Злочини проти прав шляхти

Право і суд ЛИТОВСЬКО-РУСЬКої ДЕРЖАВи

(xiv-xvi ст.)

 

План

1 Судова система і судовий процес.

2 Основні риси права.

3 Галузі права.

 

1У ранньофеодальний період в умовах широкої автономії українських земель (друга половина ХІV – перша половина ХV ст.) у складі Великого князівства Литовського функціонували суди, започатковані ще в Київській Русі:

· Великокнязівський суд. З часом виникають його різновиди – суд Пани-Ради, суд маршалка.

· Регіональні суди (суди намісників – воєвод і старост).

З ліквідацією автономії українських земель, посиленням централістичних тенденцій та перетворенням Великого князівства Литовського у станово-представницьку монархію виникають нові суди:

· доменіальні (вотчинні);

· Третейські;

· суди для інородців.

Подальшого розвитку набувають суди у містах з Магдебурзьким правом, церковні та копні суди.

До середини ХVІ ст. суд не був відокремлений від адміністрації, розглядався владою скоріше як джерело прибутку і не відігравав значної ролі у суспільному і державному житті.

Професійних суддів на той час не було. Суди – це періодично діючі установи, які розглядали справи лише у разі потреби. Спочатку вони, крім церковних судів і судів у містах з Магдебурзькии правом, керувалися переважно звичаєвим правом, а згодом – писаним загальнодержавним правом.

Підсудність державним судам визначалася за територіальним принципом, недержавним – за становим або за станово-територіальним. Державні суди були апеляційною інстанцією для недержавних.

Судова реформа 1564-1566 рр. сприяла більш чіткій диференціації судів та формуванню судової влади в державі. Згідно з нею створювалися такі суди:

І Державні суди

Суд великого князя. Вища апеляційна інстанція.

Сеймовий суд. Розглядав справи щодо магнатів і великого панства.

Земські суди. Вони створювалися у всіх повітах. Складалися із судді, підсудка і писаря. Усіх їх обирала шляхта на своїх повітових сеймиках, а затверджував (довічно) великий князь (одного з 4 кандидатів на кожну посаду). Засідання проводилися тричі на рік по кілька тижнів. Ці суди розглядали переважно цивільні справи шляхтичів. Апеляційною інстанцією для них був суд великого князя.

Гродські (замкові) суди. Судочинство в них здійснював намісник, староста, воєвода. Розглядалися переважно кримінальні справи шляхти, міщан і селян. Апеляційною інстанцією для них виступав суд великого князя.

Підкоморські суди. У таких судах розглядали справи про земельні суперечки. Підкоморський суд був одноосібним. Він складався з підкоморного судді, який призначався великим князем для кожного повіту з осіб, рекомендованих шляхтою, його заступника – коморника (1 або 2), який призначався підкоморним суддею із місцевої шляхти. Свідками у такому суді могли бути лише християни.

ІІ Недержавні суди

Копні суди. Найдавніший вид суду. Копні суди розглядали карні і цивільні справи, що були скоєні на території громади (копи). Вищою інстанцією для них був гродський суд.

Доменіальні суди. З поступовим зростанням прав панів, а згодом і шляхти та позбавленням прав селян створюються доменіальні суди. Їх діяльність регулювалася кількома привілеями (короля Ягайла 1387 р., Городельським 1413 р. та Більським 1457 р.). Усім землевласникам надавалося право розглядати справи кріпосних селян та інших залежних верств. Але це стосувалося переважно права стягувати судову платню. Право повного суду панів над приватновласницькими селянами скріплювалося Судебником Казимира 1468 р.

Церковні суди. Вони поділялися на церковні доменіальні та духовні суди. Перші розглядали справи про порушення догматів християнської віри та церковних обрядів, про розлучення, майнові спори подружжя, спадщину, другий діяв подібно до суду феодала (пана), яким була церква, щодо залежних від церкви людей.

Третейські, або полюбовні суди. Судочинство у таких судах було швидшим і дешевшим за державне. Широко застосовувалися панівною верхівкою. Спочатку третейські судді призначалися великим князем, потім обиралися самими сторонами. До них могли звертатися усі верстви населення, крім приватновласницьких селян. Суддею міг бути обраний пан, шляхтич, духовна особа. У зв’язку з появою таких судів посилився інтерес до вивчення права.

Суди в українських містах з Магдебурзьким правом. У містах, що користувалися Магдебурзьким правом, діяли магістратські і ратушні судді. Безпосередньо судові функції виконували війт і лава. В окремих містах право суду зберегли збори міських громад, подібні до копних судів на селі.

