Вперше людство всерйоз зіткнулося з радіоактивною небезпекою при розробці, випробуваннях і перший застосуванні в 1945 році ядерної зброї (див. статтю «Ядерна енергія і радіоактивність»). Власне ця небезпека не була несподіваною: дія на живі організми різних видів іонізуючих випромінювань — ультрафіолетових і рентгенівських променів, гамма-випромінювання і потоків альфа-і бета-частинок, що виникають при радіоактивному розпаді, вивчалося з кінця минулого століття. Проте до появи атомної бомби променева хвороба, як і підвищена ймовірність захворювання на рак, погрожували, мабуть, тільки лікарям-рентгенологам і фізикам, що проводив експерименти з матеріалами, що розщеплюються і променями високих енергій. Тільки з появою ядерної зброї і настанням «атомного століття» загроза радіоактивного зараження стала глобальною (і локальної) екологічною проблемою.
При ядерному вибуху потужний потік радіації діє як один з вражаючих факторів на значну територію, до декількох кілометрів від епіцентру вибуху. При цьому випромінювання, особливо одна з його складових — потік нейтронів — викликає появу вторинної радіоактивності в опромінених речовинах. Тому, крім випарувалися при вибуху залишків матеріалів, що розщеплюються самої бомби, радіоактивної стає пил, багато сотень тонн якій піднімаються вибухом у верхні шари атмосфери. У складі цього пилу виявляється безліч ізотопів різних елементів. Значна їх частина розпадається і втрачає радіоактивність за короткий час, від декількох годин до декількох діб. Інші, що мають великий період напіврозпаду, зберігають радіоактивність роками.
Радіоактивний пил становить особливу небезпеку. Навіть при незначному середньому рівні радіоактивності, близькому до фонового, мікроскопічні частинки з високим власним рівнем радіоактивності, потрапляючи з током крові у внутрішні органи і «осідаючи» там, піддають навколишню тканину локальному опроміненню, з високою ймовірністю викликаючи розвиток раку.
Глобальна небезпека випробувальних ядерних вибухів була усвідомлена досить давно. До середини 60-х років стало ясно, що їх продовження, принаймні в повітрі, на землі і на воді, скоро призведе до такого підвищення рівня радіації на всій Землі, який не тільки викличе небачене зростання ракових захворювань, але і необоротно зруйнує генофонд людства, ніж прирече його на виродження. Саме це змусило провідні ядерні держави, незважаючи на гостре в ті роки військове і політичне протистояння «Заходу» і «Сходу», укласти договір про заборону ядерних випробувань у повітрі, на землі і на воді. Підземні ядерні випробування тривають досі.
Але джерела надходження радіоактивних забруднень в атмосферу, як і в інші середовища, не обмежуються ядерними вибухами. Промислове виробництво збагаченого урану для атомних бомб і ядерних реакторів, переробка плутонію, одержуваного в реакторах, виробництво радіоізотопів для промислових і дослідницьких цілей постійно створюють загрозу витоку в навколишнє середовище якоїсь частини радіоактивних матеріалів. Особливо велика така небезпека при транспортуванні, переробці та захороненні радіоактивних відходів атомних електростанцій (АЕС) і реакторних установок атомних кораблів — підводних човнів, авіаносців, криголамів.
Ядерна енергетика займає в енергозабезпеченні різних країн помітне місце. Франція, наприклад, приблизно на 80% покриває свої потреби в електроенергії за рахунок АЕС. На території Європи працює кілька десятків АЕС, і їх безпека — предмет постійної тривоги населення і турбот працівників станцій. Дуже небезпечні аварії на АЕС. Наскільки б малої ні була ймовірність великої аварії, вона для будь-якого, самого досконалого технічного пристрою не дорівнює нулю. Відповідно більш-менш великі аварії, при яких у природне середовище потрапляють радіоактивні речовини, час від часу відбуваються. Найбільш великою була відома аварія на 4 блоці Чорнобильської АЕС у 1986 році, при якій в атмосферу було викинуто в кілька десятків разів більше радіоактивних речовин, ніж при вибухах перших атомних бомб над Хіросімою і Нагасакі. Вітри рознесли радіоактивні частинки по величезній території, що включає частково Україну, Білорусію, південно-західні області Росії, в менших дозах — деякі території Полину, Швеції. Підвищення рівня радіоактивності до 50% над фоновим було відзначено місцями в Німеччині, Англії, в деяких інших європейських країнах.
