Поняття міждержавної правової системи

У ході історичного розвитку людства виникла об’єктивна необхідність у створенні спільноти держав з метою забезпечення їх спільних інтересів.

Ще у Стародавній Греції у VI ст. до н.е. були створені перші прототипи міжнародних організацій (об’єднань). Це були союзи міст та общин або релігійно-політичні союзи племен та міст. Ф.Ф. Мартенс підкреслював, що хоча ці спільноти були створені для досягнення спеціальних релігійних цілей, але вони впливали на відносини між грецькими державами та сприяли зближенню народів.[331]

Наступним етапом розвитку міжнародних організацій вважається створення міжнародних економічних та митних об’єднань (наприклад, Ганзейський торговий союз). На початку ХІХ ст. був створений Німецький митний союз, який запроваджував єдині правила ввезення, вивезення та транзиту товарів для держав, що входили до цієї спільноти.

Виникнення міжнародних міжурядових організацій у ХІХ ст., на думку спеціалістів у галузі міжнародного права, пов’язано, насамперед, з двома причинами. По-перше, з утворенням у результаті буржуазно-демократичних революцій суверенних (національних) держав; по-друге, з результатами науково-технічного прогресу, які сприяли взаємозалежності та розширенню і зміцненню взаємозв’язків між державами. Необхідність узгодження цих протилежних явищ – функціонування суверенної держави і співробітництво з іншими державами – сприяли появі такої форми міждержавних зв’язків, як міжнародні міжурядові організації.[332]

Першою такою організацією міжнародники називають Центральну комісію із судноплавства на Рейні (1815).[333] Крім європейських та американських комісій із міжнародних річок, у ХІХ ст. створювалися адміністративні союзи та квазіколоніальні організації. Саме адміністративні союзи стали найбільш прийнятною формою розвитку міжнародних організацій. Так, у другій половині ХІХ ст. були створені: Міжнародний союз для виміру землі (1864), Всесвітній телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874) тощо.

За зразком адміністративних союзів, розвивалися міжурядові організації, головним завданням яких було співробітництво держав у спеціальних галузях. І хоча міжнародні організації цього періоду запозичили багато ознак існуючих соціальних інститутів (держав, партій тощо), специфіка нового соціального поля надавала їм своєрідності.[334] Водночас, вони сприяли інституалізації світової спільноти через відповідні структурні форми з певними механізмами інтеграції.

У 1919 році була утворена Ліга Націй, яка припинила свою діяльність у 1946 році, реально так і не ставши ефективним інструментом політичного міжнародного співробітництва.

У 1945 році була створена Організація Об’єднаних Націй, яка була покликана поєднати контроль за інтеграцією держав-членів як у політичних, так і в соціально-економічних питаннях.

На сучасному етапі нараховується біля семи тисяч міжнародних організацій, з них близько 300 – міжурядових. Це дозволяє говорити про систему міжнародних організацій, у центрі якої знаходиться ООН.

В юридичній літературі є різні точки зору щодо самого поняття "міжнародна організація". Як правило, міжнародна організація (з англійської – international organization) трактується як "постійне об’єднання міжурядового та неурядового характеру, створене на основі міжнародної угоди (статуту, установчого договору тощо) з метою сприяння вирішенню міжнародних проблем, передбачених відповідним установчим документом, та розвитку всебічного механізму співробітництва держав"[335]. Інколи під міжнародною організацією розуміють об’єднання держав або національних товариств (спілок, асоціацій) та фізичних осіб.[336]

У міжнародно-правовій літературі міжнародну організацію визначають як об’єднання держав, що утворилися згідно з міжнародним правом на підставі, як правило, міжнародного договору для здійснення співробітництва у політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах і мають необхідну для цього систему органів, права та обов’язки, похідні від прав та обов’язків держав, автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.[337]

Термін "міжнародна організація" застосовується як до міждержавних (міжурядових), так і до міжнародних (неурядових) організацій. Проте їх юридична природа є різною. Так, міжнародні неурядові організації утворюються не на основі міжнародного договору; їх членами можуть бути національні об’єднання громадян, спілки, асоціації, індивіди (тобто, фізичні та юридичні особи), наприклад, такі як: Міжнародна амністія, Міжпарламентський союз, Асоціація міжнародного права тощо. Для міждержавних (міжурядових) організацій характерними є такі основні ознаки: 1) членство суверенних держав; 2) наявність установчого міждержавного договору; 3) наявність постійних органів; 4) наділення міжнародною правосуб’єктністю; 5) функціонування у відповідності з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; 6) наявність як автономних прав та обов’язків, так і похідних від держав-учасниць.