Суди для інородців. Суди для вірмен, євреїв, татар. Вони виникли переважно у ХV ст. Організовувалися на національних правових засадах, але на практиці часто зверталися до регіональних державних судів.

Козацькі суди. У запорозьких козаків судові функції виконували представники старшини. Вищою судовою інстанцією на Січі був кошовий отаман, а основні функції щодо здійснення правосуддя покладалися на військового суддю.

Судовий процес. Він спочатку мав змагальний характер. Обидві сторони виступали активними учасниками процесу. Згодом процес набуває позовного (обвинувачувального), слідчого (інквізиційного) характеру, в тому числі із застосуванням тортур. Суд тепер сам міг розпочати справу, не чекаючи скарги потерпілого.

Багато елементів судочинства походило зі звичаєвого права, зокрема, поволання (виклик до суду), послух (слухання свідків), звід, гоніння сліду тощо.

Процес розпочинався за заявою потерпілого. Допускалося представництво. Представники сторін називалися прокураторами або речниками. Докази в суді поділялися на:

· правові, а саме: власне зізнання, показання свідків, письмові документи, речові докази;

· позаправові, тобто присяга, викидщина (жереб). При їхньому пред’явленні суду вимагалося підкріплення правовими доказами.

Після судової реформи 1564-1566 рр. суд надає перевагу правовим доказам.

До винесення судового рішення учасники процесу могли дійти компромісу і вдатися до так званого єднання. Литовський статут 1566 р. заборонив єднання за тяжкими кримінальними злочинами. За цивільними справами воно практикувалося. Якщо обидві сторони не дійшли згоди, тоді суд виносив рішення.

У Великому князівстві Литовському існували такі судові чиновники:

Діцькі (судові виконавці). Доставляли звинувачуваного до суду, стягували майнове (податок або мито). За виконання цих функцій одержували платню, так званий діцьків.

Вижі – слідчі, які оглядали місце скоєння злочину, опитували свідків. Іноді їх направляли у копні та доменіальні суди для контролю. За виконання цих функцій вони одержували платню, так зване вижове.

Ув’язчі – вводили до маєтку нових господарів.

Дільчі – розподіляли майно.

Возні. Після судової реформи 1564-1566 рр. запроваджується єдина посада судового виконавця – возного.

2Упродовж XIV-XVI ст. на українських землях Великого князівства Литовського тривалий час продовжували розвиватися правні традиції попередніх періодів, зберігалися джерела права Київської Русі. По-перше, це руське звичаєве право, яким користувалися копні суди. Литовський статут 1529 р. зобов’язував усі суди поряд з писаним правом користуватися і давніми звичаями. Чинність звичаєвого права підтверджував і Литовський статут 1588 р. Його використовували і за відсутності законодавчої норми. По-друге, це “Руська правда”. Її норми складали основу інших джерел права. Вона відчутно вплинула на розвиток литовського і польського законодавства. По-третє, зберігали свою чинність церковні статути, номоканон. Проте з кінця ХІV ст. починає розвиватися законодавча діяльність литовських князів. З’являються нові джерела права:

Міжнародні договори з Тевтонським і Лівонським орденами, Московським князівством, унії (Кревська, Городільська, Люблінська та інші) з Польським королівством. Вони містили норми конституційного та адміністративного права.

Привілеї і грамоти

Загальноземські статути (привілеї). Ними Великий князь Литовський надавав певні пільги окремим особам, суспільним станам, містам, монастирям, встановлював норми права для всієї держави. Це – Шляхетський привілей Ягайла 1387 р., яким вводилися на території Литви адміністративні установи, подібні до Польщі; Гродненський привілей 1432 р., змістом якого було повернення політичних і майнових прав українській і білоруській аристократії в разі переходу її у католицизм; Віленський привілей 1457 р., яким урівнювалися права литовської, в тому числі української шляхти, у правах з польською. Між іншим, останнім привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селян.

Обласні привілеї (уставні грамоти), тобто привілеї окремим землям, воєводствам і повітам, наприклад, привілеї Київський землі 1494, 1507, 1529 рр.; Волинській землі 1501, 1509 рр. В уставних грамотах наявні необхідні стадії для нормотворчості у феодальній державі: спосіб (давання), оформлення (лист), примус.

Міські привілеї. Насамперед, це грамоти окремим містам про надання Магдебурзького права – грамоти Луцьку 1432 р., Житомиру 1444 р. тощо.