У запобіганні небезпеки радіоактивного забруднення планети важливу роль відіграє система міжнародних угод, яка постійно вдосконалюється. Існує міжнародна організація з контролю за використанням атомної енергії, МАГАТЕ, яка проводить незалежну експертизу ядерних проектів і ведуча постійне спостереження за виконанням узгоджених норм при експлуатації ядерних установок, використовуваних в мирних цілях. На жаль, їх використання у військових цілях у всіх країнах засекречено і не підлягає контролю МАГАТЕ. Це накладає особливу відповідальність на збройні сили атомних держав.
Слід відзначити важливу роль громадських антиядерних рухів, які об’єднують лікарів, вчених, діячів культури різних країн. Дуже активна в цьому відношенні міжнародна неурядова організація «Грінпіс» («Зелений світ»), одна їх завдань якої — зробити надбанням міжнародної громадськості всі шкідливі і небезпечні прояви зловживань військових секретністю атомних об’єктів. Саме активність громадських організацій змушує політиків постійно працювати над вдосконаленням законодавства у цій галузі, фінансувати різні програми досліджень і конкретних заходів щодо зменшення радіаційної небезпеки.
Атомний паливний цикл
Саме поняття атомного «паливного циклу» належить до дивовижних прикладів словотворчості, які поширюються декілька десятиріч, хоча при цьому постійно спростовуються реальністю. Міф про ядерний цикл бере початок від давньої мрії ядерних техніків про те, що після запуску комерційних уранових реакторів можна буде виділяти плутоній, який виробляється там в установках для переробки відпрацьованого ядерного палива, а потім в реакторах-розмножувачах на швидких нейтронах - своєрідному вічному двигуні, з урану, що не розщеплюється (U-238) знову виробляти плутоній (Рu-239) для інших реакторів-розмножувачів. Планувалося створити гігантський промисловий цикл у всьому світі з тисячами реакторів-розмножувачів на швидких нейтронах та десятками установок для переробки відпрацьованого ядерного палива, які сьогодні існують у великому промисловому масштабі тільки на мисі Аг та британському Селлафілді. Лише в Німеччині в середині 60-х років атомні стратеги очікували до початку нового тисячоліття появи арсеналу реакторів-розмножувачів із загальною потужністю у 80 000 МВт. Але плутонієвий шлях ядерної техніки став, мабуть, найбільшим фіаско в історії цієї галузі.
Спеціаліст з енергетики Клаус Траубе, спочатку сам керівник німецького проекту зі створення реакторів в нижньорейнському Калькарі, назвав його «утопією 50-х років». Занадто дорога, технологічно незріла, ще більш сумнівна, ніж звичайні атомні станції, з точки зору техніки безпеки, особливо вразлива до військового зловживання, ця технологія ніде у світі не знайшла застосування.
Тільки Росія та Франція експлуатують по одному такому реактору ще з початку розвитку галузі. Японія (її демонстраційний реактор в Мондзю закритий після сильного загоряння натрію у 1995 р.) та Індія продовжують офіційно йти по цьому шляху.
Без перспективи існування реакторів-розмножувачів історичний лейтмотив виділення плутонію в установках для переробки відпрацьованого ядерного палива втратив свою актуальність. Проте, окрім великої Британії та Франції, у Японії, Росії та Індії продовжують функціонувати невеликі установки для переробки відпрацьованого ядерного палива з метою використання плутонію, що там виробляється, у вигляді так званого змішаного оксидного палива знову на звичайних легководних реакторах.
Установки для переробки відпрацьованого ядерного палива виробляють, якщо не відключені через технічні проблеми, плутоній та уран, але в першу чергу, вони породжують неймовірні витрати плюс високорадіоактивні відходи, які мають бути десь поховані, а довкілля отримує при цьому таку дозу опромінення, яка в декілька тисяч разів перевищує опромінення від легководного реактора. Окрім того, переробка пов'язана зі складним процесом транспортування високорадіоактивних матеріалів, які також можуть бути використані у військових цілях.
Вона також в значній мірі підвищує кількість можливих цілей для терористичної атаки. Оскільки тільки порівняно невелика частина всіх радіоактивних відходів, що виробляються у світі на комерційних атомних станціях, переробляється, а відпрацьоване змішане оксидне паливо, як правило, взагалі не проходить замкненого циклу, то від паливного циклу залишилась лише назва. В реальному світі цей цикл незамкнений.
