Семінар 1. Історичні типи дипломатії та дипломатичної служби - 2 год

1. Поняття “дипломатія”, “дипломат”, “дипломатична служба”.

2. Дипломатія як мистецтво ведення переговорів та укладення міжнародних договорів.

3. Основні історичні етапи розвитку дипломатії як засобу зовнішніх зносин між державами.

4. Становлення дипломатичної служби як виду державної служби. Віденський регламент 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р.

5. Історія становлення та розвитку української дипломатії та дипломатичної служби.

 

 

1. Диплома́тія — засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і задач зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном.

З поняттям диплома́тія пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва.

Слово "дипломатія" походить від грецького "diploma" (документ, складений удвоє), у Стародавній Греції так називалися здвоєні дощечки, на воскових поверхнях яких писали текст грамот про повноваження посланця або послання іншого важливого змісту. Потім дощечки складали докупи цими поверхнями, щоб не пошкодити текст. Особливим видом повсякденної державної діяльності дипломатія стала на зламі XVI—XVII ст. з появою при дворах монархів постійних дипломатичних представників, а в системі державних органів — спеціальних відомств, головними завданнями яких були листування і підтримка контактів між володарями, прийом іноземних делегацій і послів, ведення переговорів. Так, наприклад, в Англії вперше слово "дипломатія" використано у 1645 році. 1693 року відомий німецький філософ, математик і мовознавець Г. Лейбніц опублікував працю "Зведення дипломатичного права", де було вжито латинське слово "diplomaticus", яке з того часу почало означати "той, що стосується міжнародних відносин". Термін "дипломатія" у сучасному розумінні вперше подав Франсуа де Кальєр, видатний французький дипломат доби Людовіка XIV, у своїй книзі "Про способи ведення переговорів з монархами", опублікованій 1716 року. Ф. де Кальєр був послом Людовіка XIV у кількох європейських країнах, учасником складних, однак успішних для Франції переговорів. Найчастіше слово "дипломатія" вживається для окреслення:

· державної діяльності в галузі зовнішніх відносин;

· сукупності установ та осіб, які займаються державною діяльністю в галузі зовнішніх зносин;

· професії дипломата.

 

2. Диплома́т — посадова особа, яка уповноважена урядом вести переговори з представниками іноземних держав.

 

Основними функціями дипломата є представлення та захист інтересів його країни та її громадян, збір інформації про країну перебування, а також сприяння встановленню дружніх, культурних, торговельних та інших зв'язків між країнами.

 

Дипломат має певний міжнародними договорами дипломатичний ранг і володіє дипломатичним імунітетом. Дипломатичний ранг не обов'язково пов'язаний з конкретним займаним постом, він являє собою особливий юридичний статус, що забезпечує надання дипломату акредитує, спеціальних привілеїв, таких як недоторканність особи, непідсудність судам країни перебування, звільнення від митного огляду. При цьому обсяг дипломатичних привілеїв (дипломатичний імунітет) однаковий для дипломатів всіх рангів.

 

Дипломати (посли) історично передували іншим формам організації зовнішніх відносин, таких як міністерства закордонних справ.

 

3. Дипломатична служба - це професійна діяльність громадян, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики, захист національних інтересів у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном.

4. Роль дипломатії як знаряддя зовнішньої політики держави завжди була надзвичайно великою. Адже навіть між вар­варськими племенами існували більш-менш стабільні від­носини, відбувалися переговори, укладалися угоди і союзи як економічного, так і військово-політичного характеру. Бага­тий матеріал для розуміння витоків дипломатії, як одного із видів державної діяльності, дає історія Стародавнього Єгипту. В одній із гробниць було знайдено зображення міністерства закордонних справ, його канцелярії та архіву, яке датується 1400 р. до н. е. Це свідчить про те, що Давній Єгипет підгримував різнобічні стосунки із сусідніми державами, а значить проводив активну дипломатичну діяльність. Тому не випадково, що перший міжнародний договір, відомий історії, було виявлено саме в Єгипті. Цей договір про союз було укладено приблизно в 1270 р. до н. е. між єгипетським фараоном Рамзесом II та царем хеттів Хаттасілем, і виконаний він був за всіма правилами дипломатичного мистецтва.