Для класифікації міжнародних організацій використовуються різноманітні критерії. Так, за характером членства вони діляться на міжурядові та неурядові; за колом суб’єктів (членів) – універсальні, регіональні, міжрегіональні; за сферою діяльності – на організації загальної компетенції (охоплюють всі сфери відносин: політичні, економічні, соціальні, культурні тощо, наприклад, ООН) та спеціальної компетенції (співробітництво в одній соціальній сфері, наприклад, – Міжнародна організація праці); за структурою – на організації з простою структурою та організації зі складною структурою; за способом їх утворення – на організації, які виникають на основі міжнародного договору, та організації, які утворюються на іншій основі (декларацій, спільних заяв тощо); за порядком вступу до них – на відкриті і закриті (наприклад, НАТО). Крім того, деякі міждержавні організації наділяються рядом наднаціональних (наддержавних) повноважень (наприклад, Європейський Союз).[338]

Міждержавна організація є об’єднанням суверенних держав, що виникає на підставі, як правило, міждержавного договору, має постійні органи та міжнародну правосуб’єктність, для досягнення своїх цілей діє згідно з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, має за мету співробітництво держав. Рішення цих організацій носять як рекомендаційний, так і обов’язковий характер для держав-учасниць. Ті з міждержавних організацій, що мають наддержавний характер, вправі приймати рішення, що є обов’язковими як для самих держав, так і для їх фізичних та юридичних осіб. Такі рішення діють на території держав-учасниць поряд з національним законодавством.

Процеси глобалізації те регіоналізації, необхідність забезпечення спільних інтересів, розв’язання глобальних проблем людства сприяли утворенню світової спільноти. Саме "життєві інтереси та цінності, спільні для всього людства"[339], стали основою зближення народів світу, а таке зближення – об’єктивним фактором формування світової спільноти. Деякі автори відзначають, що "економічне, політичне та духовне буття окремих народів настільки зблизилось, що з’явилися підстави говорити про формування світового співтовариства"[340]. Слушною також є теза про те, що сьогодні без існування такої спільноти (яка є об’єктивною реальністю) держави не в стані забезпечити свої життєво важливі інтереси, задовольнити все більш широке коло своїх потреб.[341] Характерні ознаки кожної держави все більше залежать від її взаємодії з системою.

При характеристиці світового співтовариства в міжнародній літературі досить активно використовується термін "міжнародна спільнота"[342], який почав застосовуватися після прийняття Статуту ООН. Проте про саму концепцію міжнародної спільноти констатувалося лише у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (1969р.), стаття 53 якої світову спільноту визначала як "міжнародну спілку держав" (це констатував і Міжнародний Суд у рішенні по справі Барселонської компанії[343]).

Дещо пізніше у радянській юридичній науці почав використовуватись термін "міжнародна система"[344] та сформувалась концепція "міжнародної міждержавної системи", до складу якої, на думку її авторів, входять суб’єкти міжнародного права, об’єднання держав, міжнародні органи, міжнародне право та інші соціальні норми.[345] Критикуючи цю концепцію за об’єднання в одну категорію різнопорядкових явищ, В.І.Євінтов розмежовує поняття "світова спільнота" (до якої відносить всіх учасників міжнародного спілкування – від держав до індивідів) та поняття "міжнародна спільнота держав" (членами якої є лише держави).[346]

Все це свідчить про те, що нині в світі існують глобальна міждержавна (міжнародна) система, основними елементами якої є держави та міжнародні організації, а також регіональні міждержавні системи, до складу яких входять суверенні держави відповідних континентів. Ще донедавна міждержавні системи функціонували, в цілому, стабільно на основі верховенства універсальних цінностей, спільних інтересів держав, правового регулювання конфліктів, створення системи колективної безпеки. Сьогодні ж можна говорити про перехідний характер цих систем, який визначається через такі закономірності:

– розширення кола учасників міжнародних відносин за рахунок транснаціональних корпорацій, неурядових міжнародних організацій, об’єднань підприємств, окремих фірм та індивідів;

– наднаціональність;

– ускладнення та збільшення кількості міжнародних відносин;

– визнання багатьох людських проблем такими, що носять всесвітній (глобальний) характер.

Вказані закономірності безпосередньо впливають на структуру міжнародної (міждержавної) правової системи, а, як відомо, саме вона (структура) є показником стійкості функціонування та ступеня мінливості (трансформування) системи. В міжнародній літературі виділяють, в основному, три структурні виміри міжнародної системи: конфігурацію співвідношення сил, ієрархію суб’єктів (акторів), гомогенність чи гетерогенність складу.[347]

Конфігурація співвідношення сил залежить від кількості держав (головних акторів) і характеру відносин між ними. Видами конфігурації виступають біполярність (двополярність) і поліполярність (багатополярність). До розпаду СРСР і закінчення "холодної" війни світ характеризувався біполярністю – існуванням так званої соціалістичної та капіталістичної систем. В сучасних умовах міждержавна система є багатополярною з великою кількістю осередків певних владних і невладних міжнародних інтересів, у зв’язку з чим вона є менш стабільною, ніж біполярна система, проте має можливості ефективніше запобігати глобальним конфліктам.

Ієрархія суб’єктів (акторів) міжнародної (міждержавної) системи полягає у різних можливостях впливу їх на цю систему.