Збірники законів

У другій половині ХV ст. відбуваються кодифікації чинних норм, з’являються збірники законів, які іноді називають кодексами. По-перше, це Судебник Казимира ІV 1468 р., який був складений урядовцями і прийнятий на провінційному соймі у Вільно. Містив 25 статей, що стосувалися порушень меж земельних володінь, нападів на чужі маєтки, крадіжок майна тощо. Об’єктом злочину були не тільки вільні люди, але й холопи. За окремі злочини передбачалася смертна кара.

По-друге, це Литовська метрика – збірник документів і матеріалів князівської канцелярії, який містив і низку законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя і Пани-Ради.

По-третє, це Статути (Литовські статути, або статути Великого князівства Литовського). Існувало три кодифікації (редакції) – 1529 р. (“старий” Статут), 1566 р. (“Волинський”), 1588 р. (“новий”). Усі три Статути містили норми руського, римського, німецького, польського, литовського звичаєвого права.

І Статут не був надрукований, а переписувався, складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей). Закріплював основи суспільного і державного ладу, правове становище населення, порядок утворення органів влади, судів. Шляхта ним не була задоволена.

ІІ Статут мав 14 розділів і 367 артикулів і теж не був надрукований, а переписувався. У більшій мірі захищав інтереси шляхти. Широко застосовувався на Волині, Київщині, Брацлавщині. Регулював норми державного, кримінального, цивільного, процесуального права, судоустрою.

ІІІ Статут мав 14 розділів і 488 артикулів. Містив норми усіх галузей права. Юридично запровадив кріпосне право. Усі три Статути були написані руською мовою (білорусько-український варіант).

Правова неврегульованість окремих сторін суспільного життя вимагала від законодавця прийняття термінових заходів – видання “уставів” та “ухвал”. Так, з метою впорядкування фінансових й аграрних питань Сигізмунд-Август ухвалив “ Уставу на волоки ”.

3 Конституційне право. Усі три Литовських статути містили норми конституційного права. Ними визначалися права і обов’язки підданих князя; компетенція органів влади (князя, великого і місцевого соймів); відповідальність громадян перед законом; відмова від заочного покарання; відношення громадян до уряду.

У статутах підкреслювалися ідеї правової держави, тобто закону повинні підкорятись усі без винятку піддані князя.

Цивільне право. У статутах детально регламентувалися інститут власності; договірне право; заставне право; право користування чужими речами. Власниками землі могли бути лише вільні люди зі шляхетського стану. Землі шляхти поділялися на родові, що переходили у спадок за законом, вислуги – землі, власник яких міг лише розпоряджатися ними, а також придбані шляхом купівлі-продажу. Земельна власність усіх видів була недоторканою. Право володіння підтверджувалося грамотою або давністю часу. За Литовськими статутами землевласник зобов’язувався відбувати військову повинність особисто, а залежно від кількості землі ще й виставляти певну кількість озброєних підданих.

Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовій формі при свідках, іноді реєструвалися у суді. Регламентувалися права і обов’язки учасників договору купівлі-продажу, обміну, застави, оренди, найму, дарування майна. Набуло розвитку заставне право. Застава існувала для забезпечення виконання договору.

Заставлений маєток переходив у володіння і користування кредитора до повного його викупу боржником. Кредитор не міг його продати. У заставу подавалися землі-вислуги, посади. Гарантіями виконання зобов’язань були присяга, застава і порука.

Спадкове право. Розрізнялося спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім – онуки і правнуки. Якщо таких не було, тоді спадок переходив до братів і сестер. Мешканці міст, де не діяло Магдебурзьке право, могли передавати за заповітом лише 1/3 майна, а 2/3 майна переходило дітям, а за їх відсутності – власнику міста (князю, церкві, магнату). Доньки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне держання. Після її смерті майно переходило до дітей. Часто у вдови концентрувалася переважна більшість або половина всіх маєтностей чоловіка. На порубіжних з татарами, небезпечних територіях середня тривалість шлюбу складала 10 років. Через смерть чоловіка часто до вдови переходила й опіка над дітьми і маєтністю небіжчика. Високий рівень смертності чоловіків і ранній шлюбний вік жінок призводили до повторних шлюбів, що ставало можливим завдяки поповненню шлюбного ринку вихідцями з інших земель. Для прибулих вдови були чи не єдиною можливістю увійти в коло осілих (“добрих”) людей. Тому зростала у шлюбі роль жінки, розширювалася межа свободи й ініціативи у виборі партнера та її процесуальна дієздатність.