Атомні станції виробляють, разом з енергією, в першу чергу високо-, середньо – та низько радіоактивні відходи, які часто є ще й високо отруйними. Вони повинні надійно зберігатись протягом величезного проміжку часу. Наскільки довго, залежить від так званого природного періоду напіврозпаду радіонуклідів, і цей період для кожного з них є дуже різним.
Наприклад, ізотоп плутонію Ри втрачає половину своєї радіоактивності через 24 110 років, ізотоп кобальту Со-60 – через 5,3 дні. Через півстоліття після початку виробництва ядерної енергії у світі досі не існує жодного санкціонованого та готового до експлуатації могильника для зберігання ядерних відходів. Це можна порівняти з атомним літаком, який вже злетів, а при цьому ніхто не подумав, як і куди від буде приземлятись. Порівняно короткоживучі та середньо-і низько радіоактивні відходи в ряді країн, як наприклад, у Франції, США, Японії або Південній Африці, зберігаються в спеціальних сховищах, розташованих близько до поверхні землі.
Німеччина приготувала колишню шахту Конрад в нижньосаксонському місті Зальцгіттер, де колись видобували залізну руду, для глибинного зберігання відходів, з атомних станцій, які не випромінюють тепло, а також для відходів з дослідних реакторів та медичної ядерної техніки. Законність зберігання атомних відходів у колишньому руднику і досі є предметом суперечок у суді.
Наскільки несерйозним було ставлення до проблеми ядерних відходів, засвідчує висловлювання вже згаданого Карла Фрідріха фон Вайцзекера у 1969р. Тоді фізик і філософ заявив відносно ядерних відходів: «Це взагалі не є проблемою. Я можу сказати, що всі ядерні відходи, які накопичаться у ФРН у 2000 р., умістяться в ящик кубічної форми з ребром в 20 м. Якщо його добре закрити, опломбувати та розмістити в шахті, то можна сподіватись, що проблема таким чином буде вирішена». На той момент вже не розглядались такі екзотичні ідеї як зберігання відходів у космосі, на глибині моря або в льодах Антарктиди.
Експерти не можуть вирішити, які гірські породи: граніт, сіль, глина чи щось інше – найбільш придатні для довгострокового зберігання високорадіоактивних та випромінюючих тепло відходів. Кожен з варіантів має свої переваги та недоліки. Питання відносно того, чи можливо взагалі надійно зберігати радіоактивні відходи впродовж сотень тисяч або навіть мільйонів років, є, зрештою, суто філософським.
Воно виходить за рамки людської уяви. Але зрозуміло те, що оскільки ядерні відходи існують, а абсолютної впевненості щодо їх подальшої долі досі немає, треба шукати та знаходити нові технічні рішення, спираючись на сучасний рівень знань. Останні декілька десятиліть обговорюється ідея так званої трансмутації.
Її прихильники пропонують розщеплювати найнебезпечніші та найбільш довгоживучі відходи ядерної техніки в спеціально створених реакторах та перетворювати їх на інші ізотопи, які будуть випромінювати ще століття. Але навіть автори цієї ідеї самі, напевно, не вірять у принципове зменшення обсягу відходів, цієї найнебезпечнішої спадщини атомних технологій. Спочатку для техніки трансмутації повинні бути побудовані установки нового типу для переробки відпрацьованого ядерного палива, в яких високорадіоактивний коктейль ізотопів з атомних станцій повинен розщеплюватись в складному хімічному процесі на окремі елементи більш диференційовано, ніж це відбувається в існуючих установках.
Фабрики з виробництва плутонію на мисі Аг та Селлафілді в порівнянні з цим здаються схожими на прості хімічні лабораторії. Окрім того, треба створити ряд реакторів, в яких відокремлені ізотопи будуть вибірково піддаватись бомбардуванню так званими швидкими нейтронами, розщеплюватись та перетворюватись у менш небезпечні радіонукліди. І навіть якщо вдасться технічно реалізувати такі установки, то хто зможе чи схоче оплачувати таку ядерну інфраструктуру?
Таким же безсумнівним є те, що наведений спосіб переробки радіоактивного палива пов'язаний з набагато більшими ризиками, ніж пряме захоронения в ретельно вибрані глибинні сховища, як це практикують сьогодні в багатьох країнах. Вірогідність того, що, незважаючи на ці недоліки, ідея трансмутації виживе в першу чергу у Франції та Японії, пов'язана в більшій мірі з тим, що частина ядерної спільноти цих країн ще не остаточно розпрощалась з мріями про реактор-розмножувач, ніж із серйозною перспективою реалізації. Тільки поступово та повільно у великих атомних державах вкорінюється усвідомлення того, що вибір місця для могильника являє собою не тільки технічно-наукову проблему.