Гомогенність системи означає високий ступінь узгодження принципів, цінностей, тому при ній існує поміркованість і стабільність. Гетерогенна система є нестабільною та конфліктною, так як у ній відсутня згода щодо інтересів суб’єктів, їхніх цінностей та ідеалів.

Усі вищезазначені структурні виміри свідчать про залежність поведінки суб’єктів від структури самої системи (це можна побачити на прикладі міждержавних конфліктів, а точніше – їх частоти та характеру).[348] З такої точки зору кожна міжнародна (міждержавна) система є неформальною інституалізацією співвідношення сили між державами у відповідному просторі та часі.[349]

В міжнародно-правовій літературі термін "міжнародна система" використовується в широкому та вузькому розумінні. В першому сенсі міжнародна система розглядається в якості сукупності різноманітних суб’єктів (держав, їх об’єднань, націй (народів), міжурядових організацій, міжнародних неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, міжнародних конференцій, фізичних і юридичних осіб тощо), відносин між ними, сукупності правових систем.[350] Умовно автори цієї позиції називають всю людську цивілізацію міжнародною системою. У вузькому значенні міжнародна система трактується ними як цілісна сукупність суб’єктів міжнародного права, міжнародних відносин і міжнародного публічного права.

Автори "Курса международного права" (в 7 томах) та підручника "Международное право" (МДУ, 1994) використовують поняття "міждержавна система", включаючи до нього суб’єктів міжнародного права та міждержавні відносини.

Видається, що обидві позиції є слушними, так як і міждержавна, і міжнародна системи є реальними явищами, але відрізняються за колом своїх суб’єктів. Водночас автори вказаних позицій не відзначають тенденцію розвитку цих правових систем, пов’язану зі зміною у них ролі суб’єктів, а саме – збільшення впливу неурядових організацій та транснаціональних корпорацій. Якісні зміни світової соціальної системи сприяли розвитку її економічного компонента, який виступає визначальним фактором утворення та розвитку будь-якої міждержавної чи міжнародної системи, відіграє домінуючу роль у стабілізації світових політичних відносин і безпеки людства. Звідси випливає необхідність визначення з нових позицій місця та ролі держав і неурядових організацій в системах. Видається, що в нинішній перехідний період саме міждержавним системам має бути відведена роль стабілізатора відносин у світовій спільноті, урівноважувача різновекторних сил (інтересів).

На підставі вищевказаного можна зробити висновок, що нині існують світова система та регіональні системи. Останні регулюють велике коло питань суспільного життя регіону, сприяють його структурованості.

А тому і міждержавно-правові системи мають складну структуру, адже в їхньому соціальному просторі функціонує як національне (внутрішньодержавне), так і міжнародне (універсальне та автономне) право.

Так як правова система є відносно стійкою взаємодією її елементів (суб’єктів), то суб’єктами міждержавної правової системи є держави та інші суб’єкти міжнародного права. Забезпечення належної взаємодії між такими суб’єктами, зокрема, шляхом регулювання (погодження) їх поведінки, впливає як на ефективність функціонування самої системи, так і на досягнення її мети – створення відповідного міжнародного правопорядку. Це сприяє належному функціонуванню не тільки регіональних, але й світової системи.

Міжнародне право відносить до суб’єктів права не тільки держави та міжнародні організації, але й фізичних та юридичних осіб, проте суб’єктами (елементами) міждержавно-правових систем виступають, як правило, держави, а також міжнародні організації. Водночас, правосуб’єктність держав, міжнародних (міждержавних) організацій, ТНК та інших суб’єктів є критерієм їх включення до структури правової системи.

Міждержавна правова система як цілісна впорядкована сукупність суб’єктів міжнародного права, як і будь-яка інша правова система, складається з трьох основних частин: інституційної, функційної та нормативної. До інституційної частини входять суб’єкти міжнародного права, що є її елементами (в основному – держави та міждержавні організації).

Як елемент міжнародно-правової системи міжнародна організація має об’ємний правовий статус і є складноорганізованим суб’єктом, покликаним виражати спільні інтереси своїх держав-учасниць. Водночас міждержавна організація є вторинним суб’єктом міжнародного права, похідним від держави – первинного суб’єкта. Міжнародна правосуб’єктність держав є універсальною, що означає широку їх участь у створенні та функціонуванні міжнародної системи й досягненні міжнародного правопорядку, формуванні норм міжнародного права; здатність набувати й реалізовувати права; виконувати взяті на себе обов’язки. Хоча загальновизнаного переліку прав і обов’язків держав на сьогодні немає, міжнародно-правова доктрина до основних прав відносить: право на незалежність і вільне здійснення своїх законних прав; право на здійснення юрисдикції на всій своїй території та над усіма особами й речами, що знаходяться в її межах з додержанням визнаних міжнародним правом імунітетів; право на суверенну рівність держав; право на індивідуальну або колективну самооборону проти військового нападу; до основних обов’язків – утримуватись від втручання у внутрішні та зовнішні справи інших держав, а також від розпалювання міжусобиць на їх території; поважати права людини; встановлювати на своїй території умови, які б не загрожували міжнародному миру; вирішувати свої спори з іншими державами мирними засобами; утримуватись від погрози силою чи її застосування проти територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави, чи іншим шляхом, несумісним з міжнародним правом; утримуватись від надання допомоги іншій державі в порушення попереднього зобов’язання або державі, щодо якої ООН застосовує заходи попередження чи примусу; утримуватися від визнання територіальних придбань іншої держави, яка діяла з порушенням зобов’язання незастосування сили; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов’язання.[351] Інші автори доповнюють вищеперелічені обов’язки такими, як: повага до суверенітету інших держав; підтримання міжнародної безпеки; розвиток міжнародного економічного співробітництва; захист прав людини; охорона навколишнього середовища.[352]

