвський - князь, російський поэт-декабрист, корнет, учасник повстання на Сенатській площі. Поезія й у громадянського течії російського романтизму: елегії, історична поема,лірика, насичені політичними асоціаціями, притаманними російського громадянського романтизму.О.С. Пушкін - російський поет, родоначальник нової російської літератури, творець сучасного російської мови. У юнацьких віршах - поет ліцейного братства, «шанувальник приятельської свободи, веселощів, грацій і розуму», в ранніх поемах - співак яскравих і вільних пристрастей: «Руслан і Людмила», романтичні «південні» поеми «Кавказький бранець, «Бахчисарайський фонтан та іншіРоман в віршах «Євґєній Онєґін відтворює спосіб життя духовний склад «типового», що байронізм героя і еволюцію близького йому автора, уклад столичного і провінційного дворянства, постійні для пушкінської поезії теми «приятельства», любові, поезії життя, творчого покликання і спогадів доповнюються загостреною постановкою корінних питань: смислу і виправдання буття, смерті" й безсмертя, душевного порятунку, морального очищення і «милості;. музикою - А.А. Аляб'єв - російський композитор. Серед перших втілив музикою лірику О.С. Пушкіна. Серед ін. тв. - опери, балети, камерно-инструментальная, театральна музика, М.И. ГЛИНКА - композитор, родоначальник російської класичної музики. Опера, Симфонічні твори, Класик російського романсу. О.С. ДАРГОМИЖСЬКИЙ - композитор, одне із основоположників російської класичної музики. Послідовник М. І. Глінки. Головні твори – опера,опера-балет, твори для оркестру, для флейти, романси та інших.; в образотворче мистецтво - живописці - О.А. Кипренский - російський живописець і рисувальник. Представник романтизму. И. К. АЙВАЗОВСЬКИЙ - російський живописец. У романтичних полотнах зображував море, мужність людей, борються зі стихією, морські бою; А.О. Орловський.. Теоретичні основи Романтизму сформували - Ф. й О. Шлегели і Ф. Шеллинг.

Золоте століття іспанського живопису:теми герої,жанри.Розквіт іспанської культури: літератури і театру (освячених іменами Сервантеса і Лопе де Вега), а потім живопису - не співпав з періодом найвищої економічногї і політичної Іспанії і настав дещо пізніше. «Золотим віком" іспанської живопису є XVII століття, а точніше - 80-ті роки XVI - 80-і роки XVII століття.
Д. Відлік починають з 1492 р., коли Небріха оприлюднив підручник «Іспанська граматика», а завершують 1681 роком, коли помер Кальдерон. В «Золоте століття», таким чином включають іспанське Відродження та маньєризм, іспанське бароко та художників реальності. ля іспанського мистецтва було характерне переважання тра дицій не класичних, а середньовічних, готичних.
У іспанських художників було два основних замовника: первий-це двір, багаті іспанські гранди, аристократія, і другий - церква. Роль католицької церкви в додаванні іспанської школи живопису була дуже велика. Під її впливом формувалися смаки замовників. Але суворість долі іспанського народу, своєрідність його життєвих шляхів виробили специфічний світогляд іспанців. Релігійні ідеї, якими, по суті, освячене все мистецтво Іспанії, сприймаються дуже конкретно=.
В іспанському мистецтві ідеал національного героя виражений насамперед у образах святих.

Коріння іспанської духовної культури “золотого століття” сягає в епоху доби реконкісти — національно-визвольної боротьби іспанців з арабами, які з VIII ст. намагалися завоювати Піренейський півострів. Реконкіста, що тривала 800 років, визначала своєрідність історичного розвитку нації.

У народу, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина — реальна і водночас героїзована. Вже в середньовічному живопису художники зводили простір до мінімуму, щоб наголосити на значущості і монументальності людської постаті.

Іспанські монархи були войовничими католиками і намагалися боротися з поширенням протестанства в Європі. В другій половині XVI ст. Іспанія — форпост загальноєвропейського контрреформаційного руху. У самій країні лютувала інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості, і це зробило царювання Філіппа II горезвісною епохою в історії святого трибуналу. Такою була Іспанія в період “золотого віку”. І при цьому — злет національного художнього генія наприкінці XVI — першій половині XVII ст., не бачений раніше і ніколи надалі не пережитий іспанською культурою.

Блискучу плеяду іспанських живописців започаткував Ель Греко він був грецького походження. Ель Греко, не оцінений при іспанському дворі, їде в Толедо, стає засновником толедської школи і виконує замовлення переважно місцевих монастирів і церков. Він малює релігійні сюжети), пейзажі, багато портретів. “Радість у стражданні” — такий лейтмотив багатьох його робіт. Напруження, збудження, неспокій присутні у всіх його картинах. Обличчя героїв подовжені, аскетичні, очі посаджені асиметрично і широко розплющені. Його грандів спалює внутрішній вогонь, їх бліді обличчя виражають сильне духовне напруження, очі немовби дивляться вглиб самих себе. Пейзажі — Толедо під час грози, у спалахах блискавок — підкреслюють нікчемність людини перед розбурханою стихією.