Шлюбно-сімейне право. Багато норм сімейного права Київської Русі перенесено у Статути. Підвищувався вік вступу до шлюбу: для жінок – 15 років; для чоловіків – 18 років. Але за ІІІ Статутом вік жінок було знижено до 13 років. Шлюбу передувала змова (угода) батьків обох сторін. Передбачалися згода вступаючих у шлюб; внесення дружиною приданого і запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Сума вена складала подвійну вартість приданого, але не більше 1/3 вартості всього майна чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка. Якщо дружина визнавалася винною у розірванні шлюбу, вона позбавлялася приданого і вена. Якщо шлюб визнавався недійсним, то придане залишалося у дружини, а вено поверталося чоловіку. Батьки мали право карати дітей за непослух, віддавати їх для відробітку боргу. Найбільш поширеними поняттями у сімейно-шлюбних відносинах були:

Виправа – спадкова частина доньки у маєтності батька. 1/4 вотчини (поділялася між доньками), решту спадкували сини, (за їх відсутності спадкували доньки). Виправа передавалася дівчині не з повноліття (15 років), а з моменту виходу заміж.

Посаг – придане. Визначав батько. Його розмір іноді збігався з розміром виправи.

Вено (віно) – майно, що виділялося дружині (нареченій) чоловіком (нареченим). Контроль за недоторканістю вена покладався на дружину та її родичів.

Материзна – спадок дітей по матері (переважно у вигляді нерухомості). Ділилася порівну між усіма дітьми, незалежно від статі, так само, як і вено матері, якщо не було особливих розпоряджень матері.

Шлюб – договір між батьками. Вибір дівчиною шлюбного партнера був мінімальним, хоча законодавством закріплялася обов’язкова згода дівчини на шлюб.

Кримінальне право. Мало становий характер і захищало в першу чергу майно, життя, честь феодала. Злочини, вчинені феодалом, каралися м’якше. Суб’єкт злочину – вільна і напіввільна людина, яка досягла 14 років (за ІІ Статутом) і 16 років (за ІІІ Статутом). Існувала різна відповідальність підданих князя та іноземців.

Розвивалося поняття суб’єктивної й об’єктивної сторін складу злочину, зокрема виділялися окремі ознаки умислу; розрізнялися прямий і непрямий умисел, мета і мотив злочину, злочинна самовпевненість чи недбалість.

Розвивався інститут співучасті у вчиненні злочину. Розрізняли поняття пособництва, підмовництва, причетності до злочину, стадій вчинення злочину. Формувався інститут множинності злочинів (рецидив, сукупність злочинів).

Існували такі види злочинів:

Злочини проти релігії – богохульство, чаклунство, підбурювання до переходу в іншу віру тощо.

Політичні злочини (злочини проти держави) – бунт, втеча до ворога, зносини з ворогом.

Державні злочини – хабарництво, фальшування монет, підробка документів.

Злочини проти особи – вбивство, образа, тілесні ушкодження.

Майнові злочини – крадіжка, пограбування, підпал, незаконне користування чужими речами, пошкодження чужого майна, псування межі.

Злочини проти сім’ї і моралі – двоєжонство, зґвалтування, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків.

З’являються нові види злочинів.

Військові – порушення присяги, втеча з поля бою, неприбуття до військового табору.

Злочини проти правосуддя – фальшива присяга.

Злочини проти прав шляхти.

Службові злочини.

Метою покарання було відшкодування збитків потерпілому, а з часом – залякування, ізоляція злочинця, використання злочинців як робочої сили.

Види покарань:

Смертна кара. За І Статутом передбачалася у 20 випадках, за ІІ Статутом – у 100 випадках. Застосовувалася у вигляді спалення, повішання, відрубання голови, посадження на палю, закопування живим у землю, четвертування тощо.

Тілесні кари – биття палицями, батогом, відрубання ніг, рук, виколювання очей, відрізання вуха. Застосовувалися переважно до селян.

Ув’язнення: наземне і підземне, терміном від 6 тижнів до 1 року. За власне утримання злочинець сплачував мито.

Майнові – штрафи князеві і потерпілому. Наприклад, “шкода” – винагорода потерпілому за нанесені збитки, “наклад” – відшкодування судових витрат, “головщина” – відшкодування родичам загиблого, “нав’язка” – компенсація потерпілому за образу честі, “ґвалт” – штраф потерпілому за насильницькі дії проти нього.

Спеціальні покарання – виволання (вигнання з країни), позбавлення посад, честі (тільки для шляхти), прав чи привілеїв (тимчасово чи назавжди). Позбавлений честі втрачав шляхетські права і привілеї. У законодавстві зазначалося, що кожен повинен нести покарання за себе, а не за родичів.

Умовне засудження. Душевнохворих засуджували не завжди; необхідна оборона визнавалася обставиною, що звільняла від покарання.