Держава і право, порядок і закон, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності — Аристотеля (384-.-322 до н. е.)

Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

На відміну від своїх попередників, мислитель уважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію "держава". Він гадав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави, у вченні філософа, — це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою.

З урахуванням цього, форма держави може визначатися з кількості правлячих: одного, небагатьох, більшості. У першому випадку йдеться про монархію, у другому — про аристократію, у третьому Аристотель мав на увазі політію, яку вважав найкращою формою держави. Означені форми держави він називав правильними, оскільки вони мають метою загальне благо. Тиранія, олігархія і демократія, на думку мислителя, — неправильні форми держави, їхньою метою є особисті статки правителів.

Він не міг погодитися з демократичною формою, вважаючи, що правити повинен закон, а не "демос". У цьому його погляди певною мірою відповідали принципові Платона про домінування загального над частиною, держави над особою.

Водночас Аристотель не поділяв багатьох поглядів свого вчителя.

Він зазначав, що найвище благо лежить не за межами буття людини. Доброчесності можна навчитися, вона є свідомо вибраним станом душі.

За вченням Аристотеля, душа людини поділяється на нерозумну і розумну частини. Залежно від того, яка частина домінує, розрізняються й доброчесності. Залежно від прибраних якостей душі вони розділяються на етично-доброчесні навички й звичаї та доброчесності розуму, основою яких є міркування. Перші є діяльними, другі — споглядальними.

Виходячи з цього, Аристотель викладав своє правове вчення. Поняття "право" і "справедливість" у нього тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Правом античний філософ називав норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де рівномірність є серединою між надлишком і нестачею.

Аристотель розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Перша є проявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достойностями. Друга діє у сфері, де відбувається якийсь обмін, і проявляється в порівнянні, що обмінюється. Від справедливості взагалі філософ ішов до політичної справедливості, що виступала в нього як право.

Іншими словами, право уособлює політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне явище, Аристотель називав політичним правом.

Причому політичне право, за Аристотелем, "...частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спершу могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість утрачається. Аристотель не зводив усього права до права, створеного способом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що хоч уся царина права і змінюється, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, насамперед тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом у концепції Аристотеля належить розуміти все те, що згодом стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносив приписи закону і загальних договорів. При цьому він згадував писані та неписані закони. Неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, уважається правовий звичай (звичаєве право).

Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, згідно з концепцією Аристотеля, відхід од політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки за правом, а й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звісно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно має діяти. Зі вчення Аристотеля про різні форми правління — правильні форми та відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим винятком тирани (деспотичного правління), власне, розглядаються ним як політична (державна) форма організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, тією чи іншою мірою, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Аристотелем, роль принципу констатації чинного законодавства, "бо порядок і є певною мірою законом".

Політичне правління — це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоби владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоби владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — урівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тирани.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражено його політичну природу, ідею права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності й політичної справедливості, до розумного способу дії та поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки покаранням, бо, "...взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Аристотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для гарного — необхідні гарні закони".

Аристотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля. З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна людині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумною душею, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом. Розмірковуючи про право, Аристотель уважав, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав знаряддями, що розмовляють, призначуваними для задоволення потреб свого хазяїна. Філософ намагався з'ясувати сутність рабства і дійшов висновку, що одні люди народжуються рабами, а інші — вільними. Це становище обумовлене тим, що в одних людей має перевагу тілесний момент, а в інших — якості душі. Залежно від цього одні — завжди вільні, а ті, в кого переважає тілесний момент, — раби, і їм бути рабами корисно і справедливо.

Але після такого висновку в Аристотеля виникло питання: як примирити наявне в суспільстві рабство і необхідність мати справедливий закон, що відповідав би вимогам природного права?

Мислитель бачив два способи його вирішення. Перший: рабові та хазяїнові корисні взаємні дружні відносини, оскільки вони мають природні засади; другий: усіх, хто не є елліном, необхідно називати варварами і в усіх відношеннях прирівнювати до рабів. Але, як бачимо, цей підхід філософа є відверто хибним і не може запропонувати спосіб поєднання права і свободи. З другої половини IV ст. до н. е. почалася криза грецької державності, чому сприяли занепад рабовласництва й формування основ феодального суспільства, а також соціальні стреси.

Внаслідок війн македонського царя Філіппа II (правив у 359—336 pp. до н. е.) і походів Олександра Македонського (правив у 336—323 pp. до н. е.) грецькі поліси втратили незалежність; через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам.

Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми.

Державно-правові погляди почали пропагувати аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свободу.

Одним із прихильників цих поглядів був Епікур (341—270 до н. е.) — автор численних праць, головна з яких — "Про природу". Природа, згідно з його вченням, розвивається за своїми законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, — відзначав він, — а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обґрунтовував етичну автономію людини, яка лише завдяки пізнанню природи і розумному дотриманню її законів може звільнитися від страху і марновірства та досягти щастя.

Етика — основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. А в цілому все вчення Епікура базується на його етичних ідеях. Провідним принципом цієї етики є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснював він сам основу своєї етики, — коли ми кажемо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона полягає в розумінні того, що не можна жити приємно (собі на втіху), не живучи розумно, морально і справедливо.

Основні цінності розгляденої етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вся вона в цілому, мають індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не збігається з необхідністю. Необхідність є лихом, стверджував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Він уважав, що держава й закон є наслідком договору між людьми про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повинно бути гарантування такої безпеки, подолання страху, створення тихого, безтурботного життя.

Право, на його думку, — це утвердження справедливості. Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію: для кожного часу й місця — своя справедливість. З урахуванням цього діяльність владних структур держави, людей, а також самі закони мають відповідати природним законам, характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ уважав гарантією свободи й незалежності індивіда, але не всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони мусять охороняти цю частину суспільства від "натовпу".