Жодна із національних технологій способів вибору місця для захоронения відходів, які були започатковані в основному в 70-х роках минулого століття, не призвела в результаті до створення санкціонованого могильника. Причина полягає в тому, що дуже довгий час ніхто не зважав на суспільний протест, участь громадськості та прозорість при виборі місця. Бажання зробити висновки з цих помилок призвело в Німеччині до розробки та створення багаторівневої процедури вибору з постійною участю громадськості.
Але сьогодні важко сказати, чи отримає концепція, щодо якої дійшли згоди науковці з табору прихильників ядерної енергії та їх противники після багатьох років інтенсивних дебатів у 2002 р., шанс на реалізацію.
Федеральний уряд, обраний восени 2005 р. з партій ХДС/ХСС та СДПН, відклав розгляд питання про доцільність пошуку альтернативних місць для захоронения атомних відходів, окрім підготовленого ще у 80-х роках соляного могильника в Горлебені. Відносно далеко розвинулись сьогодні плани стосовно побудови могильників у Фінляндії та США. Щоправда, дебати навколо гігантського сховища в Юкка Маунтн у Неваді точаться вже декілька десятиліть.
Побудований же у фінському Олкілуото могильник, навпаки, не викликав майже ніякого спротиву з боку місцевих жителів. Той факт, що в тому ж місці вже багато років функціонує атомна станція без будь-яких інцидентів, та вже існує сховище для слабо - та середньо-радіоактивних відходів, заспокоїв більшість населення.
Недосконалий паливний цикл виявився дуже проблематичним з самого початку. Видобуток радіоактивних матеріалів для створення бомб, а пізніше і для цивільного використання в атомних станціях, призвів до багаточисельних жертв, особливо на самому початку.
Велика кількість радіоактивних нуклідів, які до того знаходились під поверхнею, потрапили у біосферу. При подальшому значному розширенні сфери застосування ядерної енергії наслідки видобування урану для здоров'я та екології стануть, безсумнівно, ще більш відчутними. Полювання на в цілому не дуже рідкісний, але доступний лише в небагатьох родовищах в достатній концентрації тяжкий метал почалось невдовзі після Другої світової війни.
Руйнівні наслідки американських бомбардувань Японії не тільки не зменшили амбіцій держав-переможниць забезпечити для себе доступ до стратегічних ресурсів, але, навпаки, тільки підігріли їх. Було вжито величезних зусиль для того, щоб гарантувати та розширити собі доступ до уранових ресурсів. Наслідки для здоров'я працівників і для довкілля взагалі в тих умовах відігравали другорядну роль. США розробляли родовища в своїй країні та у сусідній Канаді.
Радянський Союз розвивав видобування урану в НДР, Чехословаччині, Угорщині та Болгарії. Тисячі гірників в нестерпних муках помирали від раку легенів після багаторічної важкої праці в пильних штольнях з високою концентрацією радіоактивного газу радону.
Найбільше постраждали гірники східнонімецького підприємства «Вісмут», де час від часу були зайняті більше 100 000 людей. Оскільки концентрація урану в породі становить лише десяті долі відсотка, накопичувалися величезні терикони видобутого матеріалу. Розкриті уранові руди містили порівняно високі концентрації радіоактивного газу радону та інших випромінюючих нуклідів, які виділялись при видобутку.
Як наслідок, високі дози радіологічного опромінення отримували не лише самі гірняки, але і навколишнє середовище та люди, що жили поблизу. Хімічні способи видобутку урану за допомогою рідких реагентів, які отруювали довкілля, поверхневі та ґрунтові води, тільки загострили проблему. Ситуація трохи покращилась після того, як у 70-х роках почався бум виробництва енергії на АЕС. Уряди вже не були єдиними покупцями ядерного палива.
Став розвиватись приватний ринок урану, і таким чином, особливе військово-стратегічне значення видобутку урану не могло більше висуватись в якості причини для надмірно важких умов праці. Після закінчення холодної війни ситуація ще раз кардинально змінилась.
Військовий попит на уран різко впав. Наявні в США та колишньому Радянському Союзі запаси, на які вже не було такого попиту, стали частиною цивільного ринку ядерного палива. Окрім того, як результат успіхів в сфері ядерного роззброєння, стала доступною велика кількість бомбового урану з великою часткою ядерного палива з радянської та американської зброї.
