Значну увагу з'ясуванню проблем сутності права і держави приділяв Гераюгіт (544 чи 540—483 до н. е.)

Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі та оновленні: "Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв'язків протилежностей і впорядкованості світу як космосу (а "космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок") є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. "На вогонь обмінюється все, і вогонь —на все, як на золото товари і на товари — золото". Вогонь — одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також усіх процесів і явищ, що відбуваються в ньому. "Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем". Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, що лежить в основі всіх подій у світі. Все у світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і з огляду на необхідність. Справедливість і правда полягає в тому, щоби дотримуватися загального божественного логосу.

Першоджерелом людських законів він уважав божественний закон (логос), а тому життя в полісі та його закони мали б відповідати йому. Існування держави без законів, на його думку, неможливе, вони впорядковують суспільне життя громадян, тому люди повинні обстоювати закони як свої стіни[1]^[1]. Але Геракліт уважав людей від природи нерівними, презирливо ставився до співгромадян, оскільки більшість із них буцімто не була здатною пізнати всеохопний логос, через що демократичний порядок схвалення законів здавався йому зайвим. Люди, за його вченням, від природи нерівні, вільними й добродійливими можуть бути лише окремі з них.

Саме останні начебто спроможні пізнати об'єктивно існуючі закони космосу і закони суспільства, що з них випливають, і поводитися згідно з їхніми приписами. І навпаки, для більшості громадян благо — поза свободою. Воно полягає в підкоренні штучним настановам людей — полісним законам.

Одним із перших мислителів античності, який заперечував божественне першоджерело законів, був Демокрит (бл. 460—бл. 370 до н. е.). На його думку, закони мають природний, причинно обумовлений характер. Хоч вони й породжені людським розумом, але є похідними від природи, природного порядку речей. Критерієм справедливості й права є відповідність законів вимогам природного права. Оскільки закони, встановлені людьми, на відміну від природних мають штучний характер, вони можуть бути переглянуті, доповнені або змінені. Але якщо вони є чинними, підкорення їм для більшості громадян має обов'язковий характер, як і підкорення природним законам, оскільки це — запорука добробуту держави. З цього приводу Демокрит зауважував, що для людей, які підкоряються законові, закон є свідченням їхнього добродійства.

Мудрі люди — філософи здатні осягнути закони природи і вищу справедливість, тому їх підкорення полісним законам, як штучному утворенню, не є обов'язковим. Вони не потребують ні опіки держави, ні самої держави, бо можуть бути істинно вільними.

Отже, в Демокрита ми знаходимо перші спроби поставити проблему співвідношення полісних законів та індивідуальної людської свободи, де для більшості людей слідування законам є незаперечною необхідністю, а для мудрих, здатних осягнути закони природи, це не є обов'язковим, вони можуть уважати себе вільними від штучних норм суспільства, оскільки критерій істини й справедливості — в них самих, у їхньому розумі.

На відміну від розглянутих концепцій, де головним є пізнання природи, природного порядку речей та зовнішнього аспекту проблеми сутності права і свободи, софісти, а потім і Сократ зверталися до цієї, проблеми під кутом зору місця людини в цих взаємовідносинах.

Заслугою софістів, а надто їхнього молодшого покоління, було те, що вони розглядали не тільки окремих, а всіх людей потенційно вільними і міркували про те, який суспільний і правовий порядок міг би це забезпечити, їхній представник Протагор (бл. 490—бл. 420 до н. е.) писав, що не боги, а сама людина є "мірою всіх речей", а закони — це не божественна установа, а мудрий винахід людини.

Інший відомий софіст — Георгій (бл. 480—380 до н. е.) підкреслював, що одним із найбільших досягнень людської культури є писані закони, що їх він називає охоронцями справедливості, яку він ставить за цінністю вище за них.

Іще один представник цієї школи — Пішій (бл. 460— 400 до н. е.) першим з-поміж софістів протиставив природне і позитивне право. Природне право є, за твердженням Гіппія, справедливість, тоді як позитивний закон, що змушує дотримуватись умовних і штучних вимог, суперечить справедливості. Закон Гіппій характеризував як "...те, що громадяни пишуть, визначаючи, що має робитися і від чого слід утримуватися". Головними аргументами Гіппія проти писаних законів було те, що вони умовні, мінливі, мають біжучий, тимчасовий характер, залежать від думки законодавців, що постійно змінюється. Під природним правом Гіппій розумів ті неписані закони, які "...однаково виконуються в кожній країні".

Природно-правові уявлення розвивав і софіст Антифонт (бл. 400 до н. е.—?). Обґрунтовуючи ідею про рівність усіх людей від природи, він посилався на те, що в усіх людей — еллінів і варварів, знатних і простих — ті самі природні потреби. Нерівність усіх людей випливає з людських законів, а не з природи. "За природою ми всі в усіх відношеннях рівні", — підкреслював Антифонт. Розрізняючи "закони полісу" і "закони природи" (природне право), Антифонт віддавав явну перевагу останнім. Хоча справедливість, за його оцінкою, полягає в тому, щоб не порушувати законів держави, громадянином якої людина є, мислитель водночас відзначав: "...чимало приписів, що визнаються справедливими за законом, ворожі природі (людині)". Навіть корисні положення законів є путами для людської природи; веління природи, навпаки, несуть людині свободу. Він навіть підкреслював, що таємне порушення законів держави може залишитися без наслідків, тоді як порушника законів природи неминуче спостигне покарання. "Бо приписи законів довільні (штучні), веління ж природи необхідні. До того ж приписи законів є результат згоди (договору людей), вони не виникають самі по собі (є породженням природи); веління природи виникають самі по собі (природжені основи), а не є продуктом згоди (людей) між собою".

Софіст Лікофрон характеризував державне спілкування як результат договору людей між собою про взаємний союз. "І закон у такому разі виявляється тільки простим договором, або просто гарантією особистих прав, зробити ж громадян добрими і справедливими він не в силі". Можна зробити висновок, що під "особистими правами" людини він розумів те невідчужуване природне право, для гарантування якого, згідно з його договірною теорією, і було укладено людьми договір про створення державної спільності.

Загалом у софістів ми подибуємо тезу про те, що за природою всі люди рівні; нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Цим софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.

Від зовнішньої свободи, про необхідність якої казали деякі античні мислителі, громадська думка перейшла до проблеми внутрішньої свободи людини і суспільного устрою, який був би здатним її забезпечити. Можливість досягнення внутрішньої духовної свободи та її зв'язок зі справедливістю всебічно обґрунтував Сократ (469—399 до н. е.).