Загальний міжнародно-правовий статус держави зумовлюється державним суверенітетом. Саме за цією ознакою держави є юридично рівними між собою, незалежними та самостійними.

Основою правосуб’єктності міждержавної організації є відповідний установчий документ, який закріплює її міжнародно-правовий статус. Правосуб’єктність цих організацій обмежовується цілями та завданнями поставленими їх державами-учасницями.

Правосуб’єктність міждержавних організацій відрізняється від правосуб’єктності держав за характером і обсягом юридичної здатності суб’єкта міжнародного права до самостійних дій, правового волевиявлення. В міжнародному праві суб’єкти не тільки самі творять юридичні норми, але й забезпечують їх виконання. Тобто, для міжнародної правосуб’єктності важливими є: 1) здатність суб’єкта бути носієм міжнародних прав і обов’язків та здійснювати їх своїми діями; 2) здатність суб’єкта брати участь у процесі міжнародної правотворчості; 3) можливість самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання міжнародно-правових норм.[353] Перелічені ознаки дають підстави відносити міжнародну організацію до суб’єктів міжнародного права.

З набуттям усіх ознак правосуб’єктності міжнародна (міждержавна) організація стає юридичною особою. Правосуб’єктність міждержавної організації проявляється в її правовому положенні, в обсязі тих прав і обов’язків, якими держави наділяють організацію, а також інших прав і обов’язків, які вона може набути в майбутньому.[354]

Деякі автори до прав і обов’язків міждержавної організації відносять: право на укладення міжнародних договорів (з міжнародного публічного права); право подання міжнародних претензій (в т.ч. до держав); право на розгляд своїх спорів за допомогою міжнародних процедур такого розгляду; право на імунітети та привілеї; право обмінюватись місіями та представництвами; обов’язки щодо: добросовісного виконання своїх міжнародних зобов’язань; несення відповідальності за порушення чи невиконання цих зобов’язань; утримання від втручання у внутрішні справи своїх членів.[355] Зрозуміло, що перелік прав і обов’язків міждержавних організацій є різним, а найбільший їх обсяг належить ООН – універсальному міждержавному об’єднанню.

Тісно взаємодіють між собою інституційна та функційна частини правової системи.

Реалізація правового статусу міждержавної організації здійснюється через утворювані нею органи, які виконують правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні і правореалізаційні функції. Саме ці види юридичної діяльності відповідних органів міждержавних об’єднань є засобом досягнення такої мети, як правопорядок, і разом з тим – способом виразу зв’язків між елементами міждержавної правової системи. Зв’язки між елементами виникають на підставі діяльності суб’єктів права і знаходять свій вияв у правових відносинах.

Зв’язки між елементами такої правової системи будуються на основі двох принципів: співробітництва та координації[356], що мають договірне походження. Водночас елементи правової системи міждержавних організацій набувають інтегративних властивостей (хоча вони й розрізняються ступенями останніх), які не притаманні їм поза системою. Така інтегративна єдність елементів забезпечує цілісність правової системи, проте, в свою чергу, детермінується генетичною однорідністю міжнародних суспільних відносин, хоча за своєю природою вони є складними та багатоманітними. Насамперед, це пов’язано з тим, що міжнародні зв’язки (відносини) виникають між різними суб’єктами: державами, міжнародними організаціями, фізичними та юридичними особами окремих держав, міжнародними юридичними особами тощо. А тому між суб’єктами міжнародного права, виникають зв’язки владного та невладного характеру. А отже, і міжнародні відносини поділяються на міждержавні (міжвладні) відносини та міжнародні відносини неміждержавного характеру (які, в свою чергу, поділяються на владні та невладні відносини).[357]

Посередницьку роль у виникненні зв’язків між суб’єктами виконує третя частина міждержавно-правової системи – нормативна. У міжнародно-правовій літературі виділяються три групи правових норм: 1) норми міжнародного публічного права, які є узгодженими правилами держав та міждержавних організацій та фіксуються у міжнародних договорах, звичаях; 2) норми міжнародного приватного права, що регулюють невладні відносини фізичних та юридичних осіб (наприклад, цивільно-правові договори); 3) норми "внутрішнього" права міжнародних організацій, що регламентують неміждержавні відносини власного характеру (наприклад, субординаційні відносини структурних підрозділів чи службовців міжнародної організації).[358] Остання група норм називається міжнародними адміністративними правилами. В літературі підкреслюється, що міждержавна організація для кожного виду відносин створює свою групу норм – публічно-правових, приватно-правових, адміністративних правил[359]. Для ефективного функціонування вищевказаної сукупності норм важливою є їх уніфікація.

У літературі міжнародно-правові норми визнаються одним із досконалих та ефективних засобів регулювання суспільних відносин.[360] Окремі автори під міжнародно-правовою нормою розуміють створене угодою суб’єктів формально визначене правило, що регулює міждержавні відносини шляхом установлення прав і обов’язків для суб’єктів і таке, що забезпечується юридичним механізмом охорони.[361] Інші вчені визначають норму міжнародного права як правило поведінки, яке визнається державами та іншими суб’єктами міжнародного права юридично обов’язковим.[362] Деякі науковці під нормою міжнародного права розуміють юридично обов’язкове до виконання правило поведінки держав та інших суб’єктів міжнародного права, які встановлюються цими ж суб’єктами і виконуються ними добровільно, а при необхідності – за допомогою особливого виду примусу.[363]

Вважається, що міжнародно-правова норма повинна відповідати таким вимогам: 1) бути здатною до регулювання відносин між суб’єктами міжнародного права; 2) бути для цих суб’єктів обов’язковою до виконання; 3) мати загальний характер.[364] Якщо перша вимога стосується властивостей норми як регулятора відносин, то під другою розуміється юридична сила норми, третя ж пов’язана з дією норми на невизначену кількість випадків.

Ускладнення функцій, які покликане здійснювати міжнародне право, визначає постійне зростання кількості міжнародно-правових норм, що зумовлює їх класифікацію в доктрині. В більшості випадків класифікація має обмежений характер, і тільки окремі автори намагаються зробити її повною.[365] Критеріїв класифікації міжнародно-правових норм існує багато, проте, взявши за основу найбільш важливі, І.І. Лукашук запропонував таку загальну класифікацію: 1) за змістом і місцем у системі норм – цілі, принципи, норми; 2) за сферою дії – універсальні, регіональні, партикулярні; 3) за юридичною силою – імперативні, диспозитивні; 4) за функціями в механізмі міжнародно-правового регулювання – матеріальні та процесуальні; 5) за способом створення та формою виразу – звичаєві, договірні та такі, що містяться в рішеннях міжнародних організацій.[366]

Деякі автори критерієм поділу норм на імперативні та диспозитивні вважають не юридичну силу, а метод правового регулювання, а критерієм поділу на універсальні й партикулярні – дію норм щодо кола учасників міжнародно-правових відносин, підкреслюючи, що універсальні норми діють на всіх суб’єктів, а партикулярні – на певну їх кількість.[367] Останні норми називають ще локальними або регіональними.

Універсальні норми є загальними нормами міжнародного права, у зв’язку з чим їх ще називають загальновизнаними нормами міжнародного права або універсальними нормами.[368] Однією з відмінних ознак сучасного міжнародного права є зростання питомої ваги та значення загальновизнаних норм у загальній масі міжнародно-правових норм.[369] Визначальною ознакою універсальних норм є їхня загальна обов’язковість. Ця ознака визначає характер їх створення та зміни – вони формуються світовим співтовариством у цілому; формою їх існування є звичай. Лише універсальна норма може бути імперативною.

За своєю чисельністю універсальні норми значно поступаються партикулярним нормам, так як історичний розвиток міжнародного права характеризувався переходом від партикулярних норм до універсальних, від конкретних до загальних; водночас високий рівень узагальнення та формалізації в універсальних нормах потребує їх деталізації та конкретизації, що й тягне за собою взаємодію партикулярних і універсальних норм. Саме партикулярні норми є засобом конкретизації останніх, сприяють їх більш ефективній реалізації, регулюючи відносини, що не є предметом загального міжнародного права.

Партикулярні норми, очевидно, створюються, змінюються та припиняють свою дію значно простіше, ніж універсальні. Специфічними є також механізм їх дії[370] та способи їх об’єктивації. Договори, які містять партикулярні норми, мають як нормативні, так і правозастосувальні елементи, які можуть вносити суттєві зміни в процес здійснення цих норм. Партикулярні норми не мають загального характеру, а тому вони не входять у загальне міжнародне право.[371] Разом з тим, вказані норми діють у межах загального міжнародного права, є похідними від нього та функціонують у відповідності з його цілями та принципами. З урахуванням тенденції ускладнення міждержавних правових систем, можна стверджувати, що роль і значення універсальних норм зростатиме, але це, зрозуміло, не означатиме другорядність, неважливість партикулярних норм.