Наслідком стала, мабуть, най масштабніша з колись реалізованих програм конверсії бойової зброї у цивільний економічний цикл. Вибухонебезпечна бомбова речовина «розбавляється» природним або так званим збідненим ураном (Uran-238), з якого до цього видобувався розщеплюваний ізотоп (Uran-235), і потім використовується як паливо в звичайних атомних станціях. Внаслідок цієї абсолютно нової ситуації на урановому ринку світова ціна на реакторний уран різко знизилась.
Вижили лише родовища з порівняно високими концентраціями урану. До 2005 р. майже половина всього урану, що розщеплювався в атомних станціях, походив не зі збагаченої «свіжої» уранової руди, а з військової спадщини супердержав.
З іншого боку, можна передбачити, що військові запаси урану з часів холодної війни через декілька років будуть вичерпані. Вже спостерігається тенденція значного зростання цін на уран, яка буде тільки посилюватись.
Поряд з реанімацією старих рудників для подальшої експлуатації атомних станцій на сьогоднішньому рівні або розвитку глобального реакторного арсеналу, будуть розроблятись нові, вже не такі багаті родовища, що даватимуть все менше урану. Водночас у довкілля буде потрапляти велика кількість радіоактивних ізотопів, що в свою чергу становитиме проблему для здоров'я людей, які живуть в тих регіонах, та для екології в цілому.
Окрім того, промисловість потребує часу для розширення своїх потужностей для видобутку урану, а зараз, як в часи дешевої нафти, видобуток урану ведеться вже не так інтенсивно за рахунок надлишку військових запасів. Сьогодні залишилось відносно мало відомих родовищ, а між моментом відкриття родовища урану та початком видобутку проходить в середньому мінімум 10 років.
Майбутній дефіцит у забезпеченні ураном загострюється через сильну незбалансованість між країнами-постачальниками та країнами-споживачами. Канада та Південна Африка є єдиними країнами, які використовують атомну енергію для виробництва електроенергії і не залежать при цьому від імпорту урану.
Найважливіші ядерні держави або практично не ведуть власного видобутку урану (Франція, Японія, Німеччина, Південна Корея, Велика Британія, Швеція, Іспанія), або не мають достатніх потужностей для забезпечення довгострокової експлуатації своїх реакторів (США, Росія). Атомна енергія майже ніде у світі не є внутрішнім джерелом енергії з точки зору забезпечення паливом. Зокрема, в Росії існує загроза серйозної кризи з постачання урану вже через 15 років.
Ця обставина не може не торкнутись енергетичних компаній в ЄС, які сьогодні отримують з Росії майже третину свого палива. Поряд з Росією, дефіцит з постачанням може виникнути у Китаї та Індії, якщо вони будуть продовжувати розвивати свій реакторний арсенал, як заявляли раніше. Стає дедалі очевиднішим, що ні постачання палива, ні ліквідація відходів з атомних станцій не можуть бути повністю забезпечені в довгостроковій перспективі.
Добудова реакторів, про що зараз дискутують в деяких країнах та в чому зацікавлений ряд компаній, може тільки загострити проблему. Оскільки запаси урану невеликі, а його розробка пов'язана з непомірними витратами, за стратегією розвитку дуже скоро має настати остаточний перехід до плутонієвого шляху - з великомасштабним процесом переробки та реактором-розмножувачем на швидких нейтронах в якості стандартного реактору.
Проте такий шлях розвитку тільки загострить існуючі проблеми. Це призвело б до збільшення кількості високорадіоактивних відходів у декілька разів.
Відповідно постає проблема збільшення числа могильників, розрахованих на більший обсяг відходів.
Висновки
Відпрацьоване ядерне паливо (ВЯП) відповідно до Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами» не відноситься до радіоактивних відходів (РАВ), тому що воно може бути перероблене на паливо для АЕС і у зв’язку з цим розглядається як цінна енергетична сировина.
У світі існують три підходи до вирішення проблеми поводження з ВЯП: переробка з метою добування корисних компонентів і зниження активності радіоактивних відходів, що захороняються; пряме захоронення без переробки; тривале зберігання, при якому вибір способу поводження з ВЯП відкладається на пізніший термін.