Постійні посольства почали з'являтися в Європі лише після підписання Вестфальської мирної угоди 1648 р., яка є епохальною в історії розвитку міжнародних відносин. На Сході, в Японії, перші постійні посольства з'являються лише в другій половині XIX ст., після «насильницького відкрит­тя» цієї країни. Спочатку гармати американського командора М. Перрі зіграли роль перших «вірчих грамот», і лише згодом у цій країні з'явилися перші іноземні — голландські, бри­танські, російські, американські — купці, консули, дипло­мати.

Ще повільнішими темпами відбувалося утворення перших зовнішньополітичних відомств. Щоправда, вже в XIII ст. в Іспанії, Франції, а згодом і в Англії при монархах з'являються секретарі, які поряд із внутрішніми справами відали зов­нішніми зносинами. Проте, по-перше, це дійсно були лише секретарі, які ретельно виконували волю своїх володарів, а, по-друге, вони тривалий час поєднували виконання як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних функцій. Лише наприкінці XVIII ст. в переважній більшості євро­пейських монархій визначаються особливі статс-секретарі з іноземних справ і формуються спеціальні дипломатичні відомства та інститути.

Історію сучасної, тобто класичної, дипломатії можна по­ділити на три великі етапи, кожен з яких, у свою чергу, ділиться на окремі періоди та півперіоди. Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції дипломатичного цере­моніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії. Ще в XVI ст. італійський вчений і дипломат Франческо Гвіччардіні вивів

правило зовнішньої політики держави, в якому стверджува­лося: «Не варто давати можливості своєму маленькому сусідові стати більшим, а великому сусідові стати ще більшим». Острівна Англія у своїй дипломатичній діяльності виходила саме з цього постулату. Вона пильно стежила за тим, щоб на узбережжях, близько розташованих до «острова», та на головних морських шляхах, що простягалися до Альбіону, виникали б лише невеликі держави і щоб ці держави, не доведи Господь, не стали більшими, або не були захоплені іншими. Якраз через це Англія так переймалася незалежністю Голландії і Португалії'. Утвердженню суверенітету цих країн вона всіляко сприяла і, насамперед, не стільки військовими, скільки дипломатичними методами. Лондон сприяв також відокремленню Норвегії від Швеції в 1905 р.

Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914—1918 рр. та облаш­туванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939—1945 рр., вона стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових форм.

Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські функції, у 1928 р.— Гаванську конвенцію про консульських чиновників. Водночас було прийнято «ко­декс Бустаманте» (1928), названий за ім'ям його основного укладача — відомого кубинського вченого-міжнародника, професора А. Бустаманте. Цей документ став важливим ко­лективним міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували більшість країн Центральної та Південної Америки.

Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інфор­маційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли світова теорія і практика тота­літаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання —як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у провалля загального хаосу?

Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» ста­ють універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Ста­туту ООН у 1945 р.. Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 р.. Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р.. Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.

З огляду на ці обставини професія дипломата в наш час набула ще більшої ваги. Дипломатія стала надзвичайно зна­чущою, впливовою, відповідальною як за двосторонні, так і глобальні міждержавні стосунки. Класичний образ диплома­та, виведений Бомарше, який вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату: «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслухову­ватися в те, чого не розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є таємницею, і усаміт­нитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаждати шпигунів та утримувати зрад­ників, відклеювати печатки та перехоплювати листи і нама­гатися виправдати ницість засобів величчю мети»,— не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії дипломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються незмінними і в наш час. Безперечно, заувага видатного дипломата XIX ст. Талейрана про те, що мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку, є справедливою і нині. Можна також згадати вислів відомого французького дипломата Альберта Муссе, який у 1926 р. писав: «Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі». Все це правильно. Але перетя­гувати ковдру на себе жодна дипломатія світу сьогодні до­зволити собі просто не може. Людство як ніколи щільно сидить в одному човні. І класична перемога, на зразок ХІІІ—ХІХ — початку XX ст., однієї країни над іншою може стати початком кінця благополуччя не тільки її власного, а й загальнолюдського. Адже не зможуть вважати себе щасли­вими економічно благополучні Західна Європа та Північна Америка, коли Південь планети залишатиметься зоною го­лоду, неписьменності, зростаючого тероризму, СНІДу, нар­котиків.

Отже, роль дипломатії, а відтак й дипломата, з огляду на об'єктивні обставини, в наш час незмірно зросла. Саме він — Дипломат — у складних умовах сьогодення покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слуш­ні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія.