Доктрина прецедентного права. Співвідношення судового прецеденту та нормативно-правового акту у системі зовнішніх форм права

Як відмічалося раніше, англійське загальне право – це право судової практики. Суди не тільки застосовують норму права, але і створюють їх. Правила (норми), що містяться у судових рішеннях, повинні застосовуватися і надалі (інакше буде порушена стабільність загального права).

Реально ж правило прецеденту, що зобов’язувало англійських суддів дотримуватися попередніх рішень, чітко увійшло у судову практику лише з першої половини ХІХ століття. З цього часу чітко формулюється принцип обов’язкового дотримання прецеденту. Втіленню цього принципу історично сприяли Акти про судоустрій 1873-1875р.р. (введення більш чіткої судової системи) і підвищення якості збірників прецедентного права.

Якщо прецедентне право – це рішення судів, що є джерелами права, то судовий прецедент – це рішення суду по конкретній справі, яке містить юридичну норму і є обов’язковим при розв’язанні усіх наступних аналогічних справ.

Рішення, які містять юридичну норму (загальнообов’язкове правило поведінки), діють так само, як і норми законодавства. Це відбувається на підставі принципу "всі майбутні справи повинні розглядатися так, як і аналогічні попередні справи".

Існує два види прецедентного права: 1) загальне прецедентне право; 2) прецедентне право, що тлумачить діюче законодавство.

Рішення загального прецедентного права є окремим, незалежним від законодавства джерелом права (наприклад, у договірних відносинах). Рішення прецедентного права, що тлумачить нормативно-правові акти є джерелом права, яке вносить доповнення до діючого права (містить додаткову норму права). Вони є похідними від законодавства, яке тлумачать.

У англійському праві правило прецеденту розкривається доктриною через такі положення: 1) рішення, прийняті Палатою Лордів є обов’язковими прецедентами для всіх судів; 2) рішення Апеляційного суду є обов’язковим для нижчих судів і для самого Апеляційного суду (крім кримінальних справ); 3) рішення високого суду є обов’язковим для нижчих судів. Інші суди прецеденту не створюють. Щоб зрозуміти, що є обов’язковим прецедентом серед судових рішень, які за юридичною природою є актами застосування права, необхідно розглянути форму англійських судових рішень.

Судове рішення, як результат розгляду справи по суті (акт застосування права) є простою постановчою частиною, в якій викладено рішення по справі: А повинен заплатити Б відповідну суму грошей; або договір між В і С розірваний; або спадщину А необхідно передати Б. Англійські судді не мотивують своїх рішень, вони наказують.

Проте судді Вищих судових інстанцій (Палати Лордів, Апеляційного та Високого судів) викладають мотиви своїх рішень. Суддя при цьому досить часто формулює загальні положення, що виходять за межі справи. Якщо ж у діючому праві є прогалина, то суддя заповнює її шляхом створення нової норми. Тобто, у рішенні суду (як акті застосування права – за юридичною формою) фіксується юридична норма. Справа вирішується по суті на підставі індивідуального припису (рішення суду), але разом з тим у цьому ж рішенні фіксується і нова норма права, яка у майбутньому може бути використана при розв’язанні аналогічних справ.

Правило прецеденту вимагає від англійських юристів вивчення попередніх судових рішень. В поясненнях суддів юрист повинен розрізняти те, що є необхідною частиною рішення (ratio decidendi) і похідною (obiter dictum). Необхідна частина і містить норму, яка включається в англійське право та якої дотримуються у майбутньому. Похідна частина дає обґрунтування рішення. Суддя, який виносить рішення, не розмежовує цих частин, це робить інший суддя, який встановлюватиме, чи буде дане рішення прецедентом. Правило прецеденту діє однаково і щодо загального права, і щодо права справедливості. Важливим для англійського юриста є вміння визначати прецедент і володіння технікою відмінностей (розрізнень). Правило прецеденту у наші дні має на меті визначити межі англійського права, зберігаючи його традиційну структуру як права судової практики.

Правило прецеденту у США діє на підставі принципу stare decisis "дотримуйся прецеденту і не (чіпай) розглядай вже вирішене питання".

Поряд з цим, прецедент у США не є настільки ж формалізованим, як у Англії (цьому перешкоджає, перш за все, федеральна структура системи). Так, Верховний Суд США та Верховні Суди штатів не зобов’язані дотримуватися власних рішень і можуть змінити свою практику.

І все ж таки, дотримання прецеденту в США вважається ефективним, так як подібні справи не потрібно обґрунтовувати, починаючи з нуля.

У прецедентному праві велике значення відіграє процедура юридичного обґрунтування. Як правило, використовується два способи:

– дедуктивне обґрунтування;

– аналогічне обґрунтування.

Дедуктивне обґрунтування здійснюється на основі правила прецедентного права. Щоб визначити правило, встановлене попереднім рішенням, необхідно виділити основну частину постанови (holding) /в Англії (ratio decidendi)/. Правило, зазвичай, міститься у одному-двох реченнях, що містять більш широкий та абстрактний принцип. Поряд з цим, необхідно визначити похідну частину (dictum) /в Англії (obiter dictum)/. Похідна частина містить висловлювання суддів (обґрунтування постановчої частини).

Діктум не має такого ж прецедентного ефекту для майбутніх справ, як постановча частина (холдін).

Наприклад, у справі Ніар штату Міннесота 1931р. Верховний Суд США дав нове поняття "свобода преси". Зокрема, у справі йшлося: "За законом штату Міннесота має бути припинена діяльність як джерела небезпеки для оточуючих "газети чи іншого періодичного видання, що мають скандальний чи зловмисний характер".

Газета "Saturday Press" опублікувала статтю, в якій звинуватила поліцію міста Міннеаполіса в бездіяльності щодо припинення діяльності злочинних угрупувань. Начальник поліції був звинувачений у кількох, не чітко визначених злочинах: "потурання гангстерам та отримання хабарів". Начальник поліції подав на газету позов. Рішенням суду штату газета "Saturday Press" була закрита, а видавцю заборонено назавжди займатися виданням і розповсюдженням "будь-якого друкованого органу". Видавець подав апеляцію.

Верховний суд США заявив, що вказаний Закон має на меті не встановлення покарання за наклеп, а подолання опозиційної преси. Так, Закон дозволяє державним органам за рішенням суду закривати будь-яке періодичне видання за звинуваченням у поширенні матеріалів скандального характеру, якщо видавець не доведе, що опубліковані матеріали є правдивими і "поширені з добрими намірами". Це, по суті, є цензурою.

(Обґрунтування) Апеляційний суд вказав, що боротьба за свободу в Англії привела до відміни цензури. Свобода преси і слова захищена Чотирнадцятою поправкою до Конституції США. Той факт, що на протязі 150 років не було спроб ввести обмеження на публікації матеріалів про посадові злочини державних чиновників, свідчить про глибоко викорінене переконання, що такі обмеження могли б привести до порушення конституційних прав. Державні чиновники, чиї особисті якості є відкритими для вільного обговорення в пресі, знаходять захист від неправдивих звинувачень у суді відповідно до законів про наклепи, котрі дозволяють отримати компенсацію і покарати винних, а не шляхом обмеження видання газет чи інших періодичних видань.

Вказаний Закон не може бути виправданий тим, що до моменту винесення рішення судом видавець має право представити докази правдивості опублікованих матеріалів та їх поширення з добрими намірами. Чинність такого Закону дозволяє в будь-який момент викликати видавця в суд чи, навіть, до адміністративного чиновника з вимогою доведення праведності матеріалів, що підлягають публікації та з’ясувати при цьому його наміри. Якщо це можливо, то законодавчі органи можуть виключно на власний розсуд встановлювати, що є виправданою метою, що – ні, і, відповідно, обмежувати публікацію. Тоді залишиться лише один крок до встановлення повної системи цензури. Суд вважає, що Закон в тій частині, що стосується дозволу на судовий розгляд в такій справі, порушує свободу преси, гарантовану 14-тою поправкою (постанова – норма права).

Рішення суду про закриття газети відмінене.

У даній справі ВС США постановив, що статутне право штату не мало права дозволяти у судовому порядку закривати газету (це є порушенням свободи преси, гарантованої Конституцією США). Для цього є інші засоби покарання винних, зокрема, матеріальної компенсації.

Крім речення "суд вважає, що Закон...", два попередні абзаци є обґрунтуванням суддів (діктум).

Аналогічне обґрунтування проводиться шляхом співставлення фактів прецедентної справи і справи, що розглядається. Ця процедура проводиться в два етапи: 1) встановлення фактичної подібності чи розбіжності в принципі між прецедентом та справою, що вирішується; 2) встановлення подібності чи відмінності між прецедентом і справою, що вирішується в найбільш важливих моментах. Якщо прецедент за найбільш важливими моментами є подібним, його необхідно дотримуватися.

Ця процедура здійснюється на підставі звичайного аналогічного обґрунтування. Наприклад, батьки дозволили 10 річній дитині бавитися до 22:00 (перед вихідним днем), а 6 річна їхня дитина також просить дозволити і їй не лягати спати у 20:00, а гуляти разом із старшою до 22:00 (мотивуючи подібною ситуацією: обоє діти, перед вихідним днем).

Відмінною важливою ознакою для батьків буде різниця у віці (необхідна для визначення часу сну дітей, молодші повинні спати більше). Тому можна вважати, що випадок із старшою дитиною відносно сну перед вихідним днем, не може бути прецедентом для молодшого.

Важливою частиною процесу аналогічного обґрунтування є оцінка важливості подібних та відмінних ознак. Це питання (про важливість) не може вирішуватися абстрактно. Воно залежить від ситуації і повинно вирішуватися з врахуванням проблеми, яка розглядається.

Вирішальним для належного обґрунтування на підставі попереднього рішення для суддів є вибір стандартів (за якими визначається міра важливості). Джерела цих стандартів розрізняються, коли мова йде про загальне прецедентне право та прецедентно-тлумачне право (що дає інтерпретацію діючого законодавства).

У загальному праві – це досить широке коло аргументів (включаючи різні принципи, які відображають загальноприйняті у суспільстві поняття про справедливість та ефективність).

У прецедентному праві, що тлумачить законодавство, суд обмежений метою та завданнями діючого законодавства, конкретного інституту, хоча звернення до загальних принципів не виключається.

Як відмічалося раніше, джерелом англійського права є також і нормативно-правовий акт: закони та підзаконні акти (делеговане законодавство). Розвиток законодавства в Англії у ХХ столітті відповідав новим умовам, поряд з тим, класична теорія джерел права визнає за законом другорядну роль, тому у ньому потрібно шукати не принципи права, а правила, що конкретизують принципи, виражені в судових прецедентах.

Співвідношення закону і судової практики вирішується так: закон може відмінити прецедент, а при колізії закону і прецеденту перевага надається закону. Поряд з цим, суд зв’язаний не тільки текстом закону, але і судовими рішеннями (прецедентами), в яких дається тлумачення закону.

Таким чином, англійський суд наділений широкими повноваженнями щодо статутного права, особливо це стосується підзаконних актів.

Третім джерелом англійського права є правовий звичай (сфера його поширення досить обмежена).

В останні десятиліття використовується як джерело права і нормативно-правовий договір (міжнародні договори: міжнародна торгівля, відносини з членами Європейського Союзу тощо). Сфера застосування: зовнішні відносини.

Ієрархія джерел права у США наступна: 1) федеральна Конституція (США); 2) федеральні кодекси, нормативні договори та прецеденти; 3) нормативні акти федеральних адміністративних органів; 4) федеральне загальне право; 5) конституції штатів; 6) кодекси та судові прецеденти штатів; 7) нормативно-правові акти адміністративних органів штатів; 8) загальне право штатів.

Кожний рівень прийнятого законодавства включає прецедентне право, що тлумачить діюче законодавство. У випадку суперечностей між двома джерелами права, що знаходяться на одному рівні ієрархії, переваги має той, що прийнятий пізніше.

Великі можливості судового впливу на законодавство не змінює того положення, що у США законодавство у правовій системі має більшу питому вагу, ніж у Англії. Особливо велика питома вага федерального законодавства.

У статутному праві США є немало кодексів (ЦК – у деяких, у 25 штатах – ЦПК, у всіх штатах – КК, у деяких – КПК).

Значення правових звичаїв досить значне у сфері державного управління (як узвичаєння, традиції).