Кожен із підходів має свої переваги і недоліки. Так, видобуті в результаті переробки плутоній і уран використовуються при виробництві свіжого ядерного палива. Істотним чинником є і те, що радіохімічна переробка ВЯП приводить до зменшення обсягів високоактивних відходів, які повинні бути захоронені.
Держави, які мають масштабні ядерні програми, використовують різні підходи стосовно поводження з ВЯП своїх атомних станцій. США, Канада і Фінляндія планують безпосереднє захоронення відпрацьованого ядерного палива. Великобританія, Франція, Росія і Японія здійснюють його переробку з наступним остаточним захороненням осклованих високоактивних відходів. Інші держави здійснюють тимчасове тривале збереження ВЯП у спеціальних сховищах і відкладають ухвалення рішення на пізніший термін.
Що ж стосується України, та наша держава є унікальною і щодо поводження з відпрацьованим ядерним паливом. З одного боку, ВЯП реакторів ВВЕР-440 відправляється на переробку до РФ, на що щорічно витрачається від 70 до 120 млн. дол. США (за даними на 2004 рік). З цих грошей лише близько 50% йде на оплату робіт із переробки палива, решта — прямі інвестиції України в ядерно-паливний цикл РФ. З іншого боку, прийняте рішення, що ВЯП українських реакторів має зберігатися на території України. Сухе сховище для нього введено в експлуатацію на майданчику ЗАЕС, робляться кроки щодо реалізації проекту будівництва Централізованого сховища для ВЯП (ЦСВЯП) України «сухого» типу, призначення якого — забезпечення безпечного тривалого зберігання збирання тепловидільних реакторів ВВЕР-440 і ВВЕР-1000, які відпрацювали свій строк. Обсяг сховища має забезпечити розміщення і збереження усього ВЯП АЕС України, яке утвориться за період їхньої промислової експлуатації.
У будь-якому разі необхідність побудувати сховище для остаточного захоронення високоактивних відходів в Україні постала дуже гостро, оскільки 2010 рік, коли розпочнеться повернення з РФ високоактивних відходів після переробки нашого ВЯП, не за горами. А стан справ у нас на цьому напрямі — нульова стадія, якщо врахувати відсутність роботи з громадськістю і місцевими органами влади, без схвалення яких рішення не можна прийняти відповідно до нового Закону «Про порядок прийняття рішень з розміщення, проектування і будівництва ядерних установок, об’єктів для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення».
Захоронення високоактивних РАВ в глибоких геологічних формаціях оголошене основною технічною стратегією практично у всіх країнах, які мають масштабні ядерні енергетичні програми. Поки що лише дві держави — США і Фінляндія — точно визначили місця для будівництва таких сховищ. Так, США обрали як геологічне середовище вулканічний туф (майданчик Юка Маунтін, штат Невада), Фінляндія — кристалічну гранітну породу (майданчик Олкілуото). У деяких країнах визначили як геологічне середовище граніт, в інших — комбінацію граніту і глинозему, у Німеччині — пласт солі. У цих державах відбувається процес вибору відповідних майданчиків. Як із наукової, так і технічної точок зору можна стверджувати про надійну ізоляцію РАВ у таких сховищах на весь період, протягом якого вони становлять значну небезпеку.
Хоча ці засоби щодо захоронення РАВ та використання ВЯП у атомному паливному циклі, викликають сумніви, щодо їх практичності та безпечності.
Джерела
1. В. М. Шестопалов, П. В. Замостян «Обращение с радиоактивными отходами в Украине: проблемы, опыт, перспективы» - Киев 1998. - 120с.
2. В. І. Холоша «Про виконання Комплексної програми робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у зоні відчуження і зоні безумовного (обов'язкового) відселення у 1999 р. «// Бюлетень екологічного стану зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення. - К.: Чорнобильінтерінформ. -№15.
3. С. Ю. Саверський, В. І. Холоша, С. Ю. Саверський, М. І. Проскура, С. Г. Танський М. І. Проскура, С. Г. Танський «Про комплексне вирішення проблем поводження з радіоактивними відходами у зоні відчуження у зв'язку з підготовкою до зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС» // Бюлетень екологічного стану зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення. - К.: Чорнобильінтерінформ. -№16.
4. Доповідь Мінекобезпеки України «Про стан ядерної та радіаційної безпеки в Україні за 1996 р. «/ Мінекобезпеки України. - Київ, 1997 р. - 53с.
5. http://uatom.org/
6. http://uk.wikipedia.org/
7. http://www.necin.com.ua/atomna-energiya/914-vidkritij-cikl.html