Протягом тривалого періоду свого існування міжнародне право характеризувалося домінуванням індивідуальних норм, які регулювали конкретні відносини. Це пояснювалося невеликою кількістю суб’єктів міжнародного права, перевагою інтересів окремих держав над їх спільними інтересами. Поглиблення єдності світового співтовариства сприяло зростанню ролі загальних норм, проте індивідуальні норми залишились необхідним інструментом реалізації загальних норм, забезпечуючи застосування останніх до конкретних відносин, конкретизуючи їх, заповнюючи прогалини, а в разі диспозитивного характеру загальної норми – й коригуючи її дію стосовно певних життєвих умов. Юридична функція загальних норм полягає у нормативному регулюванні поведінки суб’єктів міжнародного права, але лише у системі міжнародного права вони набувають нових властивостей. Окремі групи норм у межах системи виконують свої особливі функції. Зростає кількість норм, які можуть здійснити регулюючу дію лише у зв’язці з іншими нормами. Все більше поширення мають, наприклад, норми-визначення.

Ускладнення та динамізм міждержавної правової системи потребує норм, які містили б уніфіковані моделі поведінки. А тому стихійність міжнародного нормотворення має витіснятися цілеспрямованим правотворчим процесом, створенням загальних абстрактних норм, які б відображали характерні ознаки певного виду відносин.

Водночас не слід ототожнювати з нормами міжнародного права цілі та принципи останнього, так як за своєю юридичною природою, механізмом дії вони є різними.

Сукупність міжнародно-правових норм становить систему міжнародного права. Визначення системної належності міжнародно-правових норм має велике як наукове, так і практичне значення. Насамперед, важливим є такий методологічний аспект, як з’ясування природи цих норм, механізму дії, міри їх впливу на суспільні відносини. У міжнародно-правовій практиці держав виявлення виду, природи та системної належності норм безпосередньо пов’язано з проблемами приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами. Від цього залежить вибір форм та способів імплементації та закріплення міжнародно-правових норм у національному законодавстві.

У міжнародно-правовій літературі систему права розглядають як об’єктивно існуючу цілісність внутрішньовзаємопов’язаних елементів: загальновизнаних принципів міжнародного права, договірних та звичаєво-правових норм, галузей та інститутів права[372], або ж як сукупність міжнародно-правових норм, інститутів та галузей міжнародного права в їх єдності, взаємозв’язку та взаємозалежності.[373]

Якщо визначення системи міжнародного права як сукупності взаємоузгоджених міжнародно-правових норм, що згруповані у певні інститути та галузі права, не викликає заперечень, то включення до системи права резолюцій міжнародних організацій та рішень арбітражних та судових міжнародних органів[374] такі заперечення викликає. Це пов’язано, зокрема, і з невідмежованістю понять "правова система", "система права", "система джерел права". А саме до складу системи джерел права входять чи можуть входити названі зовнішні форми (джерела) міжнародного права. А система права повинна виражати внутрішню будову міжнародного права.

Система міжнародного публічного права розкриває свою будову через такі особливості.

Предметом міжнародно-правового регулювання є відносини між суб’єктами міжнародного права. Ці відносини виходять за межі внутрішньої компетенції та територіальних кордонів держав. Міжнародне право має суттєвий вплив на формування національного права. При цьому використовуються, в основному, такі методи правового регулювання: 1) договірний або диспозитивний (узгодження волі декількох суб’єктів); 2) імперативний або законодавчий (одноособове волевиявлення суб’єкта); 3) відсилочний (колізійний).

Особливим статусом та правосуб’єктністю наділені й учасники міжнародних відносин, головне місце серед яких належить суверенним державам. Об’єкти міжнародного права – це ті блага чи цінності, з приводу яких виникають міжнародні правовідносини. Вони, як і предмет правового регулювання, знаходяться за межами внутрішньої компетенції держав, у чому також проявляється їх особливість.

Створюючи норми міжнародного права, суб’єкти (насамперед, держави) узгоджують інтереси сторін, формулюють їх у відповідності з основними принципами міжнародного права. Такий особливий порядок нормотворення сприяє тому, що норми міжнародного права мають загальнодемократичний характер і відповідають інтересам більшості держав. У разі неприйняття державою договору вона вправі відмовитися від участі у створенні міжнародного договору. Особливим є й порядок застосування заходів примусу до учасників міжнародно-правових відносин. Ці заходи застосовуються самими суб’єктами міжнародного права (як правило, державами) на основі норм міжнародного права у межах міжнародних договорів. Особливість проявляється і у використані зовнішніх форм права. Основними джерелами міжнародного права визнаються міжнародно-правові договори та правові звичаї, хоча використовуються й інші джерела права.