Колір Ель Греко використовує для передачі емоцій, душевних порухів, але не намагається передати барвою справжню красу предметів.У його картинах багато містики,патетики і надлому.Він відноситься до художників маньєристичного напряму.

Хусепе де Рібера як справжній син епохи бароко, та ще іспанець, полюбляв зображати сцени мучеництва, у них яскраво постає моральна сила героїв, торжество людського духу над стражданням і смертю (“Мучеництво апостола Андрія”). Барви тут стримані, похмурі, лише темно-червоний штандарт у руках чорного бородатого воїна зліва палає серед зловісних темних тонів. І ритм, і світлотінь, і колорит — усе використано художником. Успіх “мучеництв” Рібери був величезний, вони поширилися по музеях всіх країн у численних копіях та імітаціях. Саме тому про Ріберу часто судять тільки з цих робіт і говорять про нього як про художника жорстоких тортур і кар. Тим часом це не винахід Рібери, а популярний сюжет у період контрреформації.

Але Рібера знаменитий не тільки “мучеництвами”. Цікава його галерея філософів та апостолів: “Філософ”, “Діоген”, “Демокріт, який сміється”, “Філософ із дзеркалом” — Сократ зображений у несподіваному ракурсі. Художник показує Сократа, який майже повернувся спиною до глядача і занурився у споглядання свого зображення. Його постать у лахмітті, яка виступає з густих тіней фону, сповнена величі, значущості і сили.

Визначним центром художнього життя Іспанії була Севілья, а головним живописцем її — Франсіско Сурбаран. Для нього характерні лаконізм і виразність пластичних засобів, що особливо простежується на його натюрмортах. Художник умів виразити красу форми, фактури, кольору зображених речей.

Найвидатніший митець “золотого іспанського віку” Дієго Веласкес. Цікаво, що у Веласкеса, типового іспанця, майже відсутні релігійні сюжети. Новаторською була вже його картина “Здача Бреди”, присвячена єдиній переможній події у безславній для іспанців війні з голландцями: тлумачення теми, коли і переможці, і переможені подані як достойні люди; новаторською була сама композиція батальної сцени — без алегоричних постатей та античних божеств.

Веласкесові портрети сповнені гідності і сприймаються неоднозначно — при уважному погляді розкривається багато нюансів.

Глибина проникнення “в людину” з особливою силою виявилась у портреті папи Інокентія X. Пронизливий погляд холодних світлих очей, стулені губи видають характер жорстокий і цілеспрямований, а можливо, й нещадний, натуру, яка навіть на восьмому десятку років не знає ні в чому перешкод. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа вигукнув: “Troppo vero!” (“Надто правдиво!”). Портрет намальований у двох тонах: білому і червоному, але червоний — з багатьма відтінками.

Так на зміну портрету-ідеалу епохи Високого Відродження бароко висуває портрет людини у всій її складності.

В останні десятиріччя життя Веласкес створив три найвідоміших свої твори. “Венера із дзеркалом” — перше в Іспанії зображення оголеного жіночого тіла. Венера, яка лежить спиною до глядача, немовби замикає собою композицію, що, на думку дослідників, характерно для мистецтва бароко. Особливість картини полягає у тому, що, середовище насичене повітрям. Груповому портрету під назвою “Меніни” (фрейліни) властиві риси жанрового живопису. Стоячи біля мольберта, сам художник малює короля і королеву, відображення яких глядачі бачать у дзеркалі. На передньому плані інфанта Маргарита в оточенні фрейлін, карлиць, придворних і собаки. У дверях покою — канцлер. Обличчя інфанти, сповнене дитячої зверхності, її легке волосся, її кволе тільце у парадному вбранні — все пройняте повітрям, постаті моделюються тисячею кольорових відтінків, мазками різного напряму, густоти, розміру і форми. Третя з названих картин — “Прялі” — жанрова. Шукання тону, проблема передачі світла й повітря, світло-повітряного середовища, що так хвилюватиме художників XIX ст., були головними у живопису Веласкеса. Його краєвиди з віллою Медічі передвіщають пейзажний живопис XIX ст.

У другій половині XVII ст. найвидатнішим художником був Бартоломео Естебан Мурільйо.Його мадонни, а також “Святе сімейство”, “Непорочне зачаття” поетичні, але іноді солодкаві. Однак саме завдяки їм художник здобув світову славу. Так само славнозвісні його зображення вуличних дітей.