ТЕМА 1. Історичні корені українського народу. Київська держава за династії Києвичів. Рюриковичі
1. Утворення поляно-київської держави.
2. Династія Києвичів.
3. Хрещення київської еліти та його історичне значення.
4. Династичний переворот 882 р.
Завдання для самостійної роботи
Дати оцінку похода князя Аскольда та Києво-Візантійській угоді.і
Утворення поляно-київської держави.
Русинські племена з’явилися на території Русі коли бігли від війни Юлія Цезаря. Вони заснували багато нових племен(поляни сіверяни, деревляни) а потім ослов’янились(Slavs). Значну роль у створенні державності на території України зіграли собзи племен. Одним з найдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище. Із літопису відомо, що за часів візантійського імператора Іраклія (610—641 рр.) авари «воювали проти слов’ян і прилучили дулібів». Розгром аварами дулібського об’єднання дозволив полянам очолити державотворчий процес у слов’ян.
Літописна(cronical) легенда розповідає про заснування Києва десь наприкінці V — у першій половині VI ст. братами Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, перший князь(prince) полянського союз(union) у племен, побувавши на службі у Візантії, Деякі візантійські(Byzantine) літописи повідомляють про те, що у 641 році Кий повертає у город свій. Це означає що він вже тоді був володарем, князем. Отже, вже у 641 році на території україни була державність(s tatehood).
У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об’єднань(association) у слов’ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов’я).
2. Династія Києвичів.
Останніми нащадками (descendants) Кия були Аскольд і Дір. Вони звільнили (releas e) полян від сплати данини (tribute) хозарам. За часів Аскольда Київська держава(state) була однією з найвпливовіших держав того часу. У результаті(as a result) вдалих походів на Візантію було підписано(signed) вигідні договори(favorable contracts).
У 860 р. Аскольд атакував Константинополь. Було укладено угоду з імператором(emperor), яка, вочевидь, передбачала виплату певної суми грошей Русі, привілеї руським купцям на торгах Візантії, а візантійським - у Русі та згоду останньої надавати імператору воєнну допомогу. Після походу(crusade) 860 р. Аскольд став християнином (Christian). Це викликало незадоволення численних прихильників язичницької віри.
Сюди з Візантії запрошувалися християнські священнослужителі, будувалися храми. Однак ці заходи князя викликали невдоволення серед знаті, яка, як і більшість простолюду, ще дотримувалася язичницьких традицііі, а водночас не бажала зміцнення князівської влади.
Утворена на рубежі УІІІ-ІХ ст. Руська держава за правління Аскольда переживала піднесення й розпочала боротьбу за утвердження на берегах Чорного моря. У 882р. внаслідок перевороту до влади приходить варязька династія Рюриковичів.
4. Династичний переворот 882 р.
У 870 р. в Новгородській землі утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. У 879 р. Рюрик помирає і залишає малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега. У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомлення про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східно-слов’янської держави Київська Русь.
В результаті Олег об’єднав(united) Київські і Новгородські землі, що знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі з центром у Києві.
Прихильники так званої норманської теорії вважають, що утвердження при владі в Києві представників норманської династії відіграло винятково важливу роль у формуванні основ державності у східних слов’ян. Але факти з історії східнослов’янської державності переконливо свідчать, що вона формувалася незалежно від варягів. Поява варязьких дружинників і навіть князя норманського походження не вплинули суттєво на її утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку.
Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації слов´янських і неслов´янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Замість федеративної Руської землі з´являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу обкладалися даниною. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада.
Важливу роль і надалі відігравати закордонні воєнні походи. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава утверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія, яка після династичного перевороту в Києві фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити сплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив успішний похід на Константинополь, і домігся вигідного для своєї держави договору. У 911 р. договір було поновлено.
Активною була політика Русі й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909—910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 р. — на Закавказзя. За однією з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.
Історія давніх слов’ян
Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність «Антського царства». Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створиш власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV — початок VII ст.). В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни.
Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великі відгалуження — східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етно-політичних утворень — союзів племен, перелік і розселення яких дається у славнозвісній «Повісті временних літ» Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною й назвались дреговичами (від слова «дрегва» — болото. — Авт.), інші сіли по Двині й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу оз Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами...» Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України — волиняни бужани й хорвати. Не забуває він згадати й жителів По^ сожжя (від р. Сож) — радимичів, і мешканців волго-окських лісів — в'ятичів, і уличів з тиверцями, що населяли простори від Дніпра й Буга до Дністра.
Історики тривалий час вели дискусії з приводу того що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VI—VII ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об'єднання Його думку варто визнати слушною.
Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське, з осередком у Києві, дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі Академік Б. Греков припускав, що в VI—VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен, який був одним із найдавніших союзів східнослов'янських племен. У «Повісті временних літ» літописець розповідає про зіткнення дулібів з аварами (він називає їх обрами): «В ті часи існували й обри, що воювали проти царя Іраклія й мало його не захопили». Обри-авари знущалися над дулібами, але «Бог винищив Їх, і померли всі, й не залишилося жодного обрина». Цс, схоже па легенду, коротке повідомлення літопису викликало безліч палких суперечок серед учених. Чимало істориків убачало в ньому фольклорний вимисел, однак подальші дослідження підтвердили правдивість слів Нестора.
Візантійський «цар», тобто імператор, Іраклій правив з 610-го по 641 р. Отож виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VII ст., виникнувши, очевидно, в попередньому, VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії України М. Котляр, дулібськс об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян, що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської держави — Київської Русі.
В процесі подальшої консолідації у VIII—XI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куявія чи Куяба — цс Київська земля з Києвом. Славію, як правило, бачать в землі ільменських словен, головним містом яких у Х ст став Новгород. В Артанії різні історики вбачали то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів, то Білоозеро, то Ростов Ярославський Найбільш прийнятною, па нашу думку, є версія, згідно з якою Артанія — цс Ростово-Суздальська земля разом із землею, що простягалася до Білоозера.
У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) га Руська земля (IX ст.).В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін «Русь». Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» в інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово «русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали пізніше дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика па східнослов'янських землях розбавлялися слов'янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється па всіх дружинників узагалі, в тому числі й слов'янською походження. Назва «русь» поширюється насамперед на полян, що панували у прото-державному утворенні па Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територіях, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант — Руська земля) іменували п Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомлення про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східно-слов’янської держави Київська Русь.