Вищенаведене дає підстави стверджувати, що міжнародне право має свою специфічну систему, яка за предметом та методами регулювання поділяється на певні галузі та інститути права. І це не викликає сумніву. Проте з приводу співвідношення міжнародного приватного права та міжнародного публічного права у юридичній літературі ведуться дискусії і до тепер. У свій час, прихильники цивілістичного підходу вважали, що міжнародне приватне право є частиною цивільного права держави[375], а прихильники міжнародного підходу знаходили і знаходять аргументи на користь того, що міжнародне приватне право є частиною міжнародного права у широкому розумінні.[376]

Позиції обох сторін засвідчили те, що міжнародне приватне право за своєю природою є багатовимірним, зі складними зв’язками та взаємним впливом елементів; своєрідним полісистемним юридичним комплексом, що регулює відносини відсилочним (колізійним) методом, включає правові норми, зовнішні форми яких знаходяться як у національному, так і міжнародному публічному праві.[377]

Розглядаючи право як загальнолюдську категорію, науковці підкреслюють, що його структура складається з двох груп норм – публічних та приватних, а подальше структурування відбувається на основі інших факторів. Таким чином, поділ права на публічне та приватне пов’язаний з об’єктивними обставинами (характер суспільних відносин, предмет правового регулювання тощо).[378]

Система міжнародного права є основою для формування відповідних джерел міжнародного права, в яких об’єктивуються міжнародно-правові норми. Термін "джерело права" в міжнародно-правовій літературі використовується в двох значеннях – матеріальному (міжнародні відносини) та формальному (як зовнішні форми, що містять юридичні норми), і лише формальні джерела визнаються юридичною категорією.

До зовнішніх форм (джерел міжнародного права) у літературі, як правило, відносять: 1) міжнародні договори, в тому числі загальні та спеціальні міжнародні конвенції; 2) міжнародні правові звичаї; 3) загальні принципи міжнародного права; 4) судові рішення, постановлені міжнародними судовими органами; 5) правові доктрини. Але основними серед них є міжнародно-правові договори та звичаї, що пов’язано, насамперед, з тим, що при відсутності наддержавної влади в основі будь-якої міжнародно-правової норми лежить угода незалежних суб’єктів, і саме така домовленість є способом утворення норм через визначення змісту норми та надання їй юридичної сили. Ця угода має дві форми виразу – письмовий договір та звичай.

Згідно зі ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, під останніми розуміються укладені між державами в письмовій формі міжнародні угоди, які визнаються такими міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, в двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретної назви (конвенція, пакт, протокол тощо). Саме за рахунок договорів здійснюється розвиток міжнародного права[379], так як міжнародний договір "завжди був одним із кращих засобів для виявлення та визначення правових відносин, навіть принципів права, які повинні панувати в сфері міжнародних зносин"[380]. Міжнародні договори є нині головним інструментом міжнародної правотворчості, еквівалентом внутрішньодержавного законодавства.[381] Ця теза обґрунтовується тим, що звичай, на відміну від договору, є недостатньо динамічним для задоволення потреб сучасного світового співтовариства, більше того, система міжнародних договорів є аналогічною системі законодавства.

Слід підкреслити також постійне зростання ролі багатосторонніх договорів, але це не повинно принижувати значення двосторонніх договорів. Багатосторонні угоди, як правило, використовуються в тих випадках, коли є домовленість сторін щодо змісту їх приписів, коли їх використання дасть найбільший ефект і коли є потреба саме в нормах загальних. Якщо ж відмінності в позиціях держав є суттєвими, і багатосторонній компромісний договір не може дати достатнього рівня врегулювання, держави надають перевагу індивідуалізованій формі двостороннього договору. Водночас надмірне захоплення укладенням останніх є невиправданим, оскільки багатостороннє регулювання в більшості випадків є ефективнішим та економічнішим.[382] До мінусів багатосторонніх договорів відноситься їхня тривала підготовка до підписання та набрання чинності, хоча порівняно з правовими звичаями, міжнародні договори мають перевагу в плані оперативності.

Серед інших позитивів багатосторонніх договорів потрібно відзначити високий ступінь їх узагальненості (абстрагованості), досконалість термінології, чітка визначеність норм, що полегшує контроль за їх здійсненням. Із урахуванням постійного ускладнення міжнародних суспільних відносин, очевидним є подальше зростання ролі договорів як засобів їх урегулювання, оскільки саме міжнародні договори характеризуються цілеспрямованістю та програмованістю, будучи найбільш прийнятними для зміни існуючих та встановлення нових відносин.

Водночас необхідно підкреслити, що належний рівень міжнародно-правового регулювання може бути забезпечений лише шляхом взаємодії різних джерел права, зокрема, договорів та звичаїв.

У літературі звичай у більшості випадків розуміється як правило поведінки, що склалося в практиці, за яким суб’єкти міжнародного права визнають юридично обов’язкову силу.[383] Стаття 38 Міжнародного Суду ООН визначає міжнародний звичай як доказ загальної практики, який визнається в якості правової норми.

Для того, щоб певне правило поведінки стало міжнародно-правовим звичаєм, воно повинно відповідати таким умовам: 1) повторюваність; 2) прояв у подібній ситуації (аналогічність); 3) наявність згоди самих суб’єктів міжнародного права на визнання його в якості звичаю.

Майже в усіх концепціях міжнародно-правового звичаю центральне місце займають два елементи – практика і визнання за правилом поведінки, що в ній склалось, юридичної сили.[384]

Щодо питання про місце та роль міжнародно-правового звичаю у міжнародному праві в літературі існують наступні точки зору. Насамперед, загальновизнаним є те, що міжнародне право засноване на звичаях. Деякі вчені вважали звичаї результатами правотворчості, найбільш ієрархічними формами норм міжнародного права.[385] Згідно з іншою точкою зору, міжнародний звичай не є типовим для сучасності джерелом міжнародного права.[386] З двома останніми позиціями погодитися не можна, так як хоч звичай і піддався суттєвим змінам, зокрема, з’явились нові механізми його створення, форми виразу, але він залишається типовим джерелом міжнародного права, хоча не найбільш ієрархічною.

Основним же для міждержавно-правових систем є не переважаюча значимість того чи іншого джерела права, а з’ясування ролі кожного з них у системі зовнішніх форм міжнародного права, виявлення характеру їх взаємодії з метою пошуку оптимальних форм регулювання тих чи інших міжнародних суспільних відносин.

Беручи до уваги відсутність спеціального акту, в якому б фіксувався звичай, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН встановлює додаткові засоби для визначення правових норм – судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй.[387]

До судових рішень відносяться рішення Міжнародного Суду ООН, інших міжнародних судових та арбітражних органів. В цих рішеннях фіксується звичаєва норма, яка є обов’язковою для сторін спору. В деяких випадках судові рішення можуть містити нову норму або дати поштовх до її формування.

Подібну роль виконують і рішення міжнародних організацій та конференцій, односторонні акти та дії держав.

Крім названих джерел права, у міжнародному праві, такими вважаються і загальні принципи права, хоча останні найчастіше застосовуються при тлумаченні змісту міжнародних правових норм.

Об’єктивація міжнародно-правових норм у названих зовнішніх формах права сприяє структурованості та належному функціонуванню міждержавної правової системи.

Крім цього, міждержавно-правові системи тісно взаємодіють з національними системами, в результаті чого формується спільне правове поле[388], що вимагає від юридичної науки аналізу особливостей взаємовпливу цих компонентів в межах єдиної цілісності.

Їх механізм правового впливу характеризується середнім рівнем нормативності, що пояснюється специфічною структурою правової норми та специфічними способами її об’єктивації. Й хоча тип міждержавної правової системи створений за зразком скандинавської правової системи (де спостерігається оптимальне поєднання різних зовнішніх форм права і досягається високий рівень нормативності та ефективного функціонування правової системи в цілому), вона на даний час не досягла рівня нормативності, ідентичної із цим зразком. Видається, що ускладнення зв’язків між елементами міждержавно-правових систем потребує розширення функцій спеціальних їх правотворчих органів, необхідних для створення нормативно-правових актів з достатньою питомою вагою загальних норм.

На підставі вищенаведеного, можна відзначити, що міждержавно-правові системи відрізняються між собою завданнями, які вони покликані виконувати, а також відповідним рівнем їх нормативності. Вони складаються з таких суб’єктів міжнародного права, як держави та міждержавні організації. Правові відносини між цими та іншими суб’єктами встановлюються на основі норм міжнародного права. Метою їх функціонування є досягнення міжнародного правопорядку.

Викладене дає підстави для визначення основних юридичних ознак, що є характерними для міждержавно-правових систем:

1) функціонування їх у межах, визначених установчим договором відповідної міждержавної організації, та у відповідності з загальновизнаними міжнародно-правовими нормами та принципами;

2) наявність таких елементів – суб’єктів міжнародного права як держави, міжнародна організація та інші суб’єкти міжнародного права;

3) наявність міжнародних правових відносин;

4) наявність міжнародно-правових норм та інших юридичних засобів впорядкування цих відносин;

5) наявність такої мети як досягнення міжнародного правопорядку.

Таким чином, міждержавно-правова система – це цілісна структурно впорядкована за допомогою міжнародно-правових норм та інших юридичних засобів стійка взаємодія суб’єктів міжнародного права, що забезпечує належний міжнародний правопорядок, як необхідну передумову функціонування світової системи в цілому та регіональних її систем зокрема.

За колом суб’єктів можна виділити універсальну міжнародно-правову систему (ООН) та регіональні (європейські, американські, африканські тощо). Останні, в свою чергу (наприклад, європейські), можна класифікувати за колом питань, які вони покликані розв’язувати.

Розвиток міждержавних правових систем характеризується такими тенденціями: 1) зростання кількості правових систем міждержавних об’єднань, необхідних для вирішення вузьких (специфічних) проблем взаємодії; 2) збільшення наднаціональних повноважень у цілого ряду суб’єктів міжнародного права; 3) посилення регіоналізації при виникненні нових систем; 4) підвищенням ролі нормативної інтеграції.